Печінка. Жовчний міхур

Печінка (hерar) є найбільшою травною залозою людини, її маса досягає у дорослих людей 1,5 кг. Ширина печінки в середньому дорівнює 26–30 см, передньозадній розмір правої частки становить 20–22 см, а лівої частки – 15–16 см, товщина правої частки досягає 6–9 см. Печінка бере участь в обміні білків, вуглеводів, жирів, вітамінів та інших речовин. Серед численних функцій печінки дуже важливими є захисна і жовчоутворювальна функції.

Печінка за формою подібна до шапки великого гриба, у живої здорової людини вона має червонобурий колір і м’яку консистенцію, її поверхня гладенька. Печінка розташована у верхній, переважно правій частині черевної порожнини під діафрагмою. У дорослої людини вона проектується на праву підреброву ділянку живота, частково надчеревну ділянку, і лише невелика частина печінки проектується на ліву підреброву ділянку. Печінка вкрита очеревиною з усіх боків (розташована інтраперитонеально), окрім невеликих проміжків: між листками очеревини, що утворюють зв’язки печінки, воріт печінки і борозен, у яких залягають інші структури. На розрізі печінки видно дрібнозернисту будову її паренхіми.

Печінка має дві поверхні: верхню (діафрагмову) поверхню і нижню (нутрощеву) поверхню. Обидві поверхні сходяться спереду й утворюють гострий нижній край (margo inferior) печінки. Задній край печінки заокруглений, тому ці дві поверхні печінки переходять одна в одну майже непомітно.

Діафрагмова поверхня  (faсіes diaphragmаticа) опукла і прилягає до діафрагми. Від діафрагми до печінки відходить у стріловій площині у вигляді двох паралельних листків очеревини серпоподібна зв’язка (lig. falcifоrme). Ця зв’язка поділяє печінку на дві частки: більшу за розмірами – праву частку печінки (lоbus hepatis dеxter) і меншу – ліву частку печінки (lobus hepatis sinister). Серпоподібна зв’язка проходить від нижнього краю печінки назад приблизно на 2/3 ширини печінки, де обидва листки розходяться відповідно праворуч і ліворуч, утворюючи передній листок вінцевої зв’язки (lig. coronarium), розташованої у лобовій площині. Задній листок цієї зв’язки є суцільним. Обидва листки вінцевої зв’язки не зростаються, відстань між ними значно більша на діафрагмовій поверхні правої частки печінки. Поверхня печінки, яка розташована між листками вінцевої зв’язки і не вкрита очеревиною, називається голим полем (area nuda). До нього також належать: борозна порожнистої вени (sulcus venae cavae), де залягає міцно зрощена з печінкою нижня порожниста вена, щілина венозної зв’язки (fissura ligamenti venosi), у якій проходить у дорослих людей венозна зв’язка (lig. venosum) – зв’язка Аранці (заросла венозна протока, що є у плода людини). Правий та лівий кінці вінцевої зв’язки мають трикутну форму і відповідно називаються правою та лівою трикутними зв’язками (ligg. triangulare dextrum et sinistrum).

Між листками серпоподібної зв’язки проходить від передньої стінки черевної порожнини (від пупка) до печінки кругла зв’язка печінки (lig. tеrеs hеpatis). Ця зв’язка утворилася внаслідок заростання пупкової вени, по якій у плода людини до печінки поступає артеріальна кров від плаценти. На нижньому краї печінки є вирізка круглої зв’язки (incisura ligamenti teretis), у якій залягає однойменна зв’язка.

У ділянці заднього краю правої частки печінки від заднього листка вінцевої зв’язки відходить до верхнього кінця правої нирки листок очеревини, який називається печінково-нирковою зв’язкою (lig. hepatorenale).

Діафрагмова поверхня печінки має наступні частини:

–             верхня частина (pars superior), що обернена до діафрагми і прилягає до її правого і частково лівого куполів. У лівій ділянці цієї частини помітне серцеве втиснення (impressio cardiaca), до якого прилягає через сухожилковий центр діафрагми серце;

–             передня частина (pars anterior), яка прилягає до ребрової частини діафрагми і передньої черевної стінки;

–             права частина (pars dextra), що прилягає до правої ребрової дуги і бокової черевної стінки;

–             задня частина (pars posterior), що прилягає до задньої черевної стінки, а саме до тіл Х і ХІ грудних хребців, ніжок діафрагми, черевної частини стравоходу, аорти і правої надниркової залози. Нижня  нутрощева поверхня (faсіes viscerаlis) печінки дещо ввігнута, має втиснення від органів, що прилягають до неї. На цій поверхні добре помітні три борозни у вигляді літери “Н”, що розмежовують нутрощеву поверхню печінки на чотири частки. Дві поздовжні борозни – права і ліва, що мають стріловий напрямок, проходять майже паралельно від нижнього краю печінки до задньої частини діафрагмової поверхні. Ліва поздовжня борозна є межею між правою і лівою частками печінки. Приблизно посередині ці дві борозни з’єднані поперечною борозною, що називається воротами печінки (porta hеpatis). Через ворота в печінку входять: ворітна печінкова вена, власна печінкова артерія і нерви, а виходять – загальна печінкова протока і лімфатичні судини. У ділянці воріт печінки артерія і вена роздвоюються на праву і ліву гілки, що входять у відповідні частки печінки, а загальна жовчна протока утворюється завдяки злиттю правої та лівої печінкових проток. Між правою та лівою поздовжніми борознами попереду від воріт розташована квадратна частка (lоbus quadrаtus) печінки, а позаду від воріт – хвостата частка (lоbus caudаtus) – частка Спігелія. Хвостата частка біля воріт печінки утворює два відростки: праворуч розміщений хвостатий відросток (processus caudаtus), а  ліворуч –  сосочкоподібний  відросток  (processus pаpillaris). Отже, ці дві частки належать за зовнішніми ознаками до правої частки печінки.

Права поздовжня борозна має дві частини – передню і задню. У передній розширеній частині залягає жовчний міхур, тому вона називається ямкою жовчного міхура (fossa vesicae biliaris; s. fossa vesicae felleae). Задня частина правої поздовжньої борозни, що починається позаду хвостатого відростка, називається борозною порожнистої вени (sulcus venae cavae), бо по ній проходить нижня порожниста вена, міцно зростаючись із печінкою.

Ліва поздовжня борозна також складається з двох частин – передньої і задньої. Передня глибока частина цієї борозни, що починається від нижнього краю печінки вирізкою круглої зв’язки, називається щілиною круглої зв’язки (fissura ligamenti teretis), в ній до воріт печінки проходить кругла зв’язка печінки (lig. teres hepatis). Задня частина лівої поздовжньої борозни називається щілиною венозної зв’язки (fissura ligamenti venosi), у якій проходить венозна зв’язка (lig. venosum).

На ліву поздовжню борозну проектується лінія прикріплення серпоподібної зв’язки до діафрагмової поверхні печінки. Отже, ліва поздовжня борозна є межею на нутрощевій поверхні між лівою і правою частками  печінки.

До нутрощевої поверхні печінки прилягає ряд органів, у цих місцях утворюються відповідні втиснення. На нутрощевій поверхні правої частки печінки ближче до її нижнього краю є ободовокишкове втиснення (іmpressio colica) від правого згину ободової кишки та поперечної ободової кишки. Позаду і праворуч від попереднього втиснення розташоване велике ниркове втиснення (іmpressio renalis), до якого прилягає права нирка. Ліворуч від передньої ділянки ниркового втиснення помітне дванадцятипалокишкове втиснення (impressio duodenalis), яке продовжується на квадратну частку печінки. У цьому втисненні залягає верхня частина дванадцятипалої кишки. Ліворуч і дещо позаду від ниркового втиснення на межі з борозною порожнистої вени розміщене надниркове втиснення (impressio suprarenalis), до якого прилягає права надниркова залоза.

На нутрощевій поверхні лівої частки печінки ліворуч від щілини венозної зв’язки і ближче до нижнього краю помітна випуклість – чепцевий горб (tuber omentale), що обернений до малого чепця. На задньому краї лівої частки печінки поруч зі щілиною венозної зв’язки є невелике стравохідне втиснення (impressio oesophageale), до якого прилягає черевна частина стравоходу. Ліворуч від чепцевого горба ближче до нижнього краю печінки є видовжене шлункове втиснення (impressio gastrica), до якого прилягає передня стінка шлунка.

При визначенні топографії печінки необхідно знати проекцію її верхньої і нижньої меж на стінку тулуба, які сходяться в двох точках праворуч і ліворуч. Верхня межа печінки починається справа на рівні десятого міжребрового простору по правій середній пахвовій лінії, звідки круто прямує вверх і присередньо, відповідно до проекції діафрагми, її найвищою точкою є четвертий міжребровий простір по правій пригруднинній лінії. Від цієї точки лінія верхньої межі печінки прямує ліворуч і донизу, “перетинаючи” груднину дещо вище основи мечоподібного відростка, до п’ятого міжребрового простору по лівій пригруднинній лінії – це ліва точка, де сходяться верхня і нижня межі печінки. Нижня межа печінки також починається від правої точки, що проектується у десятому міжребровому просторі по правій середній пахвовій лінії, прямує вверх і присередньо вздовж краю правої ребрової дуги до рівня зрощення ІХ і Х ребрових хрящів. Потім нижня межа печінки проектується у надчеревній ділянці по середині відстані між мечоподібним відростком і пупком, далі прямує вверх і ліворуч до рівня зрощення VIII та VII лівих ребрових хрящів, закінчуючись у п’ятому міжребровому просторі по лівій пригруднинній лінії.

Поділ печінки на традиційні праву, ліву, квадратну і хвостату частки проведений за зовнішніми ознаками, а не за фізіологічним принципом. У зв’язку з розвитком гепатології, зокрема з успішним використанням хірургічних методів лікування патологічних станів печінки, нині прийнято морфофункціональний принцип поділу печінки на 2 частини, 5 відділів (раніше їх називали секторами) і 8 сегментів. Такий топографічний поділ паренхіми печінки на структурно-функціональні ділянки ґрунтується на особливостях розгалуження загальної печінкової артерії і ворітної печінкової вени та злиття притоків загальної печінкової протоки. Ці частини печінки розвиваються в ембріогенезі окремо, розмежовані сполучною тканиною і хірургічно максимально доступні.

Складним і багатогранним функціям печінки відповідає характер розгалуження її судинного русла та цитофізіологія клітин паренхіми печінки. Печінка, на відміну від усіх інших органів, отримує кров із двох джерел: артеріальну з власної печінкової артерії, а венозну – з ворітної печінкової вени.

Отже, з функціональної точки зору печінка складається з двох частин: лівої частини печінки (pars hepatis sinistra) і правої частини печінки (pars hepatis dextra), які кровопостачають відповідно ліва і права гілки (гілки першого порядку) загальної печінкової артерії та ліва і права гілки ворітної печінкової вени. З лівої та правої частин печінки виходять відповідно ліва і права печінкова протоки, які в ділянці воріт печінки зливаються в загальну печінкову протоку. Ці дві частини печінки розмежовані головною ворітною щілиною (fissura portalis principalis), що  відповідає лінії, яка з’єднує середину ямки жовчного міхура з серединою борозни порожнистої вени, тому квадратна і хвостата частки належать до лівої частини печінки.

Ліва частина печінки складається з трьох відділів і чотирьох сегментів, а права частина – з двох відділів і чотирьох сегментів. Відділ (divisio) – це ділянка печінкової тканини, яку кровопостачає гілка другого порядку печінкової артерії та гілка другого порядку ворітної печінкової вени, з якої виходить відділкова печінкова протока. Сегмент (segmentum) – це ділянка печінкової тканини, яку кровопостачає гілка третього порядку печінкової артерії та гілка третього порядку ворітної печінкової вени, з якої виходить сегментна печінкова протока. Кожний сегмент має відносно власне кровопостачання, іннервацію і відтік жовчі. Окрім наведених трьох трубчастих систем (артерії, венозні гілки ворітної печінкової вени, печінкові протоки), з печінки виходять ще дві трубчасті системи: печінкові вени, що впадають в нижню порожнисту вену, і лімфатичні судини, що виходять з воріт печінки.

Нумерація сегментів, якщо дивитись на нутрощеву поверхню печінки знизу, ведеться від борозни порожнистої вени проти руху годинникової стрілки.

Ліва  частина  печінки  складається  з  3  відділів і 4 сегментів:

–             задня частина печінки, або хвостата частка (pars pоsterior hepatis; lobus caudatus); до цього відділу належить тільки один сегмент:

–             задній сегмент, сегмент І (segmentum posterius; segmentum I);

–             лівий бічний відділ (divisio lateralis sinistra) складається з двох сегментів:

–             лівий бічний задній сегмент, сегмент ІІ (segmentum posterius laterale sinistrum; segmentum II);

–             лівий  бічний  передній  сегмент,  сегмент ІІІ (segmentum anterius laterale sinistrum; segmentum III);

–             лівий присередній відділ (divisio medialis sinistra) відповідає межам квадратної частки і складається тільки з одного сегмента:

–             лівий присередній сегмент, сегмент IV (segmentum mediale sinistrum; segmentum IV).

Права частина печінки складається з 2 відділів і 4 сегментів:

–             правий присередній відділ (divisio medialis dextra).

До нього належать два сегменти:

–             правий присередній передній сегмент, сегмент V (segmentum anterius mediale dextrum; segmentum V);

–             правий присередній задній сегмент, сегмент VIII (segmentum posterius mediale dextrum; segmentum VIII); він помітний на діафрагмовій поверхні печінки;

–             правий бічний відділ (divisio lateralis dextra) складається з двох сегментів:

–             правий бічний передній сегмент, сегмент VI (segmentum anterius laterale dextrum; segmentum VI);

–             правий  бічний  задній  сегмент,  сегмент VII (segmentum posterius laterale dextrum; segmentum VII).

Внутрішня будова печінки

Зовні печінка вкрита з усіх боків серозною оболонкою (tunica serosa) з підсерозним прошарком (tela subserosa), окрім голого поля. Тобто печінка вкрита очеревиною інтраперитонеально. Але безпосередньо покриває печінку сполучнотканинна волокниста оболонка (tunica fibrosa) – капсула Гліссона, міцно зрощена з серозною оболонкою. Через ворота печінки і задній кінець щілини круглої зв’язки сполучна тканина волокнистої оболонки проникає разом із судинами в паренхіму печінки у вигляді навколосудинної волокнистої капсули (capsula fibrosa perivascularis). У сполучнотканинних відростках цієї капсули проходять гілки ворітної печінкової вени і власної печінкової артерії, а також жовчовивідні протоки. Сполучнотканинні перетинки разом із судинами зсередини досягають до волокнистої оболонки печінки. Таким чином утворюється сполучнотканинний каркас, у комірках якого розташована паренхіма – часточки печінки.

Класична часточка печінки (lobulus hepaticus) є структурно-функціональною одиницею печінки. Часточки печінки мають вигляд шестигранних призм діаметром 1–2 мм. Слід підкреслити, що у печінці людини класичні часточки печінки відокремлені одна від одної дуже тонким прошарком сполучної тканини, тому на гістологічних препаратах їхня гексагональна форма майже непомітна.

У місцях дотику граней трьох суміжних часточок, де сполучної тканини значно більше, вздовж граней цих часточок проходять міжчасточкові артерії і вени (aa. еt vv. іnterlobulares), а також жовчовивідні міжчасточкові проточки (ductulus biliferi interlobulares). Ці три трубчасті структури утворюють печінкову тріаду (портальний тракт), яка добре помітна на поперечному гістологічному зрізі. Поруч із кожною печінковою тріадою проходять лімфатичні судини та нервові волокна.

Від міжчасточкових вен і артерій під прямим кутом відходять навколочасточкові вени і артерії, колоподібно обплітаючи часточки. Міжчасточкові та навколочасточкові вени мають слабо розвинену м’язову оболонку, але в місцях їх розгалуження є скупчення гладких міоцитів, що утворюють своєрідні м’язи-замикачі (сфінктери). Ці замикачі регулюють приплив крові до часточок. Міжчасточкові та навколочасточкові артерії є судинами м’язового типу, їх діаметр у кілька разів менший за діаметр відповідних вен.

Від навколочасточкових вен та артерій відгалужуються вхідні артеріоли і венули, які проникають у часточку і відразу зливаються, утворюючи синусоїдні капіляри, по яких тече змішана кров у напрямку від периферії до центру часточки. Синусоїдні капіляри, що мають діаметр до 30 мкм і довжину 300–500 мкм, проходять між печінковими пластинками в радіальному напрямку і в центрі часточки впадають у центральну вену. Центральні вени, вийшовши з часточок, зливаються і утворюють збірні (підчасточкові) вени. Ці вени також проходять між часточками, але не супроводжують печінкові тріади. Центральні і збірні вени є судинами безм’язового типу. Збірні вени зливаються і утворюють притоки правої, проміжної та лівої печінкових вен (vv. hepaticae dextra, intermedia et sinistra), які впадають в нижню порожнисту вену. М’язова оболонка всіх притоків печінкових вен утворює своєрідні м’язи-замикачі (сфінктери), які регулюють відплив крові від часточок і печінки в цілому.

Синусоїдні капіляри часточок печінки розташовані між двома венозними системами – ворітною печінковою веною і печінковими венами, що впадають у нижню порожнисту вену. Тому сукупність синусоїдних капілярів називається чудесною венозною капілярною сіткою печінки. Через численні синусоїдні капіляри кров тече дуже повільно, що сприяє обмінним процесам між кров’ю і печінковими клітинами – гепатоцитами. Зокрема, через 1 г печінкової тканини протікає приблизно 0,85 мл крові за хвилину, а впродовж однієї години уся кров кілька разів проходить через синусоїдні капіляри печінки. В судинах печінки може депонуватися значна маса крові.

Печінкова пластинка (трабекула, або балка) складається з двох рядів прилеглих один до одного гепатоцитів, між якими розташований жовчний капіляр діаметром 0,5–1 мкм. У жовчних капілярах відсутня власна стінка, їх просвіт обмежований увігнутостями (жолобинками) плазмолеми біліарної поверхні двох протилежних гепатоцитів, що збігаються. У просвіт жовчного капіляра виступають численні мікроворсинки гепатоцитів. Капіляри мають з обох боків короткі сліпі відгалуження, що частково заходять у щілини між гепатоцитами. Гепатоцити у цей капіляр виділяють жовч. Печінкові клітини з’єднані між собою щільними замикальними контактами, тому у нормі жовч не може потрапити за межі гепатоцитів і проникнути в кровоносне русло. Це можливо тільки при ушкодженні і загибелі печінкових клітин при певних захворюваннях. Звідси жовч із кров’ю розноситься до всіх тканин, забарвлюючи їх у жовтий колір. Такий симптом називається жовтяницею.

Жовчні капіляри сліпо починаються поблизу центральної вени і направляються до периферії часточки, де переходять в короткі холангіоли – канальці Ґерінґа, обмежовані 2–3 малими клітинами овальної форми, вони не містять включень глікогену. Холангіоли впадають у жовчовивідні міжчасточкові проточки (ductulus biliferi interlobulares). Жовчновивідні міжчасточкові проточки, зливаючись і збільшуючись в діаметрі, утворюють праву і ліву печінкові протоки. У ці протоки відтікає жовч відповідно з правої та лівої частин печінки. Права печінкова протока (ductus hepaticus dexter) утворюється при злитті її передньої гілки (збирає жовч з V i VIII сегментів) і задньої гілки (збирає жовч з VI i VII сегментів). Ліва печінкова протока (ductus hepaticus sinister) утворюється при злитті її бічної гілки (збирає жовч з ІІ і ІІІ сегментів) та присередньої гілки (збирає жовч із квадратної частки, тобто з IV сегмента). Від хвостатої частки, тобто від І сегмента, жовч збирається у праву і ліву протоки хвостатої частки (ductus lobi caudati dexter et sinister). Ці дві протоки можуть впадати разом або окремо як у праву, так і в ліву печінкові протоки, хоча можливі інші варіанти впадіння. Права і ліва печінкові протоки, з’єднуючись в ділянці воріт печінки, утворюють загальну печінкову протоку (ductus hepaticus communis) довжиною 4–5 см. При злитті загальної печінкової протоки з міхуровою протокою (ductus сysticus) утворюється спільна жовчна протока (ductus choledochus; s. ductus biliaris).

Окрім класичної печінкової часточки, гістологи виділяють такі функціональні одиниці печінки: портальну печінкову часточку і печінковий ацинус . Портальна печінкова часточка є частиною паренхіми печінки, що має на поперечному перетині форму трикутника. В кутах цього трикутника розташовані центральні вени трьох сусідніх класичних часточок, а в центрі – печінкова тріада (портальний тракт). Печінковий ацинус на зрізі має форму ромба, в гострих кутах якого розташовані центральні вени двох сусідніх класичних часточок, а в тупих кутах – печінкові тріади (портальні тракти). Легко підрахувати, що в печінці портальних часточок удвічі більше, ніж класичних печінкових часточок, а печінкових ацинусів утричі більше, ніж портальних часточок.

Кровопостачання печінки

Печінка є унікальним органом, бо кровопостачається з двох джерел – артеріального і венозного. Артеріальна кров поступає до печінки по власній печінковій артерії від черевного стовбура, а венозна кров – по ворітній печінковій вені. У ворітну печінкову вену збирається кров від непарних органів черевної порожнини. У ділянці воріт печінки власна печінкова артерія і ворітна печінкова вена розгалужуються відповідно на праву і ліву гілки, прямуючи до правої та лівої частин печінки. Артеріальні і венозні судини проходять поруч і мають подібне розгалуження. Права і ліва гілки кожної судини розгалужується на гілки другого порядку – судини, що кровопостачають відповідні відділи печінки. Гілки третього порядку кровопостачають відповідні сегменти печінки. Ці судини галузяться на численні міжчасткові артерії і вени, що входять до складу печінкових тріад разом з жовчовивідними міжчасточковими проточками. Від міжчасточкових артерій і вен відходять численні навколочасточкові артерії і вени. Від цих судин відгалужуються вхідні артеріоли і венули, які проникають в часточку печінки і відразу зливаються, утворюючи синусоїдні гемокапіляри. Отже, по синусоїдних капілярах тече змішана кров. Синусоїдні капіляри проходять між печінковими пластинками в радіальному напрямку і в центрі печінкової часточки впадають у центральну вену. Центральні вени, вийшовши з часточок, зливаються і утворюють збірні вени. Збірні вени зливаються і формують притоки правої, проміжної та лівої печінкових вен, які впадають у нижню порожнисту вену в ділянці її проходження в однойменній борозні печінки. Отже, синусоїдні капіляри часточок печінки розташовані між двома венозними системами – ворітною веною і печінковими венами, що впадають в нижню порожнисту вену, тому сукупність синусоїдних капілярів називається чудесною венозною капілярною сіткою печінки.

Лімфатичні судини печінки починають формуватися з лімфатичних капілярів у міжчасточковій сполучній тканині у відростках навколосудинної волокнистої капсули. Всередині печінкових часточок лімфатичні капіляри відсутні. Лімфатичні судини печінки, проходячи вздовж гілок власної печінкової артерії та ворітної печінкової вени, виходять з воріт печінки і впадають у печінкові, черевні, праві шлункові, воротарні і праві поперекові лімфатичні вузли, а також у верхні діафрагмові і навіть у пригруднинні лімфатичні вузли. Інколи лімфатичні судини печінки безпосередньо впадають у грудну протоку.

Іннервація печінки

Печінку як внутрішній орган іннервує автономна частина периферійної нервової системи. По парасимпатичних волокнах блукаючих нервів (Х пара черепних нервів) передається команда на посилення секреторної функції гепатоцитів та виділення жовчі. По чутливих волокнах блукаючих нервів передається чутлива інформація від печінки. Окрім того, чутлива інформація від печінки, зокрема від її серозної оболонки і зв’язок, передається по гілках правого діафрагмового нерва. По симпатичних післявузлових нервових волокнах, що виходять із черевного сплетення, передається команда на зменшення секреторної активності гепатоцитів та виділення жовчі, а також на звуження судин. Парасимпатичні і симпатичні нервові волокна утворюють у волокнистій оболонці печінки автономне нервове сплетення. Гілки, що відходять від нього, йдуть разом з кровоносними судинами, іннервуючи самі судини, жовчні протоки і гепатоцити.

Жовчний міхур

Жовчний міхур (vеsica biliaris; vesica fellea) є резервуаром для накопичення жовчі. Він має видовжену грушоподібну форму, довжина міхура становить 8–12 см, ширина  4–5  см,  а  об’єм –  40–70  см3 . У живої людини жовчний міхур має темно-зелене забарвлення і відносно тонку стінку – 1,5–2 мм. Найширша передня частина міхура називається дном жовчного міхура (fundus vеsicae biliaris; s. fundus vesicae felleae), а задня звужена частина – шийкою жовчного міхура (cоllum vеsicae biliaris; s. cоllum vesicae felleae). Шийка переходить у міхурову протоку (ductus cysticus) завдовжки приблизно 3,5 см, по якій жовч потрапляє в жовчний міхур із загальної печінкової протоки, а потім виділяється з нього у спільну жовчну протоку. Між дном і шийкою розташоване тіло жовчного міхура (corpus vеsicaе biliaris; s. corpus vesicae felleae). На межі між тілом і шийкою жовчного міхура утворюється згин під гострим кутом. Звужена частина тіла називається лійкою жовчного міхура (infundibulum vеsicae biliaris; s. infundibulum vesicae felleae).

Жовчний міхур залягає в ямці жовчного міхура і зростається  з  волокнистою  оболонкою  печінки, а очеревина (серозна оболонка) нутрощевої поверхні печінки вкриває міхур знизу і з боків. Отже, жовчний міхур розташований мезоперитонеально. Заокруглене дно жовчного міхура, що вкрите очеревиною, виступаєз-під нижнього краю печінки. У живої людини контури міхура чіткі і рівні, а форма залежить від ступеня його  наповнення.

Стінка жовчного міхура складається з трьох оболонок: слизової, м’язової, сполучнотканинної (адвентиції). З боку черевної порожнини зовнішньою оболонкою жовчного міхура є серозна оболонка з підсерозним прошарком.

Слизова оболонка (tunica mucosa) вкрита одношаровим високим призматичним епітелієм з посмугованою облямівкою, власна пластинка добре виражена і містить багато еластичних волокон. Серед епітеліоцитів розміщені поодинокі келихоподібні клітини, що виробляють слиз. У власній пластинці слизової оболонки, переважно в шийці жовчного міхура, розташовані слизові трубчасто-альвеолярні залози. Слиз захищає слизову оболонку від дії жовчі. Слизова оболонка утворює численні складки, а найбільші заглибини між ними називаються синусами Рокитанського – Ашофа. Епітеліоцити, що містять на апікальній поверхні численні мікроворсинки, здатні інтенсивно всмоктувати з жовчі воду та інші речовини, тому міхурова жовч має у 20–30 разів густішу консистенцію і темніший колір відносно жовчі, яка надходить із печінки в загальну печінкову протоку. У шийці жовчного міхура і міхуровій протоці слизова оболонка утворює спіральну складку (plica spiralis).

М’язова  оболонка  (tunica  muscularis)  утворена з пучків гладких міоцитів, розташованих переважно у коловому напрямку. У ділянці шийки міхура колові пучки міоцитів потовщуються, утворюючи своєрідні замикачі. М’язові пучки розташовані у вигляді сітки. Адвентиційна оболонка (adventitia) складається зі щільної волокнистої сполучної тканини, у якій є багато товстих еластичних волокон. Ця оболонка добре виражена в ділянці верхньої частини стінки жовчного міхура, що прилягає до однойменної ямки на нутрощевій поверхні печінки. Всі інші ділянки жовчного міхура  мають  ще  серозну оболонку (tunica serоsa) з тонким підсерозним прошарком (tela subserosa), що є частиною адвентиційної оболонки. Інколи жовчний міхур вкритий очеревиною з усіх боків (інтраперитонеальне розташування) і навіть може мати брижу.

Міхурова протока, з’єднуючись із загальною печінковою протокою, утворює спільну жовчну протоку (ductus choledochus; ductus biliaris) довжиною 7–8 см, іноді вона досягає 12 см. Спільна жовчна протока, що проходить між двома листками печінково-дванадцятипалокишкової зв’язки, прямує вниз праворуч від загальної печінкової артерії і попереду ворітної печінкової вени. Розрізняють чотири ділянки спільної жовчної протоки: перша розміщена вище верхньої частини дванадцятипалої кишки, друга проходить позаду верхньої частини дванадцятипалої кишки, третя залягає у верхній частині борозни між головкою підшлункової залози і низхідною частиною дванадцятипалої кишки, четверта прилягає до головки підшлункової залози і косо пронизує присередню стінку низхідної частини дванадцятипалої кишки, перед тим з’єднуючись з протокою підшлункової залози. Після злиття цих двох проток утворюється розширення розміром приблизно 5–12 мм – печінковопідшлункова ампула, або жовчно-підшлункова ампула (ampulla hepatopancreatica; ampulla biliaropancreatica), що відкривається на вершині великого сосочка дванадцятипалої кишки. Над цими утворами слизова оболонка низхідної частини дванадцятипалої кишки утворює поздовжню складку. Відстань від воротаря шлунка до вершини великого сосочка дорівнює приблизно 15 см. Стінка спільної жовчної протоки на відміну від стінки загальної печінкової протоки має потужнішу м’язову оболонку, утворюючи два шари – поздовжній і коловий. На відстані 8–10 мм від кінця спільної жовчної протоки коловий м’язовий шар значно потовщується, утворюючи м’яз-замикач спільної жовчної протоки (m. sphincter ductus choledochi; m. sphincter ductus biliaris) – м’яз Окснера. Цей м’яз складається з двох частин – верхнього і нижнього м’язів-замикачів (mm. sphincteres superior et inferior), що регулюють приплив жовчі у дванадцятипалу кишку. Слизова оболонка спільної жовчної протоки складок не утворює. У підслизовій основі розміщені залози спільної жовчної протоки (glandulae ductus choledochi; glandulae ductus biliaris), які виробляють слиз. Спільна жовчна протока має добре розвинену зовнішню сполучнотканинну оболонку (адвентицію).

У ділянці вічка печінково-підшлункової ампули є м’яз-замикач ампули (m. sphincter ampullae) – м’яз Одді. Окрім колових, цей м’яз має поздовжні і косі пучки, що сполучаються з м’язом-замикачем спільної жовчної протоки і м’язом-замикачем протоки підшлункової залози. М’яз-замикач ампули запобігає затіканню вмісту дванадцятипалої кишки у спільну жовчну протоку і протоку підшлункової залози. У період між споживанням їжі м’яз-замикач ампули і м’яз-замикач спільної жовчної протоки закриті і жовч накопичується у жовчному міхурі, де вона густішає. Під час травлення м’яз-замикач ампули відкривається, пропускаючи необхідну порцію жовчі у дванадцятипалу кишку.

Кровопостачання жовчного міхура і жовчних проток забезпечує жовчноміхурова артерія, що відходить від власної печінкової артерії. Венозна кров відтікає по міхуровій вені у ворітну печінкову вену. Від жовчного міхура лімфа відтікає, як і від печінки, в печінкові, черевні, праві шлункові, воротарні і праві поперекові лімфатичні вузли.

Іннервація: жовчний міхур і жовчні протоки, як і печінку, іннервує автономна частина периферійної нервової системи. По парасимпатичних волокнах блукаючих нервів (Х пара черевних нервів) передається команда на розслаблення, тобто відкриття м’язівзамикачів жовчовивідних шляхів і видалення жовчі з жовчного міхура, а також на виділення секрету слизовими залозами, по чутливих волокнах цього нерва передається чутлива інформація від цих органів. По симпатичних післявузлових волокнах, що виходять із черевного сплетення, передається команда на закриття м’язів-замикачів, припинення виведення жовчі з жовчного міхура, звуження кровоносних судин.

Вікові особливості печінки і жовчного міхура

Печінка немовлят відносно велика, займає приблизно половину черевної порожнини. Маса печінки у немовляти 135–150 г, що складає 4–5 % маси тіла (у дорослої людини – 2–3 %). На відміну від дорослої людини у немовлят ліва частка печінки велика і за розмірами дорівнює правій частці, а інколи навіть більша за неї. Нижній край печінки виступає з-під краю X ребра на 2,5–4 см, а іноді досягає крила правої клубової кістки. До 7 років життя дитини край печінки піднімається і вже не виходить з-під краю ребрової дуги. Печінка дитини менш фіксована до задньої черевної стінки, ніж у дорослої людини, тому вона легко зміщується.

Довжина жовчного міхура у немовлят дорівнює приблизно 3–3,5 см, його дно не виступає з-під краю печінки. Жовчний міхур у дитячому віці інтенсивно росте, до 12 років його довжина подвоюється, а у віці 15–16 років досягає розмірів жовчного міхура дорослої людини.

Loading