ІМУННА СИСТЕМА

ЗАГАЛЬНА АНАТОМІЯ ОРГАНІВ ІМУННОЇ СИСТЕМИ

Імунна система об’єднує органи і тканини, які забезпечують захист організму від генетично чужорідних клітин чи речовин, що поступили ззовні або утворились в організмі.

Органи імунної системи, які містять лімфатичну тканину, виконують функцію “охорони сталості внутрішнього середовища організму упродовж всього життя індивідууму”.

Органи імунної системи виробляють імунокомпетентні клітини, в першу чергу лімфоцити а також плазмоцити, включають їх в імунний процес, забезпечують розпізнавання і знищення клітин, які проникли в організм або утворились в ньому, та інших чужорідних речовин, що несуть на собі ознаки генетично чужої інформації.

Генетичний контроль в організмі здійснюють функціонуючі разом популяції Т- і В-лімфоцитів, які за участю макрофагів забезпечують імунну відповідь в організмі.

Імунну систему, за сучасними уявленнями, складають всі органи, які приймають участь в утворенні клітин, що здійснюють захисні реакції організму, створюють імунітет – несприйняття до речовин, які мають чужорідні антигенні властивості.

Паренхіма імунних органів утворена лімфатичною тканиною, яка є морфофункціональним комплексом лімфоцитів, плазмоцитів, макрофагів та інших клітин, які знаходяться в петлях ретикулярною тканини.

До органів імунної системи належать:

кістковий мозок, в якому лімфатична тканина тісно пов’язана з кровотворною,
загруднинна залоза (тимус),
лімфатичні вузли, селезінка,
скупчення лімфатичної тканини в стінках порожнистих органів травної і дихальної систем (мигдалики, лімфатичні вузлики червоподібного відростка і клубової кишки, поодинокі лімфатичні вузлики).

Ці органи нерідко називають органами імуногенезу.

У відношенні до функції імуногенезу перелічені органи підрозділяються на центральні і периферичні.

До центральних органів імунної системи відносять кістковий мозок і загруднинну залозу.

В кістковому мозку з його стовбурових клітин утворюються В-лімфоцити, незалежні у своєму диференціюванні від тимуса. Кістковий мозок в системі імуногенезу у людини в наш час розглядається в якості аналога сумки Фабриціуса – клітинного скупчення в стінці клоачного відділу кишки птиць.

В тимусі відбувається диференціювання Т-лімфоцитів (тимусзалежних), які утворюються із стовбурових клітин, які поступили в цей орган. В подальшому ці дві популяції лімфоцитів поступають в периферійні органи імунної системи, до яких відносяться мигдалики, лімфатичні вузлики, лімфатичні вузли і селезінка.

Функція периферійних органів імунної системи знаходиться під впливом центральних органів імуногенезу.

Т-лімфоцити заселяють тимус-залежні зони лімфатичних вузлів (паракортикальну зону), селезінки (периартеріальна частина лімфатичних вузликів і, можливо, лімфатичні периартеріальні піхви) та забезпечують як здійснення клітинного імунітету шляхом накопичення і вводу у дію сенсибілізуючих лімфоцитів, так і гуморального імунітету (шляхом синтезу специфічних антитіл).

В-лімфоцити є попередниками антитілутворюючих клітин: плазмоцитів і лімфоцитів з підвищеною активністю. Вони поступають в бурсозалежні зони лімфатичних вузлів (лімфатичні вузлики, м’якотні тяжі) і селезінки (лімфатичні вузлики, крім їх периартеріальної частини).

В-лімфоцити виконують функцію гуморального імунітету, в якому основна роль належить крові, лімфі, секретам залоз, які містять антитіла і приймають участь в імунних реакціях.

Органи імунної системи розташовуються в тілі людини не безладно, а у визначених місцях: на межі середовищ, де знаходиться мікрофлора, в ділянках можливого попадання в організм чужорідних утворень.

Мигдалики залягають в стінках початкового відділу травної трубки і дихальних шляхів, утворюють так зване лімфатичне кільце Пирогова-Вальдейєра. Лімфатична тканина мигдаликів знаходиться на межі порожнини рота, порожнини носа, з одної сторони, і порожнини глотки і гортані, з другої.

Групові лімфатичні вузлики (пейєрові бляшки) клубової кишки розташовуються в стінці кінцевого відділу тонкої кишки, поблизу місця впадіння клубової кишки в сліпу, а такі ж вузлики червоподібного відростка – поблизу межі двох різних відділів травної трубки: тонкої і товстої кишки.

Поодинокі лімфатичні вузлики розсіяні у товщі слизової оболонки органів травлення і дихальних шляхів.

Багаточисленні лімфатичні вузли лежать на шляху слідування лімфи від органів і тканин у венозну систему. Чужорідний агент, який попадає в тік лімфи, затримується і знешкоджується в лімфатичних вузлах. На шляху току крові з артеріальної системи (з аорти) в систему ворітної вени лежить селезінка.

Характерною морфологічною ознакою органів імунної системи є рання закладка (в ембріогенезі) і стан зрілості їх вже у новонароджених, а також значний розвиток їх у дитячому і підлітковому віці, тобто в період становлення і дозрівання організму і формування його захисних систем. В подальшому поступово відбувається вікова інволюція органів імунної системи, найбільш виражена в центральних органах імуногенезу. В них доволі рано (починаючи з підліткового і юнацького віку ) зменшується кількість лімфатичної тканини, а на її місці розростається сполучна (жирова) тканина.

Загальна маса органів імунної системи в тілі людини складає (без кісткового мозку) майже 1.5-2 кг.

Кістковий мозок

Кістковий мозок є одночасно органом кровотворення і імунної системи.

Виділяють червоний кістковий мозок, який у дорослої людини розташовується в комірках губчастої речовини плоских і коротких кісток, епіфізів довгих кісток, і жовтий кістковий мозок, який заповнює кістковомозкові порожнини діафізів довгих кісток.

Загальна маса кісткового мозку у дорослої людини – майже 2.5-3 кг (4.5-4.7% від маси тіла). Майже половина складає червоний кістковий мозок, решта – жовтий.

Червоний кістковий мозок складається з мієлоїдної тканини, яка включає ретикулярну тканину і гемопоетичні елементи. В ньому містяться стовбурові кровотворні клітини – попередники всіх клітин крові і лімфи.

Жовтий кістковий мозок представлений в основному жировою тканиною, яка замістила ретикулярну. Елементи, які утворюють кров, в жовтому кістковому мозку відсутні. При великих крововтратах на місці жовтого кісткового мозку може знову з’явитися червоний кістковий мозок.

В ембріональному періоді кровотворення здійснюється у кров’яних острівцях жовткового мішка (с 19-го дня до початку 4-го місяця внутрішньоутробного розвитку). С 6-го тижня розвитку кровотворення спостерігається в печінці, а з 3-го місяця – в селезінці і продовжується до кінця внутрішньоутробного періоду.

Кістковий мозок починає формуватися в кістках ембріона наприкінці 2-го місяця. З 12-го тижня в кістковому мозку розвиваються кровоносні судини. Навколо судин з’являється ретикулярна тканина, формуються перші острівці кровотворення. З цього часу кістковий мозок починає функціонувати як орган, що утворює кров.

Починаючи з 20-го тижня, маса кісткового мозку швидко збільшується, він розповсюджується в бік епіфізів. У новонароджених червоний кістковий мозок займає всі кістковомозкові порожнини. Жирові клітини в червоному кістковому мозку вперше з’являються після народження (в 1-6 місяців), а до 20-25 років жовтий кістковий мозок повністю заповнює кістковомозкові порожнини діафізів довгих трубчастих кісток.

Загруднинна залоза (тимус)

Загруднинна залоза є центральним органом імунної системи. В ній стовбурові клітини, які поступають сюди з кісткового мозку з током крові, пройшовши ряд проміжних стадій, перетворюються в Т-лімфоцити, які відповідають за реакції клітинного імунітету. В подальшому Т-лімфоцити поступають у кров і лімфу, покидають залозу і заселяють тимусзалежні зони периферійних органів імуногенезу.

Клітини мозкової речовини загруднинної залози секретують також «тимічний (гуморальний) фактор» (тимусний гормон), під впливом якого відбувається диференціювання Т-лімфоцитів із клітин–попередників в кірковій речовині тимуса. Тимусний гормон не є однорідним субстратом і складається із тимогену, тимозину, Т-активину, тимарину і деяких інших біологічно активних речовин.

Загруднинна залоза є у всіх хребетних, вона розвивається із глоткового епітелію, у ссавців представляє, як правило, непарний орган, хоча утворюється з парних зачатків. У одних тварин вона лежить цілком на шиї, у інших в грудній порожнині; спостерігається також змішаний тип загруднинної залози.

У ембріона людини зачатки залози з’являються на 6-му тижні у вигляді парного вип’ячування епітелію III і IV зябрових кишень. В подальшому загруднинна залоза розвивається із епітелію лише III зябрових кишень, а закладка із IV кишень рано редукується.

Ріст загруднинної залози відбувається переважно в каудальному напрямку, а її шийна частина зазнає редукції. Парні зачатки розвиваються в правую і ліву долі залози, які об’єднуються в непарний орган. На 12-му тижні в тканині залози з’являються лімфоцити. Формування органа завершується в основному на 4-му місяці внутрішньоутробного життя.

До часу народження загруднинна залоза досягає відносно великого розвитку, її маса складає 10-12 г, довжина 4-6 см, ширина 1.2-4 см, товщина 0.8-1.4 см.

Залоза розташовується у верхньому середостінні позаду рукоятки і верхній частині тіла грудини, межує з боків з плевральними мішками, знизу – з перикардом, ззаду – з дугою аорти і верхньою порожнистою веною. Вона має рожево-сірий колір і м’яку консистенцію, складається загалом з двох неоднакових за величиною часток пірамідальної форми з верхівкою, направленою доверху. Часто частки залози виходять на шию, де можуть досягати щитоподібної залози.

В постнатальному періоді загруднинна залоза продовжує рости до 10-15 років. У цьому віці її маса складає 30-40 г, однак відносна маса знижується до 0.1%, проти 0.3% – у новонародженого. Відмічається велика залоза у хлопчиків. Після 15 років наступає інволюція загруднинної залози.

У дорослих молодих людей її маса складає 20 г, в подальшому значна частина паренхіми заміщується жировою тканиною (до 90%), і після 50 років маса залози падає до 13 г. Однак паренхіма залози повністю не зникає, а зберігається у вигляді острівців, що оточені жировою тканиною, яка лежить за грудиною.

Загруднинна залоза має часткочкову будову. Часточки залози розділені сполучнотканинними перегородками, які відходять від її капсули. Основу паренхіми залози складає ретикулярна сполучна тканина, яка походить не з паренхіми, як в інших лімфатичних органах, а з ендодермального епітелію.

В кожній часточці розрізняють кору і мозкову речовину. Кора відрізняється великою місткістю лімфоцитів, які розташовані дифузно і не утворюють фолікулів. В мозковій речовині лімфоцитів мало, тут є скупчення ретикулярних клітин, які звуться тільцями загруднинної залози, або тільцями Гассаля.

У плодів і дітей до 1 року кора переважає мозкову речовину, у віці 1-3 роки вони мають приблизно рівні розміри. Зворотний розвиток загруднинної залози відбувається за рахунок звуження кори, яка у старечому віці майже повністю зникає.

Кровопостачання загруднинної залози забезпечують нижні щитоподібні, внутрішні грудні і перикардіально-діафрагмальні артерії. Їх гілки до залози проходять між дольками і дають відгалуження переважно в кору. Вени супроводжують артерії, вони впадають у внутрішні грудні, нижні щитоподібні і плечоголовні вени.

Лімфовідтік відбувається до пригрудинних, трахеобронхіальних і передніх середостінних вузлів. Іннервується залоза симпатичними волокнами з шийно-грудного і верхніх грудних гангліїв і парасимпатичними волокнами блукаючого нерва.

Вади розвитку загруднинної залози

Алімфоплазія (син.: аплазія загруднинної залози) – вроджена відсутність загруднинної залози, загалом сполучається з гіпоплазією всієї лімфатичної тканини.
Гіпоплазія загруднинної залози – різке недорозвинення загруднинної залози. Розвивається при порушенні формування органів з III – IV зябрових кишень на 6-8-му тижні внутрішньоутробного розвитку.
Дисплазія загруднинної залози – є, як правило, наслідком різних хромосомних аберацій і входить у склад великої родини первинних імунодефіцитних синдромів, які класифікуються і не класифікуються: ретикулярна дисгенезія, тимічна алімфоплазія, алімфоцитоз, агаммаглобулінемія, дисімуноглобулінемія.
Тимомегалія (син.: гіперплазія загруднинної залози) – характеризується збільшенням маси органу в 3-4 рази і більше у порівнянні з нормою, супроводжується збільшенням числа клітин в кірковій і мозковій речовині чи порушенням будови залози і появою в ній додаткових утворень. Сполучається з вадами розвитку нервової, серцево-судинної систем, вродженою дисфункцією ендокринної системи, перш за все хронічною недостатністю наднирників і статевих залоз, спостерігається status thymicolymphaticus.

Селезінка

Селезінка являє собою орган, в якому лімфатична тканина підключається до системи кровообігу. Положення селезінки в цій системі аналогічне положенню лімфатичних вузлів в лімфатичній системі.

Селезінка є накопичувачем крові, в ній відбувається, з одного боку, руйнування еритроцитів і тромбоцитів, з другого боку, лімфоцитопоез. З утворенням лімфоцитів пов’язана захисна функція селезінки, її участь в реакціях імунітету.

Селезінка це непарний орган, який розташований в лівій підреберній ділянці. Вона розвивається з мезенхіми в дорзальній брижі шлунка на 5-6-му тижні внутрішньоутробного розвитку, тобто в період, коли починається поворот шлунка, і швидко росте, все більш виступаючи в лівий бік.

По мірі росту дорзальної брижі і її перетворенні у великий сальник селезінка переміщується в дорзобічному напрямку. На 2-4-му місяці розвитку в селезінці формуються синуси і інші кровоносні судини.

Навколо венозних синусів з’являються осередки гемопоеза, а в кінці 4-го місяця і на 5-му місяці в селезінці вже виявляються скупчення лімфатичної тканини. До 8-го місяця внутрішньоутробного розвитку гемопоез в селезінці зменшується і в подальшому закінчується, а інтенсивність лімфопоеза наростає.

Селезінка має форму сплощеної і подовженої напівсфери. Її випукла діафрагмова поверхня лежить в ніші діафрагми, ввігнута вісцеральна поверхня межує з лівою ниркою, шлунком і ободовою кишкою. На вісцеральній поверхні знаходяться ворота, які є місцем входу селезінкової артерії і виходом селезінкової вени і лімфатичних судин.

Довга вісь селезінки відповідає X ребру, задній кінець органа звернений до хребтового стовпа, передній кінець не досягає краю ребрової дуги. Верхній край селезінки гострий, нижній край тупий. Селезінка є інтраперитонеальним органом, від неї йдуть зв’язки очеревини до шлунка і нирки.

Селезінка оточена щільною фіброзною оболонкою, всередині, як і в лімфатичному вузлі, знаходяться сполучнотканинні перекладки, які архітектонічно пов’язані з артеріями і венами. Вони беруть початок від воріт і розгалужуються, утворюючи між собою анастомози.

Паренхіма селезінки називається пульпою. Вона підрозділяється на білу пульпу і червону пульпу. Червона пульпа розташована між венозними синусами, складається з петель ретикулярної тканини, які заповнені еритроцитами, лейкоцитами, лімфоцитами, макрофагами.

Венозний синус це система просторів, включених між кінцевими капілярами, які утворені артеріями і пульпарними венами. Біла пульпа утворена селезінковими лімфатичними периартеріальними муфтами, лімфатичними вузликами і макрофагально-лімфатичними муфтами (еліпсоїдами), які складаються з лімфоцитів і інших клітин лімфатичної тканини, що залягають в петлях ретикулярної строми.

Периартеріальні лімфатичні муфти оточують пульпарні артерії від місця виходу їх з трабекул і впритул до еліпсоїдів. Лімфатичні вузлики утворюються на основі периартеріальних муфт, тому оточена муфтою артерія проходить через периферійну частину вузлика.

Обидва види пульпи розрізняються у функціональному відношенні. Червона пульпа здійснює фагоцитоз корпускулярних елементів крові, яка притікає (еритроцитів, тромбоцитів, бактерій, клітин пухлин). Значення білої пульпи полягає в імунологічному контролі крові.

У новонароджених селезінка заокруглена, має дольову будову, як і у дорослого, повністю прикрита ребрами. Маса селезінки у новонароджених дорівнює приблизно 9.5 г. В цей період біла пульпа складає від 5 до 10% от маси органу.

На 3-му місяці постнатального життя маса селезінки збільшується до 11-14 г, а наприкінці 1-го року життя дорівнює 24-28 г. Кількість білої пульпи в цей час досягає максимального значення (20.9%). У дитини 6 років у порівнянні з річною маса селезінки подвоюється, а до10 років досягає 66-70 г, в 16-17 років складає 165-171 г.

Розміри селезінки, як і її маса, піддаються значним індивідуальним варіаціям, у однієї і тієї ж людини вони різні в залежності від умов. Довжина селезінки 10-14 см, ширина 6-10 см, товщина 3-4 см. С віком розміри і маса селезінки зменшуються, і після 60 років маса органа складає 60-70% такої у молодих людей.

Відносна кількість червоної пульпи (82-85%) на протязі життя людини майже не змінюється. Місткість білої пульпи в селезінці в 6-10 років дорівнює 18.6%, до 21-30 років знижується до 7.7-9.6%, а до 50 років не перебільшує 6.5% від маси органа.

Аномалії розвитку селезінки

Алієнія (син.: аспленія) – вроджена відсутність селезінки. Зустрічається, як правило, разом з іншими аномаліями, особливо пороками серця і судинної системи. Якщо одночасно відсутні селезінкові судини, говорять про агенезію селезінки.
Аномалії форми селезінки – обумовлені глибокими вирізками і борознами.

А) Селезінка хвостата – іноді досягає яєчок, у жінок же вона може доходити до лівого яєчника.

Б) Селезінка часткова – розділення органа глибокими борознами на декілька окремих частин, окремі частки органа (2-4) ізольовані прошарками сполучної тканини.

Гіпоплазія селезінки (син.: мікроспленія) – недорозвинення селезінки, яка зберігає, однак, свої функції.
Селезінка подвійна – подвоєння селезінки, буває рідко.
Селезінка додаткова (син.: поліспленія) – острівці тканини селезінки зазвичай круглої форми, розмірами від горошини до грецького горіха, розташовуються в шлунково-селезінковій зв’язці або звішуються від селезінки на додатковій зв’язці, або лежать в сальнику, в заочеревинній клітковині, в хвості підшлункової залози, в брижі поперечної ободової кишки, дугласовому просторі. Описано утворення з селезінкової тканини, які йдуть від селезінки в калитку. Нерідко є не одна, а декілька, іноді дуже багато (до 400) додаткових селезінок, які розсіяні по очеревинній порожнині. Іноді спостерігається група з мілких селезінок, які замінюють нормальну селезінку і розташовані на її місці. Утворення пояснюється неправильністю (множинністю) зародкової закладки тих елементів мезенхіми, з яких формується селезінкова тканина.
Ектопія селезінки – аномалія доволі розповсюджена у зв’язку з вираженою рухомістю селезінки. Може знаходитись в заочеревинному просторі, в пупковій чи діафрагмовій килі.

Лімфатичні вузли

Лімфатичні вузли є найбільш багаточисельними органами імунної системи. Вони лежать на шляхах слідування лімфатичних судин від органів і тканин до лімфатичних проток і стовбурів.

Лімфатичні вузли мають округлу, овоїдну, бобоподібну і навіть стрічкоподібну форму. Розміри їх коливаються від 0.5-1.0 до 30-50 мм. Ззовні кожний лімфатичний вузол покритий сполучнотканинною капсулою, від якої всередину органа відходять тонкі перекладки, капсулярні трабекули.

В тому місці, де з лімфатичного вузла виходять виносні судини, є невелике втиснення, ворота. В ділянці воріт капсула сильно потовщена, утворюючи ворітне потовщення, яке вдається в середину вузла. Від ворітного потовщення в паренхіму лімфатичного вузла відходять ворітні трабекули. Всередині лімфатичного вузла, між трабекулами, знаходиться ретикулярна строма. В петлях строми розташовуються елементи лімфатичної тканини.

Паренхіму лімфатичного вузла підрозділяють на кіркову і мозкову речовину. Кіркова речовина знаходиться ближче до капсули і займає периферійні відділи вузла. Мозкова речовина лежить ближче до воріт вузла і займає його центральну частину.

В кірковій речовині розташовуються округлі діаметром 0.5-1.0 мм лімфатичні вузлики з гермінативними центрами (центрами розмноження) і без них. Навколо лімфатичних вузликів локалізується дифузна лімфатична тканина. В ній виділяють кіркове плато, яке включає ділянки лімфатичної тканини між вузликами – міжвузликову зону.

До складу кіркового плато входить також тканина, яка знаходиться до зовні від лімфатичних вузликів, між ними і капсулою. Досередини від вузликів, безпосередньо на межі з мозковою речовиною, виділяється прикіркова речовина, тимусзалежна (паракортикальна) зона, яка містить переважно Т-лімфоцити. В цій зоні знаходяться посткапілярні венули, через стінки яких лімфоцити мігрують у кровоносне русло. Паренхіма мозкової речовини представлена тяжами лімфатичної тканини – м’якотними тяжами. Вони утворюють В-залежну зону.

Паренхіма лімфатичного вузла пронизана густою сіткою каналів – лімфатичними синусами, по яким лімфа, що поступила у вузол, тече від підкапсульного (крайового) синуса до ворітного. Від підкапсульного синуса уздовж капсульних трабекул лежать синуси кіркової і мозкової речовини. Останні досягають воріт лімфатичного вузла і впадають в ворітний синус. В просвіті синусів є мілкопетлиста сітка, яка утворена ретикулярними волокнами і клітинами, в петлях яких можуть застрягати чужорідні часточки, які загинули, і пухлинні клітини.

Вікові зміни інволютивного характеру (зменшення кількості лімфатичної тканини, розростання жирової тканини) в лімфатичних вузлах спостерігається вже в юнацькому віці. Багато лімфатичних вузлів невеликих розмірів повністю заміщуються сполучною тканиною. Вузли, які лежать поряд, можуть зростатись один з одним і утворювати більш крупні вузли сегментарної або стрічкоподібної форми.

Мигдалики

Мигдалики: язиковий, глотковий, піднебінні і трубні – розташовані в ділянці кореня язика, зіва і носової частини глотки. Вони представляють собою дифузні скупчення лімфатичної тканини, які містять невеликих розмірів більш щільні клітинні маси – лімфатичні вузлики.

Язиковий мигдалик – непарний, залягає під слизовою оболонкою кореня язика, нерідко у вигляді двох скупчень лімфатичної тканини. Поверхня язика над мигдаликом горбиста, кількість горбків особливо велика в підлітковому віці і складає від 61 до 151. Між горбками, поперечні розміри яких не перевищують 3-4 мм, відкриваються отвори невеликих заглиблень – крипт, які проходять у товщу язика на 2-4 мм. В крипти впадають протоки слизових залоз.

Найбільш великих розмірів язиковий мигдалик досягає до 14-20 років: її довжина дорівнює 18-25 мм, ширина – 18-26 мм. Капсули язиковий мигдалик не має. Мигдалик складається з лімфатичних вузликів, число яких у дітей грудного віку досягає в середньому 66, в період 1-го дитинства – 85, у підлітковому віці – 90. Максимальної величини вузлики досягають до юнацького віку, їх поперечний розмір дорівнює 0.5-1.0 мм. В похилому віці кількість лімфатичної тканини в мигдалику невелика, в ній розростається сполучна тканина.

Піднебінний мигдалик – парний, розташовується в мигдаликовій ямці між піднебінно-глотковою та піднебінно-язиковою дужками. Мигдалик має неправильну форму, наближену до форми мигдального горіха. У новонароджених розміри мигдалика малі, він не заповнює всієї мигдаликової ямки, внаслідок чого над мигдаликом утворюється надмигдаликова ямка.

Передньонижня частина піднебінного мигдалика вкрита трикутною складкою слизової оболонки, яка буває виражена до 3-річного віку. Ріст мигдалика відбувається нерівномірно. Найбільш швидкий ріст відмічається до 1 року, у віці 4-6 років, більш повільний ріст відбувається до 10 років, коли маса мигдалика досягає 1 г. У дорослих мигдалик важить в середньому 1.5 г. Найбільша довжина (13-28 мм) піднебінного мигдалика відмічається у віці 8-30 років, найбільша ширина (14-22 мм) – у віці 8-16 років.

В піднебінному мигдалику крипти проникають всередину мигдалика на 5-7 мм, загальна їх кількість досягає 10-20. Вони збільшують площу поверхні мигдалика до 300 см². При ковтанні піднебінні мигдалики злегка здавлюються і зближуються один з одним, що сприяє звільненню крипт від вмісту.

В товщі піднебінного мигдалика розташовуються округлі щільні скупчення лімфатичної тканини – лімфатичні вузлики мигдалика. Найбільша їх кількість відмічається в дитячому і підлітковому віці (від 2 до 16 років). Розміри вузликів коливаються від 0.2 до 1.2 мм. Навколо вузликів розташована лімфатична тканина, яка між вузликами має вигляд клітинних тяжів товщиною до 1.2 мм.

Після 25-30 років відбувається виражена вікова інволюція лімфатичної тканини. Поряд зі зменшенням маси лімфатичної тканини в органі спостерігається розростання сполучної тканини, яка вже добре помітна в 17-24 роки.

Глотковий (аденоїдний) мигдалик – непарний, розташовується в ділянці склепіння почасти задньої стінки глотки. В цьому місці є 4-6 поперечно і косо орієнтованих товстих складок слизової оболонки, всередині яких знаходиться лімфатична тканина мигдалика. Іноді ці складки виражені дуже сильно, так що звисають зі склепіння глотки позаду хоан і закривають сполучення порожнини носа з глоткою.

Під епітеліальним покривом в дифузній лімфатичній тканині знаходяться лімфатичні вузлики глоткового мигдалика діаметром до 0.8 мм. Сполучнотканинна строма мигдалика зрощена с глотково-основною фасцією.

У новонародженого глотковий мигдалик вже добре виражений, розміри його дорівнюють 5-6 мм. Наприкінці 1-го року його довжина досягає 12 мм, а ширина – 6-10 мм. Лімфатичні вузлики в мигдалику з’являються на 1-му році життя. Найбільших розмірів мигдалик досягає у 8-20 років: довжина його в цей період – 13-21 мм, ширина – 10-15 мм.

Трубний мигдалик – парний, знаходиться в ділянці глоткового отвору слухової труби і представляє собою скупчення лімфатичної тканини у вигляді переривчастої пластинки у товщі слизової оболонки трубного валика. Складається мигдалик з дифузної лімфатичної тканини і небагаточисельних лімфатичних вузликів. Мигдалика достатньо добре виражена вже у новонароджених (її довжина – 7.0-7.5 мм), а найбільшого розвитку вона досягає у 4-7 років.

Скупчення лімфатичної тканини

Скупчені лімфатичні вузлики червоподібного відростка, noduli lymphoidei aggregati appendicis vermiformis, в період їх максимального розвитку (після народження і до 16-17 років) розташовуються в слизовій оболонці і в підслизовій основі на всьому протязі цього органа. Загальна кількість лімфатичних вузликів в стінці відростка у дітей і підлітків досягає 600-800. Нерідко вузлики розташовуються один над одним в 2-3 ряди.

Поперечний розмір вузликів червоподібного відростка у новонародженого складає від 0.5 до 1.25 мм, а число їх в стінці червоподібного відростка досягає 150-200. У дітей старших 10 років в підслизовій основі відростка з’являються групи жирових клітин, збільшується кількість колагенових і еластичних волокон. В період з 16-18 років відмічається зменшення кількості лімфатичних вузликів і збільшення кількості жирової тканини. Після 50-60 років число лімфатичних вузликів зменшується до 100-150.

Лімфатичні бляшки (чи пейєрові бляшки) представляють собою вузликові скупчення лімфатичної тканини, які розташовуються в стінці клубової кишки. Залягають вони в товщі слизової оболонки і в підслизовій основі. Розташовуються бляшки, як правило, на стороні, протилежній брижовому краю кишки.

Кількість бляшок в період їх максимального розвитку (у дітей і підлітків) складає 30-80. Довжина бляшок коливається від 0.2 до 15 см, ширина – 0.2-1.5 см. Побудовані лімфатичні бляшки з лімфатичних вузликів, число яких в одній бляшці варіює від 5-10 до 100-150 и більш. Розміри лімфатичних вузликів в бляшках коливаються від 0.5 до 2 мм. Після 20 років і особливо у людей старших 30 років межі лімфатичних бляшок стають менш помітними на поверхні слизової оболонки кишки, а після 40-50 років поверхня слизової оболонки над бляшками згладжена. Кількість лімфатичних бляшок зі збільшенням віку знижується: у людей старше 40 років вона не перевищує 20, а старше 60 років – 16. Зменшуються і розміри бляшок, убуває кількість лімфатичних вузликів в їх складі.

Одинокі лімфатичні вузлики, noduli lymphoidei solitarii, є у товщі слизової оболонки і підслизовій основі органів травлення (глотка, стравохід, шлунок, тонка і товста кишка, жовчний міхур), органів дихання (гортань, трахея, головні, дольові і сегментарні бронхи), а також в стінках сечоводів, сечового міхура, сечівника.

Число лімфатичних вузликів доволі велике. В стінці тонкої кишки у дітей кількість вузликів варіює від 1000 до 5000, в стінках товстої кишки – від 1800 до 7300, в стінках трахеї – від 100 до 180, в стінці сечового міхура – від 25 до 100.

В дитячому і підлітковому віці в товщі слизової оболонки дванадцятипалої кишки на площі 1 см² знаходиться в середньому 9 лімфатичних вузликів, клубовій – 18, сліпій – 22, ободовій – 35, прямій – 21. В слизовій оболонці жовчного міхура кількість лімфатичних вузликів досягає 25.