КОРОТКИЙ НАРИС З ІСТОРІЇ АНАТОМІЇ

Анатомія стародавнього світу, середньовіччя та епохи Відродження

 

Перші анатомічні знання зародилися ще в сиву давнину, тобто задовго до появи писемності (про це свідчать малюнки людини печерного періоду). Перші писемні джерела, такі як китайська книга “Нейцзин” та індійська книга “Аюрведа”, датуються ХІ–ІХ ст. до н.е.

Сучасна медицина базується на європейській медичній традиції, яка своїми коренями сягає Стародавньої Греції. В період розвитку античної культури грецькі вчені розтинали трупи і таким чином (anatemno – розтинаю, звідси слово “анатомія”) знайомилися з органами і системами людського тіла, але знання ці були уривчасті й несистематизовані. Перший твір, присвячений анатомії, приписують грець кому філософу і лікарю Алкмеону, який жив у пер шій половині V ст. до н.е. Він народився в Південній Італії, навчався у Піфагора, був одним із засновників кротонської медичної школи. У Стародавній Греції розтини людських тіл з релігійних міркувань були заборонені, тому Алкмеон Кротонський перший почав анатомувати тварин для вивчення будови орга нів задля потреб медицини.

Видатним ученим Стародавньої Греції був Гіппократ (460–377 рр. до н.е.). За величезний вклад у мистецтво лікування, в анатомію та фізіологію Гіппократа ще за життя назвали “батьком медицини”. Лікар у ті часи був більше філософом, ніж природознавцем, тому основу вчення Гіппократа склало достатньо умозорове узагальнення анатомічних фактів, накопичених працею багатьох учених, та матеріалістичні погляди на причини виникнення хвороб. Учений створив “гуморальну” теорію, за якою до складу організму людини входять життєво важливі рідини – кров, слиз, жовта і чорна жовч. Згідно з теорією Гіппократа, конституція і темперамент людини – відповідно сангвінік, флегматик, холерик і меланхолік — визначаються різними співвідношеннями цих рідин. Коли вони змішані в тілі гармонійно, людина здорова. Якщо порушується співвідношення рідин, притаманне людині певного темпераменту, то настає хвороба або й смерть.

Учень Платона, великий філософ і енциклопедист давнього світу Аристотель (384–322 рр. до н.е.) систематизував і розвинув майже всі відомі на той час наукові теорії та факти в галузі філософії, логіки, астрономії, історії,  психології,   природознавства. На відміну від ідеаліста Платона (427–347 рр. до н.е.), Аристотель вважав, що навколишній світ існує реально, отже його треба вивчати за допомогою органів чуття,  спостережень та досліджень. Аристотель вважається  засновником  порівняльної  анатомії та ембріології, оскільки він досліджував анатомію тіла тварин та їх зародків.   Учений   дійшов   висновку, що в ембріогенезі  органи  виникають не одразу, а поступово, один за одним, із   безструктурної   маси.   Цю   теорію, в  подальшому,  видатний  англійський анатом, фізіолог та ембріолог Вільям Гарвей назвав теорією епігенезу.

Найвидатнішим ученим-медиком стародавнього світу після Гіппократа та батьком анатомії вважають Клавдія Галена (131–200 рр.н.е.), який народився в Пергамі й жив більшу частину життя в Римі. Авторитет Галена був настільки великим, що цілі покоління лікарів упродовж тринадцяти століть училися на його творах з медицини й анатомії. Гален проводив анатомічні досліди на тваринах. Здобуті відомості він переносив на людину, що негативно позначилося на розвитку анатомії. Цікаво, що відомий анатом XV століття Я. Сільвій (1478–1555), не знаходячи відповідності між спостережуваними анатомічними фактами і даними Галена, схильний був більше вірити тому, що за тринадцять століть змінилася будова людини, ніж тому, що Гален міг помилитися.

Значний вклад в медичну науку вніс видатний лікар і філософ Абу Алі Ібн-Сіна (980–1037), більше відомий в Європі як Авіценна. Абу Алі Ібн-Сіна написав славнозвісну книгу “Канон лікарської  науки”, в якій був розділ “Вступ до анатомії та фізіології”. За цією книгою вчилися лікарі Сходу і Заходу до ХVІІ ст. включно.

У середні віки медична наука була повністю підпорядкована релігії – торкатися мертвих, окрім ритуальних цілей, не дозволялося. Діяльність багатьох учених-медиків зводилася до коментування та переписування праць Аристотеля та Галена, бо їхні анатомічні досягнення вважалися безпомилковими та неперевершеними.

Початком наукового вивчення анатомії людини стала епоха Відродження, коли три великі анатоми-реформатори: Леонардо да Вінчі, А. Везалій та В. Гарвей, усвідомлюючи важливість знання будови тіла для лікувальної справи, перевірили на трупах людей анатомічні описи стародавніх греків, римлян, арабів, персів і відзначили грубі помилки, які в них траплялися. Саме з цього періоду аж до ХХІ ст., відкриття в морфології почали йти одне за одним, і анатоми – вони ж і лікарі – стали виконувати величезну роботу, описуючи нові, ще невідомі анатомічні утворення, виправляючи застарілі дані, входячи дедалі глибше в опис деталей будови систем і окремих органів.

Внесок великого італійського ученого і художника Леонардо да Вінчі (1452–1519) в розвиток науки про будову людського тіла важко переоцінити. Він не зважав на авторитети, усвідомивши безплідність середньовічної схоластики. Леонардо да Вінчі одним з перших почав розтинати трупи людей і став справжнім новатором у дослідженні будови тіла. “Хто сперечається, посилаючись на авторитет, вживає не свій розум, а радше пам’ять”, – любив повторювати великий вчений. На своїх малюнках Леонардо да Вінчі досяг надзвичайної точності в зображеннях різних органів людського тіла, завдяки чому вніс значний вклад у розвиток анатомії, а також став засновником пластичної художньої анатомії.

Великий фламандський (бельгійський) вчений Андрій Везалій  (1514–1564)  здійснив  революцію в анатомії – створив систему анатомічних знань, які базувалися на численних розтинах людського тіла, та виправив хибні уявлення Клавдія Галена про анатомію людини, що панувала у медицині упродовж 13-ти століть. Усвідомлюючи, що медицина може вийти із середньовічного застою, освяченого недоторканним  авторитетом  Галена,  лише  за  умов прогресу  анатомії,  як  науки  про   будову   та   функції органів людського тіла, Везалій присвятив своє життя дослідницькій справі. Результатом напруженої самовідданої праці вченого став випуск у Базелі в червні 1543 року 7 книг “Про будову людського тіла”, які були чудово ілюстровані гравюрами Стефана ван Калькара. Ця книга Везалія стала першим науковим виданням, що містило систематизовані анатомічні дані, перевірені або вперше  встановлені під час препарування померлих людей, а не тварин.

З моменту друку трактату Везалія почався бурхливий розвиток анатомії та медицини в цілому. Виникли більш ясні уявлення про морфологічне підґрунтя багатьох клінічних дисциплін, що були обумовлені появою перших докладних описів анатомічних структур. Праця Везалія мала і має ще й сьогодні велике наукове та освітянське значення, вчить сміливо відходити від усього застарілого та реакційного в науці та житті, натхненно йти вперед до справжнього знання, що спирається на спостереження та дослід.

Видатний англійський фізіолог, анатом і ембріолог Вільям Гарвей (1578–1657) відкрив найважливішу функцію організму – кровообіг – і своїми науковими працями створив цілу епоху у природознавстві. В. Гарвей вивчав явища живої природи, безпосередньо спостерігаючи фізіологічні процеси та експериментально досліджуючи їх на основі матеріалістичних природничих законів. Своє найвидатніше відкриття – функції кровообігу – він опублікував у книзі “Анатомічне дослідження про рух серця і крові у тварин” (1628), де остаточно зруйнував ідею і авторитет віталістичного  вчення  Галена,  що  панувало у середньовіччі. Прогресивне вчення В. Гарвея про кровообіг швидко завоювало загальне визнання і здійснило найсприятливіший вплив на подальший розвиток медицини.

Роком раніше, ніж В. Гарвей дослідив функцію кровообігу, італійський анатом Каспар Азеллі описав лімфатичні судини (1627). Трохи пізніше італійський вчений Марчелло Мальпігі відкрив під мікроскопом кровоносні капіляри (1661), існування яких передбачав В. Гарвей.  Але  слід  наголосити,  що  ще в 1553 році Мігель Сервет описав мале   (легеневе)   коло   кровообігу і пояснив фізіологічний смисл кровообігу у цій системі. За такі “єретичні” погляди він був спалений інквізицією.  Отже,  у  другій  половині XVII століття остаточно сформульовано поняття про будову і функцію великого і малого кола кровообігу.

 

Розвиток анатомії в Україні

(від Київської Русі до сьогодення)

Початок    вивчення медицини в нашій країні пов’язаний з розвитком Київської Русі – однієї з найосвіченіших держав Європи. У той час існувала чітка організація допомоги хворим і пораненим, лікування проводили спеціально навчені і обдаровані “лєчци”.

Нагадаємо, що в Київській Русі ще з часів Скіфії проводили внутрішнє бальзамування померлих людей. Для цього використовували різноманітні рослинні ароматичні смоли та олії. Це свідчить про добрі анатомічні знання тодішніх лікарів. Після прийняття князем Володимиром Святославовичем у 988 році християнства, розтин трупів людей було заборонено. Відтоді почали проводити зовнішнє бальзамування. Суть такого бальзамування полягала в тому, що ароматичні рослинні речовини прикладалися до тіла зовні від шиї до стоп і тіло щільно обмотували за спеціальною схемою полотняними смугами – “лентіями”. Так були забальзамовані тіла княгині Ольги, її внука Володимира та його синів Бориса і Гліба.

Після запровадження християнства, розширення зв’язків з іншими країнами виникли умови, сприятливі для розвитку медицини в Україні. Щоправда, церква забороняла робити розтини померлих, але монастирі стали тими осередками, де перекладалися античні твори, переписувалися давні рукописи, що містили медичні знання. Найпоширенішими у Київській Русі були книги Гіппократа, Аристотеля, Галена, Авіценни.

Княжна  Анна  Всеволодівна  (онука  Ярослава Мудрого) відкрила в Києві при Андріївському (Янчиному)  монастирі  світську  школу,  в  якій  поряд з іншими предметами викладались основи медицини. На думку істориків медицини, ця школа – один з перших відомих навчальних медичних закладів.

На здійснення одного з принципів християнського вчення “Віра без діла є мертва” при монастирях Київської Русі почали створюватись різні благодійні установи, що виконували функцію і притулку, і лікарні. Тому немає нічого дивного, що “безвозмездное врачевание” було одним із завдань заснованого у 1051 році Києво-Печерського монастиря (зараз Лаври). Першими поширювачами медичних знань були саме монахи цього монастиря. Насамперед, це засновник монастиря Антоній, якого літописець називає “врач пречуден”, та преподобний Агапіт Печерський, якого називають “українським Гіппократом”. Молитвою та зіллям Агапіт виліковував хворих і ніколи не брав за це грошей. У ближніх печерах Лаври над святими мощами преподобного висить ікона з написом “Агапит безмездник”, поруч поховані його учні і послідовники – Даміан-цілитель, Алімпій Печерський та Григорій-чудотворець, імена яких назавжди залишились на скрижалях вітчизняної історії.

У відомій і знаменитій “Академії” князя Ярослава Мудрого, що правив у XI столітті, було багато медичної літератури, зокрема, переклад книг Іонна Болгарського “Фізіолог” і “Шестиднєв”; в яких описані будова тіла людини та органів. Анатомічні відомості є й у знаних книгах того часу: Церковний устав, Ізборник Святослава, Руська правда тощо.

У ХІV–ХV ст. природничі науки і медицина, під впливом ідей Відродження, розвивалися в Україні дедалі   інтенсивніше.   Починаючи з ХІV ст. представники України навчалися в Ягеллонському (Краків), Болонському та інших італійських університетах, у Сорбонні (Париж). Зокрема Георгій (Юрій) Дрогобич (1450–1494), родом із Західної України, навчався у Ягеллонському та Болонському університетах. Перший з відомих українських докторів медицини, він викладав анатомію та хірургію в Ягеллонському університеті, його твори виходили латинською мовою в Римі. У 1481–1482 роках Дрогобич був ректором Бо-

 

У середині ХVІ ст. важливим осередком української науки, освіти й культури, де викладали також і медицину, стала Острозька академія (грекослов’яно-латинська колегія – перший навчальний заклад вищого ступеня на території України) – так звані   “Волинські   Афіни”.   Її   першим   ректором з 1580 року був відомий громадський діяч і письменник Герасим Смотрицький. Острозька академія проіснувала недовго, але за час своєї діяльності зробила помітний внесок у розвиток української медицини.

Від 1595 року лікарів почали готувати у Замостській академії біля 100 км від Львова, що входив тоді до складу Польської держави. Академія мала статус університету з правом надавати ступені докторів філософії, права та медицини, про що свідчить грамота (1594) римського папи Клемента VІІІ. Замостська академія проіснувала 190 років і була закрита австрійським урядом 1784 року після першого поділу Польщі.

Розвитку медичної освіти в Україні сприяло створення у 1632 році Київської братської школи, яка 1632 року з ініціативи митрополита Петра Могили об’єдналася з Лаврською школою і стала називатися Києво-братською або Києво-Могилянською (на честь Петра Могили) колегією. Згодом вона здобула юридичні права вищої школи і титул “академія”. Києво-Могилянська академія відіграла велику роль у підготовці кадрів для медичних шпитальних шкіл. У 1817 році академію як світський навчальний заклад було закрито. Але через 175 років з відродженням державності України відродилась і ця прославлена вища школа, яка тепер має назву Національний університет “Києво-Могилянська академія”.

З  Києво-Могилянської  академії   вийшли   видатні вчені-медики, які працювали й в галузі анатомії: Єпіфаній Славинецький (1609–1675) – переклав старослав’янською мовою підручник А. Везалія “Epitome” (1653); Костянтин Іванович Щепін (Щепінський) (1728–1770) – почав перший викладати анатомію рос. мовою (1764) замість латинської й грецької; Нестор Максимович Максимович-Амбодик (1744–1812) – написав “Анатомо-фізіологічний словник” (1778), що стало поштовхом для створення вітчизняної анатомічної термінології; Никон Карпович Карпінський (1745–1810) – автор одного з перших у расійській імперії оригінальних підручників з анатомії “Анатомія, або трупорозтин”; Олександр Михайлович Шумлянський (1748–1796) – раніше за англійського анатома В. Боумена описав “мембрану”, яка називалася “боуменова капсула” (тепер у світовій літературі вона називається “капсулою Шумлянського-Боумена”).

Славетний наш земляк, відомий хірург і анатом Ілля Васильович  Буяльський  (1789–1866),  що  працював у Петербурзі, зробив великий внесок у розвиток анатомічної науки своїми книгами – “Анатоміко-хірургічні таблиці” і “Коротка загальна анатомія тіла людини”.

Неоціненний внесок у розвиток анатомії зробив академік  Микола  Іванович  Пирогов  (1810–1881), який створив топографічну анатомію, ввів новий метод в анатомічне дослідження – метод послідовного розтину  заморожених  трупів.  Праці  М. І. Пирогова “Топографічна анатомія по розпилах через заморожені трупи”, “Хірургічна анатомія артеріальних стовбурів і фасцій”, “Повний курс прикладної анатомії людського тіла” принесли йому світову славу. М. І. Пирогов брав безпосередню участь в організації у 1841 році медичного факультету Імператорського університету Святого Володимира у Києві, а його учні та послідовники професори М. І. Козлов і О. П. Вальтер започаткували відому київську школу анатомів.

 

М. І. Козлов (1814–1889) і О. П. Вальтер (1817– 1889) не тільки досконало організували навчальний процес на кафедрі анатомії університету Святого Володимира, який залишився зразковим на всі часи, але й виступили як засновники функціонального напряму наукової діяльності київської анатомічної школи. Продовжувачем цього напряму став наступник О. П. Вальтера по кафедрі професор Володимир Олексійович Бец (1834–1894), який приніс світову славу українській науці працями у галузі морфології центральної нервової системи (у 1874 році він відкрив гігантські пірамідні клітини у п’ятому шарі рухової зони кори великого мозку – так звані “клітини Беца”). Притаманний цій школі функціональний напрям надалі  відбився:  у  дослідженнях  професором М. А. Тихомировим  (1848–1902)   варіантів   артерій та вен людини; у роботах з анатомії лімфатичної системи професора Ф. А. Стефаніса (1865–1917), які були продовжені професором М. С. Спіровим (1892–1973), та його учнями; у вивченні морфологічних основ мікроциркуляції у функціонально різних органах людини в онтогенезі, розпочатих професором І. Є. Кефелі (1920–1980)  і  продовжених  у  наш  час  професором І. І. Бобриком та його учнями. Наукові праці та освітянська діяльність  цих  послідовників  М. І. Козлова та О. П. Вальтера склали фундамент вітчизняної анатомії і є запорукою її подальшого розвитку.

 

В Україні (крім київської) склались також потужні львівська, харківська та одеська анатомічні  школи.

Львівська анатомічна школа була  заснована  Антоном  Маргером у 1784 році. Її видатні представники – професори Генрих Кадій (1815–1912), Йосип-Антон Марковський (1874–1947), Тадей Марціняк (1895–1966),  А. П. Любомудров (1895–1972), Є. Ф. Гончаренко (1912–1979),  В. Ф. Вільховий  (1918–2001), Л. М. Личківський (1924–1993), доцент А. М. Нетлюх, а у наші дні доцент Ю. Я. Кривко зробили значний внесок у дослідження функціональної анатомії    серцево-судинної    системи, у рентгенанатомію, у вивчення становлення шляхів колатерального кровообігу та у з’ясування морфологічних змін в органах при ішемії.

Кафедра анатомії медичного факультету Харківського університету була започаткована у 1805 році, а її першим завідувачем став професор Л. Й. Ванноті. Вона відіграла важливу роль у становленні й розвитку харківської анатомічної школи, анатоми якої (професори І. Д. Книгін, А. С. Венедиктов, П. А. Баранович, Д. Ф. Лямбль, І. К. Вагнер,  М. О. Попов,  О. К. Білоусов, В. П. Воробйов, Р. Д. Синельников, В. В. Бобін, В. М. Лупир) прославили вітчизняну і світову науку.

Провідне місце серед учених харківської анатомічної школи посідає учень професора О. К. Білоусова академік В. П. Воробйов (1876–1937), який очолював кафедру анатомії в Харківському медичному інституті. В. П. Воробйов запропонував особливий метод консервування трупів, розробив макро-мікроскопічний метод вивчення анатомічної будови органів (“макромікроскопічний метод Воробйова”) і заклав основи вивчення периферійної нервової системи, яке продовжили його численні учні (Ф. А. Волинський, В. М. Бобін, А. А. Отелін, Р. Д. Синельников). В. П. Воробйов написав чимало підручників з анатомії і видав перший в Україні атлас анатомії людини в трьох томах (1934), а потім – у п’яти томах. Учень академіка В. П. Воробйова професор Р. Д. Синельников (1896–1981) став його наступником по кафедрі й створив “Атлас анатомії людини”, який є настільною книгою анатомів, студентів, лікарів і перевидається до цього часу.

Одеська анатомічна школа пов’язана з кафедрою анатомії медичного факультету,  яку  було  створено  у  1900  році  в  зв’язку з    відкриттям    Новоросійського    університету.    Організатором   кафедри   та   її   першим   завідувачем був професор  М. О. Батуєв  (1855–1917).  Видатні представники одеської анатомічної школи (професори   М. К. Лисенков,   М. С. Кондратьєв, Ф. А. Волинський,  Є. М. Поповкін,  а  у  наші  дні І. І. Ільїн) зробили суттєвий внесок у вивчення анатомії центральної та периферійної нервових систем.

До  відомих  вчених  анатомів,   які   працювали   в   Україні   і    створили    регіональні    школи  науковців  і   викладачів,   належать   професори М. Д. Довгялло (Донецьк), В. М. Бобін, В. І. Зяблов (Сімферополь),     В. Г. Український,      Г. В. Терентьєв, Б. Й. Коган, О. Ю. Роменський, П. П. Шапаренко (Вінниця), К. Д. Філатова, С. Е. Стебельський, В. О. Козлов (Дніпропетровськ), Н. Г. Туркевич, В. М. Круцяк (Чернівці), Ю. П. Мельман, Б. В. Шутка (Івано-Франківськ),  М. А. Волошин (Запоріжжя),  В. М. Лупир (Харків), Г. С. Кирьякулов (Донецьк), В. Г. Ковешніков (Луганськ), В. А. Левицький (Івано-Франківськ), Б. Г. Макар  (Чернівці), І.І. Бобрик, В. Г. Черкасов (Київ).

Нині кафедри анатомії в Україні очолюють висококваліфіковані анатоми, які продовжують наукові традиції своїх попередників, розробляють нові напрями, гідно репрезентують вітчизняну анатомію в загальному світовому, науковому й освітянському просторі.

Loading