Баталова протока (або Відкрита артеріальна протока – вроджена вада серця, при якій не спостерігається закриття протоки між аортою та легеневим стовбуром.

Серце кровопостачають права і ліва вінцеві артеріі(aa. coronaria dextra et sinistra), які є першими гілками аорти.

Легеневий стовбур (truncus pulmonaris) відходить від правого шлуночка.

Поперечний відросток VI шийного хребця має значно більший передній горбок, ніж у інших хребців. Біля нього проходить загальна сонна артерія, тому його ще називають сонним горбком (tuberculum caroticum).

Від грудної частини аорти, або грудної аорти (pars thoracica aortae; aorta thoracica) відходять нутрощеві та пристінкові гілки. Нутрощеві гілки (rr. viscerales) грудної частини аорти живлять органи, що розташовані в порожнині грудної клітки: трахею, бронхи, легені, осердя, стравохід, лімфатичні вузли середостіння. До нутрощевих гілок грудної частини аорти належать бронхові, стравохідні, осердні і середостінні гілки.

Від дна і тіла матки кров відтікає по маткових венах (vv. uterinae) у внутрішні клубові вени (v. iliaca interna).

Нижня міхурова артерія (а. vesicalis inferior) у чоловіків розгалужується на гілки передміхурової залози(rr. prostatici), які живлять однойменний орган.

Процес збудження, що спричинює скорочення серця, виникає у людини в ділянці устя порожнистих вен у правому передсерді (atrium dextrum), в якій розташований пазухо-передсердний вузол (nodus sinuatrialis).

Загальна клубова вена (v. iliaca communis) є крупною парною судиною – правою і лівою, що не має клапанів. Ця вена утворюється на рівні верхнього краю крижово-клубового суглоба при злитті внутрішньої і зовнішньої клубових вен. Права і ліва загальні клубові вени прямують вверх і присередньо, а на рівні міжхребцевого хряща між IV і V поперековими хребцями праворуч від серединної лінії зливаються, утворюючи нижню порожнисту вену.

Тильна зап’ясткова гілка (r. carpalis dorsalis) відходить від променевої артерії після її виходу з “анатомічної табакерки”, прямує присередньо і анастомозує з тильною зап’ястковою гілкою ліктьової артерії, беручи участь в утворенні тильної зап’ясткової сітки (rete carpale dorsale).

До задньої групи гілок зовнішньої сонної артерії належать: - Потилична артерія (a. occipitalis) - Задня вушна артерія (a. auricularis posterior)

Загальна сонна артерія (a. carotis communis) є парною артерією, тобто є права і ліва загальні сонні артерії.

Головна артерія великого пальця (а. princeps pollicis) відходить від променевої артерії на долоні в першому міжп’ястковому просторі і розгалужується на власні долонні пальцеві артерії, що кровопостачають всі структури першого пальця.

Середня колінна артерія (A. media genus) відходить від передньої поверхні підколінної артерії на рівні середини підколінної ямки, йде вперед, пронизує над косою підколінною зв’язкою суглобову капсулу. Її гілки живлять синовіальну перетинку суглобової капсули, схрещені зв’язки і меніски колінного суглоба.

r. interventricularis posterior гілка правої вінцевої артерії, я.ка проходить у задній міжшлуночковій борозні

У надгруднинному просторі права і ліва передні яремні вени з’єднуються між собою поперечним звивистим анастомозом, який називається яремною венозною дугою (arcus venosus jugularis).

Права та ліва плечо-головні вени (v. brachiocephalica dextra et sinistra) є коренями верхньої порожнистої вени (v. cava superior).

М’язово-діафрагмову артерію (a. musculophrenica) - гілка внутрішньої грудної артерії, проходить вбік та вниз до діафрагми, віддаючи міжреброві гілки (п’ять нижніх передніх міжребрових гілок – rr. intercostales anteriores inferiores) до м’язів VII-IX міжребрових просторів, і забезпечує кровопостачання діафрагми (diaphragma).

Яєчникова артерія (a. ovarica) є лише у жінок, відходить від переднього півкола черевної аорти під гострим кутом на рівні ІІІ поперекового хребця (інколи права і ліва артерії починаються спільним стовбуром).

Нижня брижова артерія (a. mesenterica inferior) має гілки, що кровопостачають ліву частину поперечної, низхідну і сигмоподібну ободові кишки, а також верхній і середній відділи прямої кишки.

Поверхневі пахвинні лімфатичні вузли (nodi lymphatici inguinales superficiales), яких налічується 4–20, розташовані поверх широкої фасції стегна під пахвинною зв’язкою навколо підшкірного розтвору. Серед них виділяють такі вузли: – верхньоприсередні лімфатичні вузли (nodi lymphatici superomediales) лежать на дірчастій фасції підшкірного розтвору і навколо устя великої підшкірної вени; – верхньобічні лімфатичні вузли (nodi lymphatici superolaterales) розміщені у вигляді ланцюжка під нижнім краєм пахвинної зв’язки; – нижні лімфатичні вузли (nodi lymphatici inferiorеs) містяться на широкій фасції нижче нижнього рогу серпоподібного краю підшкірного розтвору.

Від дуги аорти відходять три крупні артерії: плечо-головний стовбур (truncus brachiocephalicus), ліва загальна сонна артерія (а. carotis communis sinistra) і ліва підключична артерія (а. subclavia sinistra).

Передсердно-шлуночковий пучок (fasciculus artioventricularis), або пучок Гіса, складається з правої ніжки (crus dextrum) і лівої ніжки (crus sinistrum). Кожна з ніжок розгалужується на численні субендокардіальні гілки (rami subendocardiales), або волокна Пуркіньє, що безпосередньо передають імпульси збудження до скоротливих кардіоміоцитів шлуночків.

Нижня брижова артерія (a. mesenterica inferior) є непарною нутрощевою гілкою черевної частини аорти. Артерія має ряд гілок: ліву ободово-кишкову артерію, 2-3 сигмоподібні артерії і верхню прямокишкову артерію. Ці артерії кровопостачають ліву частину поперечної, низхідну і сигмоподібну ободові кишки, а також верхній і середній відділи прямої кишки.

Норма для лівого шлуночка - 10-15 мм. У правого шлуночка – 5-8 мм. Лівий шлуночок має товстіші стінки, бо виштовхує кров у судини великого кола кровообігу.

Плечо-головний стовбур (truncus brachiocephalicus) є крупною артеріальною судиною, яка відходить від початкового відділу дуги аорти на рівні II правого ребрового хряща. На рівні правого груднинно-ключичного суглоба плечо-головний стовбур роздвоюється на: - праву загальну сонну артерію (a. carotis communis dextra) - праву підключичну артерію (a. subclavia dextra)

Від язикової артерії (a. lingualis) відходять такі гілки: - Надпід’язикова гілка (r. suprahyoideus); - Спинкові гілки язика (rr. dorsales linguae); - Під’язикова артерія (a. sublingualis); - Глибока артерія язика (a. profunda linguae).

Глибокі вени великого мозку, vv. profundae cerebri, лежать у товщі мозку і збирають кров від його внутрішніх структур: базальних ядер, судинних сплетень шлуночків мозку, гіпокампа, прозорої оболонки, гіпоталамуса тощо.

Від зовнішньої клубової артерії відходить нижня надчеревна артерія (a. epigastrica inferior), яка проходить присередньо від бічної пахвинної ямки.

Власна печінкова артерія (a. hepatica propria) іде в товщі печінково–дванадцятипалокишкової зв’язки (lig. hepatoduodenale) до печінки (hepar) і в ділянці її воріт (porta hepatis) роздвоюється на праву (r. dexter) та ліву (r. sinister) гілки до відповідних часток органа.

Артеріальна протока сполучає легеневий стовбур з низхідною аортою та є однією з анатомічних структур, що забезпечують «виключення» малого кола кровообігу у плода.

Стегнове кільце утворено з латеральної сторони стегнової веною (v. femoralis), спереду і зверху - lig. inguinale, з медіальної сторони - продовженням пахової зв'язки, lig. lacunare, ззаду - lig. pectineale.

Малогомілкова артерія (a. fibularis; a. peronea) є найкрупнішою гілкою задньої великогомілкової артерії, відгалужується від неї дещо нижче рівня головки малогомілкової кістки, йде вбік і вниз, прилягаючи до малогомілкової кістки, а позаду її прикриває довгий м’яз-згинач великого пальця. Потім артерія прямує вниз у нижньому м’язово-малогомілковому каналі – по задній поверхні міжкісткової перетинки гомілки вздовж малогомілкової кістки, а позаду неї розміщений довгий м’яз-згинач великого пальця.

Печінково-дванадцятипала зв'язка (lig. hepatoduodenale) являє собою подвійний листок очеревини. У краї зв'язки праворуч залягає спільна жовчна протока (ductus choledochus), зліва - власна печінкова артерія (a. hepatica propria), позаду – ворітна печінкова вена (v. portae hepatis), лімфатичні судини печінки (vasae lymphaticae hepatis).

Велике коло кровообігу починається аортою, що виходить з лівого шлуночка серця, і закінчується верхньою і нижньою порожнистими венами, які впадають у праве передсердя.

Поверхнева скронева артерія (a. temporalis superficialis) є продовженням стовбура зовнішньої сонної артерії, беручи початок на рівні шийки нижньої щелепи. Артерія прямує вверх у скроневу ділянку, спочатку проходить крізь привушну слинну залозу, а вище – між зовнішнім слуховим ходом і головкою нижньої щелепи, потім йде під шкірою, де можна промацати її пульсацію.

Гілки внутрішньої сонної артерії - Сонно-барабанні артерії (aa. caroticotympanicae) - Очна артерія (a. ophthalmica) - Передня мозкова артерія (a. cerebri anterior) - Середня мозкова артерія (a. cerebri media) - Задня сполучна артерія (a. cerebri posterior)

Пахвова вена (v. axillaris) проходить у пахвовій ямці, прилягаючи до передньоприсередньої поверхні пахвової артерії. Вона починається на рівні нижнього краю великого грудного м’яза, а на рівні зовнішнього краю І ребра переходить у підключичну вену.

Головна вена (v. cephalica) є продовженням головної вени передпліччя (v. cephalica antebrachii) у ділянці плеча. Головна вена йде вверх у бічній двоголовій борозні, потім у дельтоподібно-грудній борозні, пронизує глибокий листок дельтоподібної фасції.

Біля основи широкої зв’язки розташована приматкова клітковина (parametrium),в товщі якої проходять сечовід, оточений власною фасцією, маткова артерія, кардинальна зв’язка (lig. cardinale uteri).

Бічна верхня колінна артерія (a. superior lateralis genus) відходить від підколінної артерії на рівні бічного надвиростка стегнової кістки, йде вбік під двоголовим м’язом стегна, огинає бічний надвиросток і галузиться.

Нижня надчеревна вена бере початок в пупковій ділянці, де анастомозує з верхньою надчеревною веною. У дані вени збирається венозна кров від нижніх відділів передньої черевної стінки (м’язів і шкіри).

Лівий передсердно-шлуночковий клапан; мітральний клапан (valva atrioventricularis sinistra; valva mitralis) вислуховується в ділянці верхівки серця. Верхівка серця проектується в лівому V міжребер’ї на 1-1,5 см присередніше від лівої середньоключичної лінії.

Черевна частина аорти (pars abdominalis aortae), або черевна аорта (aorta abdominalis) починається на рівні ТhXII хребця і на всьому протязі розташована в за очеревиному просторі, де безпосередньо прилягає до передньобічної поверхні хребтового стовпа, ліворуч від серединної площини.

Променева артерія (a. radialis) відходить від плечової артерії в ліктьовій ямці, дистальніше на 1–3 см від рівня щілини плечо-променевого суглоба. За напрямком вона є продовженням плечової артерії.

Яєчник укріплюється підвішувальною зв’язкою яєчника (lig. suspensorium ovarii) – складкою очеревини, що відходить від бічної стінки малого таза на рівні його входу і прикріплюється до трубного кінця яєчника.

Хребтова артерія (a. vertebralis) є першою судиною, яка відходить від верхньобічного півкола підключичної артерії на рівні поперечного відростка VII шийного хребця. Задня мозкова артерія (a. cerebri posterior) є парною – правою і лівою кінцевими гілками основної артерії.

Ліва підключична артерія (arteria subclavia sinistra) починається від дуги аорти (arcus aortae), потім лягає під лівою ключицею в однойменну борозну першого ребра (sulcus arteriae subclaviae) і заходить у пахвову ямкку (fossa axillaris), де, починаючи від рівня зовнішнього краю першого ребра, вже називається пахвовою артерією (a. axillarіs)

Лицева артерія (a.facialis) розгалужується на такі гілки: - Висхідна піднебінна артерія (a. palatina ascendens); - Мигдаликові гілка (a. tonsillaris); - Підборідна артерія (a. submentalis); - Нижня і верхня губні артерії (aa. labiales inferior et superior); - Бічна гілка носа (r. lateralis nasi); - Кутова артерія (a. angularis).

Ворітна печінкова вена (v. portae hepatis) є найкрупнішою нутрощевою веною в організмі людини, її довжина дорівнює 4–6 см, а діаметр – 1,1–1,8 см. Вона збирає венозну кров від усіх непарних органів черевної порожнини, окрім печінки і нижніх двох третин прямої кишки.

Верхня сіднична артерія (a. glutea superior) є продовженням заднього стовбура внутрішньої клубової артерії. Ця крупна судина прямує вбік до над грушоподібного отвору, віддаючи гілки до м’яза-підіймача відхідника, внутрішнього затульного і грушоподібного м’язів.

Велике коло кровообігу (circulus sanguinis major) починається аортою, що виходить з лівого шлуночка серця, і закінчується верхньою і нижньою порожнистими венами, які впадають у праве передсердя.

Нижні діафрагмові вени (vv. phrenicae inferiores) разом із поперековими венами (vv. lumbales) є пристінковими притоками нижньої порожнистої вени (V. cava inferior).

Променева артерія доходить до присереднього краю плечо-променевого м’яза і заходить у канал променевого нерва. Так, у ділянці передпліччя артерія залягає між плечо-променевим м’язом (m. brachioradialis) і круглим м’язом-привертачем (m. flexor radialis).

Від селезінкової артерії відходять судини, які живлять підшлункову залозу, шлунок і великий чепець.

До пристінкових гілок належать парні нижні діафрагмові артерії (aa. phrenicae inferiors) і поперекові артерії (aa. lumbales), а також непарна серединна крижова артерія(a.sacralis mediana).

Тильна артерія стопи(a. dorsalis pedis) є продовженням передньої великогомілкової артерії (а. tibialis anterior) на тилі стопи.

Середостінні гілки (rr. mediastinales) кровопостачають передній відділ середостінної частини пристінкової плеври, клітковину і лімфатичні вузли середостіння.

Бронхові гілки (rr. bronchiales) відходять від передньої стінки грудної аорти на рівні IV-V грудних хребців і лівого головного бронха. Бронхові гілки проходять уздовж головних бронхів, заходять у ворота легень, а далі галузяться разом з бронхами, живлячи трахею, бронхи, тканину легень і нутрощеву плевру.

Через судинну затоку (lacuna vasorum) проходять стегнові артерія та вена (arteria et vena femorales)

Піднижньощелепні лімфатичні вузли (nodi lymphatici submandibulares) знаходяться в піднижньощелепному трикутнику і лежать поза капсулою слинної залози у вигляді ланцюжка уздовж краю нижньої щелепи.

Передня великогомілкова артерія (a. tibialis anterior) у 90 % випадків відходить від підколінної артерії в підколінній ямці на рівні нижнього краю підколінного м’яза, заходить у гомілково-підколінний канал, де відразу повертає вбік і через верхній отвір у міжкістковій перетинці гомілки виходить у передню гомілкову ділянку.

Яєчкова артерія (а. testicularis) є лише у чоловіків, відходить від переднього півкола черевної аорти дещо нижче від ниркової артерії, прямує заочеревинно вниз і вбік по передній поверхні великого поперекового м’яза, перетинає попереду сечовід, проходить попереду зовнішньої клубової артерії і заходить у глибоке пахвинне кільце.

Кутова артерія (a. angularis) є кінцевою гілкою лицевої артерії, йде вверх і присередньо до бокової поверхні носа, віддаючи гілочки до крила і спинки носа. Потім артерія підходить до присереднього кута ока, де анастомозує з артерією спинки носа – гілочкою очної артерії (із системи внутрішньої сонної артерії).

Нижня порожниста вена (v. cava inferior) проходить в однойменній борозні печінки, де в неї впадають печінкові вени.

Нижня брижова артерія (a. mesenterica inferior) є третьою непарною нутрощевою гілкою черевної частини аорти.

Бічна потилична артерія – сегмент Р3 (a. occipitalis lateralis – segmentum P3) задньої мозкової артерії, проходить назад вздовж нижньоприсереднього краю скроневої частки великого мозку. Присередня потилична артерія – сегмент Р4 (a. occipitalis medialis – segmentum P4), є кінцевою ділянкою задньої мозкової артерії, яка розгалужується переважно на присередній поверхні потиличної частки півкулі великого мозку. Верхня щитоподібна артерія (a. thyroidea superior) відходить від початкової ділянки зовнішньої сонної артерії на рівні великого рога під’язикової кістки.

Загальна клубова артерія (a. iliaca communis) є парною судиною – правою і лівою, має довжину 5–6 см, прямує вниз і вбік у порожнину таза. На рівні верхнього краю крижово-клубового суглоба загальна клубова артерія розгалужується на дві великі судини – внутрішню і зовнішню клубові артерії. Зовнішня клубова артерія продовжується на стегно, де вже називається стегновою артерією, а внутрішня клубова артерія галузиться на кінцеві гілки в ділянці малого таза.

Нижня порожниста вена проходить через отвір порожнистої вени в сухожилковому центрі діафрагми в нижнє заднє середостіння, входить в осередну порожнину, де вкрита епікардом, і впадає у праве передсердя.

До краю отвору легеневого стовбура прикріплюється клапан легеневого стовбура (valva trunci pulmonalis), який складається з трьох півмісяцевих заслінок, утворених складками ендокарда, що мають вигляд мішечків, вільні краї яких виступають у просвіт легеневого стовбура.

До краю отвору легеневого стовбура прикріплюється клапан легеневого стовбура (valva trunci pulmonalis), який складається з трьох півмісяцевих заслінок, утворених складками ендокарду. Заслінки мають вигляд мішечків, вільні краї яких виступають в просвіт легеневого стовбура. Виділяють праву півмісяцеву заслінку (valvula semilunaris dextra), ліву півмісяцеву заслінку (valvula semilunaris sinistra) і передню півмісяцеву заслінку (valvula semilunaris anterior).

Внутрішня соромітна артерія А. pudenda interna у порожнині малого таза заходить у сідничо-відхідникову ямку, розташовуючись нижче тазової діафрагми. Артерія прямує вперед по бічній стінці сідничо-відхідникової ямки до рівня заднього краю сечово-статевої ділянки промежини, йде вздовж нижньої гілки лобкової кістки і на рівні переднього краю поверхневого поперечного м’яза промежини виходить на нижню поверхню перетинки промежини, де розгалужується на кінцеві гілки.

Верхня щитоподібна артерія (a. thyroidea superior) відходить від початкової ділянки зовнішньої сонної артерії на рівні великого рога під’язикової кістки. Язикова артерія (a. lingualis) товща за верхню щитоподібну артерію, відходить вище від неї від передньої стінки зовнішньої сонної артерії. Лицева артерія (a. facialis) відходить від передньої поверхні зовнішньої сонної артерії, вище від язикової артерії, на рівні кута нижньої щелепи, проходить вперед і вверх позаду заднього черевця двочеревцевого м’яза та шило-під’язикового м’яза в піднижньощелепному трикутнику.

Між стінкою аорти і кожною пів місяцевою заслінкою є невелика кишеня - пазуха аорти (sinus aortae). Із ділянок правої і лівої пазухи аорти починаються відповідно права і ліва вінцева артерії.

Лицева артерія (a. facialis) відходить від передньої поверхні зовнішньої сонної артерії, вище від язикової артерії, на рівні кута нижньої щелепи, проходить вперед і вверх позаду заднього черевця двочеревцевого м’яза та шило-під’язикового м’яза в піднижньощелепному трикутнику.

Права лімфатична протока (ductus lymphaticus dexter) впадає у правий венозний кут (angulus venosus dexter). Венозний кут утворений злиттям внутрішньої яремної вени та підключичної вени.

В ділянці привушної слинної залози містяться привушні лімфатичні вузли (nodi lymphatici parotidei), які складаються з поверхневих і глибоких вузлів.

Від зовнішньої клубової артерії відходять нижня надчеревна артерія (a. epigastrica inferior) і глибока огинальна артерія клубової кістки (a. circumflexa ilium profunda).

Вінцева (коронарна) пазуха (sinus coronarius) відкривається отвором вінцевої пазухи (ostium sinus coronarii) в праве передсердя (atrium dexter) нижче і попереду від отвору нижньої порожнистої вени (між заслінкою вінцевої пазухи і міжпередсердною перегородкою).

Артеріальна протока (ductus arteriosus), протока Боталла – довжина 5-9 мм і діаметром 3-7 мм, що сполучає ліву легеневу артерію з початком низхідної аорти.

Затульна артерія (a. obturatoria), що виходить з таза через затульний канал (canalis obturatorius) на стегно (femur) кровопостачає затульні м’язи (mm. obturatorii interni et externi); кульшовий суглоб (art. coxae); присередні м’язи стегна (musculi mediales femoris): mm. adductores longus, brevis, magnus et minimus; m. pectineus, m.gracilis; шкіру зовнішніх статевих органів (cutis organorum genitalium externorum); головку стегнової кістки (caput femoris)

Ниркова артерія (a. renalis) є парною нутрощевою гілкою, що відходить від аорти (aorta) на рівні ІІ поперекового хребця.

Нижня брижова артерія (a. mesenterica inferior) є третьою непарною нутрощевою гілкою черевної частини аорти. Вона починається від лівого півкола черевної аорти на рівні нижнього краю ІІІ поперекового хребця.

Непарна вена (v. azygos) прямує знизу догори по правій передньобічній поверхні тіл грудних хребців. На рівні IV-V грудних хребців непарна вена відхиляється дещо вправо і назад, проходить позаду кореня правої легені, на рівні III грудного хребця огинає зверху та спереду правий головний бронх, утворюючи дугу непарної вени і відразу впадає у верхню порожнисту вену.

Висхідна глоткова артерія (a. pharyngea ascendens) відходить від присередньої поверхні початкового відділу зовнішньої сонної артерії, прямує вверх між внутрішньою та зовнішньою сонними артеріями до бічної стінки глотки. Від неї відходять такі гілки: – задня оболонна артерія (a. meningea posterior) йде догори вздовж внутрішньої сонної артерії і через яремний отвір заходить у порожнину черепа, кровопостачаючи тверду оболону головного мозку в ділянці задньої мозкової ямки; – глоткові гілки (rr. pharyngeales), яких є переважно 2–3, проходять по задній стінці глотки до основи черепа, кровопостачаючи задньобічний відділ глотки, зокрема м’язи глотки і глибокі м’язи шиї, піднебінний мигдалик, частину м’якого піднебіння і слухової труби; – нижня барабанна артерія (a. tympanica inferior) проходить у барабанну порожнину через нижній отвір барабанного канальця і кровопостачає слизову оболонку барабанної порожнини.

Праве передсердя (atrium dextrum) має наближену кубоподібну форму, тому в ньому можна виділити умовно шість стінок. Товщина стінок передсердя дорівнює 2–3 мм.

Підколінна артерія (a. poplitea) є продовженням стегнової артерії, починається на рівні привідного розтвору, йде вниз по дну підколінної ямки, прилягаючи спочатку до підколінної поверхні стегнової кістки, а нижче – до суглобової капсули і підколінного м’яза.

Задня великогомілкова артерія (a. tibialis posterior) є безпосереднім продовженням підколінної артерії, ця крупна судина бере початок на рівні нижнього краю підколінної ямки.

Серединна вена ліктя (v. mediana cubiti) – безклапанна, розташована в передній передплічній ділянці під шкірою. Вона відходить від головної вени передпліччя у його верхній третині.

Задня великогомілкова артерія (a. tibialis posterior) є безпосереднім продовженням підколінної артерії, ця крупна судина бере початок на рівні нижнього краю підколінної ямки.

Серединна вена ліктя (v. mediana cubiti) проходить косо в ділянці ліктьової ямки (fossa cubitalis) від головної вени (v. cephalica) до основної вени передпліччя (v. basilica antebrachii).

Реброво-шийний стовбур (truncus costocervicalis) є гілкою другого підділу підключичної артерії. Відходить від заднього півкола підключичної артерії в міждрабинчастому просторі, йде назад і догори

Нижня брижова вена (V. mesenterica inferior) збирає кров від стінок верхньої частини прямої кишки (rectum), сигмоподібної (colon sigmoideum) і низхідної (colon descendens) ободових кишок.

Маткова артерія (a. uterine) відходить від внутрішньої клубової артерії (a. iliaca interna) прямує присередньо, перехрещує сечовід і досягає шийки матки.

Ниркова артерія (a. renalis) віддає нижню надниркову артерію (a. suprarenalis inferior); - парні яєчкові артерії (a. testicularis) у чоловіків та яєчникові артерії (a. ovarica) у жінок.

У зовнішню яремну вену (vena jugularis externa) впадають передні яремні вени (vv. jugulares anteriores), які збирають кров від передньої шийної ділянки (regio cervicalis anterior) і, анастомозуючи між собою, утворюють яремну венозну дугу (arcus venosus jugularis).

Верхівка серця проектується в лівому V міжребер’ї на 1-1,5 см присередніше від лівої середньоключичної лінії.

Глибока стегнова артерія (a. profunda femoris) є найкрупнішою гілкою стегнової артерії, вона починається від її задньої поверхні на 3–4 см нижче пахвинної зв’язки. Далі артерія дещо відхиляється вбік і прямує вниз позаду стегнової артерії по передній поверхні клубово-поперекового, короткого і великого привідних м’язів, збоку від артерії міститься присередній широкий м’яз.

Ліва шлунково-чепцева артерія (a. gastroomentalis sinistra) розташована між шлунково-селезінковою та шлунково-ободовою зв'язками і, йдучи вздовж великої кривини шлунка, віддає гілки до шлунка та великого чепця. Кінцевою частиною артерія сполучається з правою шлунково-чепцевою артерією, утворюючи артеріальну дугу великої кривини шлунка.

Передсердно-шлуночковий пучок (fascicilus atrioventricularis), або пучок Гіса проходить через отвір у правому волокнистому трикутнику і заходить у задньоверхній відділ міжшлуночкової перегородки, де роздвоюється на праву і ліву ніжки.

Непарна вена (v. azygos) і півнепарна вена (v. hemiazygos) збирають кров відповідно від правої і лівої половин задньобічних стінок черевної і грудної порожнин.

Пахвова артерія (a. axillaris) умовно поділяється на 3 відділи: Перший відділ: - Підлопаткові гілки (rr. subscapulares); - Верхня грудна артерія (a. thoracica superior); - Грудо-надплечова артерія (a. thoracoacromialis). Другий відділ: - Бічна грудна артерія (a. thoracica lateralis). Третій відділ: - Підлопаткова артерія (a. subscapularis); - Передня огинальна артерія плеча (а. circumflexa humeri anterior); - Задня огинальна артерія плеча (а. circumflexa humeri posterior).

Підключична вена (v. subclavia) проходить присередньо у переддрабинчастому просторі у борозні підключичної вени на верхній поверхні І ребра попереду переднього драбинчастого м’яза шиї, на рівні груднинно-ключичного суглоба з’єднуються з внутрішньою яремною веною.

Ліва гілка (r. sinister) власної печінкової артерії (a. hepatica propria) є розгалуженням першого порядку, що заходить через ворота печінки у її ліву частку, де розгалужуються разом з гілками ворітної печінкової вени (v. portae hepatis) до відділів і сегментів лівої частки печінки, кровопостачаючи її.

За В. П. Воробйовим, розрізняють 6 передперикардіальних сплетень серця: два - у стінці шлуночків (праве переднє та ліве переднє) та чотири - у стінці передсердь (переднє, праве заднє, ліве заднє та заднє сплетення лівого передсердя).

Пронизні артерії (aa. perforantes) є кінцевими гілками глибокої стегнової артерії, які відходять від неї послідовно на різних відстанях. Переважно їх є три – перша, друга і третя. Вони пронизують присередню міжм’язову перегородку стегна неподалік від лінії прикріплення до стегнової кістки привідних м’язів і заходять у присередній і задній відділи стегна.

Ворітна печінкова вена (v. portae hepatis) є найкрупнішою нутрощевою веною в організмі людини, її довжина дорівнює 4–6 см, а діаметр – 1,1–1,8 см. Вона збирає венозну кров від усіх непарних органів черевної порожнини, окрім печінки і нижніх двох третин прямої кишки.

Глибока гілка (r. profundus) разом з ramus palmaris profundus a. ulnaris проходить між m. flexor digiti minimi brevis et m. abductor digiti minimi і супроводжує глибоку долонну дугу.

Ліва шлункова артерія (a. gastrica sinistra) є найтоншою і найкоротшою гілкою черевного стовбура. Вона йде вверх і вліво до правої ділянки кардіальної частини шлунка, де від неї відходять стравохідні гілки (rr. оesophageales), які живлять нижній відділ стравоходу і анастомозують з однойменними гілками грудної аорти.

Права ободовокишкова артерія (a. colica dextra) відходить від правої поверхні проксимальної третини верхньої брижової артерії від початку клубово-ободовокишкової артерії (інколи відходить від неї), на рівні кореня брижі поперечної ободової кишки.

Тильна артерія стопи (a. dorsalis pedis) є продовженням передньої великогомілкової артерії на тилі стопи. Вона виходить з-під нижнього тримача м’язів-розгиначів і прямує вперед по тилу стопи до першого міжплеснового простору, розташовуючись у власній волокнистій піхві між сухожилком довгого м’яза-розгинача великого пальця і коротким м’язом-розгиначем пальців, де розгалужується на свої кінцеві гілки.

Ліва ободовокишкова артерія (a. colica sinistra) розгалужується на висхідну і низхідну гілки. - Висхідна гілка (r. ascendens) анастомозує в ділянці лівого згину ободової кишки з лівою гілкою (r. sinister) середньої ободовокишкової артерії (a. colica media). - Низхідна гілка (r. descendens) іде ліворуч і вниз, де анастомозує із сигмоподібною артерією (a. sigmoideae)

Артерія головки стегнової кістки (a. capitis femoris) проходить у зв’язці кульшового суглоба.

Власна печінкова артерія (a. hepatica propria), відійшовши від загальної печінкової артерії, проходить вверх до воріт печінки між обидвома листками печінково-дванадцятипалокишкової зв’язки (частини малого чепця). Праворуч від артерії розташовані спільна жовчна і загальна печінкова протоки, а позаду – ворітна печінкова вена.

Нижня надчеревна артерія (a. epigastrica inferior) відходить від зовнішньої клубової артерії перед її входом у судинну затоку, йде вверх і присередньо разом з однойменною веною по задній поверхні передньої стінки черевної порожнини між пристінковою очеревиною і поперечною фасцією живота.

Джерелами кровопостачання перикарда є осердні гілки (rr. pericardiaci) грудної аорти (aorta thoracica) та осердно-діафрагмові артерії (aa. pericardiacophrenicae) – гілки внутрішньої грудної артерії (a. thoracica interna).

Надплечова сітка (rete arteriosum acromiale) формується анастомозом гілок надлопаткової артерії (що є гілкою підключичної артерії - а. subclavia) і гілок огинальної артерії лопатки (що є гілкою пахвової артерії - а. axillaris).

Середня ободовокишкова вена (v. colica media), яка має праву і ліву притоки, проходить між листками брижі ободової кишки, супроводжує однойменну артерію та її розгалуження.

Передня міжшлуночкова гілка лівої вінцевої артерії кровопостачають ближчі ділянки лівого та правого шлуночків, а їх кінцеві гілки живлять верхівку серця.

Плечова артерія (a. brachialis) є безпосереднім продовженням пахвової артерії (a. axillaris) і, починаючись на рівні нижнього краю великого грудного м’яза (m. pectoralis major), проходить в присередній двоголовій борозні (sulcus bicipitalis medialis).

Права ниркова вена (v. renalis dextra) проходить косо знизу догори, а ліва ниркова вена (v. renalis sinistra), яка є довшою за праву, йде майже поперечно попереду аорти.

Занижньощелепна вена (v. retromandibularis), впадає у лицеву вену (v. facialis) або безпосередньо у внутрішню яремну вену (v. jugularis interna).

v. cordis magna починається від передньої ділянки верхівки серця, проходить по передній міжшлуночковій борозні. Далі по вінцевій борозні й продовжується у вінцеву пазуху

Плечова артерія (а. brachialis) кровопостачає м’язи і шкіру плеча, плечову кістку і ліктьовий суглоб.

Від діафрагми до печінки відходить у серединній стріловій площині у вигляді двох паралельних листків очеревини серпоподібна зв’язка (lig. falciforme).

Ліва шлункова артерія (a. gastrica sinistra) йде вздовж малої кривини шлунка праворуч між листками малого чепця і анастомозує із правою шлунковою артерією, що є гілкою власної печінкової артерії.

Кам’яниста частина (pars petrosa) внутрішньої сонної артерії (a. carotis interna) проходить у сонному каналі (canalis caroticus) скроневої кістки, повторюючи відповідно його хід.

Права шлункова артерія (a. gastrica dextra) прямує вниз до малої кривини шлунка, а потім по ній іде ліворуч між листками малого чепця і анастомозує з лівою шлунковою артерією.

Процес локалізується головним чином на раніше змінених клапанах, нашаровуючись на вже існуючі вади серця: вроджені, ревматичні, або на раніше протезовані клапани. Локалізація (в порядку спадання частоти) - аортальний, мітральний, тристулковий і легеневий.

Хребтова артерія (a. vertebralis) є першою судиною, яка відходить від верхньобічного півкола підключичної артерії на рівні поперечного відростка VII шийного хребця.

Тильна артерія стопи (a. dorsalis pedis) є продовженням передньої великогомілкової артерії на тилі стопи. Вона виходить з-під нижнього тримача м’язів-розгиначів і прямує вперед по тилу стопи до першого міжплеснового простору, розташовуючись у власній волокнистій піхві між сухожилком довгого м’яза-розгинача великого пальця і коротким м’язом-розгиначем пальців, де розгалужується на свої кінцеві гілки. На тилі стопи цю артерію можна пропальпувати під шкірою.

М’язово-діафрагмова артерія (a. musculophrenica), відійшовши від внутрішньої грудної артерії на рівні VII ребра, йде вниз і вбік уздовж ребрової дуги по лінії прикріплення ребрової частини діафрагми (над нею) до грудної клітки. Верхня надчеревна артерія (a. epigastrica superior) є ніби продовженням внутрішньої грудної артерії; пройшовши скрізь діафрагму, вона пронизує задню пластинку піхви прямого м’яза живота і заходить в його товщу.

В порожнині перикарда між аортою, легеневим стовбуром з однієї сторони і передньою поверхнею правого передсердя з іншої знаходиться ділянка, яка називається поперечною пазухою перикарда (sinus transversus pericardii). На задній стороні між лівим передсердям, правою та лівою легеневими венами і задньою стінкою перикарда знаходиться коса пазуха перикарда (sinus obliquus pericardii).

Середня колінна артерія (A. media genus) відходить від передньої поверхні підколінної артерії на рівні середини підколінної ямки, йде вперед, пронизує над косою підколінною зв’язкою суглобову капсулу. Її гілки живлять синовіальну перетинку суглобової капсули, схрещені зв’язки і меніски колінного суглоба.

Лицева артерія (a. facialis) відходить від передньої поверхні зовнішньої сонної артерії, вище від язикової артерії, на рівні кута нижньої щелепи, проходить вперед і вверх позаду заднього черевця двочеревцевого м’яза та шило-під’язикового м’яза в піднижньощелепному трикутнику. Верхньощелепна артерія (a. maxillaris) є крупною судиною, яка відходить від зовнішньої сонної артерії під прямим кутом на рівні шийки нижньої щелепи.

Підколінна артерія (a. poplitea) є продовженням стегнової артерії, починається на рівні привідного розтвору, йде вниз по дну підколінної ямки, прилягаючи спочатку до підколінної поверхні стегнової кістки, а нижче – до суглобової капсули і підколінного м’яза.

Права і середня ободовокишкові артерії, а також права ободовокишкова і клубово-ободовокишкова артерії мають спільні стовбури. Середня ободовокишкова артерія відсутня, а її замінює крупна висхідна гілка лівої ободовокишкової артерії, яка йде праворуч і анастомозує з висхідною гілкою правої ободовокишкової артерії. Між середньою і лівою ободовокишковими артеріями утворюється велика артеріальна дуга (аркада) першого порядку – дуга Ріолана.

Поверхнева надчеревна артерія (a. epigastrica superficialis) починається від передньої стінки стегнової артерії нижче пахвинної зв’язки, пронизує дірчасту фасцію в ділянці підшкірного розтвору. Бічна огинальна артерія стегна (a. circumflexa femoris lateralis) крупніша за присередню артерію, відходить від бічної поверхні початкової частини глибокої стегнової артерії.

артерій (a. cerebri posterior dexter et sinister) (із системи підключичних артерій). Артеріальне коло мозку – коло Віллізія утворюється на нижній поверхні головного мозку внаслідок сполучення між собою правої і лівої передніх мозкових артерій (aa. cerebri anterior dexter et sinister), передніх і задніх сполучних (a. communicans anterior et posterior) (із системи внутрішніх сонних артерій) і правої та лівої задніх мозкових

Аортальний клапан (valva aortae) — клапан між лівим шлуночком та висхідною аортою та регулює потік крові з лівого шлуночку серця в аорту. TEXT | Comments Closed | Редагувати Share Button TwitterFacebookGoogle PlusPinterestLinkedinTumblrVKontakteOdnoklassnikiEmailPrint Анатомія (від грец. anatome – розтинання, розчленування) – наука про форму, будову, походження та розвиток органів, систем і організму вцілому у зв’язку з їхніми функціями у процесі історичного (філогенез – від грец. philon – рід) та індивідуального (онтогенез – від грец. ontos – істота) розвитку (від грец. genesis – розвиток). Анатомія є наукою в якій аналіз поєднується з синтезом, за детальним описом будови проходить розкриття його причинної обумовленості і внутрішньо необхідних зв’язків. Фактично матеріал узагальнюється, висуваються логічні пояснення, відкриваються об’єктивні закони організації живих систем, що є необхідною умовою для переходу до управління ними. Анатомія належить до біологічних наук, об’єднаних загальним терміном «морфологія» (від грецьк. morpho – форма, logos – вчення). Відповідно анатомія людини або нормальна анатомія є наукою про матеріальний субстрат життя і об’єкт її дослідження – організм живої людини. Завдання анатомії як науки полягає у системному підході до опису форми, будови, положення і топографії частин та органів тіла в єдності з виконуваними функціями з урахуванням вікових, статевих та індивідуальних особливостей людини. Анатомія спочатку відповідає на питання – що це таке? Далі вона шукає відповідь на питання – чому і яким чином це проходило? Накінець, вона пояснює – як об’єкт існує? Іншими словами, в анатомії пізнання починається від одиничного і слідує до загального, на першому етапі воно йде від кількості до кількості. Анатомія є фундаментом медицини, з неї починається вивчення предметів медичної освіти, вона полегшує перехід від предметів загальнобіологічних до медичних. Високий рівень анатомічної підготовки допоможе лікарю побачити ранні ознаки захворювань, що виражаються у відхиленнях від нормального стану. Анатомічні критерії використовуються для оцінювання ефективності лікування. Анатомії притаманні свої термінологія, визначення, поняття, величезне зібрання фактів. Анатомічні показники відіграють важливу роль в педіатрії, геронтології, профілактиці професійних хвороб та в інших галузях. Досконалі знання будови тіла та пізнання сутності фізіологічних процесів на різних рівнях організації організму в поєднанні з функціями – невід’ємна умова розуміння фізіологічних процесів, які відбуваються у здоровому і хворому організмі, причин розвитку хвороб, заходів щодо їх усунення. Розрізняють системну, функціональну, клінічну, топографічну (хірургічну), вікову, порівняльну, пластичну, типову, екологічну, динамічну, спортивну, патологічну анатомії. Системна анатомія розглядає форму і будову органів, об’єднаних у системи, тому включає: вчення про кістки (остеологію) та їх з’єднання (артрологію), про м’язи (міологію), нутрощі (спланхнологію), серцево-судинну систему (ангіологію), нервову систему (неврологію), органи внутрішньої секреції (ендокринологію) та органи чуття (естезіологію). Функціональна анатомія вивчає будову органів і систем органів у зв’язку із їх функцією. Клінічна анатомія вивчає анатомічні питання, які актуальні для різних напрямів практичної медицини. Топографічна (хірургічна) анатомія (від грецьк. topos – місце, grapho – пишу) вивчає взаємне розміщення тканини, органів, судин і нервів у різних ділянках тіла, що має велике значення для хірургії. Вікова анатомія досліджує вікові аспекти анатомічних особливостей індивідуального розвитку людини – онтогенезу (від грецьк. ontos – особа, genesis – розвиток). Розвиток людини до народження розглядає ембріологія (від грецьк. embryon – зародок), а людей похилого віку вивчає геронтологія (від грецьк. geron – старий). Порівняльна анатомія вивчає особливості та відмінності будови органів тварин та людини, досліджує будову тіла та тварин на різних етапах еволюції, що допомагає з’ясувати історичний розвиток організму людини філогенез (від грецьк. phylon – род). Екологічна анатомія вивчає вплив зовнішнього середовища на будову тіла людини, його органів та систем. Динамічна анатомія вивчає рухи тіла під час фізичної діяльності. Спортивна анатомія вивчає вплив фізичного навантаження та різних видів спорту на будову тіла людини, його органів та систем. Пластична анатомія досліджує статику і динаміку зовнішніх форм тіла, а внутрішню будову розглядає переважно для того, щоб зрозуміти виразність зовнішніх форм тіла людини (її викладають переважно у художніх навчальних закладах при підготовці скульпторів та художників). Патологічна анатомія (від грецьк. pathos – хвороба, страждання) вивчає будову організму, зміненого під впливом різних захворювань та ушкоджень. Анатомію людини розглядають як складову частину антропології (від грецьк. anthropos – людина) – науки про походження та еволюцію людини, утворення людських рас та про нормальні варіанти будови людини. Анатомія людини тісно пов’язана з цілою низкою інших морфологічних дисциплін, зокрема з цитологією (від грецьк. cytos – клітина) – наукою, яка вивчає будову, функціонування та еволюцію клітин. До морфологічних дисциплін належить також гістологія (від грецьк. hystos – тканина) – наука про розвиток, мікроскопічну та ультрамікроскопічну будову, життєдіяльність тканин. Сучасна анатомія людини (як наука ХХІ ст.) синтезує дані багатьох дисциплін і взагалі – біології, антропології та екології. Нині анатомія розглядає форму і будову органів, систем і організму людини в цілому як продукт спадковості, що змінюється залежно від певних умов біологічного і соціального середовища, та виконуваної організмом роботи в часі (філо- та онтогенез) та просторі (в різних регіонах земної кулі). Предметом вивчення анатомії є людина. Організм як єдине ціле Людина з позицій загальної біології відноситься до: типу хордових (Сhordata), – підтипу хребтових (Vertebrata), – класу ссавців (Mammalian); – підкласу приматів (Primathae), – підряду мавп (Antheropoidea), – підсімейства людиноподібних (Haminoidea), – сімейства людини (Hominide), – виду людина розумна (Homo sapiens). У процесі історичного розвитку в організмі людини виникають різні структурні елементи: клітини, тканини, органи. Останні об’єднуються в системи і апарати, а системи і апарати складають одне ціле – організм. При вивченні організму людини, його структури умовно розділяють на клітини, тканини, органи і системи органів, які формують організм. Проте, потрібно розуміти умовність даного поділу, оскільки, організм людини єдиний і може існувати тільки завдяки узгодженій, цілісній роботі всіх компонентів. Клітини – це біологічна основа рослин і тварин, що є одним із доказів єдності живої природи, її загальних коренів. У 1839 р. Теодор Шванн довів, що клітина становить структурну і функціональну одиницю організму. У тілі новонародженого нараховується близько двох більйонів клітин, у дорослої людини – близько 100 трильйонів. Середня маса однієї клітини – 0,1 х 107 г, діаметр досягає 0,02 мм. За формою і розміром клітини можуть мати від 4 – 10 мкм до кількох сантиметрів, вони є характерною видовою ознакою організму. Клітина (сеllиlа) – елементарна жива система, що складається з двох частин – ядра і цитоплазми, наділених властивістю обміну з навколишнім середовищем. Внутрішньоклітинна речовина (цитоплазма) за своїми фізико-хімічними властивостями – це колоїдна система, до складу якої входять нуклеїнові кислоти, білки, ліпіди, вуглеводи, а також вода й неорганічні сполуки. Цитоплазма клітини має спеціальні структури зі специфічними функціями: гіалоплазму, органели та цитоплазматичні включення. У клітині тварини до них належать ядро, мітохондрії, ендоплазматична сітка, рибосоми, пластинчастий комплекс (комплекс Гольджі, внутрішній сітчастий комплекс), клітинний центр (цитоцентр), який складається з центріолей, оточених центросферою, плазматичні мікротрубочки і мікрофібрили. Крім цих структур більшість клітин містять лізосоми, гранули, клітини печінки та нирок – мікротільця (пероксисоми), нервові й чутливі клітини – синаптичні пухирці. Клітинна оболонка (мембрана) складається з білків, ліпідів (переважно фосфоліпідів) і поліцукридів. За структурою мембрана – це тришарове напівпроникне утворення, що регулює склад внутрішнього середовища клітини, забезпечуючи його сталість. Гіалоплазма (матрикс клітини) – основна речовина цитоплазми, в якій відбуваються процеси обміну й підтримується клітинний гомеостаз. Ядро – найважливіша структурна частина клітини, в якій зосереджена основна маса дезоксирибонуклеїнової кислоти – носія генетичної інформації. Воно складається з нуклеолеми (ядерної оболонки), нуклеоплазми (каріоплазми) й одного або кількох ядерець. Більшість клітин мають одне ядро, але трапляються дво- чи багатоядерні (остеокластоцити, мегакаріоцити) клітини. Ядро виконує генетичну та метаболічну функції. В ядерцях відбувається синтез нуклеїнових кислот. Основна частина нуклеоплазми заповнена ядерною речовиною, в ній у вигляді тонких ниток міститься хроматин, який складається з білків, дезоксинуклеопротеїдів і невеликої кількості рибонуклеїнових кислот. У період поділу клітин хроматин концентрується в хромосомах, яких у людини 23 пари. Хромосоми забезпечують передачу спадкової інформації. Нуклеолема (оболонка ядра) відділяє вміст ядра від цитоплазми. Проте вона, як і клітинна мембрана, не є герметичною. Між ядром і цитоплазмою відбувається постійний обмін і транспортування речовин, що здійснюються через пори нуклеолеми та шляхом втягування і випинання оболонки. Енергія, яка необхідна для цього, забезпечується окисним фосфорилуванням у самій оболонці. Нуклеолема утворена зовнішньою та внутрішньою ядерними мембранами, між якими є перинуклеарний простір, що поєднується з канальцями ендоплазматичної сітки. Взаємодія ядра і цитоплазми найяскравіше проявляється в процесі мітозу (каріокінезу) – поділу клітин, суть якого полягає в рівномірному розподілі хромосом між центріолями – центрами двох дочірніх клітин. Завдяки цьому підтримується сталість хромосом у низці поколінь. Мітоз – найбільш поширений і досконалий спосіб поділу клітин. При цьому відбувається подвоєння генетичного апарату клітини. За умов прямого (амітотичного) поділу клітин відбувається перешнурування ядра і цитоплазми на дві частини без формування веретена поділу та спіралізації хромосом. Генетичний матеріал між дочірніми клітинами розподіляється нерівномірно. Такий поділ в організмі людини простежується під час загоювання ран у кістковій і хрящовій тканинах, злоякісного росту клітин. Мітохондрії – органели клітини, обмежені оболонкою з добре вираженими зовнішніми і внутрішніми мембранами. Зовнішня мембрана утворена ферментами синтезу жирних кислот, фосфоліпідів і трикарбонового циклу. Складки внутрішньої мембрани (кристи) входять у внутрішньомітохондріальний простір (матрикс) і розділяють його на сполучені між собою відсіки. У мітохондріях відбувається окисне фосфорилювання, перенесення електронів у ланцюзі реакцій тканинного дихання, утилізація та синтез аміно- і жирних кислот. Мітохондрії через хімічні реакції, які в них відбуваються, забезпечують клітину енергією і є по суті її хімічними генераторами й акумуляторами. Ендоплазматична сітка – система внутрішньоклітинних канальців, трубочок і цистерн, обмежених цитоплазматичними мембранами. Приблизно дві третини цієї системи – мембрани, зв’язані з рибосомами (зерниста ендоплазматична сітка), а інша частина її з рибосомами не зв’язана (незерниста ендоплазматична сітка). Рибосоми – тугі сферичні частинки, які містять білок і РНК. Крім рибосом, прикріплених до мембран ендоплазматичної сітки, у цитоплазмі є вільні рибосоми та системи рибосом (полірибосоми, або полісоми). У рибосомах відбувається синтез клітинних білків. Цю функцію виконують рибосоми, зв’язані з мембранами ендоплазматичної сітки. Під час синтезу останні об’єднуються в полісоми. Лізосоми – органели клітини, обмежені одношаровою мембраною. До них належать первинні і вторинні лізосоми й залишкові тільця. Первинні лізосоми містять кислі гідролази, з якими пов’язані процеси травлення та захисні реакції. Центріолі – хромофільні тільця циліндричної форми, які утворюють цитоцентр (клітинний центр). Центріолі розмножуються шляхом поділу клітин. Пластинчастий комплекс – органела клітини, яка має вигляд складних сітчастих структур, розташованих навколо ядра або цитоцентру. У ньому накопичуються різні параплазматичні утворення (гранули секрету, жовтка, ліпідів), а також синтезуються поліцукриди і глікопротеїди. Клітини можуть існувати як самостійні клітини-організми або бути складниками багатоклітинного організму, елементами, підпорядкованими йому. Разом з тим клітина не є простим набором органел, а має свою внутрішню специфічну організацію. Виникнення в процесі еволюції багатоклітинних організмів привело до спеціалізації окремих клітин, розподілу між ними функцій, формування різних видів клітин (епітеліальних, м’язових, нервових тощо), які об’єднуються в системи – тканини. Тканини Тканина – система клітин і неклітинних структур, об’єднаних загальною функцією, будовою і походженням, яка становить морфологічне підґрунтя забезпечення життєдіяльності організму. Враховуючи механізм забезпечення функціонування і самовідтворення організму (обмін і зв’язок клітин з навколишнім середовищем, збереження і передачу генетичної інформації, забезпечення енергією), а також функціональну спеціалізацію диференційованих клітин (подразливість, збудливість, скоротливість, провідність тощо), розрізняють чотири основні типи тканин: епітеліальну, сполучну, м’язову, нервову. Епітеліальна тканина (епітелій) складається із шарів епітеліальних клітин, які утворюють зовнішнє покриття тіла, вистилають його порожнини, вкривають слизові оболонки внутрішніх органів, серозні оболонки, а також утворюють паренхіму більшості залоз організму; виконує захисну, секреторну та інші функції. Епітеліальні тканини вирізняються своєю високою «спеціалізацією». У процесі еволюції в них сформувалася здатність виробляти специфічні речовини (секрети), які харчові речовини перетворюють на поживні і роблять їх придатними для всмоктування. В епітеліальних тканинах постійно відбувається фізіологічна регенерація – поновлення відмерлих у процесі нормальної життєдіяльності організму клітин (наприклад, регенерація епідермісу, слизової оболонки кишок тощо). В епітеліальних тканинах розрізняють дві поверхні: базальну, яка прилягає до сполучної тканини і відокремлена від неї базальною мембраною, та вільну (апікальну). На базальну поверхню переважно впливає внутрішнє середовище організму, а на вільну – зовнішнє. Остання пов’язана із захисною, всмоктувальною і видільною функціями епітелію. Поверхневий епітелій захищає організм від зовнішніх впливів (проникнення мікроорганізмів, токсичних речовин тощо), забезпечує зв’язок і обмін речовин між організмом і зовнішнім середовищем. Через спеціальні утворення епітелію, який вкриває ворсинки кишок та інші структури внутрішніх органів, відбувається всмоктування поживних речовин, виділення остаточних продуктів обміну, сприймання подразнень тощо. Епітеліальній тканині значною мірою властива й репаративна регенерація, яка настає після ушкодження. Найбільш помітно вона простежується в разі ушкодження поверхневого епітелію та розташованих під ним тканин (ранове ушкодження). При цьому відновлення епітелію відбувається за рахунок інтенсивного розмноження (непрямого поділу) клітин базального прошарку по краях рани. Заново утворені клітини «насуваються» на грануляцію, що розростається, – багату на судини сполучну тканину, яка заповнює тканинний дефект. Відбувається загоєння рани, або її епітелізація. Захисна епітеліальна тканина (багатошаровий плоский зроговілий епітелій шкіри) вищих хребетних утворює рогові придатки (волосся, нігті). Розрізняють два види епітелію: поверхневий і залозистий. Поверхневий епітелій, залежно від кількості шарів, поділяють на одношаровий і багатошаровий. Залежно від органа, до складу якого входить епітеліальна тканина, а також функції і форми епітеліоцитів, виділяють: епідерміс (багатошаровий плоский зроговілий епітелій шкіри, багатошаровий плоский незроговілий епітелій рогівки та кон’юнктиви ока тощо); циліндричний епітелій – епітелій внутрішніх органів, клітини якого мають призматичну або циліндричну форму; війчастий епітелій – псевдобагатошаровий епітелій, на зовнішній поверхні якого розміщені цитоплазматичні вирости – війки (епітелій трахеї, бронхів, матки, маткових труб); мезодермальний епітелій, який виник із мезодерми (наприклад, мезотелій, сперматогенний і фолікулярний епітелій); залозистий епітелій – епітелій, що входить до складу залоз і складається з клітин, здатних виробляти різні секрети. Такі клітини називаються залозистими, а властивість їх продукувати специфічні речовини носить назву секреції. Залози (glandulae) можна визначити як органи, спеціалізовані на виробленні і виділенні (секреції) характерних речовин (секретів), які мають значення для діяльності різних систем організму. Продукти залоз можуть виділятися або в зовнішнє середовище (зовнішня секреція), або в кров (внутрішня секреція). У зв’язку з цим розрізняють залози зовнішньої секреції, або екзокринні, і залози внутрішньої секреції, або ендокринні. Секреторні продукти за значенням для організму можна поділити на екскрети й секрети. Екскретами називають речовини, що утворюються в організмі як остаточні продукти дисиміляції. Такі продукти повинні виводитися з організму, оскільки є отруйними, і в разі їх накопичення може статися загальне отруєння організму. До залоз, що здатні виводити з крові отруйні речовини, концентрувати їх і виводити з організму, належать нирки, потові залози тощо. Продукти залоз, необхідні для нормальної життєдіяльності організму, називають секретами. Одні з таких продуктів виділяються на зовнішню поверхню шкіри, захищають організм від шкідливих впливів зовнішнього середовища (наприклад, слиз, шкірне сало), інші, виділяючись на слизові оболонки, діють на середовище хімічно, зумовлюючи деякі життєво важливі реакції (наприклад, ферменти, що продукуються залозами травного каналу), впливають на функціонування та розвиток окремих органів і систем або на весь організм (гормони ендокринних залоз). Ще інші самі по собі є поживними речовинами (наприклад, молоко). Секрети ендокринних залоз називають інкретами, або гормонами. Термін «секрет» нерідко вживають для визначення секреторного продукту, незалежно від його фізіологічного значення. Залози внутрішньої секреції не мають вивідних проток, їхні продукти (гормони) надходять безпосередньо в кров, лімфу, внутрішньоклітинну рідину. Гормони або стимулюють, або пригнічують функції клітин. Вони не є джерелом енергії, діють на значних відстанях, за найменших концентрацій (від 10-8 до 10-12). Залози внутрішньої секреції разом з нервовою системою регулюють і координують роботу органів усього організму. Ендокринні залози виконують різні функції залежно від того, до складу яких органів і систем вони входять. Наприклад, залози травної системи виробляють секрети, необхідні для травлення. Ці залози різні за будовою, типом секреції та складом. Більшість із них багатоклітинні. Якщо ж клітини не утворюють комплексів, а містяться серед інших клітин поодиноко, то їх називають одноклітинними залозами. Прикладом таких залоз можуть бути бокалоподібні клітини, що продукують слиз на поверхні слизових оболонок (наприклад, тонкої і товстої кишок, бронхів, гортані тощо). За хімічною природою секреторних продуктів (характером секрету) залози поділяють на білкові (серозні), слизові, змішані (білково-слизові) і сальні. Залежно від того, як утворюється секрет і яким шляхом він виділяється з клітин, розрізняють мерокринові, апокринові й голокринові залози. Мерокринові залози виділяють секрет у вивідну протоку без руйнування цитоплазми секреторних клітин. Апокринові залози характеризуються руйнуванням і відновленням поверхневої частини секреторних клітин. Такий тип секреції характерний для молочних і деяких потових залоз. Щодо голокринних залоз, то в них виділення секрету супроводжується загибеллю клітин. Секретом цих залоз є зруйновані клітини. В організмі людини до них належать сальні залози. Сполучна тканина – тканина внутрішнього середовища, яка складається з різних клітин (фібробластоцитів, фіброцитів, ретикулоцитів, перицитів, макрофагоцитів тощо) і великої кількості міжклітинної речовини. Міжклітинна речовина представлена волокнистими структурами (колагенові, еластичні, ретикулярні волокна) та основною речовиною консистенції напіврідкого гелю, що складається з тканинної рідини та комплексних сполук білків і полісахаридів. Розрізняють власне сполучну, хрящову й кісткову тканини. У власне сполучій тканині виділяють волокнисту сполучну тканину (пухку та щільну) і сполучну тканину зі спеціальними властивостями (ретикулярну, жирову, пігментну тощо). Сполучна тканина утворює строму органів, сухожилки, зв’язки, фасції, кістки (опорно-механічна функція), бере участь в обміні речовин і забезпечує живлення клітин (трофічна функція), виконує неспецифічний захист організму (фагоцитна активність макрофагоцитів, фібробластоцитів), головну роль у процесах відновлення тканин у разі різних ушкоджень і загоювання ран (пластична функція), забезпечує імунологічну відповідь (захисна функція). Пухка волокниста сполучна тканина утворює строму паренхіматозних органів, входить до складу підшкірної жирової клітковини, оточує судини й нерви. Вона представлена різновидами клітин і міжклітинної речовини. Клітинам пухкої волокнистої сполучної тканини (фібробластам, макрофагоцитам, плазмоцитам, тканинним базофілам, ендотеліоцитам, перицитам тощо) належить важлива роль у здійсненні життєво важливих фізіологічних функцій. Макрофагоцити здатні захоплювати (фагоцитувати) мікроорганізми і перетравлювати їх. Це явище має назву фагоцитозу і вперше було описано І.І. Мечниковим. Макрофагоцити також нейтралізують токсичні речовини і виробляють антитіла. Плазмоцити (плазматичні клітини) беруть участь в обміні білка і виробляють імуноглобуліни. Тканинні базофіли перешкоджають зсіданню крові, виробляють гепарин та інші біологічно активні речовини – гістамін, серотонін, гіалуронову і хондроїтинсірчану кислоти. Ендотеліоцити формують внутрішній шар кровоносних і лімфатичних судин – ендотелій, через який відбуваються процеси обміну між кров’ю та тканинами (ендотелій капілярів) і підтримується відносна сталість складу і властивостей внутрішнього середовища організму (гомеостаз). Перицити (адвентиційні клітини) розміщені зовні за ходом кровоносних капілярів, артеріол і венул і є малодиференційованими клітинами, здатними виконувати фагоцитну функцію. Міжклітинна речовина пухкої волокнистої сполучної тканини містить колагенові й еластичні волокна, розташовані в різних напрямках, і основну речовину, яка складається переважно з глікозаміногліканів (мукополісахаридів). Вона насичена тканинною рідиною, що містить речовини, необхідні для життєдіяльності клітин, а також продукти їх обміну, які виводяться з тканинної рідини в кров’яне русло. Міжклітинна речовина щільної волокнистої сполучної тканини утворена щільно розміщеними колагеновими волокнами. Вона виконує опорну функцію, формує дерму шкіри, сухожилки, зв’язки, щільні фасції, капсули внутрішніх органів, суглобів, хрящову і кісткову тканини, клапани серця, апоневрози тощо. Ретикулярна сполучна тканина складається з ретикулярних клітин, з’єднаних між собою відростками, і ретикулярних волокон. Вона утворює остов кровотворних органів (кісткового мозку, селезінки, лімфатичних вузлів), її виявляють у слизовій оболонці кишок, нирках тощо. Хрящова тканина утворена хондроцитами, хондробластами і великою кількістю міжклітинної речовини. Залежно від особливостей щільної міжклітинної речовини і волокон у ній розрізняють гіалінову, еластичну і волокнисту хрящову тканину. Міжклітинна речовина гіалінової хрящової тканини має колагенові (тверді, пружні) волокна і хондромукопротеїди. Ця тканина вкриває суглобові поверхні кісток, утворює реброві хрящі й остов дихальних шляхів. Міжклітинна речовина еластичної хрящової тканини містить велику кількість еластичних волокон. Еластична хрящова тканина входить до складу вушних раковин, надгортанника і хрящів гортані. Волокниста хрящова тканина містить колагенові й еластичні волокна. Колагенові волокна розміщені між рядами хондроцитів. Частина волокон орієнтована в одному напрямку. Таку тканину можна виявити у міжхребцевих дисках, лобковому симфізі, груднинно-ключичному суглобі тощо. Кісткова тканина – сполучна тканина, що містить звапнену міжклітинну речовину. Розрізняють кісткову тканину грубоволокнисту і пластинчасту. Пластинчаста кісткова тканина наділена особливою міцністю і є основним компонентом кісток скелета. Клітини кісткової тканини (остеоцити, остеобластоцити й остеокластоцити) мають відростки, розміщені в товщі міжклітинної речовини, що складається з колагенових волокон, насичених мінеральними солями (переважно, кальцію фосфатом), та основної речовини – осеомукоїду. Органічну основу міжклітинної речовини становлять колагенові волокна (осеїн), які надають кістці гнучкості й еластичності. Міцність кістки забезпечують мінеральні солі. В онтогенезі кістка перебудовується, у ній постійно відбувається заміна попередніх структур новоутвореними. Кісткова тканина бере активну участь в обміні речовин, кровотворенні, підтриманні іонної рівноваги внутрішнього середовища організму, виконує функцію депо для мінеральних солей і деякою мірою білків, звідки організм бере їх у разі потреби. Сполучній тканині належить виняткова роль у деструктивно-регенеративних процесах, які відбуваються в організмі постійно як за нормальних, так і за патологічних умов. В останньому випадку анатомічні ушкодження, дефекти тканини (розриви, рани, переломи тощо) не завжди відновлюються за рахунок специфічної функціональної тканини. Частіше утворений дефект заповнюється сполучною тканиною, що здатна до репаративної регенерації, швидко розростається і перетворюється згодом у рубець. Відновлення ушкодженої ділянки тканини, що не супроводжується запальним процесом, закінчується переважно на 5–7-му добу. Цілість зламаних кісток відновлюється відповідно до основних законів загоювання ран (регенерації кісткової тканини), але зі значною різницею в часі. Уже протягом першої доби спостерігають утворення грануляційної тканини, що складається з великої кількості новоутворених кровоносних судин, сегментоядерних гранулоцитів і фібробластів, які диференціюють в остеобластоцити. Через 4 – 5 тижнів починається звапнення утвореної тканини. Інтенсивність і досконалість регенеративних процесів у рані залежать від реактивних властивостей організму, трофічної функції нервової системи і впливу на організм факторів навколишнього середовища, зокрема повноцінного харчування, збалансованого за білками, вітамінами, мікроелементами та іншими харчовими речовинами. На регенерацію сприятливо впливають оптимальна температура повітря, променева енергія та інші кліматичні фактори. М’язова тканина – група тканин організму тварин і людини, яким притаманна скоротливість. Розрізняють м’язову тканину непосмуговану (гладку) і посмуговану. Остання, своєю чергою, поділяється на тканину скелетну і серцеву. Непосмуговані м’язові клітини мають видовжену (від 15 до 500 мкм) веретеноподібну форму. У цитоплазмі цих клітин є спеціальні скоротливі нитки, або міофібрили. Між клітинами розміщені колагенові й еластичні волокна, які утворюють строму непосмугованої м’язової тканини. Остання формує м’язові оболонки внутрішніх органів, стінки жовчо- і сечовивідних шляхів, кровоносних судин тощо. Вона здатна протягом тривалого часу, не втомлюючись, перебувати в стані скорочення. Посмугована м’язова тканина складається з багатоядерних м’язових волокон, які мають циліндричну форму із заокругленими або загостреними кінцями. Середні розміри цих волокон досягають приблизно 12 см завдовжки і 80 мкм у діаметрі. Посмугована м’язова тканина міститься в скелетних м’язах, серцевому м’язі тощо. М’язи сприяють скороченню внутрішніх органів, кровоносних судин, переміщенню організму та окремих його частин у просторі, підтримують рівновагу. Посмуговані м’язи скорочуються за бажанням людини, непосмуговані – незалежно від нього. Під впливом грубої сили, яка перевищує здатність скелетних м’язів до розтягнення, можуть виникати поздовжні або поперечні розриви їх, а також розриви фасцій. Під час скорочення через дефекти у фасціальних футлярах може випинатися тканина м’яза, утворюючи м’язову грижу. У разі розслаблення м’яза утворене випинання тканини (грижа) зникає. Анатомічні ушкодження часто виникають після оперативних втручань, вогнепальних поранень тощо. М’язи, затиснені уламками зруйнованих будівель, землею, породою під час обвалів у шахтах, не лише механічно ушкоджені (стиснення, роздавлення), а й знекровлені на тривалий час (ішемія) як у ділянці здавлення, так і навколо неї (частіше нижніх кінцівок). Такі ушкодження спричинюють травматичний токсикоз – синдром тривалого роздавлювання тканин, зумовлений усмоктуванням токсичних продуктів розпаду затиснених або роздавлених тканин (білкових продуктів – поліпептидів, міоглобіну тощо) та розвитку гострої ниркової недостатності. Після ушкоджень м’язова тканина заміщується сполучною тканиною, що утворює рубець. Нервова тканина є основним структурним компонентом нервової системи. Вона складається з різних за формою, кількістю відростків і функціями нервових клітин, здатних сприймати подразнення та у вигляді нервових імпульсів передавати їх іншим тканинам. Проходження нервового імпульсу реєструється спеціальними приладами – шляхом швидкої зміни електричного потенціалу на поверхні клітини. Жирова тканина містить жирові клітини; розташована в підшкірній жировій клітковині, чепцях і прошарках між органами. Вона є місцем накопичення поживних речовин – депо. Органи Орган (від грец. organon) – це частина тіла, яка має певну форму і будову, займає певне місце в організмі і виконує специфічну функцію. В утворенні будь-якого органа беруть участь різні тканини, але одна є головною, робочою і обумовлює особливості його будови та функції. Для кісток – це кісткова тканина, для м’язів – м’язова, для мозку – нервова, для залоз – епітеліальна. Інші тканини, що входять до органа, виконують допоміжну функцію. Так, сполучна тканина утворює сполучнотканинний каркас органа, який називається стромою; епітеліальна тканина вистилає слизові оболонки органів дихальної і травної системи, м’язова тканина бере участь в утворенні стінок порожнистих органів. Структурними елементами внутрішніх органів є паренхіма і строма. Паренхіма органа характеризується основними функціональними елементами, строма (остов) – сполучною тканиною, що пронизує органи в різних напрямках й обмежує паренхіму. Між тяжами сполучної тканини розміщено елементи паренхіми, судини й нерви, наприклад частки печінки, нефрони тощо. До паренхіматозних органів відносять печінку, нирки, селезінку, легені. Для виконання ряду функцій одного органа буває недостатньо. Тому виникають комплекси органів – системи. Система органів (systema organorum) – це сукупність органів, які подібні за своєю загальною будовою, мають спільне походження і виконують однакову функцію в організмі. Виділення систем органів в організмі умовне. Наприклад, кісткова система – це сукупність кісток, що мають однорідну будову, подібну функцію і спільне походження. Теж саме можна сказати про м’язову чи нервову системи. В організмі людини виділяють такі системи: кісткову, м’язову, травну, дихальну, сечову, статеву, кровоносну, лімфатичну, імунну, ендокринну і систему органів чуття. Апарат – це сукупність органів або систем, які мають різну будову і походження, але виконують спільну функцію. Наприклад, опорно-руховий апарат включає кісткову і м’язову системи, сечово-статевий апарат об’єднує дві системи органів, анатомічно і фізіологічно різних, але тісно пов’язаних топографічно, за своїм походженням і частково функціонально – систему органів сечовиділення і систему органів розмноження. Системи органів об’єднані в єдине ціле – організм (від лат. organizo; грец. organom). Функція (functio) – специфічна діяльність або особливість диференційованих клітин, тканин, систем організму, що проявляється як фізіологічний процес. Розрізняють соматичні (від грец. soma – тіло) та вегетативні (від лат. vegeto – рости, проростати) функції. Соматичні функції здійснюються за рахунок роботи скелетних м’язів, вегетативні – за рахунок діяльності внутрішніх органів, що забезпечують ріст і живлення організму. Крім того, ці функції пов’язані з обміном речовин, кровообігом, диханням, виділенням, розмноженням. У цілісному організмі людини і тварин взаємопов’язана узгоджена робота всіх органів і фізіологічних систем забезпечується за рахунок нейрогуморальної регуляції, що координує вплив нервової системи та біологічно активних речовин, які містяться в крові, лімфі, тканинній рідині, на процеси життєдіяльності. Організм може існувати тільки в тому разі, якщо він пристосовується до змін, що відбуваються в навколишньому середовищі. Адекватність взаємодії організму з навколишнім середовищем забезпечується нервовою регуляцією. Нервова система об’єднує (інтегрує) діяльність окремих органів і систем організму (серед них і гуморальну регуляцію) в одне ціле. Вона забезпечує швидку перебудову всіх функцій організму відповідно до умов існування. Живий організм – це складний динамічний механізм, який об’єднує в єдине ціле клітини, тканини, рідини, органи та системи і здатний до відтворення, розвитку та саморегуляції. Йому притаманні такі ознаки: обмін речовин, рух, реактивність, саморегуляція, спадковість, мінливість, пристосовність, які характеризують живий організм як біологічну систему. Розвиток організму людини – онтогенез – поділяється на два періоди: пренатальний (внутрішньоутробний) та постнатальний (позаутробний). Пренатальний період триває від моменту запліднення яйцеклітини до наро­дження дитини і складається з двох фаз: ембріональної (перших 2 місяці) і феталь­ної (плідної), яка триває від 3-го до 9-го місяця. У момент запліднення виникає зигота, яка має властивості обох статевих клітин. У подальшому протягом першого тижня, зигота ділиться, внаслідок чого утворюється багато клітин – бластомерів, які формують багатоклітинну бластулу. З неї утворюється міхурець – бластоциста, яка складається з внутрішньої групи клітин – ембріобласта та із периферичної групи клітин – трофобласта. Між ембріобластом і трофобластом є порожнина, яка заповнена позазародковою мезенхімою. При цьому зародок починає укорінюватися в слизову оболонку матки (імплантація). Клітини трофобласта дають вирости – ворсинки, які перетворюються у ворсинчасту оболонку – хоріон. З хоріона та слизової оболонки матки, що прилягає до нього, розвивається плацента (дитяче місце). З ембріобласта формується ембріон. На 2-му тижні життя зародка клітини ембріобласта розділяються на два шари, з яких формуються два пухирці: ектобластичний, або амніотичний (із зовнішнього шару клітин), та ентобластичний, або жовтковий (із внутрішнього шару клітин). 3-й тиждень життя зародка – це період гаструляції (процес утворення тришарового зародка), при якому утворюється мезодерма (середній зародковий листок), ектодерма (зовнішній зародковий листок), ентодерма (внутрішній зарод­ковий листок) та хорда (спинна струна). Остання є похідним мезодерми, тягнеться від головного до хвостового кінця зародка і знаходиться між зовнішнім та внутрішнім його листками. У кінці 3-го тижня зародок вже має осьовий комплекс зачатків (нервову трубку, хорду, мезодерму, а справа і зліва від них – ентодерму та ектодерму), а також позаембріональні органи (хоріон, амніон, алантоїс, жовтковий мішок). Алантоїс – це пальцеподібної форми випинання між ентодермою і позазародковою мезенхімою. По ходу алантоїса від зародка до ворсинок хоріона проростають кровоносні пупкові судини, оточені пупковим канатиком. На 4-му тижні життя зародка починається формування зачатків органів. Ентодермальний листок зародка утворює трубку – первинну кишку, замкнену в передньому і задньому відділах. Поза зародком залишається жовтковий мішок, з’єднанийий з первинною кишкою. Первинна кишка спереду закрита ротогорловою мембраною, яка відділяє просвіт кишки від ектодермальної ротової бухти. Ззаду первинна кишка закрита клоакальною мембраною, яка відділяє просвіт кишки від ектодермальної клоакальної бухти (клоаки). В мезодермі розрізняють вентральну (несегментовану), дорсальну (сегменто­вану) і проміжну мезодермальні ніжки. З вентральної мезодерми розвиваються епітелій серозних оболонок та мезенхіма. З мезенхіми розвиваються стінки органів травної та дихальної систем. Дорсальна мезодерма розташована справа і зліва від хорди і поділена на такі соміти: склеротом (з нього розвиваються кістки осьового скелета), міотом (з нього розвиваються скелетні м’язи) та дерматом (з нього розвивається основа шкіри – дерма). З проміжної мезодерми розвиваються сечові та статеві органи. На 8-му тижні закінчується закладка органів і з 9-го тижня (початок 3-го місяця) зародок набуває вигляду людини і називається плодом. Плідний період триває аж до моменту народження дитини. Він характеризується формуванням органів (органогенез). Постнатальний період триває від народження до смерті індивідуума і поділяється на періоди: – новонародженості (1–10 днів); – грудний (10 днів – 1 рік); – раннє дитинство (1–3 роки); – перше дитинство (4–7 років); – друге дитинство (8–12 років); – підростковий (пубертатний) (13–16 років); – юнацький (17–21 рік); – зрілий – I період (22–35 років), II період (36–60 років); – літній (61–74 роки); – старечий (75–90 років); – довголіття (90 років і більше). КІСТКИ (ossa) СИСТЕМА СКЕЛЕТА (systema skeletale) ОСТЕОЛОГІЯ (osteologia) Кістки утворюють скелет (sceleton), який поділяється на: осьовий скелет (sceleton axiale), кістки тулуба (ossa trunci) та кістки черепа (ossa cranii) та додатковий скелет (sceleton appendiculare), кістки кінцівок (ossa membrorum). Скелет, skeleton (від грец. skeletos – висохлий, висушений), представлений сукупністю кісток, які утворюють в тілі людини твердий остов, що забезпечує виконання таких функцій: – опори; є депо макро- і мікроелементів; – пересування; обміну речовин; – захисту; кровотворноїї. Кістка (os) є органом, який побудований з кісткової тканини (textus osseus), хрящової тканини (textus cartilagineus), вкрита ззовні окістям (periosteum) і містить кістковий мозок (medulla ossium). Кожна кістка має певну форму, величину і положення в тілі. На формоутворення кісток впливають умови, в яких кістки розвиваються; якщо умови однакові або подібні, то кістки мають певну схожість (наприклад, хребці). Найважливішими з таких факторів є прикріплення до кісток м’язів, а також прилеглість кісток, судин, нервів та інших органів. На поверхні кісток є різноманітні підвищення, заглибини і отвори. Поверхня кісток в місцях прикріплення м’язів нерівна: вгнута або (частіше) опукла. При описі зовнішньої форми кістки звертають увагу на характер її поверхонь; вони можуть бути плоскі, вгнуті або опуклі, гладкі або шорсткі. Суглобові поверхні найгладші, вони переважно розміщені на кінцях довгих кісток і з’єднують їх між собою. Кістка складається з органічної та неорганічної речовини. Органічна речовина має назву осеїну, це різновидність колагену. З’єднання осеїну з неорганічною речовиною дає важливі фізичні властивості: пружність, міцність. Окрім того, кістка є депо хімічних елементів. Кістки поділяються на такі групи: – довга кістка (os longum), має трубчасту будову; – коротка кістка (os breve), має губчасту будову; – плоска кістка (os planum), виконує захисну функцію; – повітроносна кістка (os pneumaticum), містить повітроносні комірки; – атипова (мішана) кістка (os irregulare), складається з частин, які належать до вищевказаних груп або різні за розвитком; – сесамоподібна кістка (os sesamoideum), належить до допоміжного апарату м’язів. Більшість кісток людини у своєму розвитку тричі видозмінюються і проходять такі стадії розвитку: перетинчасту, хрящову, кісткову. Якщо кістки у своєму розвитку не проходять хрящової стадії, вони називається первинними кістками (кістки склепіння черепа, кістки лиця тощо) із утворенням точок окостеніння, а якщо кістки розвиваються на місці хряща, вони називаються вторинними кістками (кістки тулуба, кінцівок, основи черепа тощо). Кістки тулуба (ossa trunci) До кісток тулуба належать: – хребці (vertebrae); – груднина (sternum); – ребра (costae). Хребці (vertebrae) Хребці утворюють хребтовий стовп, хребет (columna vertebralis), який складається із: – 7 шийних хребців; – 12 грудних хребців; – 5 крижових хребців; – 5 поперекових хребців; – 3-5 куприкових хребців. Шийні хребці (vertebrae cervicales), грудні хребці (vertebrae thoracicae) і поперекові хребці (vertebrae lumbales) є справжніми хребцями (vertebrae verae) Крижові хребці (vertebrae sacrales) та куприкові хребці (vertebrae coccygeae) зростаються відповідно у крижову кістку (os sacrum) і куприкову кістку (os coccygis). Це несправжні хребці (vertebrae spuriae). Функція хребців: Опорна і амортизаційна. Захисна. Рухова. Метаболічна. Кровотворна. Кожний хребець складається з: – тіла хребця (corpus vertebrae); – дуги хребця (arcus vertebrae). Вони оточують хребцевий отвір (foramen vertebrale);отвори, накладаючись один на один, утворюють хребтовий канал (canalis vertebralis). На дузі є 7 відростків: – непарний остистий відросток (processus spinosus); – парні поперечні відростки (processus transversi) – для з’єднання з ребрами (costae); – парні верхні суглобові відростки (processus articulares superiores); – парні нижні суглобові відростки (processus articulares inferiores) – для з’єднання між собою. Шийні хребці [C I – C VII] – vertebrae cervicales [C I – C VII]. Шийні хребці мають такі особливості: На поперечних відростках (processus transversi) є поперечні отвори (foramina transversaria). Остисті відростки (processus spinosi) роздвоєні (крім VII хребця). Поперечні відростки (processus transversi) мають: – передні горбки (tubercula anteriora); – задні горбки (tubercula posteriora), які розташовані відповідно на ребровому відростку – processus costalis (передньому відростку – processus anterior) і власне поперечному відростку – processus transversus (задньому відростку – processus posterior); – борозну спинномозкового нерва (sulcus nervi spinalis). Суглобові поверхні (facies articulares) лежать майже у горизонтальній площині. Тіло хребця (corpus vertebrae) вгорі скошене в поперечній площині, а знизу – в стріловій площині. Особливості атланта [C I], першого шийного хребця (atlas [C I]): Відсутнє тіло хребця (corpus vertebrae). Замість тіла хребця (corpus vertebrae) є дві бічні маси атланта (massae laterales atlantis) Бічні маси атланта (massae laterales atlantis) з’єднані передньою дугою атланта (arcus anterior atlantis) і задньою дугою атланта (arcus posterior atlantis). На передній дузі атланта (arcus anterior atlantis) є передній горбок (tuberculum anterius), а на задній дузі атланта (arcus posterior atlantis) – задній горбок (tuberculum posterius). На бічних масах є відповідні верхні суглобові поверхні (facies articulares superiores) і нижні суглобові поверхні (facies articulares inferiores). На задній поверхні (facies posterior) передньої дуги атланта (arcus anterior atlantis) є ямка зуба (fovea dentis) для з’єднання із зубом осьового хребця (axis). Осьовий хребець [C II], другий шийний хребець (axis [C II]), має на тілі зуб осьового хребця (dens axis), який складається з верхівки зуба (apex dentis) і основи зуба (basis dentis). На зубі розташовані передня суглобова поверхня (facies articularis anterior) та задня суглобова поверхня (facies articularis posterior). На хребці вже є нижній суглобовий відросток (processus articularis inferior) та остистий відросток (processus spinosus). III-VI шийні хребці [C III – C VI] – типові. Передній горбок (tuberculum anterius) на поперечному відростку VI шийного хребця добре виражений і називається сонним горбком (tuberculum caroticum), тому що до нього можна притиснути загальну сонну артерію (arteria carotis communis) для зупинки кровотечі з її гілок. VII шийний хребець [C VII] називається виступним хребцем (vertebra prominens), тому що він має довгий нероздвоєний остистий відросток (processus spinosus). Він є орієнтиром для лікарів при відрахуванні хребців (vertebrae). Особливості грудних хребців [T I – T XII] (vertebrae thoracicae [T I – T XII]) Мають на тілі верхні реброві ямки або напів’ямки (foveae costales superiores) та нижні реброві ямки або напів’ямки (foveae costales inferiores) для з’єднання з головками ребер (capita costarum). На поперечних відростках (processus transversi) знаходяться реброві ямки поперечних відростків (foveae costales processuum transversorum) для з’єднання з горбками ребер (tubercula costarum), окрім T XI – T XII. Остисті відростки (processus spinosi) довгі, спрямовані вниз, черепицеподібно накривають один одного. Суглобові поверхні (facies articulares) верхніх суглобових відростків (processus articulares superiores) і нижніх суглобових відростків (processus articulares inferiores) лежать у лобовій площині. Перший грудний хребець (vertebra thoracica I): на бічній поверхні тіла хребця (corpus vertebrae) має повну верхню реброву ямку (fovea costalis superior) і нижню реброву ямку або напів’ямку (fovea costalis inferior). Х грудний хребець (vertebra thoracica X): на тілі (corpus vertebrae) має тільки верхню реброву ямку або напів’ямку (fovea costalis superior). ХІ-ХІI грудні хребці (vertebrae thoracicae ХІ-ХІI): на тілі хребців (corpus vertebrae) є повна реброва ямка (fovea costalis), а на їх поперечних відростках (processus transversus) реброві ямки (foveae costales) відсутні. Верхні суглобові відростки (processus articulares superiores) XII грудного хребця (vertebrae thoracicae ХІI) розміщені у лобовій площині, а нижні суглобові відростки (processus articulares inferiores) – у стріловій площині. Особливості поперекових хребців [L I – L V] (vertebrae lumbales [L I – L V]) Мають соскоподібний відросток (processus mamillaris) та додатковий відросток (processus accessorius). Масивне тіло (corpus). Заокруглений короткий остистий відросток (processus spinosus). Довгі поперечні відростки (processus transversi), які є рудиментами ребер (costae) і називаються реброподібними відростками; ребровими відростками (processus costiformes; processus costales). Суглобові поверхні (facies articulares) лежать у стріловій площині, при цьому верхні суглобові поверхні (facies articulares superiores) обернені всередину, а нижні суглобові поверхні (facies articulares inferiores) – назовні. Крижова кістка [крижові хребці I – V] – os sacrum [vertebrae sacrales I – V] Крижова кістка (os sacrum) утворена п’ятьма крижовими хребцями (vertebrae sacrales), які між собою зрослися. Вона має трикутну форму. Вгорі на ній розташована основа крижової кістки (basis ossis sacri), а внизу – верхівка крижової кістки (apex ossis sacri). На кістці є тазова поверхня (facies pelvica), або передня поверхня (facies anterior), та спинна поверхня (facies dorsalis), або задня поверхня (facies posterior). На тазовій поверхні (facies pelvica) є чотири поперечні лінії (lineae transversae), які утворилися внаслідок зрощення тіл хребців (corpora vertebrarum). Є чотири пари передніх крижових отворів (foramina sacralia anteriora) і чотири пари задніх крижових отворів (foramina sacralia posteriora). На спинній поверхні (facies dorsalis) внаслідок зрощення відростків (processus) утворилося п’ять гребенів (cristae): – серединний крижовий гребінь (crista sacralis mediana) – непарний; – присередній крижовий гребінь (crista sacralis medialis) – парні; – бічний крижовий гребінь (crista sacralis lateralis) – парні. Всередині кістки проходить крижовий канал (canalis sacralis), який внизу на верхівці закінчується крижовим розтвором (hiatus sacralis). Останній обмежений двома крижовими рогами (cornua sacralia). На бічних частинах (partes laterales) крижової кістки (os sacrum) знаходяться вушкоподібні поверхні (facies auriculares) для з’єднання з аналогічними поверхнями клубових кісток (ossa iliae). Позаду вушкоподібної поверхні (facies auricularis) добре помітна горбистість крижової кістки (tuberositas ossis sacri). Тіло V поперекового хребця (corpus vertebrae lumbalis V) з тілом I крижового хребця (corpus vertebrae sacralis I) утворюють кут (angulus), спрямований уперед, – мис (promontorium). Куприкова кістка; куприк (os coccygis; coccyx) [Куприкові хребці I – IV; vertebrae coccygeae I – IV] Куприкова кістка утворена 3-5 куприковими хребцями (vertebrae coccygeae), які зрослися, має тіло куприкової кістки (corpus ossis coccygis) і спрямовані угору куприкові роги (cornua coccygea). Усі хребці утворюють хребтовий стовп (columna vertebralis). Він має: – первинну кривину (curvatura primaria). Первинні скривлення хребта є наслідком черевного згинання ембріона і зберігаються в грудній і тазовій ділянках. До них належать грудний кіфоз (kyphosis thoracica) і крижовий кіфоз (kyphosis sacralis) – це вигини, які обернені назад: – вторинну кривину (curvatura secundaria). Вторинні скривлення хребта є дорсально увігнутими, спричиненими дією м’язів плода, і на початковій стадіїї скоріше функціональні, ніж структурні. До них належать шийний лордоз (lordosis cervicis) і поперековий лордоз (lordosis lumbalis), які повернуті вперед. При неправильній поставі може розвинутись сколіоз (scoliosis) – бічний вигин хребтового стовпа (частіше в грудному відділі). Груднина (sternum) Груднина складається з ручки груднини (manubrium sterni), тіла груднини (corpus sterni) і мечоподібного відростка (processus xiphoideus). Між тілом груднини (corpus sterni) і ручкою груднини (manubrium sterni) утворюється кут груднини (angulus sterni), який добре пальпується під шкірою (cutis). На ручці груднини (manubrium sterni) зверху розташована яремна вирізка (incisura jugularis), а по боках – ключичні вирізки (incisurae clavicularеs). На бічних поверхнях груднини є реброві вирізки (incisurae costales) для з’єднання з хрящами семи пар верхніх ребер (costae). Ребра (costaе) Кожне ребро (costa) складається з кісткової частини (реброва кістка – os costale) і хрящової частини (ребровий хрящ – cartilago costalis). Верхні сім ребер (costae) – справжні ребра (costae verae), тому що вони самостійно з’єднуються з грудниною (sternum). VIII-ХII ребра (costae) з грудниною не з’єднуються і називаються несправжніми ребрами (costae spuriae). VIII-Х ребра (costae) сполучаються з хрящовим ребром вищого ребра. XI-XII ребра мають короткий ребровий хрящ (cartilago costalis), який закінчується у м’язах черевної стінки, їх ще називають коливними ребрами (costae fluctuantes). Кісткова частина ребра (реброва кістка – os costale) має передній кінець- груднинний кінець (extremitas sternalis) і задній кінець – хребтовий кінець (extremitas vertebralis). На хребтовому кінці (extremitas vertebralis) розрізняють голівку ребра (caput costae), на якій міститься суглобова поверхня голівки ребра (facies articularis capitis costae). Вона у II – X ребер розділена на верхню і нижню частини гребенем голівки ребра (crista capitis costae). I, XI, XII ребра такого гребеня не мають. За головкою ребра (caput costae) розташована шийка ребра (collum costae), перед якою знаходиться горбок ребра (tuberculum costae). На горбку ребра (tuberculum costae) є суглобова поверхня горбка ребра (facies articularis tuberculi costae) для з’єднання із ямкою поперечного відростка хребця (fovea costalis processus transversi). Хребтовий кінець ребра (extremitas vertebralis costae), переходячи в тіло ребра (corpus costae), утворює кут ребра (angulus costae). Тіло ребра (corpus costae) має внутрішню і зовнішню поверхні (facies interna et externa), верхній і нижній краї (margo superior et margo inferior). На внутрішній поверхні нижнього краю ребра розташована борозна ребра (sulcus costae), де проходять судини і нерви. Перше ребро [I] (costa prima [I]) має верхню і нижню поверхні, зовнішній і внутрішній краї. Кут ребра (angulus costae) сходиться з горбком ребра (tuberculum costae). На верхній поверхні першого ребра (costa prima) міститься горбок переднього драбинчастого м’яза (tuberculum musculi scaleni anterioris), попереду якого проходить борозна підключичної вени (sulcus venae subclaviae), а позаду – борозна підключичної артерії (sulcus arteriae subclaviae). На зовнішній поверхні другого ребра [II] (costa secunda [II]) розташована горбистість переднього зубчастого м’яза (tuberositas musculi serrati anterioris). КІСТКИ ЧЕРЕПА (ossa cranii) череп (cranium) скелет голови (caput skeletale) Скелет голови поділяється на такі кістки: – мозкового черепа (neurocranium); – лицевого черепа; вісцерального черепа (viscerocranium). Кістки мозкового черепа (ossa neurocranii; ossa cranii cerebralis) Вони утворюють: – основу черепа (basis cranii); – склепіння черепа (calvaria). Основа черепа (basis cranii) поділяється на: – внутрішню основу черепа (basis cranii interna); – зовнішню основу черепа (basis cranii externa). Основа черепа утворена: – лобовою кісткою (os frontale); – решітчастою кісткою (os ethmoidale); – клиноподібною кісткою (os sphenoidale); – скроневою кісткою (os temporale); – потиличною кісткою (os occipitale). На внутрішній основі черепа (basis cranii interna) знаходяться: – передня черепна ямка (fossa cranii anterior); – середня черепна ямка (fossa cranii media); – задня черепна ямка (fossa cranii posterior). Склепіння черепа (calvaria) утворене: – потиличною лускою (squama occipitalis); – лусковою частиною скроневої кістки (pars squamosa ossis temporalis); – лобовою лускою (squama frontalis); – тім’яною кісткою (os parietale). Потилична кістка (os occipitale) Потилична кістка складається із: – потиличної луски (squama occipitalis); – парної бічної частини (pars lateralis); – основної частини (pars basilaris). Потилична луска (squama occipitalis) на зовнішній поверхні (facies externа) має зовнішній потиличний виступ (protuberantia occipitalis externa), від якого донизу відходить зовнішній потиличний гребінь (crista occipitalis externa). Вправо і вліво від потиличного виступу проходять верхня каркова лінія (linea nuchalis superior), а трохи нижче – нижня каркова лінія (linea nuchalis inferior), може бути найвища каркова лінія (linea nuchalis suprema). На внутрішній поверхні потиличної луски (facies interna squamae occipitalis), або мозковій поверхні (facies cerebralis), розташоване хрестоподібне підвищення (eminentia cruciformis), в центрі якого є внутрішній потиличний виступ (protuberantia occipitalis interna). Від внутрішнього потиличного виступу (protuberantia occipitalis interna): – униз ідуть внутрішній потиличний гребінь (crista occipitalis interna) та борозна потиличної пазухи (sulcus sinus occipitalis); – угору іде борозна верхньої стрілової пазухи (sulcus sinus sagittalis superioris); – вправо і вліво іде борозна поперечної пазухи (sulcus sinus transversi). Борозни хрестоподібного підвищення (eminentia cruciformis) поділяють внутрішню поверхню потиличної луски (facies interna squamae occipitalis) на чотири ямки: – дві верхні мозкові ямки (fossae cerebrales), до яких прилягають потиличні частки півкуль великого мозку (lobi occipitales hemispheriorum cerebri); – дві нижні мозочкові ямки (fossae cerebellares), до яких прилягають півкулі мозочка (hemispheria cerebelli). На зовнішній поверхні бічних частин (facies externa partium lateralium ossis occipitalis) знаходяться потиличні виростки (condyli occipitales), позаду від яких розташовані виросткова ямка (fossa condylaris) та виростковий канал (canalis condylaris). Біля основи потиличних виростків (basis condylorum occipitalium) проходить канал під’язикового нерва (canalis nervi hypoglossi). На зовнішньому краї бічної частини потиличної кістки (margo externus partis lateralis ossis occipitalis) є яремна вирізка (incisura jugularis), яка обмежена ззаду яремним відростком (processus jugularis). На внутрішній поверхні бічної частини потиличної кістки (facies interna partis lateralis ossis occipitalis) розташовані: – борозна сигмоподібної пазухи (sulcus sinus sigmoidei); – яремні горбки (tubercula jugularia); – яремні відростки (processus jugulares). На основній частині потиличної кістки (pars basilaris) ззовні розташований глотковий горбок (tuberculum pharyngeum), а внутрішня поверхня (мозкова поверхня) утворює схил (clivus), з боків від якого розташовані борозни нижньої кам’янистої пазухи (sulci sinus petrosi inferioris). Основна частина і бічні частини потиличної кістки (pars basilaris et partes laterales ossis occipitalis) обмежують великий отвір (foramen magnum). Тім’яна кістка (os parietale) Це парна плоска кістка (os planum), яка має: – лобовий кут (angulus frontalis); – потиличний кут (angulus occipitalis); – соскоподібний кут (angulus mastoideus); – клиноподібний кут (angulus sphenoidalis); – потиличний край (margo occipitalis); – лусковий край (margo squamosus); – стріловий край (margo sagittalis); – лобовий край (margo frontalis). На зовнішній поверхні тім’яної кістки (facies externa ossis parietalis) розташовані: – тім’яний горб; тім’яне підвищення (tuber parietale; eminentia parietalis); – верхня скронева лінія (linea temporalis superior); – нижня скронева лінія (linea temporalis inferior); – тім’яний отвір (foramen parietale), який розташований біля стрілового краю (margo sagittalis) ближче до потиличного кута (angulus occipitalis). На внутрішній поверхні тім’яної кістки (facies interna ossis parietalis) є: – борозна верхньої стрілової пазухи (sulcus sinus sagittalis superioris), уздовж якої розташовані зернисті ямочки (foveolae granulares) і знаходяться артеріальні борозни (sulci arteriosi); – борозна середньої оболонної артерії (sulcus arteriae meningeae mediae). На внутрішній поверхні соскоподібного кута (facies interna anguli mastoidei) проходить борозна сигмоподібної пазухи (sulcus sinus sigmoidei). Лобова кістка (os frontale) Лобова кістка належить до повітроносних кісток (ossa pneumatica) і складається з трьох частин: – лобової луски (squama frontalis); – парної очноямкової частини (pars orbitalis); – носової частини (pars nasalis). На зовнішній поверхні лобової луски (facies externa squamae frontalis) добре помітні лобові горби; лобові підвищення (tubera frontalia; eminentiae frontales), нижче проходять надбрівні дуги (arcus superciliares), між якими розташоване надперенісся (glabella). На внутрішній поверхні лобової луски (facies interna squamae frontalis) посередині проходить лобовий гребінь (crista frontalis), який закінчується знизу сліпим отвором (foramen caecum). Догори лобовий гребінь (crista frontalis) продовжується в борозну верхньої стрілової пазухи (sulcus sinus sagittalis superioris). На скроневій поверхні лобової луски (facies temporalis squamae frontalis) розташований: – тім’яний край (margo parietalis); – скронева лінія (linea temporalis); – виличний відросток (processus zygomaticus). Очноямкова частина лобової кістки (pars orbitalis ossis frontalis) своєю очноямковою поверхнею (facies orbitalis) утворює верхню стінку очної ямки (paries superior orbitae). Із бічної сторони очноямкової поверхні розташована ямка сльозової залози (fossa glandulae lacrimalis). Із присереднього боку очноямкової поверхні розташовані; – блокова ость (spina trochlearis); – блокова ямка (fovea trochlearis). Очноямкова частина лобової кістки (pars orbitalis ossis frontalis) відокремлюється від лобової луски (squama frontalis) надочноямковим краєм (margo supraorbitalis), на якому розташована надочноямкова вирізка (incisura supraorbitalis), іноді надочноямковий отвір (foramen supraorbitale), ще медіальніше від цього утвору міститься лобова вирізка (incisura frontalis), іноді лобовий отвір (foramen frontale). Очноямкові частини лобової кістки (partes orbitales ossis frontalis) відокремлені решітчастою вирізкою (incisura ethmoidalis). Носова частина лобової кістки (pars nasalis ossis frontalis) оточує решітчасту вирізку (incisura ethmoidalis), в передній частині якої розташований парний отвір лобової пазухи (apertura sinus frontalis), по одному з кожного боку носової ості (spina nasalis). Спереду носової частини лобової кістки (pars nasalis ossis frontalis) виступає носова ость (spina nasalis), яка бере участь в утворенні кісткової носової перегородки (septum nasi osseum). Лобова кістка (os frontale) належить до повітроносних кісток (ossa pneumatica), тому що вона має порожнину – лобову пазуху (sinus frontalis), яка заповнена повітрям. Вона проектується на передню поверхню лобової кістки (facies anterior ossis frontalis) в ділянці надперенісся (glabella) і прилягає до верхньої стінки очної ямки (paries superior orbitae). Лобова пазуха (sinus frontalis) сполучається з носовою порожниною (cavitas nasi) за допомогою отворів лобової пазухи (aperturae sinus frontalis) і відкривається у середній носовий хід (meatus nasi medius). Права лобова пазуха (sinus frontalis dexter) та ліва лобова пазуха (sinus frontalis sinister) розділяються перегородкою лобових пазух (septum sinuum frontalium). Клиноподібна кістка (os sphenoidale) Клиноподібна кістка належить до повітроносних кісток (ossa pneumatica) і має: – тіло (corpus); – великі крила (alae majores); – малі крила (alae minores); – крилоподібні відростки (processus pterygoidei). На верхній поверхні тіла клиноподібної кістки (corpus ossis sphenoidalis) розташоване турецьке сідло (sella turcica), яке ззаду оточене спинкою сідла (dorsum sellae), що має: – зверху – парний задній нахилений відросток (processus clinoideus posterior); – спереду – горбок сідла (tuberculum sellae). Дно турецького сідла займає гіпофізна ямка (fossa hypophysialis). Перед горбком сідла (tuberculum sellae) проходить передперехресна борозна (sulcus prechiasmaticus), яка переходить у зорові канали (canales optici). Попереду передперехресної борозни (sulcus prechiasmaticus) розташований клиноподібний випин (jugum sphenoidale). З обох боків від турецького сідла (sella turcica) розташована парна сонна борозна (sulcus caroticus), яка оточена збоку клиноподібним язичком (lingula sphenoidalis). На передній поверхні тіла клиноподібної кістки (corpus ossis sphenoidalis) розташований клиноподібний гребінь (crista sphenoidalis), який: – спереду з’єднується з перпендикулярною пластинкою решітчастої кістки (lamina perpendicularis ossis ethmoidalis); – донизу переходить у клиноподібний дзьоб (rostrum sphenoidale). У середині тіла клиноподібної кістки (corpus ossis sphenoidalis) розташована клиноподібна пазуха (sinus sphenoidalis), яка розділена перегородкою клиноподібних пазух (septum sinuum sphenoidalium) і яка через отвір клиноподібної пазухи (apertura sinus sphenoidalis) відкривається у верхній носовий хід (meatus nasi superior). Отвір клиноподібної пазухи (apertura sinus sphenoidalis) оточений клиноподібною раковиною (concha sphenoidalis). В основі великих крил (alae majores) спереду назад містяться: – круглий отвір (foramen rotundum); – овальний отвір (foramen ovale); – остистий отвір (foramen spinosum). Велике крило (ala major) має такі поверхні: – мозкову поверхню (facies cerebralis); – скроневу поверхню (facies temporalis); – підскроневу поверхню (facies infratemporalis); – верхньощелепну поверхню (facies maxillaris); – очноямкову поверхню (facies orbitalis). Велике крило (ala major) має такі краї: – виличний край (margo zygomaticus); – лобовий край (margo frontalis); – тім’яний край (margo parietalis); – лусковий край (margo squamosus). На скроневій поверхні великого крила (facies temporalis alae majoris) добре помітний підскроневий гребінь (crista infratemporalis). Збоку від основи крилоподібного відростка (processus pterygoideus) на великому крилі (ala major) розташована борозна слухової труби (sulcus tubae auditivae; sulcus tubae auditoriae). Велике крило (ala major) закінчується внизу остю клиноподібної кістки (spina ossis sphenoidalis). Малі крила (alae minores) закінчуються ззаду передніми нахиленими відростками (processus clinoidei anteriores), в основі яких знаходяться зорові канали (canales optici). Між малими крилами (alae minores) і великими крилами (alae majores) утворюється верхня очноямкова щілина (fissura orbitalis superior). Крилоподібні відростки (processus pterygoidei) складаються з: – присередньої пластинки (lamina medialis); – бічної пластинки (lamina lateralis), між якими в нижній частині проходить крилоподібна вирізка (incisura pterygoidea), яка у верхній частині переходить в крилоподібну ямку (fossa pterygoidea). Присередня пластинка (lamina medialis) знизу переходить в крилоподібний гачок (hamulus pterygoideus), згин якого формує борозну крилоподібного гачка (sulcus hamuli pterygoidei). В основі крилоподібних відростків (processus pterygoidei) проходить крилоподібний канал (canalis pterygoideus) та розташована човноподібна ямка (fossa scaphoidea). З внутрішнього боку основи присередньої пластинки крилоподібного відростка (lamina medialis processus pterygoidei) розташований піхвовий відросток (processus vaginalis). Скронева кістка (os temporale) Скронева кістка має три частини: – лускову частину (pars squamosa); – кам’янисту частину (pars petrosa); – барабанну частину (pars tympanica). Лускова частина скроневої кістки (pars squamosa ossis temporalis) має: – тім’яний край (margo parietalis), на якому ззаду розташована тім’яна вирізка (incisura parietalis); – клиноподібний край (margo sphenoidalis); – скроневу поверхню (facies temporalis); – мозкову поверхню (facies cerebralis). На скроневій поверхні лускової частини скроневої кістки (facies temporalis partis squamosae ossis temporalis) розташований виличний відросток (processus zygomaticus), в основі якого міститься нижньощелепна ямка (fossa mandibularis) із суглобовою поверхнею (facies articularis) для з’єднання з голівкою нижньої щелепи (caput mandibulae). Дозаду виличний відросток (processus zygomaticus) продовжується у надсоскоподібний гребінь (crista supra-mastoidea). Спереду нижньощелепну ямку (fossa mandibularis) оточує суглобовий горбок (tuberculum articulare). Спереду від зовнішнього слухового отвору (meatus acusticus externus) під нижньощелепною ямкою (fossa mandibularis) розташована барабанно-лускова щілина (fissura tympanosquamosa), в яку виступає вузька кісткова пластинка (lamina ossea) покриття барабанної порожнини (tegmen tympani). Унаслідок цього барабанно-лускова щілина (fissura tympanosquamosa) розділяється на дві: – кам’янисто-лускову щілину (fissura petrosquamosa), яка розміщена ближче до нижньощелепної ямки (fossa mandibularis); – кам’янисто-барабанну щілину (fissura petrotympanica), яка розташованa ближче до кам’янистої частини (pars petrosa). Частина нижньощелепної ямки (fossa mandibularis), що розташована попереду вищеназваних щілин (fissurae), називається суглобовою поверхнею (facies articularis), яка вкрита суглобовим хрящем (cartilago articularis), вона бере участь в утворенні скронево-нижньощелепного суглоба (articulatio temporomandibularis). На зовнішній поверхні лускової частини скроневої кістки (facies externa partis squamosae ossis temporalis) вище від виличного відростка (processus zygomaticus) вертикально спрямована борозна середньої скроневої артерії (sulcus arteriae temporalis mediae). Дещо вище від зовнішнього слухового отвору (meatus acusticus externus) на лусковій частині (pars squamosa) знаходяться: – надходова ямочка (fovea suprameatica; foveola suprameatalis); – надходова ость (spina suprameatica; spina suprameatalis). Мозкова поверхня лускової частини (facies cerebralis partis squamosae) відокремлюється від кам’янистої частини (pars petrosa) кам’янисто-лусковою щілиною (fissura petrosquamosa) і на ній знаходяться: – втиснення звивин; пальцеподібні втиснення; мозкові випини (impressiones gyrorum; impressiones digitatae; juga cerebralia); – артеріальні борозни (sulci arteriosi). Барабанна частина скроневої кістки (pars tympanica ossis temporalis) оточує зовнішній слуховий отвір (porus acusticus externus), який веде у зовнішній слуховий хід (meatus acusticus externus). Попереду зовнішнього слухового отвору (porus acusticus externus) розташована велика барабанна ость (spina tympanica major), позаду – мала барабанна ость (spina tympanica minor), а зверху між ними розташована барабанна вирізка (incisura tympanica). Барабанна частина (pars tympanica) відокремлюється від кам’янистої частини кам’янисто-барабанною щілиною (fissura petrotympanica). Кам’яниста частина скроневої кістки (pars petrosa ossis temporalis) має вигляд та назву піраміди (pyramis). Верхівка кам’янистої частини (apex partis petrosae) спрямована вперед, униз і присередньо, а основа кам’янистої частини (basis partis petrosae) – в протилежний бік. Кам’яниста частина (pars petrosa) має: – передню поверхню кам’янистої частини (facies anterior partis petrosae); – задню поверхню кам’янистої частини (facies posterior partis petrosae); – нижню поверхню кам’янистої частини (facies inferior partis petrosae); – передній край кам’янистої частини (margo anterior partis petrosae); – верхній край кам’янистої частини (margo superior partis petrosae); – задній край кам’янистої частини (margo posterior partis petrosae). В основі кам’янистої частини (pars petrosa) між лабіринтом (labyrinthus) та зовнішнім слуховим ходом (meatus acusticus externus) розташованa барабанна порожнина (cavitas tympani), яка заповнена повітрям, вистелена слизовою оболонкою (tunica mucosa) і містить слухові кісточки (ossicula auditus). На передній поверхні кам’янистої частини (facies anterior partis petrosae) розташовані такі анатомічні утвори: – трійчасте втиснення (impressio trigeminalis); – розтвір каналу великого кам’янистого нерва (hiatus canalis nervi petrosi majoris) і борозна великого кам’янистого нерва (sulcus nervi petrosi majoris); – розтвір каналу малого кам’янистого нерва (hiatus canalis nervi petrosi minoris) і борозна малого кам’янистого нерва (sulcus nervi petrosi minoris); – дугове підвищення (eminentia arcuata); – покриття барабанної порожнини (tegmen tympani). Задня поверхня кам’янистої частини (facies posterior partis petrosae) відокремлена від передньої поверхні кам’янистої частини (facies anterior partis petrosae) верхнім краєм кам’янистої частини, на якому розміщується борозна верхньої кам’янистої пазухи (sulcus sinus petrosi superioris). На цій поверхні знаходяться такі анатомічні утвори: – внутрішній слуховий отвір (porus acusticus internus), який веде у внутрішній слуховий хід (meatus acusticus internus); – піддугова ямка (fossa subarcuata); – каналець присінка (canaliculus vestibuli); – отвір канальця присінка (apertura canaliculi vestibuli). Нижня поверхня кам’янистої частини (facies inferior partis petrosae) відмежована від задньої поверхні кам’янистої частини (facies posterior partis petrosae) заднім краєм, на якому є борозна нижньої кам’янистої пазухи (sulcus sinus petrosi inferioris). На цій поверхні містяться такі структури: – шилососкоподібний отвір (foramen stylomastoideum); – шилоподібний відросток (processus styloideus), основу якого охоплює піхва шилоподібного відростка (vagina processus styloidei); – яремна ямка (fossa jugularis); – яремна вирізка (incisura jugularis); – внутрішньояремний відросток (processus intrajugula-ris); – каналець завитка (canaliculus cochleae); – зовнішній отвір сонного каналу (apertura externa canalis carotici); – отвір канальця завитка (apertura canaliculi cochleae); – кам’яниста ямочка (fossula petrosa); – соскоподібний каналець (canaliculus mastoideus); – барабанний каналець (canaliculus tympanicus). На верхівці кам’янистої частини (apex partis petrosae) розташований внутрішній отвір сонного каналу (apertura interna canalis carotici), а на межі з лусковою частиною (pars squamosa) – м’язово-трубний канал (canalis musculotubarius). До кам’янистої частини (pars petrosa) належить соскоподібний відросток (processus mastoideus), присередньо він оточений соскоподібною вирізкою (incisura mastoidea), ззаду від якої розташованa борозна потиличної артерії (sulcus arteriae occipitalis). На мозковій поверхні соскоподібного відростка (facies cerebralis processus mastoidei) проходить борозна сигмоподібної пазухи (sulcus sinus sigmoidei). Усередині соскоподібний відросток (processus mastoideus) складається із соскоподібних комірок (cellulae mastoideae), які відкриваються у печеру (antrum), а остання – в барабанну порожнину (cavitas tympani). Позаду соскоподібного відростка (processus mastoideus) є непостійний соскоподібний отвір (foramen mastoideum). Соскоподібний відросток (processus mastoideus) відмежовується від барабанної частини (pars tympanica) барабанно-соскоподібною щілиною (fissura tympanomastoi-dea). Канали скроневої кістки (canales ossis temporalis) 1 Сонний канал (canalis caroticus): – починається зовнішнім отвором сонного каналу (apertura externa canalis carotici) на нижній поверхні кам’янистої частини (facies inferior partis petrosae); – закінчується внутрішнім отвором сонного каналу (apertura interna canalis carotici) на верхівці кам’янистої частини (apex partis petrosae). 2 Сонно-барабанні канальці (canaliculi carotici tympanici) – парні: – починаються на присередній стінці (paries medialis) сонного каналу біля його зовнішнього отвору (apertura externa canalis carotici); – закінчуються в барабанній порожнині (cavitas tympanica). 3 Канал лицевого нерва (canalis nervi facialis): – починається на дні внутрішнього слухового ходу (meatus acusticus internus), іде горизонтально ззаду наперед перпендикулярно до oсі кам’янистої частини (pars petrosa), утворює колінце каналу лицевого нерва (geniculum canalis nervi facialis), повертає в бік і назад, проходячи паралельно до осі кам’янистої частини, а потім повертає донизу; – закінчується шилососкоподібним отвором (foramen stylomastoideum). 4 Каналець барабанної струни (canaliculus chordae tympani): – починається в каналі лицевого нерва (canalis nervi facialis) в ділянці шило-соскоподібного отвору (foramen stylomastoideum), проходить через барабанну порожнину (cavitas tympanica); – закінчується в кам’янисто-барабанній щілині (fissura petrotympanica). 5 Барабанний каналець (canaliculus tympanicus): – починається на дні кам’янистої ямочки (fossula petrosa), проходить через барабанну порожнину (cavitas tympanica); – закінчується розтвором каналу малого кам’янистого нерва (hiatus canalis nervi petrosi minoris). 6 Соскоподібний каналець (canaliculus mastoideus): – починається на дні яремної ямки (fossa jugularis); – закінчується в барабанно-соскоподібній щілині (fissura tympanomastoidea). 7 М’язово-трубний канал (canalis musculotubarius) перегородкою м’язово-трубного каналу (septum canalis musculotubarii) поділений на (верхній) півканал м’яза-натягувача барабанної перетинки (semicanalis musculi tensoris tympani) і (нижній) півканал слухової труби (semicanalis tubae auditivae; semicanalis tubae auditoriae). Він: – починається на межі між лусковою частиною (pars squamosa) та переднім краєм кам’янистої частини (margo anterior partis petrosae); – закінчується у барабанній порожнині (cavitas tympanica). Решітчаста кістка (os ethmoidale) Решітчаста кістка є кісткою мозкового черепа (neurocranium), бере участь у формуванні лицевого черепа (viscerocranium) і належить до повітроносних кісток (ossa pneumatica). Вона складається з: – перпендикулярної пластинки (lamina perpendicularis); – дірчастої пластинки (lamina cribrosa), раніше її називали горизонтальною пластинкою (lamina horizontalis); – решітчастого лабіринта (labyrinthus ethmoidalis). Перпендикулярна пластинка (lamina perpendicularis) дірчастою пластинкою поділяється на дві частини: верхня в порожнині черепа утворює півнячий гребінь (crista galli), а нижня спускається в носову порожнину (cavitas nasi) і бере участь в утворенні носової перегородки (septum nasi). Крила півнячого гребеня (alae cristae galli) оточують сліпий отвір (foramen caecum). Дірчаста пластинка (lamina cribrosa) містить 15-20 дірчастих отворів (foramina cribrosa). З боків до неї прикріплюється решітчастий лабіринт решітчастої кістки (labyrinthus ethmoidalis ossis ethmoidalis). Бічна поверхня лабіринтів гладка і називається очноямковими пластинками (laminae orbitales). Решітчастий лабіринт (labyrinthus ethmoidalis) складається з: – передніх решітчастих комірок (cellulae ethmoidales anteriores); – середніх решітчастих комірок (cellulae ethmoidales mediae); – задніх решітчастих комірок (cellulae ethmoidales posteriores). До решітчастого лабіринту (labyrinthus ethmoidalis) прикріплюються: – верхня носова раковина (concha nasalis superior); – середня носова раковина (concha nasalis media), між якими проходить верхній носовий хід (meatus nasi superior). Інколи буває найвища носова раковина (concha nasalis suprema). Найбільша комірка решітчастого лабіринту (labyrinthus ethmoidalis) має назву решітчастий пухир (bulla ethmoidalis). Від решітчастого лабіринту (labyrinthus ethmoidalis) латерально від середньої носової раковини (concha nasalis media) простягається гачкуватий відросток (processus uncinatus). Поміж гачкуватим відростком та решітчастим пухирем знаходиться решітчаста лійка (infundibulum ethmoidale), яка переходить у півмісяцеву щілину (hiatus semilunaris). Завдяки решітчастій лійці (infundibulum ethmoidale) та півмісяцевій щілині (hiatus semilunaris) порожнини решітчастої кістки (os ethmoidale) сполучаються з лобовою пазухою (sinus frontalis) та середнім носовим ходом (meatus nasi medius). КІСТКИ ЛИЦЕВОГО ЧЕРЕПА (ossa viscerocranii або ossa cranii facialis) До кісток лицевого черепа належать: – верхня щелепа (maxilla); – вилична кістка (os zygomaticum); – носова кістка (os nasale); – піднебінна кістка (os palatinum); – сльозова кістка (os lacrimale); – леміш (vomer); – більша частина решітчастої кістки (os ethmoidale); – нижня щелепа (mandibula); – нижня носова раковина (concha nasalis inferior); – під’язикова кістка (os hyoideum). Верхня щелепа (maxilla) Це парна кістка, належить до повітроносних кісток (ossa pneumatica), має тіло верхньої щелепи (corpus maxillae) і чотири відростки. Лобовий відросток (processus frontalis) досягає носової частини лобової кістки (pars nasalis ossis frontalis), на його присередній поверхні (facies medialis) розташований: – решітчастий гребінь (crista ethmoidalis), до якого прикріплюється середня носова раковина (concha nasalis media); – передній сльозовий гребінь (crista lacrimalis anterior); – сльозова вирізка (incisura lacrimalis). Виличний відросток (processus zygomaticus) з’єднується із виличною кісткою (os zygomaticum). Комірковий відросток (processus alveolaris) має коміркову дугу (arcus alveolaris), у якій розміщені зубні комірки (alveoli dentales) для коренів зубів (radices dentium). Зубні комірки (alveoli dentales) відокремлені одна від одної міжкомірковими перегородками (septa interalveolaria). Задні (три) зубні комірки мають міжкореневі перегородки (septa interradicularia). На зовнішній поверхні коміркового відростка (processus alveolaris) помітні коміркові випини (juga alveolaria). Піднебінний відросток (processus palatinus) – це горизонтальна пластинка, яка бере участь в утворенні більшої частини твердого піднебіння (palatum durum). Піднебінні відростки (processus palatini) обох верхніх щелеп (maxillae), зростаючись по серединній лінії (linea mediana), утворюють серединне піднебінне шво (sutura palatina mediana). Передній кінець цього шва містить різцевий отвір (foramen incisivum), який переходить у різцевий канал (canalis incisivus). Іноді у цій ділянці є окрема різцева кістка або передверхньощелепна кістка (os incisivum; premaxilla). На нижній поверхні піднебінних відростків (facies inferior processuum palatinorum) знаходяться піднебінні борозни (sulci palatini), між якими розміщені піднебінні ості (spinae palatinae). На тілі верхньої щелепи розрізняють чотири поверхні: – передню поверхню (facies anterior); – очноямкову поверхню (facies orbitalis); – підскроневу поверхню (facies infratemporalis); – носову поверхню (facies nasalis). Очноямкова поверхня (facies orbitalis) утворює нижню стінку очної ямки (paries inferior orbitae). На цій поверхні (facies orbitalis) розташована підочноямкова борозна (sulcus infraorbitalis), яка продовжується у підочноямковий канал (canalis infraorbitalis) і відкривається на передній поверхні (facies anterior) підочноямковим отвором (foramen infraorbitale). Передня поверхня (facies anterior) від очноямкової поверхні (facies orbitalis) відмежовується підочноямковим краєм (margo infraorbitalis), під яким розташований підочноямковий отвір (foramen infraorbitale), який частіше розміщений на рівні 5-го зуба. Під цим отвором (foramen infraorbitale) розташована іклова ямка (fossa canina). На присередньому краї передньої поверхні (margo medialis faciei anterioris) розташована носова вирізка (incisura nasalis), яка переходить у передню носову ость (spina nasalis anterior). Підскронева поверхня (facies infratemporalis) розташована позаду виличного відростка верхньої щелепи (processus zygomaticus maxillae). На підскроневій поверхні (facies infratemporalis) розташований горб верхньої щелепи; підвищення верхньої щелепи (tuber maxillae; eminentia maxillae). На ньому (tuber maxillae) знаходяться коміркові отвори (foramina alveolaria), що ведуть у коміркові канали (canales alveolares). На носовій поверхні (facies nasalis) розташований верхньощелепний розтвір (hiatus maxillaris), що веде у верхньощелепну (гайморову) пазуху (sinus maxillaris), яка вистелена слизовою оболонкою (tunica mucosa) і заповнена повітрям. Остання відкривається у середній носовий хід (meatus nasi medius). Позаду і нижче верхньощелепного розтвору (hiatus maxillaris) по носовій поверхні (facies nasalis) проходить велика піднебінна борозна (sulcus palatinus major). Попереду верхньощелепного розтвору (hiatus maxillaris) на носовій поверхні (facies nasalis) розташована сльозова борозна (sulcus lacrimalis), яка разом з нижньою носовою раковиною (concha nasalis inferior) утворює носо-сльозовий канал (canalis nasolacrimalis). Перед сльозовою борозною (sulcus lacrimalis) розташований раковинний гребінь (crista conchalis), до якого прикріплюється нижня носова раковина (concha nasalis inferior). Вилична кістка (os zygomaticum) Вилична кістка є парною і має: – лобовий відросток (processus frontalis); – скроневий відросток (processus temporalis); – бічну поверхню (facies lateralis); – скроневу поверхню (facies temporalis); – очноямкову поверхню (facies orbitalis). На очноямковій поверхні (facies orbitalis) розташований вилично-очноямковий отвір (foramen zygomaticoorbitale), що веде у канал (canalis), який всередині виличної кістки (os zygomaticum) розгалужується на два канали, які відкриваються: – на бічній поверхні (facies lateralis) – вилично-лицевим отвором (foramen zygomaticofaciale); – на скроневій поверхні (facies temporalis) – вилично-скроневим отвором (foramen zygomaticotemporale). Носова кістка (os nasale) Це парні кістки, які присередніми краями (margines mediales) з’єднуються між собою і утворюють кісткову частину спинки носа (pars ossea dorsi nasi). Верхній край носової кістки (margo superior ossis nasalis) з’єднується з носовою частиною лобової кістки (pars nasalis ossis frontalis). Бічний край носової кістки (margo lateralis ossis nasalis) з’єднується з переднім краєм лобового відростка верхньої щелепи (margo anterior processus frontalis maxillae). Нижній (вільний) край носової кістки (margo inferior ossis nasalis) разом із переднім краєм основи лобового відростка верхньої щелепи (margo anterior processus frontalis maxillae) оточує носові отвори (foramina nasalia) – грушоподібний отвір (apertura piriformis). Передня поверхня носової кістки (facies anterior ossis nasalis) гладка. Задня поверхня (facies posterior), яка повернута до носової порожнини (cavitas nasi), містить решітчасту борозну (sulcus ethmoidalis). Піднебінна кістка (os palatinum) Піднебінна кістка є парною кісткою і бере участь в утворенні стінок: – носової порожнини (cavitas nasi); – ротової порожнини (cavitas oris); – очної ямки (orbita); – крилопіднебінної ямки (fossa pterygopalatina). Піднебінна кістка (os palatinum) має: – горизонтальну пластинку (lamina horizontalis); – перпендикулярну пластинку (lamina perpendicularis). Горизонтальна пластинка (lamina horizontalis), з’єднуючись із однойменною пластинкою протилежної піднебінної кістки (os palatinum), бере участь в утворенні кісткового піднебіння (palatum osseum). У місці з’єднання горизонтальної пластинки (lamina horizontalis) з піднебінним відростком верхньої щелепи (processus palatinus maxillae) утворюється поперечне піднебінне шво (sutura palatina transversa). На піднебінній поверхні; нижній поверхні (facies palatina; facies inferior) горизонтальної пластинки (lamina horizontalis) позаду поперечного піднебінного шва (sutura palatina transversa) розташований піднебінний гребінь (crista palatina). Носова поверхня; верхня поверхня горизонтальної пластинки (facies nasalis; facies superior laminae horizontalis) гладка, уздовж присереднього її краю (margo medialis), як і на піднебінному відростку верхньої щелепи (processus palatinus maxillae), виражений носовий гребінь (crista nasalis), який переходить в задню носову ость (spina nasalis posterior). Перпендикулярна пластинка піднебінної кістки (lamina perpendicularis ossis palatini) відходить від горизонтальної пластинки (lamina horizontalis) угору під прямим кутом і входить до складу бічної стінки носової порожнини (paries lateralis cavitatis nasi) як носова поверхня перпендикулярної пластинки (facies nasalis laminae perpendicularis). На носовій поверхні перпендикулярної пластинки (facies nasalis laminae perpendicularis) розташований: – угорі – решітчастий гребінь (crista ethmoidalis); – унизу – раковинний гребінь (crista conchalis), до яких прикріплюються середня носова раковина решітчастої кістки (concha nasalis media ossis ethmoidalis) та нижня носова раковина (concha nasalis inferior). На верхньощелепній поверхні; бічній поверхні перпендикулярної пластинки (facies maxillaris; facies lateralis laminae perpendicularis) проходить велика піднебінна борозна (sulcus palatinus major), яка разом із однойменними борознами верхньої щелепи (maxilla) та крилоподібного відростка клиноподібної кістки (processus pterygoideus ossis sphenoidalis) утворює великий піднебінний канал (canalis palatinus major), що закінчується великим піднебінним отвором (foramen palatinum majus) на твердому піднебінні (palatum durum). У піднебінній кістці (os palatinum) розрізняють три відростки: – пірамідний відросток (processus pyramidalis); – очноямковий відросток (processus orbitalis); – клиноподібний відросток (processus sphenoidalis). Пірамідний відросток піднебінної кістки (processus pyramidalis ossis palatini) відходить в задньому відділі з’єднання горизонтальної пластинки (lamina horizontalis) з перпендикулярною пластинкою (lamina perpendicularis). Цей відросток (processus pyramidalis) входить у крилоподібну вирізку (incisura pterygoidea) між бічною пластинкою (lamina lateralis) та присередньою пластинкою клиноподібної кістки (lamina medialis ossis sphenoidalis), доповнюючи крилоподібну ямку (fossa pterygoidea). Через пірамідний відросток піднебінної кістки (processus pyramidalis ossis palatini) проходять малі піднебінні канали (canales palatini minores), які відкриваються малими піднебінними отворами (foramina palatina minora) на піднебінній поверхні пірамідного відростка (facies palatina processus pyramidalis). Очноямковий відросток (processus orbitalis) бере участь в утворенні нижньої стінки очної ямки (paries inferior orbitae) та частково закриває комірки решітчастої кістки (cellulae ossis ethmoidalis). Клиноподібний відросток (processus sphenoidalis) приєднується до нижньої поверхні тіла клиноподібної кістки (facies inferior corporis ossis sphenoidalis). Очноямковий відросток (processus orbitalis) та клиноподібний відросток (processus sphenoidalis) оточують клинопіднебінну вирізку (incisura sphenopalatina), яка при з’єднанні з тілом клиноподібної кістки (corpus ossis sphenoidalis) утворює клинопіднебінний отвір (foramen sphenopalatinum). Сльозова кістка (os lacrimale) Це парна кістка, яка утворює передню частину присередньої стінки очної ямки (pars anterior pariеtis medialis orbitae). Спереду та знизу сльозова кістка (os lacrimale) межує з лобовим відростком верхньої щелепи (processus frontalis maxillae). Ззаду межує з очноямковою пластинкою решітчастої кістки (lamina orbitalis ossis ethmoidalis). Угорі з’єднується з присереднім краєм очноямкової частини лобової кістки (margo medialis partis orbitalis ossis frontalis). Присередня поверхня сльозової кістки (facies medialis ossis lacrimalis) прикриває збоку передні решітчасті комірки решітчастої кістки (cellulae ethmoidales anteriores ossis ethmoidalis). На бічній поверхні сльозової кістки (facies lateralis ossis lacrimalis) розташований задній сльозовий гребінь (crista lacrimalis posterior), який закінчується унизу сльозовим гачком (hamulus lacrimalis). Попереду від заднього сльозового гребеня (crista lacrimalis posterior) розміщена сльозова борозна (sulcus lacrimalis), яка з такою ж борозною верхньої щелепи (sulcus lacrimalis maxillae) утворює ямку сльозового мішка (fossa sacci lacrimalis). Леміш (vomer) Це непарна кістка, яка розташована у носовій порожнині (cavitas nasi) і разом із перпендикулярною пластинкою решітчастої кістки (lamina perpendicularis ossis ethmoidalis) утворює кісткову носову перегородку (septum nasi osseum). На верхньозадньому краю лемеша (vomer) знаходяться два крила лемеша (alae vomeris). Між крилами лемеша (alae vomeris) розташовується клиноподібний гребінь (crista sphenoidalis) та клиноподібний дзьоб тіла клиноподібної кістки (rostrum sphenoidale corporis ossis sphenoidalis). На поверхні лемеша (facies vomeris) розташована борозна лемеша (sulcus vomeris). Задній край лемеша (margo posterior vomeris) називається хоанним гребенем лемеша (crista choanalis vomeris), він гладкий і розмежовує хоани; задні носові отвори (choanae; aperturae nasales posteriores). Нижній край лемеша (margo inferior vomeris) зростається з носовим гребенем піднебінного відростка верхньої щелепи (crista nasalis processus palatini maxillae). Передній край лемеша (margo anterior vomeris) називається клиноподібною частиною лемеша (pars sphenoidalis vomeris) і: – у верхній частині з’єднується з перпендикулярною пластинкою решітчастої кістки (lamina perpendicularis ossis ethmoidalis); – а в нижній – з хрящовою частиною носової перегородки (pars cartilaginea septi nasi). Нижня щелепа (mandibula) Це непарна кістка, що має: – тіло нижньої щелепи (corpus mandibulae); – дві гілки нижньої щелепи (rami mandibulae). Тіло нижньої щелепи (corpus mandibulae) складається з: – основи нижньої щелепи (basis mandibulae); – коміркової частини (pars alveolaris). Коміркова частина тіла нижньої щелепи (pars alveolaris corporis mandibulae) має коміркову дугу (arcus alveolaris) із зубними комірками (alveoli dentales), між якими знаходяться міжкоміркові перегородки (septa interalveolaria), а в комірках великих кутніх зубів – міжкореневі перегородки (septa interradicularia). На зовнішній поверхні коміркової дуги (facies externа arcus alveolaris) є коміркові випини (juga alveolaria). Позаду від зубних комірок третіх великих кутніх зубів (alveoli dentales dentium molarium tertiorum) біля основи переднього краю гілки нижньої щелепи (margo anterior rami mandibulae) розташований замолярний трикутник (trigonum retromolare), а в ньому – замолярна ямка (fossa retromolaris). Основа нижньої щелепи (basis mandibulae) спереду на зовнішній поверхні (facies externa) має підборідний виступ (protuberantia mentalis), нижче від якого є парний підборідний горбок (tuberculum mentale). Дозаду та вище від підборідного горбка (tuberculum mentale), на рівні другого малого кутнього зуба (dens premolaris secundus), розташований підборідний отвір (foramen mentale), а позаду нього починається і йде до гілки нижньої щелепи коса лінія (linea obliqua). По середині внутрішньої поверхні основи нижньої щелепи (facies interna basis mandibulae) виступає підборідна ость (spina mentalis; spina geni), яка складається з: – верхньої підборідної ості (spina mentalis superior); – нижньої підборідної ості (spina mentalis inferior). По боках від підборідної ості (spina mentalis) на основі нижньої щелепи (basis mandibulae) справа та зліва розташована двочеревцева ямка (fossa digastrica). На верхньому краї підборідної ості (margo superior spinae mentalis), ближче до зубних комірок (alveoli dentales), з двох боків розташовується під’язикова ямка (fovea sublingualis). Під під’язиковою ямкою (fovea sublingualis) починається і спрямована косо догори щелепно-під’язикова лінія (linea mylohyoidea), яка закінчується на задньому кінці тіла нижньої щелепи (corpus mandibulae). Під щелепно-під’язиковою лінією (linea mylohyoidea), на рівні кутніх зубів (dens molaris, dens premolaris) розташована піднижньощелепна ямка (fovea submandibularis). Гілка нижньої щелепи (ramus mandibulae) – парна, відходить від тіла нижньої щелепи (corpus mandibulae) під тупим кутом і називається кутом нижньої щелепи (angulus mandibulae). На куті нижньої щелепи (angulus mandibulae) ззовні (на зовнішній поверхні) розташовані жувальна горбистість (tuberositas masseterica), а зсередини (на внутрішній поверхні) – крилоподібна горбистість (tuberositas pterygoidea) для прикріплення жувальних м’язів. Дещо вище від крилоподібної горбистості (tuberositas pterygoidea) розташований отвір нижньої щелепи (foramen mandibulae), який присередньо оточений язичком нижньої щелепи (lingula mandibulae). Отвір нижньої щелепи (foramen mandibulae) веде до каналу нижньої щелепи (canalis mandibulae), який знаходиться всередині уздовж тіла нижньої щелепи (corpus mandibulae) та закінчується на його зовнішній поверхні (facies externa) підборідним отвором (foramen mentale). На внутрішній поверхні гілки нижньої щелепи (facies interna rami mandibulae), дещо позаду від язичка нижньої щелепи (lingula mandibulae) спускається косо униз та вперед щелепно-під’язикова борозна (sulcus mylohyoideus). Гілка нижньої щелепи (ramus mandibulae) містить: – передній вінцевий відросток (processus coronoideus); – задній виростковий відросток (processus condylaris), які спрямовані догори. Між вінцевим відростком (processus coronoideus) і виростковим відростком (processus condylaris) розташованa вирізка нижньої щелепи (incisura mandibulae). Вінцевий відросток (processus coronoideus) має загострену верхівку (apex). Від основи верхівки (basis apicis) на внутрішній поверхні до останнього великого кутнього зуба (dens molaris) іде скроневий гребінь (crista temporalis). Виростковий відросток (processus condylaris) закінчується голівкою нижньої щелепи; відростком нижньої щелепи (caput mandibulae; condylus mandibulae), яка продовжується в шийку нижньої щелепи (collum mandibulae). На передній поверхні (facies anterior) розташованa крилоподібна ямка (fovea pterygoidea). Нижня щелепа (mandibula) – єдина кістка черепа (os cranii), яка з’єднується з черепом за допомогою суглоба (articulatio). Нижня носова раковина (concha nasalis inferior) Ця кістка є парною тонкою шорсткою пластинкою і має: – тіло (corpus); – три відростки (processus) і відмежовує середній носовий хід (meatus nasi medius) від нижнього носового ходу (meatus nasi inferior). Присередня поверхня нижньої носової раковини (facies medialis conchae nasalis inferioris) – випукла. Бічна поверхня нижньої носової раковини (facies lateralis conchae nasalis inferioris) ввігнута і своїм верхнім краєм (margo superior) зростається спереду з раковинним гребенем верхньої щелепи (crista conchalis maxillae) та із раковинним гребенем перпендикулярної пластинки піднебінної кістки (crista conchalis laminae perpendicularis ossis palatini) ззаду. Нижній край нижньої носової раковини (margo inferior conchae nasalis inferioris) вільний і загинається убік. Від верхнього краю тіла нижньої носової раковини (margo superior corporis conchae nasalis inferioris) відходять такі три відростки (processus): – сльозовий відросток (processus lacrimalis), який розташований спереду від інших відростків (processus) нижньої носової раковини (concha nasalis inferior) і піднімається догори, досягаючи сльозової кістки (os lacrimale); – верхньощелепний відросток (processus maxillaris), що відходить збоку від верхнього краю нижньої носової раковини (margo superior conchae nasalis inferioris), спрямований донизу і частково закриває верхньощелепний розтвір верхньої щелепи (hiatus maxillaris maxillae); – решітчастий відросток (processus ethmoidalis), який розташований на задньому краї тіла нижньої носової раковини (margo posterior corporis conchae nasalis inferioris) і спрямований догори, де з’єднується з гачкуватим відростком решітчастої кістки (processus uncinatus ossis ethmoidalis). Під’язикова кістка (os hyoideum) Під’язикова кістка відокремлена від інших кісток черепа. Розміщена в передній шийній ділянці (regio cervicalis anterior) на рівні IV шийного хребця (vertebrae cervicalis IV). До під’язикової кістки (os hyoideum) кріпляться деякі м’язи шиї (musculi colli), язика (musculi linguae), глотки (musculi pharyngis), а також фіксується гортань (larynx). За функцією – це сесамоподібна кістка, що за своїм розвитком є похідним зябрового апарату, з якого розвиваються кістки черепа (ossa cranii). Під’язикова кістка (os hyoideum) має: – тіло під’язикової кістки (corpus ossis hyoidei); – дві пари відростків (processus). Тіло під’язикової кістки (corpus ossis hyoidei) має вигляд зігнутої пластинки: – задня поверхня (facies posterior) ввігнута; – передня поверхня (facies anterior) – випукла. Від тіла під’язикової кістки (corpus ossis hyoidei) справа та зліва відходять потовщені на кінцях великі роги (cornua majora), які спрямовані назад, дещо догори, та малі роги (cornua minora), які коротші та спрямовані догори, назад і латерально. Під’язикова кістка (os hyoideum) за допомогою м’язів (musculi) та зв’язок (ligamenta) підвішена до черепа (cranium) і з’єднується з гортанню (larynx). ЧЕРЕП У ЦІЛОМУ (cranium totale) Очна ямка; орбіта (orbita) Очна ямка має: – верхню стінку (paries superior); – нижню стінку (paries inferior); – бічну стінку (paries lateralis); – присередню стінку (paries medialis); – очноямковий край (margo orbitalis); – надочноямковий край (margo supraorbitalis); – підочноямковий край (margo infraorbitalis); – бічний край (margo lateralis); – присередній край (margo medialis). Верхня стінка (paries superior) утворена: – лобовою кісткою (os frontale); – малими крилами клиноподібної кістки (alae minores ossis sphenoidalis). У передній частині верхньої стінки на межі з бічною стінкою (paries lateralis) розміщена ямка сльозової залози (fossa gladulae lacrimalis), в ділянці присередньої стінки – блокова ямка (fovea trochlearis), або блокова ость (spina trochlearis). Нижня стінка (paries inferior) утворена: – верхньою щелепою (maxilla); – виличною кісткою (os zygomaticum); – піднебінною кісткою (os palatinum). На цій стінці (paries inferior) проходить підочноямкова борозна (sulcus infraorbitalis), яка переходить в підочноямковий канал (canalis infraorbitalis). Останній відкривається підочноямковим отвором (foramen infraorbitale) на лицевій поверхні черепа (cranium) в ікловій ямці (fossa canina). Бічна стінка (paries lateralis) утворена: – очноямковою поверхнею великого крила клиноподібної кістки (facies orbitalis alae majoris ossis sphenoidalis); – очноямковою поверхнею виличної кістки (facies orbitalis ossis zygomatici); – виличним відростком лобової кістки (processus zygomaticus ossis frontalis). На цій стінці (paries lateralis) розташований вилично-очноямковий отвір (foramen zygomaticoorbitale). Присередня стінка (paries medialis) утворена: – лобовим відростком верхньої щелепи (processus frontalis maxillae); – сльозовою кісткою (os lacrimale); – очноямковою пластинкою решітчастої кістки (lamina orbitalis ossis ethmoidalis); – ззаду – тілом клиноподібної кістки (corpus ossis sphenoidalis); – угорі – присередньою ділянкою очноямкової частини лобової кістки (regio medialis partis orbitalis ossis frontalis). На цій стінці (paries medialis) у верхній частині в шві (sutura) між лобовою кісткою (os frontale) і решітчастою кісткою (os ethmoidale) знаходяться: – передній решітчастий отвір (foramen ethmoidale anterius); – задній решітчастий отвір (foramen ethmoidale posterius). У передній частині присередньої стінки (paries medialis) розташована: – слізна борозна (sulcus lacrimalis); – ямка слізного мішка (fossa sacci lacrimalis), яка переходить у носо-слізний канал (canalis nasolacrimalis). Очна ямка (orbita) відкривається назовні очноямковим входом (aditus orbitalis), який обмежений: – підочноямковим краєм (margo infraorbitalis); – надочноямковим краєм (margo supraorbitalis). Між бічною стінкою (paries lateralis) і верхньою стінкою (paries superior) розташована верхня очноямкова щілина (fissura orbitalis superior). Між бічною стінкою (paries lateralis) і нижньою стінкою (paries inferior) знаходиться нижня очноямкова щілина (fissura orbitalis inferior). Сполучення очної ямки (orbita): – назовні через очноямковий вхід (aditus orbitalis); – із середньою черепною ямкою (fossa cranii media) внутрішньої основи черепа (basis cranii interna) через зоровий канал (canalis opticus) та верхню очноямкову щілину (fissura orbitalis superior); – із крилопіднебінною ямкою (fossa pterygopalatina) та підскроневою ямкою (fossa infratemporalis) через нижню очноямкову щілину (fissura orbitalis inferior); – із нижнім носовим ходом носової порожнини (meatus nasi inferior cavitatis nasi) через носослізний канал (canalis nasolacrimalis); – із передньою черепною ямкою (fossa cranii anterior) внутрішньої основи черепа (basis cranii interna) через передній решітчастий отвір (foramen ethmoidale anterius); – із задніми решітчастими комірками решітчастої кістки (cellulae ethmoidales posteriores ossis ethmoidalis) через задній решітчастий отвір (foramen ethmoidale posterius). Кісткова носова порожнина (cavitas nasalis ossea) Вона відкривається спереду грушоподібним отвором (apertura piriformis), а ззаду через хоани (choanae) сполучається з носоглоткою. Кісткова носова порожнина (cavitas nasalis ossea) розділена кістковою носовою перегородкою (septum nasi osseum) на праву та ліву половини, і кожна половина має: – верхню стінку (paries superior); – нижню стінку (paries inferior); – бічну стінку (paries lateralis); – присередню стінку (paries medialis). Бічна стінка (paries lateralis) утворена: – носовою кісткою (os nasale); – лобовим відростком верхньої щелепи (processus frontalis maxillae); – сльозовою кісткою (os lacrimale); – решітчастим лабіринтом (labyrinthus ethmoidalis); – перпендикулярною пластинкою піднебінної кістки (lamina perpendicularis ossis palatini); – присередньою пластинкою крилоподібного відростка клиноподібної кістки (lamina medialis processus pterygoidei ossis sphenoidalis); – нижньою носовою раковиною (concha nasalis inferior). Верхня стінка (paries superior) утворена: – лобовою кісткою (os frontale); – дірчастою пластинкою решітчастої кістки (lamina cribrosa ossis ethmoidalis). Присередня стінка утворена: – кістковою носовою перегородкою (septum nasi osseum), яка складається з: – перпендикулярної пластинки решітчастої кістки (lamina perpendicularis ossis ethmoidalis); – лемeша (vomer). Нижня стінка (paries inferior) утворена кістковим піднебінням (palatum osseum), яке складається з піднебінного відростка верхньої щелепи (processus palatinus maxillae) і горизонтальної пластинки піднебінної кістки (lamina horizontalis ossis palatini). Кісткове піднебіння (palatum osseum) має шви (suturae), що проходять по серединній лінії, між піднебінними відростками (processus palatini) правої та лівої верхніх щелеп (maxilla dextra et sinistra) та горизонтальними пластинками правої і лівої піднебінних кісток – серединне піднебінне шво (sutura palatina mediana), а також між передніми краями горизонтальних пластинок піднебінних кісток (laminae horizontales ossium palatinorum) та задніми краями піднебінних відростків верхніх щелеп – поперечне піднебінне шво (sutura palatina transversa). Спереду і з боків кісткове піднебіння (palatum osseum) оточене комірковими відростками верхньої щелепи (processus alveolares maxillae), які разом утворюють коміркову дугу (arcus alveolaris). Біля переднього кінця серединного піднебінного шва (extremitas anterior suturae palatinae medianae) знаходяться різцеві канали (canales incisivi). У латеральному відділі поперечного піднебінного шва (sutura palatina transversa) в основі кожної горизонтальної пластинки розташовуються ліві і праві: – великі піднебінні отвори (foramina palatina majora); – 2-3 малих піднебінних отвори (foramina palatina minora). Між верхньою носовою раковиною (concha nasalis superior) і середньою носовою раковиною (concha nasalis media) проходить верхній носовий хід (meatus nasi superior), куди, за посередництва клинорешітчастого закутка (recessus sphenoethmoidalis) відкриваються: – клиноподібна пазуха (sinus sphenoidalis); – задні решітчасті комірки решітчастої кістки (cellulae ethmoidales posteriores ossis еthmoidalis). Між середньою носовою раковиною (concha nasalis media) і нижньою носовою раковиною (concha nasalis inferior) проходить середній носовий хід (meatus nasi medius), куди через решітчасту лійку (infundibulum ethmoidale) та півмісяцеву щілину (hiatus semilunaris) відкриваються: – лобова пазуха (sinus frontalis); – верхньощелепна пазуха (sinus maxillaris); – передні решітчасті комірки (cellulae ethmoidales anteriores); – середні решітчасті комірки (cellulae ethmoidales mediae). Між нижньою носовою раковиною (concha nasalis inferior) і кістковим піднебінням (palatum osseum) розташований нижній носовий хід (meatus nasi inferior), куди відкриваються: – носослізний канал (canalis nasolacrimalis); – різцевий канал (canalis incisivus). Спільний носовий хід (meatus nasi communis) є частиною носової порожнини (cavitas nasi) між носовими раковинами (conchae nasales) і носовою перегородкою (septum nasi). Носоглотковий хід (meatus nasopharyngeus) розташований між заднім краєм носових раковин (margo posterior concharum nasalium) та хоанами (choanae). На бічній стінці (paries lateralis) цього ходу позаду середньої носової раковини (concha nasalis media) розташований клинопіднебінний отвір (foramen sphenopalatinum). Позаду і дещо вище верхньої носової раковини (concha nasalis superior) розташований клинорешітчастий закуток (recessus sphenoethmoidalis), куди відкривається клиноподібна пазуха (sinus sphenoidalis) через отвір клиноподібної пазухи (apertura sinus sphenoidalis). Кісткова носова порожнина (cavitas nasalis ossea) сполучається через: – грушоподібний отвір (apertura piriformis) із зовнішнім середовищем; – дірчасті отвори дірчастої пластинки решітчастої кістки (foramina cribrosa laminae cribrosae ossis ethmoidalis) – з передньою черепною ямкою (fossa cranii anterior) внутрішньої основи черепа (basis cranii interna); – різцевий канал (canalis incisivus) – з ротовою порожниною (cavitas oris); – хоани (choanae); задні носові отвори (aperturae nasales posteriores) – із зовнішньою основою черепа (basis cranii externa), або, за наявності м’яких тканин, з носовою частиною глотки (pars nasalis pharyngis); – клинопіднебінний отвір (foramen sphenopalatinum) – з крилопіднебінною ямкою (fossa pterygopalatina). Хоани (choanae); задні носові отвори (aperturae nasales posteriores) обмежені: – знизу – горизонтальними пластинками піднебінних кісток (laminae horizontales ossium palatinorum); – присередньо – лемешем (vomer); – збоку – присередніми пластинками крилоподібних відростків клиноподібної кістки (laminae mediales processuum pterygoideorum ossis sphenoidalis); – угорі – тілом (corpus) та піхвовими відростками клиноподібної кістки (processus vaginales ossis sphenoidalis) і крилами лемеша (alae vomeris). Основа черепа (basis cranii) Основа черепа поділяється на: – внутрішню основу черепа (basis cranii interna); – зовнішню основу черепа (basis cranii externa). У внутрішній основі черепа (basis cranii interna) виділяють три черепні ямки: передню, середню і задню. Задній край малих крил і горбок сідла клиноподібної кістки відокремлюють передню черепну ямку від середньої черепної ямки. Границею між середньою і задньою черепними ямками є верхній край кам’янистої частини скроневих кісток і спинка сідла клиноподібної кістки. Передня черепна ямка (fossa cranii anterior) утворена очноямковими частинами лобових кісток і містить: – пальцеподібні втиснення (impressiones digitatae); – мозкові випини (juga cerebralia); – дірчасту пластинку решітчастої кістки (lamina cribrosa ossis ethmoidalis); – півнячий гребінь (crista gali); – сліпий отвір (foramen caecum); – лобовий гребінь лобової кістки (crista frontalis ossis frontalis). Середня черепна ямка (fossa cranii media) утворена тілом і великими крилами клиноподібної кістки, передньою поверхнею кам’янистої частини і лусковою частиною скроневих кісток. Ця ямка містить: – турецьке сідло (sella turcica); – гіпофізну ямку (fossa hypophysialis); – передперехресну борозну (sulcus prechiasmaticus), що веде до правого і лівого зорових каналів (canalis opticus dexter et sinister); – сонну борозну (sulcus caroticus); – рваний отвір (foramen lacerum); – верхню очноямкову щілину (fissura orbitalis superior); – круглий отвір (foramen rotundum); – овальний отвір (foramen ovale); – остистий отвір (foramen spinosum); – трійчасте втиснення (impressio trigeminalis); – розтвір каналу великого кам’янистого нерва (hiatus canalis nervi petrosi majoris); – борозну великого кам’янистого нерва (sulcus nervi petrosi majoris); – розтвір каналу малого кам’янистого нерва (hiatus canalis nervi petrosi minoris); – борозну малого кам’янистого нерва (sulcus nervi petrosi minoris); – покриття барабанної порожнини (tegmen tympani); – дугове підвищення (eminentia arcuata). Задня черепна ямка (fossa cranii posterior) утворена потиличною кісткою, задньою поверхнею кам’янистих частин, внутрішньою поверхнею соскоподібних відростків правої і лівої скроневих кісток, задньою частиною тіла клиноподібної кістки і соскоподібними кутами тім’яних кісток. Ця ямка містить: – великий отвір (foramen magnum); – схил (clivus); – внутрішній потиличний гребінь (crista occipitalis interna); внутрішній потиличний виступ (protuberantia occipitalis interna); – хрестоподібне підвищення (eminentia cruciformis); – внутрішній слуховий отвір (porus acusticus internus), що веде у внутрішній слуховий хід (meatus acusticus internus), у глибині цього ходу бере початок канал лицевого нерва (canalis nervi facialis); – яремний отвір (foramen jugulare); – борозну сигмоподібної пазухи (sulcus sinus sigmoidei); – борозну верхньої кам’янистої пазухи (sulcus sinus petrosi superioris); – борозу нижньої кам’янистої пазухи (sulcus sinus petrosi inferioris); – канал під’язикового нерва (canalis nervi hypoglossi); – клинокам’янисту щілину (fissura sphenopetrosa); – кам’янисто-потиличну щілину (fissura petrooccipitalis). Межею між склепінням черепа (calvaria) і внутрішньою основою черепа (basis cranii interna) в ділянці задньої черепної ямки (fossa cranii posterior) є борозна поперечної пазухи (sulcus sinus transversi), що переходить із кожної сторони в борозну сигмоподібної пазухи (sulcus sinus sigmoidei). Зовнішня основа черепа (basis cranii externa) в передньому відділі прикрита кістками лицевого черепа (viscerocranium). Задній відділ зовнішньої основи черепа утворений зовнішніми поверхнями потиличної, скроневих і клиноподібної кісток і містить: – потиличні виростки (condyli occipitales); – виросткову ямку (fossa condylaris); – виростковий канал (canalis condylaris), який є непостійним; – канал під’язикового нерва (canalis nervi hypoglossi); – зовнішній потиличний виступ (protuberantia occipitalis externa); – глотковий горбок (tuberculum pharyngeum); – тіло клиноподібної кістки (corpus ossis sphenoidalis); – нижню поверхню кам’янистої частини скроневої кістки (facies inferior partis petrosae ossis temporalis); – зовнішній отвір сонного каналу (apertura externa canalis carotici); – зовнішній отвір м’язово-трубного каналу (foramen externum canalis musculotubarii); – яремну ямку (fossa jugularis); – яремний отвір (foramen jugulare); – шилоподібний відросток (processus styloideus); – соскоподібний відросток (processus mastoideus); – шилососкоподібний отвір (foramen stylomastoideum); – барабанну частину скроневої кістки (pars tympanica ossis temporalis); – зовнішній слуховий отвір (porus acusticus externus); – барабанно-соскоподібну щілину (fissura tympano-mastoidea); – соскоподібну вирізку (incisura mastoidea); – борозну потиличної артерії (sulcus arteriae occipitalis); – нижньощелепну ямку (fossa mandibularis); – суглобовий горбок (tuberculum articulare); – остистий отвір (foramen spinosum); – овальний отвір (foramen ovale); – кам’янисто-потиличну щілину (fissura petrooccipitalis); – клинокам’янисту щілину (fissura sphenopetrosa); – рваний отвір (foramen lacerum); – кісткове піднебіння (palatum osseum); – великий піднебінний канал (canalis palatinus major); – великий піднебінний отвір (foramen palatinum majus); – малі піднебінні отвори (foramina palatina minora); – різцеву ямку (fossa incisiva); – різцевий канал (canalis incisivus); – різцевий отвір (foramen incisivum); – піднебінний валик (torus palatinus); – піднебінно-піхвовий канал (canalis palatovaginalis); – лемешево-піхвовий канал (canalis vomerovaginalis); – лемешево-дзьобовий канал (canalis vomerorostralis). Крилопіднебінна ямка (fossa pterygopalatina) Вона є парна і оточена: – спереду – горбом верхньої щелепи (tuber maxillae); – ззаду – основою крилоподібного відростка клиноподібної кістки (basis processus pterygoidei ossis sphenoidalis); – присередньо – перпендикулярною пластинкою піднебінної кістки (lamina perpendicularis ossis palatini). Збоку ця ямка (fossa pterygopalatina) кісткової стінки не має і сполучається з підскроневою ямкою (fossa infratemporalis) через крило-верхньощелепну щілину (fissura pterygomaxillaris). Крилопіднебінна ямка (fossa pterygopalatina) донизу поступово звужується і переходить у великий піднебінний канал (canalis palatinus major). Крилопіднебінна ямка (fossa pterygopalatina) має шість отворів, через які сполучається: – присередньо – з носовою порожниною (cavitas nasi) через клинопіднебінний отвір (foramen sphenopalatinum); – угорі та ззаду – із середньою черепною ямкою (fossa cranii media) через круглий отвір (foramen rotundum); – ззаду – із зовнішньою основою черепа (basis cranii externa) в ділянці рваного отвору (foramen lacerum) через крилоподібний канал (canalis pterygoideus); – унизу – з ротовою порожниною (cavitas oris) через великий піднебінний канал (canalis palatinus major); – допереду – через нижню очноямкову щілину (fissura orbitalis inferior) з очною ямкою (orbita); – збоку – з підскроневою ямкою (fossa infratemporalis). Скронева ямка (fossa temporalis) Скронева ямка утворена: – лобовою лускою (squama frontalis); – тім’яною кісткою (os parietale). Угорі вона (fossa temporalis) оточена верхньою скроневою лінією (linea temporalis superior), а знизу підскроневим гребенем (crista infratemporalis) і верхнім краєм виличної дуги (margo superior arcus zygomatici). Донизу скронева ямка (fossa temporalis) переходить в підскроневу ямку (fossa infratemporalis). Присередньою стінкою скроневої ямки (paries medialis fossae temporalis) є: – скроневі поверхні лобової луски (facies temporales squamae frontalis) та великого крила клиноподібної кістки (ala major ossis sphenoidalis); – зовнішні поверхні лускової частини скроневої кістки (facies externae partis squamosae ossis temporalis) та нижньої частини тім’яної кістки (pars inferior ossis parietalis). Зовні ця ямка (fossa temporalis) відмежована виличною дугою (arcus zygomaticus), а спереду – виличною кісткою (os zygomaticum) та виличним відростком лобової кістки (processus zygomaticus ossis frontalis). Скронева ямка (fossa temporalis) заповнена скроневим м’язом, фасцією, судинами і нервами, жировою тканиною. Підскронева ямка (fossa infratemporalis) Підскронева ямка угорі відмежована від скроневої ямки (fossa temporalis) підскроневим гребенем великого крила клиноподібної кістки (crista infratemporalis alae majoris ossis sphenoidalis). Верхньою стінкою (paries superior) цієї ямки (fossa infratemporalis) є: – скронева кістка (os temporale); – велике крило клиноподібної кістки (ala major ossis sphenoidalis). Присередня стінка (paries medialis) утворена бічною пластинкою крилоподібного відростка клиноподібної кістки (lamina lateralis processus pterygoidei ossis sphenoidalis). Передньою стінкою підскроневої ямки (paries anterior fossae infratemporalis) служить горб верхньої щелепи (tuber maxillae) і частково – вилична кістка (os zygomaticum). Нижньої стінки підскронева ямка (fossa infratemporalis) не має. Із бічної сторони підскронева ямка (fossa infratemporalis) не має кісткової стінки, лише частково прикрита гілкою нижньої щелепи (ramus mandibulae). Спереду підскронева ямка (fossa infratemporalis) сполучається через нижню очноямкову щілину (fissura orbitalis inferior) з очною ямкою (orbita). Присередньо вона з’єднується через крило-верхньощелепну щілину (fissura pterygomaxillaris) з крило-піднебінною ямкою (fossa pterygopalatina). Особливості черепа новонародженого Череп новонародженого (cranium neonati) має такі особливості: – мозковий череп (neurocranium) за об’ємом у 8 разів більший за лицевий череп (viscerocranium), а у дорослої людини – у 2 рази більший за лицевий череп (viscerocranium); – у новонародженого очні ямки (orbitae) широкі; – основа черепа (basis cranii) у порівнянні із склепінням черепа (calvaria) значно менша; – кістки черепа (ossa cranii) з’єднані між собою за допомогою широких хрящових і волокнистих (фіброзних) прошарків, тобто склепіння черепа (calvaria) не має швів; – тім’яний горб (tuber parietale) та лобовий горб (tuber frontale) добре виражені; – лобова кістка (os frontale) складається із двох частин, надбрівні дуги (arcus superciliares) відсутні, лобових пазух (sinus frontales) ще немає, з усіх пазух ледве намічені гайморові порожнини; – великі крила клиноподібної кістки (alae majore ossis sphenoidalis) ще не зрослися з її тілом (corpus) – нижня щелепа (maxilla) має дві частини – дві половини; – частини скроневої кістки (os temporale) відокремлені одна від одної добре вираженими щілинами, які заповнені хрящовими або волокнистими (фіброзними) прошарками; – соскоподібний відросток скроневої кістки (processus mastoideus ossis temporalis) не виражений, як і потиличні відростки (condyli occipitales); – на кістках черепа (ossa cranii) не виражені горби та лінії – місця прикріплення м’язів; – відсутні коміркові (альвеолярні) відростки (processus alveolares); – верхні щелепи (maxillae) недорозвинені. Найхарактерніша ознака черепа новонародженого – це наявність тім’ячoк черепа (fonticuli cranii). Між незрослими половинами луски лобової кістки (os frontale) і тім’яними кістками (ossa parietalia) розташоване переднє тім’ячко (fonticulus anterior), яке покрите сполучною тканиною. Воно заростає в кінці 1-го року життя або на початку 2-го року життя. Між тім’яними кістками (ossa parietalia) і лускою потиличної кістки (os occipitale) розташоване заднє тім’ячко (fonticulus posterior), яке заростає на 2-3-му місяці життя. Між тім’яною кісткою (os parietale), потиличною кісткою (os occipitale) і скроневою кісткою (os temporale) розташоване парне соскоподібне тім’ячко (fonticulus mastoideus) або задньобічне тім’ячко (fonticulus posterolateralis), яке заростає наприкінці внутрішньоутробного розвитку або упродовж перших 2-3 місяців життя. Між лобовою кісткою (os frontale), тім’яною кісткою (os parietale), клиноподібною кісткою (os sphenoidale) і скроневою кісткою (os temporale) розміщене парне клиноподібне тім’ячко (fonticulus sphenoidalis) або передньобічне тім’ячко (fonticulus anterolateralis), яке теж заростає переважно перед народженням дитини або упродовж перших 2-3 місяців життя. Аномалії кісток черепа Аномалії кісток черепа численні й різноманітні, найчастіше трапляються такі вади розвитку. 1 Потилична кістка (os occipitale): – верхня частина луски відокремлюється від решти кістки у вигляді окремої кістки трикутної форми, що відповідає міжтім’яній кістці (os interparietale) тварин; – глибока щілина по краю луски з одного або обох боків – сліди неповного зрощення; – зовнішній потиличний виступ (protuberantia occipitalis externa) може досягати дуже великих розмірів; – площадка вище верхньої каркової лінії (linea nuchalis superior) підноситься як поперечний валик (torus occipitalis), він відповідає зовнішньому потиличному гребеню (crista occipitalis externa) мавп; – від нижньої поверхні яремного відростка (processus jugularis) відходить присоскоподібний (колосоподібний) відросток (processus paramastoideus), він може досягати великої довжини і навіть зчленовуватися з поперечно-ребровим відростком (processus costotransversarius) атланта (atlas); – на передньому краї великого отвору (foramen magnum) потиличної кістки (os occipitale) спостерігається горбок із суглобовою поверхнею – третій відросток (condylus tertius), який зчленовується з передньою дугою атланта (arcus anterior atlantis). – перший шийний хребець (atlas [I]) може більшою або меншою мірою асимілюватись потиличною кісткою (os occipitale). 2 Клиноподібна кістка (os sphenoidale): – тіло кістки (corpus os sphenoidale) в ділянці гіпофізної ямки турецького сідла (fossa hypophysialis sella turcica) пронизане наскрізним каналом (canalis craniopharyngeus), який містить протоку мозкового придатка (hypophysis cerebri), що не заросла (затримка розвитку); – може бути відсутнім остистий отвір (foramen spinosum). 3 Лобова кістка (os frontale): – обидві половини лобної кістки не зростаються, і утворюється по серединній лінії лобове шво (sutura frontalis); – величина лобових пазух варіює, надзвичайно рідко їх немає зовсім. 4 Решітчаста кістка (os ethmoidale): – розвиток комірок дуже варіює; – часто зустрічається найвища носова раковина (concha nasalis suprema). 5 Тім’яна кістка (os parietale): – поділ кістки стріловим швом на верхню і нижню половини – подвійна тім’яна кістка або двочасткова тім’яна кістка (os parietale bipartitum). 6 Скронева кістка (os temporale): – яремна ямка (fossa jugularis) поділяється відростком (processus intrajugularis) на дві ямки, якщо цей відросток великий, то утворюється поділений яремний отвір (foramen jugulare bipartitum); – шилоподібний відросток (processus styloideus) може бути відсутнім або він майже досягає під’язикової кістки (os hyoideum). 7 Верхня щелепа (maxilla): – різцеве шво (sutura incisiva) може бути добре вираженим, його може бути видно на лицевій поверхні (facies facialis); – на нижній поверхні піднебінних відростків (processus palatinus) по серединній лінії (переходячи і на піднебінни кістки) розвивається іноді валик (torus palatinus); – різцеві канали (canales incisivi) варіюють, як і верхньощелепна пазуха (sinus maxillaris). 8 Вилична кістка (os zygomaticum): – кістка може ділитись горизонтальним швом наполовину, утворивши подвійну виличну кістку (os zygomaticum bipartitum); – в рідких випадках вилична кістка розвинута рудиментарно, так що вилична дуга (arcus zygomaticus) переривається. 9 Носова кістка (os nasale): – величина і форма носових кісток дуже варіюють; – носова кістка не досягає лобної кістки; – може зовсім не бути носової кістки, тоді вона замінюється добре розвинутим лобовим відростком верхніх щелеп; – носові кістки можуть мати великі розміри, які часто асиметричні; – зрідка носові кістки зливаються в одну кістку, як у мавп. 10 Сльозова кістка (os lacrimale): – численні варіації величини; – відсутність сльозової кістки, її замінює лобовий відросток (processus frontalis) верхньої щелепи (maxilla) або очноямкова пластинка (lamina orbitalis) решітчастої кістки (os ethmoidale). 11 Нижня носова раковина (concha nasalis inferior): – варіює верхньощелепний відросток (processus maxillaris); – варіює решітчастий відросток (processus ethmoidalis). 12 Леміш (vomer): – викривлення леміша в той або інший бік. 13 Нижня щелепа (mandibula): – обидві половини часто асиметричні; – величина кута і форма суглобового відростка дуже варіюють; – трапляються подвійні отвір нижньої щелепи (foramen mandibulae) та підборідний отвір (foramen mentale). 14 Під’язикова кістка (os hyoideum): – малі роги (cornu manus) можуть виростати в довгі гострі відростки; – великі роги іноді (cornu majus) суглобом іноді з’єднуються з тілом під’язикової кістки. КІСТКИ ВЕРХНЬОЇ КІНЦІВКИ (ossa membri superioris) Вони поділяються на: – грудний пояс (cingulum pectorale), або пояс верхньої кінцівки (cingulum membri superioris); – вільну частину верхньої кінцівки (pars libera membri superioris). Грудний пояс; пояс верхньої кінцівки (cingulum pectorale; cingulum membri superioris) Грудний пояс складається з: – ключиці (clavicula); – лопатки (scapula). Ключиця (clavicula) Ключиця є парною (трубчастою) короткою кісткою (os breve) S-подібної форми, яка має: – груднинний кінець (extremitas sternalis); – надплечовий кінець (extremitas acromialis); – тіло ключиці (corpus claviculae); – верхню поверхню (facies superior); – нижню поверхню (facies inferior). На нижній поверхні грудниного кінця (facies inferior extremitatis sternalis) розташоване втиснення реброво-ключичної зв’язки (impressio ligamenti costoclavicularis). На нижній поверхні надплечового кінця (facies inferior extremitatis acromialis) розташовані: – конусоподібний горбок (tuberculum conoideum); – трапецієподібна лінія (linea trapezoidea). Груднинний кінець (extremitas sternalis) має вигин допереду і закінчується грудниною суглобовою поверхнею (facies articularis sternalis) для з’єднання з ключичною вирізкою груднини (incisura clavicularis sterni). Надплечовий кінець (extremitas acromialis) має вигин дозаду і закінчується надплечовою суглобовою поверхнею (facies articularis acromialis) для з’єднання з надплечовим відростком лопатки (acromion). Лопатка (scapula) Лопатка є парною плоскою кісткою (os planum) трикутної форми, що має: – реброву поверхню; передню поверхню (facies costalis; facies anterior); – задню поверхню (facies posterior); – верхній край (margo superior); – присередній край (margo medialis); – бічний край (margo lateralis); – верхній кут (angulus superior); – нижній кут (angulus inferior); – бічний кут (angulus lateralis); – шийку лопатки (collum scapulae). На задній поверхні лопатки (facies posterior scapulae) вгорі проходить горизонтально ость лопатки (spina scapulae), яка поділяє її на надостьову ямку (fossa supraspinata) і підостьову ямку (fossa infraspinata). Ость лопатки (spina scapulae) збоку переходить у надплечовий відросток (acromion), на якому розташована ключична суглобова поверхня (facies articularis clavicularis) для з’єднання з ключицею (clavicula). На верхньому краї лопатки (margo superior scapulae) міститься вирізка лопатки (incisura scapulae). Реброва поверхня лопатки (facies costalis scapulae) зайнята підлопатковою ямкою (fossa subscapularis), в якій розташовується однойменний м’яз. На бічному куті лопатки (angulus lateralis scapulae) розташована суглобова западина (cavitas glenoidalis) для з’єднання з головкою плечової кістки (caput humeri). Над та під суглобовою западиною розташовані: – надсуглобовий горбок (tuberculum supraglenoidale); – підсуглобовий горбок (tuberculum infraglenoidale). Над суглобовою западиною (cavitas glenoidalis) нависає дзьобоподібний відросток (processus coracoideus). Вільна частина верхньої кінцівки (pars libera membri superioris) Вона поділяється на: – плече (brachium); – передпліччя (antebrachium); – кисть (manus). Плечова кістка (humerus) Плечова кістка є складовою частиною плеча (brachium) і належить до (трубчастої) типової довгої кістки (os longum), яка має: – проксимальний наросток, епіфіз (epiphysis proximalis), або проксимальний кінець (extremitas proximalis); – дистальний наросток, епіфіз (epiphysis distalis) або дистальний кінець (extremitas distalis); – тіло плечової кістки, діафіз (corpus humeri; diaphysis humeri). На проксимальному наростку (epiphysis proximalis) розміщена голівка плечової кістки (caput humeri), на якій є суглобова поверхня (facies articularis) для з’єднання із суглобовою западиною лопатки (cavitas glenoidalis scapulae). Голівку плечової кістки (caput humeri) оточує анатомічна шийка (collum anatomicum), нижче якої знаходяться: – великий горбок (tuberculum majus); – малий горбок (tuberculum minus). Вони переходять у гребінь великого горбка; бічну губу (crista tuberculi majoris; labium laterale) і гребінь малого горбка; присередню губу (crista tuberculi minoris; labium mediale), між якими проходить міжгорбкова борозна (sulcus intertubercularis). На межі між проксимальним наростком (epiphysis proximalis) і тілом кістки (diaphysis) розташована хірургічна шийка плечової кістки (collum chirurgicum humeri). Тіло плечової кістки (corpus humeri) має: – передньоприсередню поверхню (facies anteromedialis); – передньобічну поверхню (fscies anterolateralis); – задню поверхню (facies posterior); – присередній край (margo medialis); – бічний край (margo lateralis). Передня поверхня тіла плечової кістки (facies anterior corporis humeri) поділяється на передньоприсередню поверхню (facies anteromedialis) та передньобічну поверхню (facies anterolateralis). На верхній третині задньої поверхні тіла плечової кістки (facies posterior corporis humeri) розташована дельтоподібна горбистість (tuberositas deltoidea), ззаду і знизу від якої проходить борозна променевого нерва (sulcus nervi radialis). На дистальному наростку (epiphysis distalis) розташований відросток плечової кістки (condylus humeri), а на ньому присередньо розташований блок плечової кістки (trochlea humeri), а збоку – голівка плечової кістки (capitulum humeri). Над блоком плечової кістки (trochlea humeri) спереду міститься вінцева ямка (fossa coronoidea), а над голівкою плечової кістки – променева ямка (fossa radialis). На задній поверхні (facies posterior) напроти цих ямок (fossae) розташована ліктьова ямка (fossa olecrani). По краях дистального наростку плечової кістки (epiphysis distalis humeri) знаходяться: – присередній надвиросток (epicondylus medialis); – бічний надвиросток (epicondylus lateralis). Присередній надвиросток (epicondylus medialis) вгору переходить у присередній наднадвиростковий гребінь (crista supraepicondуlaris medialis) і далі у присередній край тіла плечової кістки (margo medialis corporis humeri). Цей надвиросток може мати надвиростковий відросток (processus supracondylaris). Бічний надвиросток (epicondylus lateralis) вгору продовжується у бічний наднадвиростковий гребінь; бічний надвиростковий гребінь (crista supraepicondуlaris lateralis; crista supracondylaris lateralis), який догори переходить у бічний край тіла плечової кістки (margo lateralis corporis humeri). Позаду присереднього надвиростка (epicondylus medialis) проходить борозна ліктьового нерва (sulcus nervi ulnaris). Кістки передпліччя (ossa antebrachii) Кістки передпліччя є складовою частиною передпліччя. Із бічної сторони передпліччя (antebrachium) розташована променева кістка (radius), а з присередньої – ліктьова кістка (ulna). Вони є типовими довгими (трубчастими) кістками (ossa longa). Ліктьова кістка (ulna) Ліктьова кістка має: – проксимальний наросток, епіфіз (epiphysis proximalis), або проксимальний кінець (extremitas proximalis); – дистальний наросток, епіфіз (epiphysis distalis), або дистальний кінець (extremitas distalis); – тіло ліктьової кістки, діафіз (corpus ulnae; diaphysis ulnae). На проксимальному наростку ліктьової кістки (epiphysis proximalis ulnae) угорі розташований ліктьовий відросток (olecranon), а знизу і спереду від нього – вінцевий відросток (processus coronoideus). Між ними розташована блокова вирізка (incisura trochlearis). На бічній поверхні проксимального наростку (epiphysis proximalis) міститься вирізка променевої кістки (incisura radialis) для з’єднання з голівкою променевої кістки (caput radii). Дещо нижче вінцевого відростка (processus coronoideus) розташована горбистість ліктьової кістки (tuberositas ulnae). Тіло ліктьової кістки (corpus ulnae) має: – передню поверхню (facies anterior); – задню поверхню (facies posterior); – присередню поверхню (facies medialis); -передній край (margo anterior); – задній край (margo posterior); – міжкістковий край (margo interosseus). На тілі ліктьової кістки (corpus ulnae) розташований гребінь м’яза-відвертача (crista musculi supinatoris). На дистальному наростку ліктьової кістки (epiphysis distalis ulnae) розрізняють голівку ліктьової кістки (caput ulnae), яка має суглобовий обвід (circumferentia articularis). На присередній поверхні голівки ліктьової кістки (caput ulnae) розташований шилоподібний відросток ліктьової кістки (processus styloideus ulnae), який добре пальпується під шкірою (cutis). Променева кістка (radius) Променева кістка є складовою частиною передпліччя (antebrachium) і належить до (трубчастої) типової довгої кістки (os longum), яка має: – проксимальний наросток, епіфіз (epiphysis proximalis), або проксимальний кінець (extremitas proximalis); – дистальний наросток, епіфіз (epiphysis distalis), або дистальний кінець (extremitas distalis); – тіло променевої кістки, діафіз (corpus ulnae; diaphysis ulnae). На проксимальному наростку променевої кістки (epiphysis proximalis radii) розташована голівка променевої кістки (caput radii) з суглобовим обводом (circumferentia articularis) та суглобовою ямкою (fovea articularis) зверху. Нижче голівка переходить у шийку променевої кістки (collum radii). Тіло променевої кістки (corpus ulnae) має: – передню поверхню (facies anterior); – задню поверхню (facies posterior); – бічну поверхню (facies lateralis); – передній край (margo anterior); – задній край (margo posterior); – міжкістковий край (margo interosseus); – горбистість променевої кістки (tuberositas radii); – горбистість м’яза-привертача (tuberositas pronatoria). На дистальному наростку променевої кістки (epiphysis distalis radii) з бічної поверхні (facies lateralis) добре пальпується під шкірою шилоподібний відросток променевої кістки (processus styloideus radii). Із присередньої сторони міститься вирізка ліктьової кістки (incisura ulnaris) для з’єднання з голівкою ліктьової кістки (caput ulnae). На дистальному наростку променевої кістки (epiphysis distalis radii) розташовані: – зап’ясткова суглобова поверхня (facies articularis carpalis) для з’єднання із зап’ястковими кістками (ossa carpi); – надшилоподібний гребінь (crista suprastyloidea); – дорсальний горбок (tuberculum dorsale); – борозни сухожилків м’язів-розгиначів (sulci tendinum musculorum extensorum). Кістки кисті (ossa manus) Кістки кисті поділяються на: – зап’ясткові кістки (ossa carpi); – п’ясткові кістки (ossa metacarpi); – кістки пальців, фаланги (ossa digitorum; phalanges). Зап’ясткові кістки (ossa carpi) Їх є вісім, вони утворюють проксимальний і дистальний ряди. В проксимальному ряді з бічної в присередню сторону розташовані: – човноподібна кістка (os scaphoideum), що має горбок човноподібної кістки (tuberculum ossis scaphoidei); – півмісяцева кістка (os lunatum); – тригранна кістка (os triquetrum); – горохоподібна кістка (os pisiforme). У дистальному ряді з бічної в присередню сторону розташовані: – кістка-трапеція (os trapezium), що має горбок кістки-трапеції (tuberculum ossis trapezii); – трапецієподібна кістка (os trapezoideum); – головчаста кістка (os capitatum); – гачкувата кістка (os hamatum), що має гачок гачкуватої кістки (hamulus ossis hamati). Зап’ясткові кістки утворюють борозну зап’ястка (sulcus carpi). П’ясткові кістки (ossa metacarpi) До їх складу входять п’ять коротких (трубчастих) кісток, кожна з яких має: – основу п’ясткової кістки (basis ossis metacarpi); – тіло п’ясткової кістки (corpus ossis metacarpi); – голівку п’ясткової кістки (caput ossis metacarpi). Перша п’ясткова кістка (ossa metacarpi I) коротша і ширша, на її основі знаходиться сідлоподібна поверхня (facies sellaris) для зчленування з кісткою-трапецією (os trapezium). Друга п’ясткова кістка (os metacarpi II) найдовша і в напрямі до V п’ясткової кістки довжина п’ясткових кісток поступово зменшується. Третя п’ясткова кістка (os metacarpi III) має шилоподібний відросток (processus styloideus ossis metacarpi tertii). На обернутих одна до одної поверхнях основ II-V п’ясткових кісток (basis ossis metacarpi II-V) є суглобові поверхні (facies articulares) для з’єднання між собою. Кістки пальців; фаланги (ossa digitorum; phalanges) Вони складаються з: – основи фаланги (basis phalangis); – тіла фаланги (corpus phalangis); – голівки фаланги (caput phalangis). На головці фаланг (caput phalangium), крім кінцевих фаланг (phalanges distales), розташований блок фаланги (trochlea phalangis). II-V пальці кисті (digiti manus II-V) мають: – проксимальну фалангу (phalanx proximalis); – середню фалангу (phalanx media); – кінцеву фалангу (phalanx distalis). Перший палець (digitus primus, pollex) складається лише з: – проксимальної фаланги (phalanx proximalis); – кінцевої фаланги (phalanx distalis). Кінцеві фаланги на дистальному кінці мають горбистість кінцевої фаланги (tuberositas phalangis distalis). КІСТКИ НИЖНЬОЇ КІНЦІВКИ (ossa membri inferioris) Вони складаються з: – кісток тазового пояса (ossa cinguli pelvici); – вільної частини нижньої кінцівки (pars libera membri inferioris). Тазовий пояс; пояс нижньої кінцівки (cingulum pelvicum; cingulum membri inferioris) Він включає в себе: – дві кульшові кістки (ossa coxae); – крижову кістку (os sacrum). Кульшова кістка (os coxae) Кульшова кістка складається з: – клубової кістки (os ilium); – лобкової кістки (os pubis); – сідничої кістки (os ischii). У тій ділянці (ззовні), де тіла (corpora) усіх трьох кісток зростаються, утворюється кульшова западина (acetabulum), яка має: – півмісяцеву поверхню (facies lunata); – ямку кульшової западини (fossa acetabuli); – кант кульшової западини; край кульшової западини (limbus acetabuli; margo acetabuli); – вирізку кульшової западини (incisura acetabuli). Кульшова кістка має затульний отвір (foramen obturatum) та велику сідничу вирізку (incisura ischiadica major). Клубова кістка (os ilium; ilium) Клубова кістка складається з: – тіла клубової кістки (corpus ossis ilii); – крила клубової кістки (ala ossis ilii); – має дугоподібну лінію (linea arcuata). Крило клубової кістки (ala ossis ilii) вгорі закінчується клубовим гребенем (crista iliaca), на якому розрізняють: – зовнішню губу (labium externum); – внутрішню губу (labium internum); – проміжну лінію (linea intermedia). Спереду клубовий гребінь (crista iliaca) закінчується: – верхньою передньою клубовою остю (spina iliaca anterior superior); – нижньою передньою клубовою остю (spina iliaca anterior inferior). Ззаду клубовий гребінь (crista iliaca) закінчується: – верхньою задньою клубовою остю (spina iliaca posterior superior); – нижньою задньою клубовою остю (spina iliaca posterior inferior). На внутрішній поверхні крила клубової кістки (facies interna alae ossis ilii) є велика клубова ямка (fossa iliaca). На зовнішній сідничій поверхні клубової кістки (facies glutea ossis ilii) містяться: – передня сіднича лінія (linea glutea anterior); – задня сіднича лінія (linea glutea posterior); – нижня сіднича лінія (linea glutea inferior). До цих ліній прикріплюються сідничні м’язи (musculi glutei). На крижово-тазовій поверхні (facies sacropelvica) розташована вушкоподібна поверхня (facies auricularis) для з’єднання з однойменною поверхнею крижової кістки (os sacrum), а вище і позаду від неї розташована клубова горбистість (tuberositas iliaca). Лобкова кістка (os pubis; pubis) Лобкова кістка розташована спереду і присередньо від клубової кістки (os ilium) та має: – тіло лобкової кістки (corpus ossis pubis); – верхню гілку лобкової кістки (ramus superior ossis pubis); – нижню гілку лобкової кістки (ramus inferior ossis pubis). Останні, з’єднуючись, утворюють лобковий симфіз (symphysis pubis). На місці переходу верхньої гілки лобкової кістки (ramus superior ossis pubis) у нижню гілку лобкової кістки (ramus inferior ossis pubis) розташована симфізна поверхня (facies symphysialis). На верхній гілці лобкової кістки (ramus superior ossis pubis) міститься гребінь лобкової кістки (pecten ossis pubis), який присередньо закінчується лобковим горбком (tuberculum pubicum), що розташований на тілі лобкової кістки (corpus ossis pubis). Присередньо від лобкового горбка (tuberculum pubicum) до симфізної поверхні (facies symphysialis) йде короткий лобковий гребінь (crista pubica). Нижній край верхньої гілки лобкової кістки (margo inferior rami superioris ossis pubis), який оточує затульний отвір (foramen obturatum), містить затульну борозну (sulcus obturatorius), яка обмежена; – переднім затульним горбком (tuberculum obturatorium anterius); – заднім затульним горбком (tuberculum obturatorium posterius). Між лобковим горбком (tuberculum pubicum) та кульшовою западиною (acetabulum) над затульним отвором (foramen obturatum) розташований затульний гребінь (crista obturatoria). На місці зрощення клубової кістки (os ilium) з лобковою кісткою (os pubis) розташоване клубово-лобкове підвищення (eminentia iliopubica). Сіднича кістка (os ischii; ischium) Сіднича кістка має тіло сідничої кістки (corpus ossis ischii) і гілку сідничої кістки (ramus ossis ischii), позаду і знизу від якої розташований сідничий горб (tuber ischiadicum). Над сідничим горбом розташована сіднича ость (spina ischiadica), яка відокремлює велику сідничу вирізку (incisura ischiadica major) від малої сідничої вирізки (incisura ischiadica minor). Лобкова і сіднична кістки оточують затульний отвір (foramen obturatum). Вільна частина нижньої кінцівки (pars libera membri inferioris) Вона поділяється на: – стегно (femur); – гомілку (crus); – стопу (pes). Стегнова кістка (femur; os femoris) Стегнова кістка є складовою частиною стегна (femur), це типова довга (трубчаста) кістка (os longum), яка має: – проксимальний наросток, епіфіз (epiphysis proximalis), або проксимальний кінець (extremitas proximalis); – дистальний наросток, епіфіз (epiphysis distalis), або дистальний кінець (extremitas distalis); – тіло стегнової кістки, діафіз (corpus femoris; diaphysis femoris). На проксимальному наростку стегнової кістки (epiphysis proximalis femoris) міститься голівка стегнової кістки (caput femoris), на якій є суглобова поверхня голівки (facies articularis capitis) для з’єднання з кульшовою западиною (acetabulum). На голівці стегнової кістки (caput femoris) розташована ямка голівки стегнової кістки (fovea capitis femoris). Дистальніше від голівки стегнової кістки (caput femoris) добре помітна шийка стегнової кістки (collum femoris), а позаду: – великий вертлюг (trochanter major), на ньому розташована вертлюгова ямка (fossa trochanterica); – малий вертлюг (trochanter minor). Позаду вертлюги (trochanteres) сполучаються між собою міжвертлюговим гребенем (crista intertrochanterica), а спереду – міжвертлюговою лінією (linea intertrochanterica). Передня поверхня тіла стегнової кістки (facies anterior corporis femoris) гладка, а на задній поверхні (facies posterior) розташована шорстка лінія (linea aspera), яка складається з: – бічної губи (labium laterale); – присередньої губи (labium mediale). Присередня губа (labium mediale) вгорі переходить у гребінну лінію (linea pectinea), а бічна губа (labium laterale) – у сідничну горбистість (tuberositas glutea). Донизу ці губи (labia) розходяться і оточують підколінну поверхню (facies poplitea). На дистальному наростку стегнової кістки (epiphysis distalis ossis femoris) розташовані: – бічний виросток (condylus lateralis); – присередній виросток (condylus medialis), вище від яких знаходяться: – бічний надвиросток (epicondylus lateralis); – присередній надвиросток (epicondylus medialis). Між бічним виростком (condylus lateralis) та присереднім відростком (condylus medialis) розміщена міжвиросткова ямка (fossa intercondylaris), яка вгорі і позаду оточена міжвиростковою лінією (linea intercondylaris). На передній поверхні дистального нароста знаходиться наколінна поверхня (facies patellaris) для з’єднання з наколінком. Наколінок (patella) Наколінок є губчастою сесамоподібною кісткою (os sesamoideum), яка розташована у товщі сухожилка чотириголового м’яза стегна (musculus quadriceps femoris) і має: – основу наколінка (basis patellae); – верхівку наколінка (apex patellae); – передню поверхню (facies anterior); – суглобову поверхню (facies articularis). Кістки гомілки (ossa cruris) До них належать: – присередньо розташована великогомілкова кістка (tibia); – збоку розташована малогомілкова кістка (fibula). Це типові довгі (трубчасті) кістки (ossa longa). Вони є складовою частиною гомілки (crus). Великогомілкова кістка (tibia) Великогомілкова кістка має: – проксимальний наросток, епіфіз (epiphysis proximalis), або проксимальний кінець (extremitas proximalis); – дистальний наросток, епіфіз (epiphysis distalis), або дистальний кінець (extremitas distalis); – тіло великогомілкової кістки, діафіз (corpus tibiae; diaphysis tibiae). На проксимальному наростку великогомілкової кістки (epiphysis proximalis tibiae) містяться: – присередній виросток (condylus medialis); – бічний виросток (condylus lateralis), на яких розташована: – верхня суглобова поверхня (facies articularis superior), яка розділена міжвиростковим підвищенням (eminentia intercondylaris). Міжвиросткове підвищення великогомілкової кістки (eminentia intercondylaris tibiae) складається з: – присереднього міжвиросткового горбка (tuberculum intercondylare mediale); – бічного міжвиросткового горбка (tuberculum inter-condylare laterale). Спереду і позаду від міжвиросткового підвищення (eminentia intercondylaris) знаходяться: – переднє міжвиросткове поле (area intercondylaris anterior); – заднє міжвиросткове поле (area intercondylaris posterior). Збоку і знизу на бічному виростку великогомілкової кістки (condylus lateralis tibiae) розташована малогомілкова суглобова поверхня (facies articularis fibularis) для з’єднання з малогомілковою кісткою (fibula). Тіло великогомілкової кістки (corpus tibiae) має трикутну форму, на ньому розрізняють: – присередню поверхню (facies medialis); – бічну поверхню (facies lateralis); – задню поверхню (facies posterior), на якій розташована лінія камбалоподібного м’яза (linea musculi solei); – присередній край (margo medialis); – міжкістковий край (margo interosseus); – передній край (margo anterior). У верхній частині переднього краю тіла великогомілкової кістки (margo anterior corporis tibiae) розташована горбистість великогомілкової кістки (tuberositas tibiae). На дистальному наростку великогомілкової кістки (epiphysis distalis tibiae) з присереднього боку розташована присередня кісточка (malleolus medialis), яка має: – кісточкову борозну (sulcus malleolaris); – суглобову поверхню присередньої кісточки (facies articularis malleoli medialis) для з’єднання з надп’ятковою кісткою (talus). З бічної сторони на дистальному наростку (epiphysis distalis) є малогомілкова вирізка (incisura fibularis) для з’єднання із малогомілковою кісткою. Малогомілкова кістка (fibula) Малогомілкова кістка має: – проксимальний наросток, епіфіз (epiphysis proximalis), або проксимальний кінець (extremitas proximalis); – дистальний наросток, епіфіз (epiphysis distalis), або дистальний кінець (extremitas distalis); – тіло малогомілкової кістки, діафіз (corpus fibulae; diaphysis fibulae). На проксимальному наростку малогомілкової кістки (epiphysis proximalis fibulae) є: – голівка малогомілкової кістки (caput fibulae), на якій розташована суглобова поверхня голівки малогомілкової кістки (facies articularis capitis fibulae), що закінчується верхівкою голівки малогомілкової кістки (apex capitis fibulae); – знизу від голівки знаходиться шийка малогомілкової кістки (collum fibulae). На тілі малогомілкової кістки (corpus fibulae) розрізняють: – бічну поверхню (facies lateralis); – присередню поверхню (facies medialis); – задню поверхню (facies posterior); – передній край (margo anterior); – міжкістковий край (margo interosseus); – задній край (margo posterior). На дистальному наростку малогомілкової кістки (epiphysis distalis fibulae) розташована бічна кісточка (malleolus lateralis), на якій розміщена ямка бічної кісточки (fossa malleoli lateralis). На бічній кісточці (malleolus lateralis) є суглобова поверхня бічної кісточки (facies articularis malleoli lateralis) для з’єднання з надп’ятковою кісткою (talus), а позаду неї проходить кісточкова борозна (sulcus malleolaris). Кістки стопи (ossa pedis) Вони поділяються на: – заплеснові кістки (ossa tarsi); – плеснові кістки (ossa metatarsi); – кістки пальців (ossa digitorum). Заплеснові кістки (ossa tarsi; ossa tarsalia) Заплеснові кістки розташовані у два ряди: – проксимальний ряд; – дистальний ряд. До проксимального ряду заплеснових кісток (ossa tarsi) належать: – надп’яткова кістка (talus); – п’яткова кістка (calcaneus). До дистального ряду заплеснових кісток (ossa tarsi) належать: – човноподібна кістка (os naviculare); – кубоподібна кістка (os cuboideum); – три клиноподібні кістки (ossa cuneiformia). Надп’яткова кістка (talus) Надп’яткова кістка має: – тіло надп’яткової кістки (corpus tali); – шийку надп’яткової кістки (collum tali); – голівку надп’яткової кістки (caput tali). Зверху на тілі надп’яткової кістки (corpus tali) є блок надп’яткової кістки (trochlea tali), який має: – верхню поверхню (facies superior); – бічну кісточкову поверхню (facies malleolaris lateralis); – присередню кісточкову поверхню (facies malleolaris medialis). Збоку на тілі надп’яткової кістки (corpus tali) розташований бічний відросток надп’яткової кістки (processus lateralis tali). Ззаду на тілі надп’яткової кістки (corpus tali) розміщений задній відросток надп’яткової кістки (processus posterior tali), який борозною сухожилка довгого м’яза-згинача великого пальця (sulcus tendinis musculi flexoris hallucis longi) поділяється на: – бічний горбок (tuberculum laterale); – присередній горбок (tuberculum mediale). Знизу на тілі надп’яткової кістки (corpus tali) є: – передня п’яткова суглобова поверхня (facies articularis calcanea anterior); – середня п’яткова суглобова поверхня (facies articularis calcanea media); – задня п’яткова суглобова поверхня (facies articularis calcanea posterior). Між задньою п’ятковою суглобовою поверхнею (facies articularis calcanea posterior) та середньою п’ятковою суглобовою поверхнею (facies articularis calcanea media) розташована борозна надп’яткової кістки (sulcus tali), яка разом з борозною п’яткової кістки (sulcus calcanei) утворює пазуху заплесна (sinus tarsi). Голівка надп’яткової кістки (caput tali) спереду закінчується човноподібною суглобовою поверхнею (facies articularis navicularis). П’яткова кістка (calcaneus) П’яткова кістка має: п’ятковий горб (tuber calcanei), який забезпечує опору тіла людини. Зверху на п’ятковій кістці (calcaneus) розташовані: – передня надп’яткова суглобова поверхня (facies articularis talaris anterior); – середня надп’яткова суглобова поверхня (facies articularis talaris media); – задня надп’яткова суглобова поверхня (facies articularis talaris posterior). Між середньою надп’ятковою суглобовою поверхнею (facies articularis talaris media) та задньою надп’ятковою суглобовою поверхнею (facies articularis talaris posterior) розташована борозна п’яткової кістки (sulcus calcanei), яка з борозною надп’яткової кістки (sulcus tali) утворює пазуху заплесна (sinus tarsi). Cередня надп’яткова суглобова поверхня (facies articularis talaris media) розташована на відростку п’яткової кістки – підпорі надп’яткової кістки (sustentaculum tali). Інколи вона відсутня. Під підпорою надп’яткової кістки (sustentaculum tali) розміщена борозна сухожилка довгого м’яза-згинача великого пальця (sulcus tendinis musculi flexoris hallucis longi). Із зовнішнього боку по п’ятковій кістці (calcaneus) проходить борозна сухожилка довгого малогомілкового м’яза (sulcus tendinis musculi fibularis longi; sulcus tendinis musculi peronei longi). Ця борозна обмежена угорі малогомілковим блоком (trochlea fibularis; trochlea peronealis). Спереду на п’ятковій кістці (calcaneus) розташована кубоподібна суглобова поверхня (facies articularis cuboidea). До дистального ряду заплеснових кісток (ossa tarsi) належать: – човноподібна кістка (os naviculare), яка має горбистість човноподібної кістки (tuberositas ossis navicularis); – кубоподібна кістка (os cuboideum), на якій знаходяться: – борозна сухожилка довгого малогомілкового м’яза (sulcus tendinis musculi fibularis longi; sulcus tendinis musculi peronei longi); – горбистість кубоподібної кістки (tuberositas ossis cuboidei); – п’ятковий відросток (processus calcaneus). – три клиноподібні кістки (ossa cuneiformia), а саме: – бічна клиноподібна кістка (os cuneiforme laterale); – проміжна клиноподібна кістка (os cuneiforme intermedium); – присередня клиноподібна кістка (os cuneiforme mediale). Плеснові кістки (ossa metatarsi) Це п’ять коротких (трубчастих) кісток (ossa brevia), які мають: – проксимальний виросток, епіфіз (epiphysis proximalis), або проксимальний кінець (extremitas proximalis); – дистальний наросток, епіфіз (epiphysis distalis), або дистальний кінець (extremitas distalis); – тіло плеснових кісток, діафіз (corpus ossium metatarsi; diaphysis ossium metatarsi). Проксимальний наросток плеснових кісток (epiphysis proximalis ossium metatarsi) утворює основу плеснової кістки (basis ossis metatarsi). На дистальному наростку плеснових кісток (epiphysis distalis ossium metatarsi) розміщена голівка плеснової кістки (caput ossis metatarsi). Між наростками (epiphyses) розташоване тіло плеснової кістки (corpus ossis metatarsi). На основах II і V кісток з бічних сторін знаходяться суглобові поверхні (facies articulares). Збоку основи першої плеснової кістки [I] (basis ossis metatarsi [I]) розташована горбистість першої плеснової кістки [I] (tuberositas ossis metatarsi primi [I]). Збоку основи п’ятої плеснової кістки [V] (basis ossis metatarsi quinti [V]) розташована горбистість п’ятої плеснової кістки [V] (tuberositas ossis metatarsi quinti [V]). Кістки пальців; фаланги (ossa digitorum; phalanges) Кістки пальців складаються із: – проксимальних фаланг (phalanges proximales); – середніх фаланг (phalanges mediae); – кінцевих фаланг (phalanges distales). Великий палець стопи (hallux) має лише проксимальну фалангу (phalanx proximalis) та кінцеву фалангу (phalanx distalis). На дистальних кінцях кожної кінцевої фаланги (phalanx distalis) міститься горбистість кінцевої фаланги (tuberositas phalangis distalis). Кістки пальців (ossa digitorum) мають: – основу фаланги (basis phalangis); – тіло фаланги (corpus phalangis); – голівку фаланги (caput phalangis). На голівці фаланг (caput phalangium), крім кінцевих фаланг (phalangium distales), розташований блок фаланги (trochlea phalangis). З’ЄДНАННЯ (juncturae) або СИСТЕМА З’ЄДНАНЬ (systema articulare). вчення про суглоби та зв’язки (arthrologia et syndesmologia) Скелет разом із м’язами виконує функції опори і руху завдяки тому, що всі кістки з’єднані між собою та утворюють різного ступеня рухливі кісткові важелі. Кістки та їх з’єднання становлять пасивну, а м’язи – активну частину опорно-рухового апарату. Характер з’єднань залежить від будови і функції тієї чи іншої кісткової ланки. Тобто з’єднання кісток зумовлюють їх більшу або меншу взаємну рухомість і забезпечують функціонування скелета людини як єдиного цілого. Кістки нижчих водних хребтових тварин сполучаються між собою за допомогою неперервних з’єднань. У наземних тварин види рухів ускладнились: сформувалися перехідні форми з’єднань, наприклад, симфізи і найбільш рухливі перервні з’єднання – суглоби. У процесі онтогенезу людини більшість з’єднань кісток проходять дві стадії розвитку: спочатку виникають неперервні з’єднання, а потім частина з них перетворюється в перервні з’єднання – суглоби. У мезенхімі, що з’єднує зачатки кісток, на 6-му тижні ембріонального розвитку формується щілина, потім суглобові хрящі, капсула і зв’язки. Суглоби людини вивчає наука артрологія (arthrologia, від грец. arthron – суглоб). З’єднання кісток (juncturae ossium) Вони поділяються на: – неперервні (synarthroses); – перервні (diarthroses); – напівперервні (symphyses). Синартрози, симфізи До синартрозів (synarthroses), або неперервних з’єднань, належать: – волокнисте з’єднання (junctura fibrosa), а саме: – синдесмози (syndesmoses), різновидом яких є вклинення; ґомфоз (gomphosis); – міжкісткова перетинка (membrana interossea); – шво (sutura); – схіндильоз (schindylesis), що перекладається як розщеплення (наприклад, розщеплення може мати крижова кістка); – хрящове з’єднання (junctura cartilaginea), різновидом якого є: – синхондроз (synchondrosis); – симфіз (symphysis); – наростковий хрящ (cartilago epiphysialis); – кісткове з’єднання – синостоз (synostosis), тобто з’єднання кісток (juncturae ossium) за допомогою кісткової тканини; – м’язове з’єднання – синсаркоз (synsarcosis), тобто з’єднання кісток (juncturae ossium) за допомогою м’язів (з’єднання під’язикової кістки з нижньою щелепою та з’єднання лопатки з хребтовим стовпом і грудною кліткою). Волокнисті з’єднання (juncturae fibrosae) Вони поділяються на: – зв’язки (ligamenta); – мембрани (membranae); – шво (sutura); – вклинення (gomphosis), або зубо-комірковий синдесмоз (syndesmosis dentoalveolaris). Зв’язки (ligamenta) бувають колагенові й еластичні, а саме: – внутрішньокапсулярні зв’язки (ligg. intracapsularia); – капсулярні зв’язки (ligg. capsularia); – позакапсулярні зв’язки (ligg. extracapsularia). Мембрани (membranae) поділяються на: – міжкісткові мембрани (membranae interosseae); – тім’ячка (fonticuli). Шво (sutura) поділяється на: – зубчасте шво (sutura serrata); – лускове шво (sutura squamosa); – плоске шво (sutura plana). Хрящові з’єднання (juncturae cartilagineae) Вони поділяються на: – тимчасові (під час росту кісток), коли прошарок хряща між кістками поступово заміщується кістковою тканиною, і таке з’єднання перетворюється на синостоз; – постійні, коли прошарок хрящової тканини між кістками існує упродовж усього життя людини. Cимфізи (symphyses), або напівсуглоби (hemiarthroses) Вони мають невелику щілину в хрящовому або волокнистому прошарку між зчленованими кістками. Цей тип з’єднання є перехідною формою від неперервних з’єднань до перервних. Синовіальні з’єднання (juncturae synoviales), або суглоб (articulatio), чи діартроз (diarthrosis) Раніше їх називали перервними з’єднаннями. Це найбільш рухомі з’єднання між кістками, для утворення яких необхідні чотири основні елементи, а саме: 1 Не менше двох суглобових поверхонь (facies articulares), які вкриті гіаліновим хрящем і мають: – суглобову ямку (fossa articularis); – голівку суглоба; суглобову головку (caput articulare). 2 Суглобова капсула (capsula articularis), яка складається з: – волокнистої перетинки; волокнистого шару (membrana fibrosa; stratum fibrosum); – синовіальної перетинки; синовіального шару (membrana synovialis; stratum synoviale), який має синовіальні складки (plicae synoviales) і синовіальні ворсинки (villi synoviales). 3 Суглобова порожнина (cavitas articularis), яка може мати: – суглобовий закуток (recessus articularis); – синовіальну піхву (vagina synovialis); – синовіальну сумку (bursa synovialis). 4 Синовію (synovia) – синовіальну рідину, що змочує суглобові поверхні. Вона продукується клітинами синовіального шару. Суглоби (articulationes) можуть мати і додаткові елементи, до яких належать: – зв’язки (ligamenta); – синовіальні сумки (bursae synoviales); – жирові складки (plicae adiposae); – синовіальні ворсинки (villi synoviales); – суглобові диски (disci articulares); – суглобові меніски (menisci articulares); – суглобові губи (labra articularia); – сесамоподібні кістки (ossa sesamoidea). Суглоби за будовою поділяються на: – прості суглоби (articulationes simplices), які складаються з двох суглобових поверхонь (facies articulares); – складні суглоби (articulationes compositae), що мають більше ніж дві суглобові поверхні (facies articulares); – комбіновані суглоби (articulationes combinatae), які анатомічно відокремлені, але зв’язані між собою загальною функцією; – комплексні суглоби (articulationes complexae), в порожнині яких є суглобові диски (disci articulares) або суглобові меніски (menisci articulares), які поділяють суглобову порожнину (cavitas articularis) на два і більше відділів. Суглоби за функцією поділяють на: – одноосьові суглоби; – двоосьові суглоби; – багатоосьові суглоби. До одноосьових суглобів за формою належать: – циліндричні суглоби (articulationes cylindricae), у яких рухи відбуваються навколо поздовжньої осі (axis longitudinalis); ці суглоби ще називають обертовими суглобами (articulationes trochoideae); – блокоподібні суглоби (ginglymi) та їх різновид – гвинтоподібні суглоби (articulationes cochleares). До двоосьових суглобів належать: – двовідросткові суглоби (articulationes bicondylares); – еліпсоподібні суглоби (articulationes ellipsoideae); – сідлоподібні суглоби (articulationes sellares). До триосьових суглобів; багатоосьових суглобів належать: – плоскі суглоби (articulationes planae), які можуть бути малорухомими суглобами (amphiarthrosеs); – кулясті суглоби (articulationes spheroideae); – чашоподібні суглоби (articulationes cotylicae). Чим більша конгруентність (відповідність) суглобових поверхонь, тим менший обсяг рухів у такому суглобі. Це основний закон системи з’єднань (артросиндесмології). У суглобах (articulationes) залежно від будови (форма і рельєф, суглобові поверхні, розмір, розташуваня зв’язок) з’єднувальних поверхонь рухи можуть здійснюватись навколо: – лобової; фронтальної осі (axis frontalis); – стрілової; сагітальної осі (axis sagittallis); – вертикальної; прямовисної осі (axis verticalis). Навколо лобової осі (axis frontalis) в суглобі (articulatio) можливе: – згинання (flexio); – розгинання (extensio). Навколо стрілової осі (axis sagittallis) в суглобі (articulatio) можливе: – відведення (abductio); – приведення (adductio). Навколо вертикальної осі (axis verticalis) в суглобі (articulatio) можливі: – обертання назовні; бічне обертання (rotatio externa; exorotatio; rotatio lateralis); – обертання досередини; присереднє обертання (rotacio interna; endorotatio; rotatio medialis). Навколо усіх осей у суглобі (articulatio) можливе колове обертання (circumductio), при якому вільний кінець кістки чи кінцівки описує конус. У суглобах (articulationes) деяких ділянок кінцівок (regiones membrorum) також можливі: – привертання (pronatio); – відвертання (supinatio); – протиставлення (oppositio); – зіставлення (repositio). Характеристику суглобові необхідно давати за такою схемою: – назва суглоба; – назва кісток, які беруть участь у формуванні суглоба; – назва суглобових поверхонь; – форма суглоба; – яким є суглоб за будовою; – яким є суглоб за функцією; – осі обертання; – види рухів; – прикріплення суглобової капсули; – зв’язки суглоба; – особливості суглоба (наявність елементів допоміжного апарату суглоба, окрім зв’язок). З’єднання хребтового стовпа (juncturae columnae vertebralis) У хребтовому стовпі (columna vertebralis) є усі види з’єднань кісток (juncturae ossium): – синдесмози хребтового стовпа (syndesmoses columnae vertebralis); – синхондрози хребтового стовпа (synchondroses columnae vertebralis); – суглоби хребтового стовпа (articulationes columnae vertebralis). До синдесмозів хребтового стовпа (syndesmoses columnae vertebralis) належать: – міжостьові зв’язки (ligamenta interspinalia); – жовті зв’язки (ligg. flava); – міжпоперечні зв’язки (ligg.intertransversaria); – надостьова зв’язка (lig. supraspinale); – каркова зв’язка (lig. nuchae); – передня поздовжня зв’язка (lig. longitudinale anterius); – задня поздовжня зв’язка ((lig. longitudinale posterius); – поперечні зв’язки (ligg. transversa). Перелічені вище зв’язки зміцнюють міжхребцеві симфізи (symphyses intervertebrales) та дуговідросткові суглоби (articulationes zygapophysiales). До синхондрозів хребтового стовпа (synchondroses columnae vertebralis) у дорослих людей належать міжхребцеві диски (disci intervertebrales) та міжхребцеві симфізи (symphyses intervertebrales), а у дітей ще і синхондрози між крижовими хребцями (synchondroses vertebrarum sacralium). Міжхребцевий диск (discus intervertebralis) Він складається з: – периферичної частини – волокнистого кільця (anulus fibrosus); – центральної частини – драглистого ядра (nucleus pulposus). Всередині драглистого ядра часто є щілина, яка перетворює це хрящове з’єднання у напівсуглоб, тобто міжхребцевий симфіз (symphysis intervertebralis). Міжхребцевий симфіз (symphysis intervertebralis) Утворений міжхребцевим диском (discus intervertebralis), який розташований між тілами суміжних хребців (corpora vertebrarum), обернених один до одного. Суглоби хребтового стовпа (articulationеs columnae vertebralis) Атланто-осьовий суглоб (articulatio atlantoaxialis) До суглобів хребтового стовпа (articulationes columnae vertebralis) належать: – серединний атланто-осьовий суглоб (articulatio atlanto-axialis mediana); – бічні атланто-осьові суглоби (articulationes atlanto-axiales laterales); – дуговідросткові суглоби (articulationes zygapo-physiales); – попереково-крижовий суглоб (articulatio lumbo-sacralis); – крижово-куприковий суглоб (articulatio sacrococcygea). Атланто-осьовий суглоб складається з: А. Серединного атланто-осьового суглоба (articulatio atlantoaxialis mediana) Цей суглоб є: – циліндричний (articulatio cylindrica) – за формою; – комбінований (articulatio combinata) – за будовою (вид суглоба); – одноосьовий – за функцією. Суглобові поверхні (facies articulares): – ямка зуба на атланті (fovea dentis atlantis); – передня суглобова поверхня зуба осьового хребця (facies articularis anterior dentis axis); – задня суглобова поверхня зуба осьового хребця (facies articularis posterior dentis axis); – поперечна зв’язка атланта (ligamentum transversum atlantis). Рухи навколо вертикальної осі (axis verticalis). Види рухів: – обертання (rotatio) голови вправо і вліво, тобто обертання назовні (rotatio externa); – обертання досередини (rotatio interna). Б. Бічного атланто-осьового суглоба (articulatio atlantoaxialis lateralis), парний Він є: – плоским (articulatio plana) – за формою; – комбінованим (articulatio combinata) – за будовою (вид суглоба); – багатоосьовим – за функцією. Суглобові поверхні: – нижні суглобові поверхні атланта (facies articulares inferiores atlantis); – верхні суглобові поверхні осьового хребця (facies articulares superiores axis). Рухи навколо вертикальної осі (axis verticalis). Види рухів: обертання (rotatio) голови вправо і вліво. Допоміжний апарат серединного атланто-осьового суглоба (art. atlantoaxialis mediana) та бічного атланто-осьового суглоба (art. atlantoaxialis lateralis) спільний і має: – крилоподібні зв’язки (ligg. alaria); – зв’язку верхівки зуба (lig. apicis dentis); – хрестоподібну зв’язку атланта (lig. cruciforme atlantis), до складу якої входять: – поздовжні пучки (fasciculi longitudinales); – поперечна зв’язка атланта (lig. transversum atlantis); – покрівельна перетинка (membrana tectoria). Дуговідросткові суглоби (articulationes zygapophysiales) або міжхребцеві суглоби (articulationes intervertebrales) Дуговідросткові суглоби бувають: – плоскі (articulationes planae) – за формою; – комбіновані (articulationes combinatae) – за будовою (вид суглоба); – багатоосьові – за функцією. Суглобові поверхні: – нижні суглобові відростки хребця (processus articulares inferiores vertebrae), що розташовані у вище розміщеному хребці; – верхні суглобові відростки хребця (processus articulares superiores vertebrae), що розташовані у нижче розміщеному хребці. Рухи навколо: – вертикальної осі (axis verticalis); – стрілової осі (axis sagittalis); – лобової осі (axis frontalis). Вид руху: ковзання, суглоб є малорухомим (amphiarthrosis). Допоміжний апарат представлений такими зв’язками: – довгими (з’єднують між собою більше двох хребців); – короткими (з’єднують між собою сусідні хребці). До коротких зв’язок (ligamenta brevia) належать: – жовта зв’язка (lig. flavum); – міжостьовi зв’язки (ligg. interspinalia); – міжпоперечні зв’язки (ligg. intertransversaria); – поперечні зв’язки (ligg. transversa), вони укріплюють ці суглоби. До довгих зв’язок (ligg. longa), які розташовані вздовж хребтового стовпа (columna vertebralis), належать: – передня поздовжня зв’язка (lig. longitudinale anterius); – задня поздовжня зв’язка (lig. longitudinale posterius); – надостьова зв’язка (lig. supraspinale), яка у шийному відділі формує каркову зв’язку (lig. nuchae). Попереково-крижовий суглоб (art. lumbosacralis) Він за будовою, формою та функцією подібний до дуговідросткових суглобів (articulationes zygapophysiales). Допоміжний апарат – клубово-поперекова зв’язка (lig. iliolumbale). Між основою крижової кістки (basis ossis sacri) та тілом V поперекового хребця (corpus vertebrae lumbalis quinti [V]), як правило, є симфіз (symphysis). Крижово-куприковий суглоб (articulatio sacrococcygea) Крижово-куприковий суглоб утворений: – верхівкою крижової кістки (apex ossis sacri); – основою куприкової кістки (basis ossis coccygis). Найчастіше це з’єднання є симфізом (symphysis). Допоміжний апарат: – поверхнева задня крижово-куприкова зв’язка; поверхнева дорсальна крижово-куприкова зв’язка (lig. sacro-coccygeum posterius superficiale; lig. sacrococcygeum dorsale superficiale); – глибока задня крижово-куприкова зв’язка; глибока дорсальна крижово-куприкова зв’язка (lig. sacro-coccygeum posterius profundum; lig. sacrococcygeum dorsale profundum); – передня крижово-куприкова зв’язка; вентральна крижово-куприкова зв’язка (lig. sacrococcygeum anterius; lig. sacrococcygeum ventrale); – бічна крижово-куприкова зв’язка (lig. sacrococcygeum laterale). У жінок щілина крижово-куприкового симфізу (fissura sacrococcygea symphysis) більша, ніж у чоловіків, що дозволяє куприку (coccyx) значно відхилятись назад під час пологів, збільшуючи розмір нижнього отвору таза (apertura pelvis inferior). З’єднання хребтового стовпа (juncturae columnae vertebralis) з черепом (cranium) Атланто-потиличний суглоб (articulatio atlantooccipitalis), парний Він є: – двовідростковий (articulatio bicondylaris) – за формою; – комбінований (articulatio combinata) – за будовою (вид суглоба); – двоосьовий – за функцією. Суглобові поверхні: – потиличні відростки (condylі occipitales); – верхні суглобові поверхні атланта (facies articulares superiores atlantis). Рухи навколо: – лобової осі (axis frontalis); – стрілової осі (axis sagittalis). Види рухів: – нахили голови вперед і назад, тобто згинання (flexio) і розгинання (extensio); – нахили голови вправо і вліво, тобто відведення (abductio) і приведення (adductio). Допоміжний апарат: – передня атланто-потилична перетинка (membrana atlantooccipitalis anterior); – задня атланто-потилична перетинка (membrana atlantooccipitalis posterior); – бічна атланто-потилична зв’язка (lig. atlantooccipitale laterale). З’єднання грудної клітки (juncturae thoracis) З’єднання грудної клітки (juncturae thoracis) поділяються на: – синдесмози грудної клітки (syndesmoses thoracis); – синхондрози грудної клітки (synchondroses thoracis); – суглоби грудної клітки (articulationes thoracis). Грудна клітка (thorax) має: – з’єднання ребер (juncturae costarum) із хребтовим стовпом (columna vertebralis); – з’єднання ребер (juncturae costarum) із грудниною (sternum); – з’єднання ребер (juncturae costarum) між собою. До синдесмозів грудної клітки (syndesmoses thoracis) належать: – зовнішня міжреброва перетинка (membrana intercostalis externa); – внутрішня міжреброва перетинка (membrana intercostalis interna). До синхондрозів грудної клітки (synchondroses thoracis) належать: – реброво-груднинний синхондроз (synchondrosis costosternalis); – синхондроз першого ребра (synchondrosis costae primae); – груднинні синхондрози (synchondroses sternales). До груднинних синхондрозів (synchondroses sternales) належать: – груднинний мечоподібний симфіз (symphysis xiphosternalis); – ручко-груднинний симфіз (symphysis manubrio-sternalis) або ручко-груднинний синхондроз (synchondrosis manubriosternalis). Суглоби грудної клітки (articulationеs thoracis) Реброво-хребтові суглоби (articulationеs costovertebrales) За будовою вони складаються з двох суглобів: – суглоба головки ребра (articulatio capitis costae); – реброво-поперечного суглоба (articulatio costo-transversaria). Вони є комбінованими суглобами (articulationes combinatae). Суглобові поверхні: – головка ребра і реброві ямки на хребцях (caput costae et foveae costales vertebrarum); – горбок ребра і реброва ямка поперечного відростка хребця (tuberculum costae et fovea costalis processus transversi vertebrae). Рухи навколо осі, що проходить через ці два суглоби. Види рухів: – обертання ребер (rotatio costarum), внаслідок чого відбувається: – піднімання ребра; – опускання ребра. А. Суглоб головки ребра (articulatio capitis costae) Суглоб головки ребра є: – кулястий (articulatio spheroidea) – за формою; – комбінований (articulatio combinata) – за будовою (вид суглоба); – триосьовий – за функцією. Суглобові поверхні: – головка ребра (caput costae); – верхні реброві ямки тіл хребців (foveae costales superiores corporum vertebrarum); – нижні реброві ямки тіл хребців (foveae costales inferiores corporum vertebrarum). Рухи навколо майже стрілової осі (axis sagittalis). Види рухів: – обертання ребер (rotatio costarum), внаслідок чого відбувається: – піднімання ребер; – опускання ребер. Допоміжний апарат: – промениста зв’язка голівки ребра (lig. capitis costae radiatum); – внутрішньосуглобова зв’язка головки ребра (lig. capitis costae intraarticulare). Вона існує лише у з’єднаннях II – X ребер з хребтом. Б. Реброво-поперечний суглоб (articulatio costotransversaria) Він існує між I – X ребрами та відповідним грудним хребцем і є: – циліндричним (articulatio cylindrica) – за формою; – комбінованим (articulatio combinata) – за будовою (вид суглоба); – одноосьовим – за функцією. Суглобові поверхні: – горбок ребра (tuberculum costae); – реброва ямка поперечного відростка хребця (fovea costalis processus transversi vertebrae). Рухи навколо майже стрілової осі (axis sagittalis). Вид рухів: обертання ребер (rotatio costarum), внаслідок чого відбувається: – піднімання ребер; – опускання ребер. Допоміжний апарат: – реброво-поперечна зв’язка (lig. costotransversarium), яка складається з: – верхньої реброво-поперечної зв’язки (lig. costotrans-versarium superius); – бічної реброво-поперечної зв’язки (lig. costotrans-versarium laterale); – попереково-ребрової зв’язки (lig.lumbocostale). Груднино-реброві суглоби (articulationes sternocostales) Груднино-реброві суглоби утворені ребровими хрящами (cartilagines costales) II-VII ребер (costae II-VII) та відповідною вирізкою груднини. Цей суглоб буває: – плоский (articulatio plana) – за формою; – простий (articulatio simplex) – за будовою (вид суглоба); – тривісний – за функцією. Суглобові поверхні: – реброва вирізка груднини (incisura costalіs sterni); – груднинний кінець ребра (extremitas sternalis costae). Рухи навколо: – вертикальної осі (axis verticalis); – стрілової осі (axis sagittalis); – лобової осі (axis frontalis). Види рухів, цей суглоб є малорухомим суглобом (amphiarthrosis), в якому відбуваються: – піднімання ребер; – опускання ребер. Допоміжний апарат: – внутрішньосуглобова груднино-реброва зв’язка (lig. sternocostale intraarticulare), вона зміцнює суглоб, який зчленовує II ребро (costa II) з грудниною (sternum); – променисті груднино-реброві зв’язки (ligg. sterno-costalia radiata); – перетинка груднини (membrana sterni); – реброво-мечоподібні зв’язки (ligg. costoxiphoidea) зв’язують хрящ VII ребра з мечоподібним відростком. Міжхрящові суглоби (articulationes interchondrales) Вони знаходяться між ребровими хрящами VII – X ребер (cartilagines costales VII – X costarum). Передні кінці цих ребер, не досягаючи груднини, з’єднуються кожний з хрящем розміщеного вище ребра з допомогою сполучної тканини (textus connectivus fibrosus). Реброво-хрящові суглоби (articulationes costochondrales) Реброво-хрящові суглоби з’єднують: – кісткову частину ребра (pars ossea costae) з ребровими хрящами (cartilagines costales), у них відсутня суглобова порожнина (cavitas articularis). з’єднання черепа (juncturae cranii) Кістки черепа (ossa cranii) з’єднуються між собою в основному за допомогою синартрозів (synarthroses), тобто неперервних видів з’єднань. Винятком є з’єднання нижньої щелепи із скроневою кісткою з утворенням скронево-нижньощелепного суглоба (articulatio temporomandibularis). Волокнисті та хрящові з’єднання черепа Неперервні з’єднання черепа (synarthroses cranii) представлені переважно волокнистими з’єднаннями черепа (juncturae fibrosae cranii) у вигляді: – швів (suturae) у дорослих людей; – міжкісткових перетинок (membranae interosseae) – у новонароджених. До неперервних з’єднань черепа (synarthroses cranii) належать також з’єднання черепа (juncturae cranii) з під’язиковою кісткою (os hyoideum) за допомогою м’язів – синсаркоз (synsarcosis) та зв’язок – синдесмоз (syndesmosis). До неперервних з’єднань черепа (synarthroses cranii) належать і хрящові з’єднання черепа (juncturae cartilagineae cranii), що розташовані в ділянці основи черепа (basis cranii). Волокнисті з’єднання черепа (juncturae fibrosae cranii) поділяються на: – синдесмози черепа (syndesmoses cranii); – шви черепа (suturae cranii); – зубокомірковий синдесмоз; вклинення (syndesmosis dentoalveolaris; gomphosis). До синдесмозів черепа (syndesmoses cranii) належать: – крилоостьова зв’язка (lig. pterygospinale); – шилопід’язикова зв’язка (lig. stylohyoideum). До швів черепа (suturae cranii) належить більшість швів, назва яких утворена від назв двох кісток, що з’єднуються: – потилично-соскоподібне шво (sutura occipitomastoidea); – клинолобове шво (sutura sphenofrontalis); – лобово-носове шво (sutura frontonasalis); – лобово-верхньощелепне шво (sutura frontomaxillaris); – клино-виличне шво (sutura sphenozygomatica); – піднебінно-верхньощелепне шво (sutura palato-maxillaris) тощо. Частина швів мають такі назви: – вінцеве шво (sutura coronalis); – стрілове шво (sutura sagittalis); – лямбдоподібне шво (sutura lambdoidea); – лускове шво (sutura squamosa); – міжносове шво (sutura internasalis); – міжверхньощелепне шво (sutura intermaxillaris); – серединне піднебінне шво (sutura palatina mediana); – поперечне піднебінне шво (sutura palatina transversa). Зубокомірковий синдесмоз; вклинення (syndesmosis dentoalveolaris; gomphosis) укріплює зуби у зубних комірках (alveoli dentales) завдяки періодонту (periodontium) та яснам (gingiva). Хрящові з’єднання черепа (juncturae cartilagineae cranii). До них належать такі синхондрози черепа (synchondroses cranii): – клино-потиличний синхондроз (synchondrosis sphenooccipitalis); – клино-кам’янистий синхондроз (synchondrosis sphenopetrosa); – кам’янисто-потиличний синхондроз (synchondrosis petrooccipitalis); – внутрішньопотиличний синхондроз (synchondrosis intraoccipitalis), який може бути: – заднім (synchondrosis intraoccipitalis posterior); – переднім (synchondrosis intraoccipitalis anterior); – клино-решітчастий синхондроз (synchondrosis sphenoethmoidalis). Суглоби черепа (articulationes cranii) До суглобів черепа (diarthroses cranii; articulationes cranii), або перервних з’єднань черепа (articulationes cranii), належить тільки скронево-нижньощелепний суглоб (articulatio temporomandibularis). Атланто-потиличний суглоб (articulatio atlanto-occipitalis), що описується в міжнародній анатомічній номенклатурі – український стандарт в розділі “Суглоби черепа” все ж належить до з’єднань хребтового стовпа з черепом. Скронево-нижньощелепний суглоб (articulatio temporomandibularis): – двовидростковий (articulatio bicondylaris); – комбінований (articulatio combinata); – комплексний (articulatio complexa). Рухи навколо: – лобової осі (axis frontalis); – стрілової осі (axis sagittalis). Види рухів: – піднімання і опускання нижньої щелепи (mandibula); – рухи вперед і назад, вправо і вліво, тобто відведення (abductio) та приведення (adductio); – невеликі колові обертання (circumductio). Суглобові поверхні: – нижньощелепна ямка скроневої кістки (fossa mandibularis ossis temporalis); – голівка нижньої щелепи (caput mandibulae). Допоміжний апарат: – суглобовий диск (discus articularis); – бічна зв’язка (lig. laterale); – присередня зв’язка (lig.mediale); – несправжні зв’язки (ligamenta spuria cranii): – клино-нижньощелепна (lig. sphenomandibulare); – шило-нижньощелепна (lig. stylomandibulare). З’єднання верхньої кінцівки (juncturae membri superioris) З’єднання верхньої кінцівки (juncturae membri superioris) поділяються на: – з’єднання грудного пояса (juncturae cinguli pectoralis); – з’єднання вільної верхньої кінцівки (juncturae membri superioris liberi). З’єднання грудного пояса (juncturae cinguli pectoralis) Синдесмози та суглоби грудного пояса З’єднання грудного пояса (juncturae cinguli pectoralis) поділяються на: – синдесмози грудного пояса; синдесмози пояса верхньої кінцівки (syndesmoses cinguli pectoralis; syndesmoses cinguli membri superioris); – суглоби грудного пояса; суглоби пояса верхньої кінцівки (articulationes cinguli pectoralis; articulationes cinguli membri superioris). Окрім цих з’єднань, на рівні з’єднань грудного пояса (juncturae cinguli pectoralis) є зв’язки (ligamenta), які сполучають різні анатомічні утвори лопатки (scapula) і не мають відношення до суглобів (articulationes). Такі зв’язки (ligamenta) називаються несправжніми зв’язками лопатки (ligamenta spuria scapulae), або власними зв’язками лопатки (ligamenta propria scapulae). Власні зв’язки лопатки (ligamenta propria scapulae): Дзьобо-надплечова зв’язка (lig. coracoacromiale), вона натягнута над плечовим суглобом (articulatio humeri) між верхівкою надплечового відростка (acromion) і дзьобоподібним відростком лопатки (processus coracoideus scapulae). Ця зв’язка (ligamentum) захищає плечовий суглоб (articulatio humeri) угорі та обмежує рухи плечової кістки (humerus) вверх при відведенні плеча (brachium). Якщо піднімати (відводити) плечову кістку вище 700, то вона впирається у дзьобо-надплечову зв’язку (lig. coracoacromiale) і при подальшому русі вгору починає рухатись лопатка (scapula) та ключиця (clavicula) у груднино-ключичному суглобі (articulatio sternoclavicularis). Дзьобо-надплечову зв’язку (lig. coracoacromiale) разом з відростками, до яких вона кріпиться, називають склепінням плечового суглоба (fornix articulationis humeri). Верхня поперечна зв’язка лопатки (lig. transversum scapulae superius) розташовується над вирізкою лопатки (incisura scapulae), перетворюючи цю вирізку в отвір. Нижня поперечна зв’язка лопатки (lig. transversum scapulae inferius) розміщена на задній поверхні лопатки (facies posterior scapulae) і натягнута між основою надплечового відростка (basis acromii) та заднім краєм суглобової западини лопатки (margo posterior cavitatis glenoidalis scapulae). Через отвори під вищезгадуваними зв’язками проходять судини і нерви. Власні зв’язки, за новою анатомічною номенклатурою (Сан-Паулу, 1997), належать до синдесмозів грудного пояса (syndesmoses cinguli pectoralis). До суглобів грудного пояса; суглобів пояса верхньої кінцівки (articulationes cinguli pectoralis; articulationes cinguli membri superioris) належать: – груднино-ключичний суглоб (articulatio sternoclavicularis); – надплечово-ключичний суглоб (articulatio acromioclavicularis). Груднино-ключичний суглоб (art. sternoclavicularis) Груднино-ключичний суглоб буває: – кулястий (articulatio spheroidea) – за формою; – комплексний (articulatio complexa) – за будовою (вид суглоба); – триосьовий – за функцією. Суглобові поверхні: – ключична вирізка груднини (incisura clavicularis sterni); – груднинний кінець ключиці (extremitas sternalis claviculae). Рухи навколо: – вертикальної осі (axis verticalis); – лобової осі (axis frontalis); – стрілової осі (axis sagittalis). Види рухів: – піднімання й опускання ключиці (levatio et descensus claviculae); – рухи вперед і назад; – обертання ключиці (rotatio claviculae); – колове обертання (circumductio). Допоміжний апарат: – суглобовий диск (discus articularis); – передня груднино-ключична зв’язка (lig. sternoclaviculare anterius); – задня груднино-ключична зв’язка (lig. sternoclaviculare posterius); – реброво-ключична зв’язка (lig. costoclaviculare); – міжключична зв’язка (lig. interclaviculare). Надплечово-ключичний суглоб (art. acromioclavicularis) Надплечово-ключичний суглоб буває: – плоский (articulatio plana) – за формою; – простий (articulatio simplex) – за будовою (вид суглоба), або комплексний у 30 % випадків; – триосьовий – за функцією. Суглобові поверхні: – ключична суглобова поверхня надплечового відростка лопатки (facies articularis clavicularis acromii scapulae); – надплечовий кінець ключиці (extremitas acromialis claviculae). Рухи навколо: – вертикальної осі (axis verticalis); – лобової осі (axis frontalis); – стрілової осі (axis sagittalis). Види рухів, він є малорухомий (amphiarthrosis), відбуваються: – рухи лопатки дозаду та в присереднью сторону до хребта. Допоміжний апарат: – суглобовий диск (discus articularis) в 30 % випадків; – надплечово-ключична зв’язка (lig. acromioclaviculare); – дзьобо-ключична зв’язка (lig. coracoclaviculare), яка складається з трапецієподібної зв’язки (lig. trapezoideum) і конічної зв’язки (lig. conoideum). З’єднання вільної верхньої кінцівки (juncturae membri superioris liberi) Воно включає в себе: – променево-ліктьовий синдесмоз (syndesmosis radioulnaris); – суглоби вільної верхньої кінцівки (articulationes membri superioris liberi). Променево-ліктьовий синдесмоз (syndesmosis radioulnaris) з’єднує тіла кісток передпліччя і представлений: – міжкістковою перетинкою передпліччя (membrana interossea antebrachii); – косою струною (chorda obliqua), яка з’єднує горбистість ліктьової кістки (tuberositas ulnae) з міжкістковим краєм променевої кістки (margo interosseus radii). До суглобів вільної верхньої кінцівки (articulationes membri superioris liberi) належать: – плечовий суглоб (articulatio humeri; articulatio glenohumeralis); – ліктьовий суглоб (articulatio cubiti); – дистальний променево-ліктьовий суглоб (articulatio radioulnaris distalis); – суглоби кисті (articulationes manus). Плечовий суглоб (articulatio humeri) Плечовий суглоб є: – кулястий (articulatio spheroidea) – за формою; – простий (articulatio simplex) – за будовою (вид суглоба); – триосьовий – за функцією. Суглобові поверхні: – головка плечової кістки (caput humeri); – суглобова западина лопатки (cavitas glenoidalis scapulae). Рухи навколо: – вертикальної осі (axis verticalis); – лобової осі (axis frontalis); – стрілової осі (axis sagittalis). Види рухів: – згинання (flexio) і розгинання (extensio); – приведення (adductio) і відведення (abductio); – обертання (rotatio); – колове обертання (circumductio). Допоміжний апарат: – губа суглобової западини (labrum glenoidale); – суглобово-западино-плечові зв’язки (ligg. glenohume-ralia), які є потовщенням передньої стінки суглобової капсули (paries anterior capsulae articularis); – дзьобо-плечова зв’язка (lig. coracohumerale), вона зміцнює плечовий суглоб (art. humeri). Ліктьовий суглоб (articulatio cubiti) Ліктьовий суглоб утворений з’єднанням трьох кісток (плечової кістки – humerus, променевої кістки – radius та ліктьової кістки – ulna), між якими формуються три наступні суглоби. Вони мають спільну суглобову капсулу (capsula articularis): – плечо-ліктьовий суглоб (articulatio humeroulnaris), кулястий (articulatio spheroidea); – плечо-променевий суглоб (articulatio humeroradialis), блокоподібний (ginglymus); – проксимальний променево-ліктьовий суглоб (articulatio radioulnaris proximalis), циліндричний (articulatio cylindrica) і обертовий (articulatio trochoidea). Ліктьовий суглоб в цілому є: – гвинтоподібний – за формою; – складний (articulatio composita) – за будовою (вид суглоба); – одноосьовий – за функцією. Суглобові поверхні: – для плечо-променевого суглоба (art. humeroradialis): – головка плечової кістки (capitulum humeri); – суглобова ямка голівки променевої кістки (fovea articularis capitis radii); – для плечо-ліктьового суглоба (art. humeroulnaris): – блок плечової кістки (trochlea humeri); – блокова вирізка ліктьової кістки (incisura trochlearis ulnae); – для проксимального променево-ліктьового суглоба (art. radioulnaris proximalis): – суглобовий обвід головки променевої кістки (circumferentia articularis capitis radii); – вирізка променевої кістки (incisura radialis), яка розташована на ліктьовій кістці (ulna). Рухи навколо лобової осі (axis frontalis). Види рухів: – для плечо-променевого суглоба (art. humeroradialis), який є кулястим суглобом (articulatio spheroidea; enarthrosis): – згинання (flexio); – розгинання (extensio); – обертання досередини (rotatio interna); – обертання назовні (rotatio externa) променевої кістки (radius) навколо її вертикальної осі. – для плечо-ліктьового суглоба (art. humeroulnaris), який є блокоподібним суглобом (ginglymus): – згинання (flexio); – розгинання (extensio). Ці рухи здійснюються з одночасним рухом променевої кістки (ulna) в плечо-променевому суглобі (art. humeroradialis). – для проксимального променево-ліктьового суглоба (art. radioulnaris proximalis): – обертання досередини (rotatio interna); – обертання назовні (rotatio externa) променевої кістки (radius) навколо її вертикальної осі. Цей суглоб є циліндричним суглобом (articulatio cylindrica) і комбінованим з дистальним променево-ліктьовим суглобом (articulatio radioulnaris distalis). Допоміжний апарат: – обхідна ліктьова зв’язка (lig. collaterale ulnare); – обхідна променева зв’язка (lig. collaterale radiale); – кільцева зв’язка променевої кістки (lig. anulare radii); – квадратна зв’язка (lig. quadratum); – мішкоподібний закуток (recessus sacciformis), який розташований в місці прикріплення суглобової капсули (capsula articularis) до шийки променевої кістки (collum radii). Дистальний променево-ліктьовий суглоб (articulatio radioulnaris distalis) Дистальний променево-ліктьовий суглоб є: – циліндричний (articulatio cylindrica) – за формою; – комбінований (articulatio combinata), через те, що об’єднаний функцією з проксимальним променево-ліктьовим суглобом (art. radioulnaris proximalis); – одноосьовий – за функцією. Суглобові поверхні: – суглобовий обвід ліктьової кістки (circumferentia articularis ulnae); – вирізка ліктьової кістки (incisura ulnaris); – нижня поверхня головки ліктьової кістки (facies inferior capitis ulnae). Рухи навколо вертикальної осі (axis verticalis). Види рухів: – відвертання (supinatio) і привертання (pronatio) передпліччя (antebrachium) і кисті (manus) разом з рухами в проксимальному променево-ліктьовому суглобі (articulatio radioulnaris proximalis). Допоміжний апарат: – суглобовий диск (discus articularis); – мішкоподібний закуток (recessus sacciformis), який розташований між кістками передпліччя (ossa antebrachii) над суглобовим диском (discus articularis) і є випином суглобової капсули (capsula articularis). Проксимальний променево-ліктьовий суглоб (articulatio radioulnaris proximalis) та дистальний променево-ліктьовий суглоб (articulatio radioulnaris distalis) разом утворюють комбінований циліндричний суглоб (articulatio combinata cylindrica). Рухи в них відбуваються навколо вертикальної осі (axis verticalis), яка проходить через головку променевої кістки (caput radii) та головку ліктьової кістки (caput ulnae). У цих суглобах (articulatio radioulnaris proximalis et articulatio radioulnaris distalis) променева кістка (radius): – обертається навколо ліктьової кістки (rotatio ulna). Оскільки променева кістка (radius) з’єднується з кистю (manus), то, обертаючись (rotatio), вона повертає і кисть (rotatio manus); – при обертанні променевої кістки (rotatio radii) досередини (привертання – pronatio), то вона перехрещує спереду ліктьову кістку (ulna), і кисть (manus) повертається долонною ділянкою (regio palmaris) досередини і назад, при цьому великий палець (pollex) спрямований присередньо; – при обертанні (rotatio) назовні (відвертання – supinatio) променева кістка (radius) займає бічне положення, а кисть (manus) повертається долонною ділянкою (regio palmaris) вперед, і великий палець (pollex) спрямований вбік. Ці особливості рухів потрібно враховувати при іммобілізації (фіксації) переломів. Суглоби кисті (articulationes manus) Вони поділяються на: – променево-зап’ястковий суглоб (articulatio radiocarpalis); – зап’ясткові суглоби (articulationes carpi); – зап’ястково-п’ясткові суглоби (articulationes carpometacarpales); – міжп’ясткові суглоби (articulationes intermetacarpales); – п’ястково-фалангові суглоби (articulationes metacarpophalangeae); – міжфалангові суглоби кисті (articulationes interphalangeae). Променево-зап’ястковий суглоб (articulatio radiocarpalis) Променево-зап’ястковий суглоб є: – еліпсоподібний (articulatio ellipsoidea) – за формою; – складний (articulatio composita) – за будовою (вид суглоба); – двоосьовий – за функцією. Суглобові поверхні: – зап’ясткова суглобова поверхня променевої кістки (facies articularis carpalis radii); – суглобовий диск (discus articularis); – проксимальні суглобові поверхні човноподібної кістки (facies articulares proximales ossis scaphoidei); – проксимальні суглобові поверхні півмісяцевої кістки (facies articulares proximales ossis lunati); – проксимальні суглобові поверхні тригранної кістки (facies articulares proximales ossis triquetri). Рухи навколо: – лобової осі (axis frontalis); – стрілової осі (axis sagittalis). Види рухів: – згинання (flexio) і розгинання (extensio); – приведення (adductio) і відведення (abductio). Допоміжний апарат: – тильна променево-зап’ясткова зв’язка (ligamentum radiocarpale dorsale); – долонна променево-зап’ясткова зв’язка (lig. radiocarpale palmare); – тильна ліктьово-зап’ясткова зв’язка (lig. ulnocarpale dorsale); – долонна ліктьово-зап’ясткова зв’язка (lig. ulnocarpale palmare); – ліктьова обхідна зв’язка зап’ястка (lig. collaterale carpi ulnare); – променева обхідна зв’язка зап’ястка (lig. collaterale carpi radiale); – суглобовий диск (discus articularis). Зап’ясткові суглоби; міжзап’ясткові суглоби (articulationes carpi; articulationes intercarpales) До них належать: – власне міжзап’ясткові суглоби (articulationes intercarpales); – суглоб горохоподібної кістки (articulatio ossis pisiformis); – середньозап’ястковий суглоб (articulatio mediocarpalis). власне міжзап’ясткові суглоби (articulationes intercarpales) Вони утворені зап’ястковими кістками (ossa carpi). Вони є: – прості (articulationes simplices) – за будовою; – плоскі (articulationes planae) – за формою; – багатоосьові – за функцією; – малорухомі (amphiarthroses) – за видом рухів. Рухи навколо: – вертикальної осі (axis verticalis); – лобової осі (axis frontalis); – стрілової осі (axis sagittalis). Суглоб горохоподібної кістки (articulatio ossis pisiformis) Суглоб горохоподібної кістки утворений: – горохоподібною кісткою (os pisiforme); – тригранною кісткою (os triquetrum). Він є: – простий (articulatio simplex) – за будовою; – плоский (articulatio plana) – за формою; – багатоосьовий – за функцією. Суглоб горохоподібної кістки (articulatio ossis pisiformis) укріплюють: – горохово-гачкувата зв’язка (lig. pisohamatum) – горохово-п’ясткова зв’язка (lig. pisometacarpale). Середньозап’ястковий суглоб (articulatio mediocarpalis) Середньозап’ястковий суглоб є: – кулястий (articulatio spheroidea) – S-подібний за формою; – складний (articulatio composita) – за будовою; – одноосьовий – за функцією; – малорухомий (amphiarthrosis) – за видом рухів. У цьому суглобі (articulatio mediocarpalis) є ніби дві головки (capita): – одна головка утворена човноподібною кісткою (os scaphoideum); – друга головка утворена: – тригранною кісткою (os triquetrum); – півмісяцевою кісткою (os lunatum); – човноподібною кісткою (os scaphoideum). Суглобова порожнина (cavitas articularis) цього суглоба (articulatio mediocarpalis) продовжується між кістками, які утворюють перший та другий ряди зап’ястка (carpus), тобто з’єднується з порожнинами міжзап’ясткових суглобів (cavitates articulationum intercarpalium). Суглобові поверхні: – проксимальні суглобові поверхні дистального ряду зап’ясткових кісток (facies articulares proximales seriei distalis ossium carpi); – дистальні суглобові поверхні проксимального ряду зап’ясткових кісток (facies articulares distales seriei proximalis ossium carpi). Рухи навколо фронтальної осі (axis frontalis). Види рухів: – згинання (flexio); – розгинання (extensio). Середньозап’ястковий суглоб (articulatio mediocarpalis) функціонально зв’язаний із променево-зап’ястковим суглобом (articulatio radiocarpalis). Допоміжний апарат: – тильні міжзап’ясткові зв’язки (ligg. intercarpalia dorsalia); – долонні міжзап’ясткові зв’язки (ligg. intercarpalia palmaria); – міжкісткові міжзап’ясткові зв’язки (ligg. intercarpalia interossea); – променева зв’язка зап’ястка (lig. carpi radiatum). Рухи кисті щодо передпліччя (antebrachium) відбуваються (рахуючи середнім, вихідним положенням те, при якому кисть міститься в одній площині з передпліччям) уздовж двох взаємно перпендикулярних осей: лобової (в площині долоні) і стрілової (перпендикулярної до поверхні долоні). Навколо лобової осі (axis frontalis) відбуваються згинання кисті (flexio manus), близько 60-70о, і розгинання (extensio manus) до 45о. Навколо стрілової осі (axis sagittalis) кисть рухається в бік ліктьової кістки – приведення (adductio manus), близько 35-40о, і в бік променевої кістки – відводиться (abductio manus), приблизно на 20о. При таких рухах кисті відбувається колове обертання (circumductio), при якому кисть робить периферичні рухи, описуючи поверхню конуса. В усіх вищеназваних рухах беруть участь два зчленування: променево-зап’ястковий суглоб (articulatio radiocarpalis) та зап’ясткові суглоби; міжзап’ясткові суглоби (articulationes carpi; articulationes intercarpales), комбінуючись в один суглоб кисті; суглоб ручної кисті (articulatio manus), причому проксимальний ряд зап’ясткових кісток відіграє роль кісткового меніска. Зап’ястково-п’ясткові суглоби (articulationes carpometacarpales) Зап’ястково-п’ясткові суглоби є: – плоскі (articulationes planae) – за формою; – складні (articulationes compositae) – за будовою (вид суглоба); – багатоосьові – за функцією. Суглобові поверхні: – дистальні суглобові поверхні дистального ряду зап’ясткових кісток (facies articulares distales seriei distalis ossium carpi); – основи проксимальних фаланг II-IV пальців (bases phalangium proximales digitorum II-IV). Рухи навколо: – прямовисної осі (axis verticalis); – лобової осі (axis frontalis); – стрілової осі (axis sagittalis). Види рухів: суглоби малорухомі (amphiarthrosеs), незначне ковзання (до 5 – 10 градусів) у різних напрямках. Допоміжний апарат: – тильні зап’ястково-п’ясткові зв’язки (ligg. carpometacarpalia dorsalia); – долонні зап’ястково-п’ясткові зв’язки (ligg. carpometacarpalia palmaria). Зап’ястково-п’ястковий суглоб великого пальця (articulatio carpometacarpalis pollicis) Зап’ястково-п’ястковий суглоб великого пальця є: – простий (articulatio simplex) – за будовою (вид суглоба); – сідлоподібний (articulatio sellaris) – за формою; – двоосьовий – за функцією. Суглобові поверхні: – дистальна суглобова поверхня кістки-трапеції (facies articularis distalis ossis trapezii); – суглобова поверхня основи I п’ясткової кістки (facies articularis basis articularis ossis metacarpi primi [I]). Рухи навколо: – стрілової осі (axis sagittalis); – косо розташованої лобової осі (axis frontalis). Види рухів: – згинання та розгинання (flexio et extensio); – протиставлення та зіставлення (oppositio et repositio); – колове обертання (circumductio) навколо цих двох осей; – згинання з протиставленням (flexio et oppositio); – розгинання з приведенням і відведення (extensio, adductio et abductio); – складні обертові рухи великого пальця. Міжп’ясткові суглоби (articulationes intermetacarpales) Міжп’ясткові суглоби є: – прості (articulationes simplices) – за будовою (вид суглоба); – плоскі (articulationes planae) – за формою; – багатоосьові – за функцією і є малорухомі (amphiarthroses). Суглобові поверхні: бічні та присередні поверхні основ II-V п’ясткових кісток (facies laterales et mediales basium ossium metacarpi secundi – quinti [II-V]). Види рухів: належать до малорухомих суглобів (amphiarthroses), можливі незначні рухи у різних напрямках. Допоміжний апарат: – тильні п’ясткові зв’язки (ligg. metacarpalia dorsalia); – долонні п’ясткові зв’язки (ligg. metacarpalia palmaria); – міжкісткові п’ясткові зв’язки (ligg. metacarpalia interossea). У рухах кисті (manus) стосовно передпліччя (antebrachium) беруть участь: – променево-зап’ястковий суглоб (articulatio radiocar-palis); – середньозап’ястковий суглоб (articulatio mediocar-palis); – зап’ястково-п’ясткові суглоби (articulationes carpo-meta-arpales); – міжзап’ясткові суглоби (articulationes intercarpales); – міжп’ясткові суглоби (articulationes intermetacarpales). Усі ці суглоби, що об’єднані єдиною функцією, клініцисти називають суглобом кисті. П’ястково-фалангові суглоби (articulationes metacarpophalangeae) П’ястково-фалангові суглоби є: – кулясті (articulationes spheroideae) – за формою; – прості (articulationes simplices) – за будовою; – багатоосьові – за функцією. Суглобові поверхні: – суглобова поверхня головок п’ясткових кісток (facies articularіs capitis ossium metacarpi); – суглобова поверхня основи проксимальних фаланг (facies articularіs basis phalangium proximalium). Рухи навколо: – лобової осі (axis frontalis); – стрілової осі (axis sagittalis); – прямовисної осі (axis verticalis). Види рухів: – згинання і розгинання (flexio et extensio); – при розігнутих пальцях – приведення і відведення (adductio et abductio); – складні колові обертання (circumductiones). Допоміжний апарат: – обхідні зв’язки (ligg. collateralia); – долонні зв’язки (ligg. palmaria); – глибока поперечна п’ясткова зв’язка (lig. metacarpale transversum profundum). Міжфалангові суглоби кисті (articulationes interphalangeae manus) Міжфалангові суглоби кисті є: – блокоподібні (ginglymi) – за формою; – прості (articulationes simplices) – за будовою (вид суглоба); – одноосьові – за функцією. Суглобові поверхні (facies articulares): – між основами середніх фаланг (bases phalangium mediarum) і блоком проксимальних фаланг (trochlea phalangium proximalium); – між основами кінцевих фаланг (bases phalangium distalium) і блоком середніх фаланг (trochlea phalangium mediarum). Рухи навколо лобової осі (axis frontalis). Види рухів: -згинання (flexio); – розгинання (extensio). Допоміжний апарат: – обхідні зв’язки (ligg. collateralia), – долонні зв’язки (ligg. palmaria). з’єднання нижньої кінцівки (juncturae membri inferioris) Вони поділяються на: – з’єднання тазового пояса (juncturae cinguli pelvici); – з’єднання вільної нижньої кінцівки (juncturae membri inferioris liberi). З’єднання тазового пояса (juncturae cinguli pelvici) поділяються на: – синдесмози тазового пояса (syndesmoses cinguli pelvici); – суглоби тазового пояса (articulationes cinguli pelvici); – симфіз тазового пояса (symphysis cinguli pelvis). З’єднання тазового пояса (juncturae cinguli pelvici) представлені всіма видами з’єднань кісток (juncturae ossium): – неперервне з’єднання між клубовою кісткою (os ilium), сідничою кісткою (os ischii) та лобковою кісткою (os pubis) – синостоз (synostosis), а під час росту кісток – синхондроз (synchondrosis); – кульшові кістки (ossa coxae) з’єднуються між собою спереду напівперервно (напівсуглобом) – лобковий симфіз (symphysis pubica); – ззаду кульшові кістки (ossa coxae) з’єднуються з крижовою кісткою (os sacrum) і формують перервне з’єднання – суглоб (articulatio). До синдесмозів тазового пояса (syndesmoses cinguli pelvici) належить: – затульна перетинка (membrana obturatoria), яка разом з кістками формує затульний канал (canalis obturatorius). До симфіза тазового пояса (symphysis cinguli pelvici) належить: – лобковий симфіз (symphysis pubica). Лобковий симфіз (symphysis pubica) Лобковий симфіз розміщений між симфізними поверхнями лобкових кісток (facies symphysiales ossium pubicorum) і представлений: – міжлобковим диском; міжлобковим волокнистим хрящем (discus interpubicus; fibrocartilago interpubica) з невеликою щілиною (порожниною) всередині. Лобковий симфіз (symphysis pubica) зміцнений: – верхньою лобковою зв’язкою (lig. pubicum superius); – нижньою лобковою зв’язкою (lig. pubicum inferius). Суглоби тазового пояса (articulationes cinguli pelvici) Вони представлені парним крижово-клубовим суглобом (articulatio sacroiliaca). Крижово-клубовий суглоб (articulatio sacroiliaca) Крижово-клубовий суглоб є: – плоский (articulatio plana) – за формою; – простий (articulatio simplex) – за будовою (вид суглоба); – триосьовий – за функцією. Рухи навколо: – вертикальної осі (axis verticalis); – лобової осі (axis frontalis); – стрілової осі (axis sagittalis). Види рухів: – ковзання. Суглоб є малорухомим (amphiarthrosis). Суглобові поверхн: – вушкоподібна поверхня клубової кістки (facies auricularis ossis ilii); – вушкоподібна поверхня крижової кістки (facies auricularis ossis sacri). Допоміжний апарат: – передня крижово-клубова зв’язка (lig. sacroiliacum anterius); – міжкісткова крижово-клубова зв’язка (lig. sacroiliacum interosseum); – задня крижово-клубова зв’язка (lig. sacroiliacum posterius); – клубово-поперекова зв’язка (lig. iliolumbale); – крижово-горбкова зв’язка (lig. sacrotuberale), яка має серпоподібний відросток (processus falciformis); – крижово-остьова зв’язка (lig. sacrospinale). З’єднання вільної нижньої кінцівки (juncturae membri inferioris liberi) Вони поділяються на: – синдесмози вільної нижньої кінцівки (syndesmoses membri inferioris liberi); – суглоби вільної нижньої кінцівки (articulationes membri inferioris liberi). До синдесмозів вільної нижньої кінцівки (syndesmoses membri inferioris liberi) належать: – міжкісткова перетинка гомілки (membrana interossea cruris); – велико-малогомілковий синдесмоз (syndesmosis tibiofibularis). Велико-малогомілковий синдесмоз (syndesmosis tibiofibularis) Він розташований на дистальному кінці гомілкових кісток (extremitas distalis ossium cruralium) і утворений: – малогомілковою вирізкою великогомілкової кістки (incisura fibularis tibiae); – суглобовою поверхнею бічної кісточки малогомілкової кістки (facies articularis malleoli lateralis fibulae). Спереду та ззаду цей синдесмоз укріплений такими зв’язками: – передньою велико-малогомілковою зв’язкою (lig. tibiofibulare anterius); – задньою велико-малогомілковою зв’язкою (lig. tibiofibulare posterius). Міжкісткова перетинка гомілки (membrana interossea cruris) розташована між: – міжкістковими краями тіл великогомілкової кістки та малогомілкової кістки (margines interossei corporum tibiae et fibulae). Суглоби вільної нижньої кінцівки (articulationes membri inferioris liberi) До них належать: – кульшовий суглоб (articulatio coxae); – колінний суглоб (articulatio genus); – велико-малогомілковий суглоб (articulatio tibiofibularis); – суглоби стопи (articulationes pedis). Кульшовий суглоб (articulatio coxae; articulatio coxofemoralis) Кульшовий суглоб є: – чашоподібний (articulatio cotylica) – за формою; – простий (articulatio simplex) – за будовою (вид суглоба); – триосьовий – за функцією. Рухи навколо: – вертикальної осі (axis verticalis); – лобової осі (axis frontalis); – стрілової осі (axis sagittalis). Види рухів: – згинання (flexio) і розгинання (extensio); – приведення (adductio) і відведення (abductio); – обертання назовні (rotatio externa) та обертання досередини (rotatio interna); – складні обертові рухи стегнової кістки – колове обертання (circumductio). Суглобові поверхні: – головка стегнової кістки (caput femoris); – півмісяцева поверхня кульшової западини (facies lunata acetabuli). Допоміжний апарат: – коловий пояс (zona orbicularis); – клубово-стегнова зв’язка (lig. iliofemorale), яка має поперечну частину (pars transversa) та низхідну частину (pars descendens); – сідничо-стегнова зв’язка (lig. ischiofemorale); – лобково-стегнова зв’язка (lig. pubofemorale); – губа кульшової западини (labrum acetabuli); – поперечна зв’язка кульшової западини (lig. transversum acetabuli); – зв’язка головки стегнової кістки (lig. capitis femoris). Колінний суглоб (articulatio genus) Колінний суглоб є: – двовиростковий (articulatio bicondylaris) – за формою; – комплексний (articulatio complexa) і складний (articulatio composita) – за будовою (вид суглоба); – двоосьовий – за функцією. Рухи навколо: – лобової осі (axis frontalis); – вертикальної осі (axis verticalis). Види рухів: – згинання (flexio) і розгинання (extensio); – при зігнутій гомілці – обертання назовні (rotatio externa) та обертання досередини (rotatio interna). Суглобові поверхні: – суглобова поверхня присереднього виростка та бічного виростка стегнової кістки (facies articularis condyli medialis et condyli lateralis femoris); – верхня суглобова поверхня великогомілкової кістки (facies articularis superior tibiae); – наколінкова поверхня стегнової кістки (facies patellaris femoris); – суглобова поверхня наколінка (facies articularis patellae). Допоміжний апарат: – бічний меніск (meniscus lateralis), який з’єднується: – передньою меніско-стегновою зв’язкою (lig. meniscofemorale anterius); – задньою меніско-стегновою зв’язкою (lig. meniscofemorale posterius); – присередній меніск (meniscus medialis); – поперечна зв’язка коліна (lig. transversum genus); – передня схрещена зв’язка (lig. cruciatum anterius); – задня схрещена зв’язка (lig. cruciatum posterius); – обхідна малогомілкова зв’язка (lig. collaterale fibulare); – обхідна велигомілкова зв’язка (lig. collaterale tibiale); – коса підколінна зв’язка (lig. popliteum obliquum); – дугоподібна підколінна зв’язка (lig. popliteum arcuatum); – присередній тримач наколінка (retinaculum patellae mediale); – бічний тримач наколінка (retinaculum patellae laterale); – зв’язка наколінка (lig. patellae); – крилоподібні складки (plicae alares); – наднаколінкова сумка (bursa suprapatellaris); – переднаколінкова сумка (bursa prepatellaris); – глибока піднаколінкова сумка (bursa infrapatellaris profunda). Велико-малогомілковий суглоб (articulatio tibiofibularis) Велико-малогомілковий суглоб є: – плоский (articulatio plana) – за формою; – простий (articulatio simplex) – за будовою (вид суглоба); – триосьовий – за функцією. Рухи навколо: – вертикальної осі (axis verticalis); – лобової осі (axis frontalis); – стрілової осі (axis sagittalis). Види рухів: суглоб малорухомий (amphiarthrosis). Суглобові поверхні: – суглобова поверхня головки малогомілкової кістки (facies articularis capitis fibulae); – суглобова поверхня малогомілкової вирізки великогомілкової кістки (facies articularis incisurae fibularis tibiae). Допоміжний апарат: – задня зв’язка головки малогомілкової кістки (lig. capitis fibulae posterius); – передня зв’язка головки малогомілкової кістки (lig. capitis fibulae anterius); – міжкісткова перетинка гомілки (membrana interossea cruris). Суглоби стопи (articulationes pedis) Вони поділяються на: – надп’ятково-гомілковий суглоб (articulatio talocruralis); – піднадп’ятковий суглоб; надп’ятково-п’ятковий суглоб (articulatio subtalaris; articulatio talocalcanea); – поперечний суглоб заплесна (articulatio tarsi transversa); – надп’ятково-п’ятково-човноподібний суглоб (articulatio talocalcaneonavicularis); – п’ятково-кубоподібний суглоб (articulatio calcaneocuboidea); – клино-човноподібний суглоб (articulatio cuneonavicularis); – міжклиноподібні суглоби (articulationes intercuneiformes); – заплесно-плеснові суглоби (articulationes tarsometatarsales); – міжплеснові суглоби (articulationes intermetatarsales); – плесно-фалангові суглоби (articulationes metatarsophalangeae); – міжфалангові суглоби стопи (articulationes interphalangeae pedis). Надп’ятково-гомілковий суглоб (articulatio talocruralis) Надп’ятково-гомілковий суглоб є: – блокоподібний (ginglymus) – за формою; – складний (articulatio composita) – за будовою (вид суглоба); – одноосьовий – за функцією. Рухи навколо лобової осі (axis frontalis). Види рухів: – згинання і розгинання (flexio et extensio); – при підошвовому згинанні (flexio plantaris) – відведення і приведення стопи (abductio et adductio pedis). Суглобові поверхні: – нижня суглобова поверхня великогомілкової кістки (facies articularis inferior tibiae); – суглобова поверхня присередньої кісточки (facies articularis malleoli medialis); – суглобова поверхня бічної кісточки (facies articularis malleoli lateralis); – блок надп’яткової кістки (trochlea tali). Допоміжний апарат: – присередня обхідна зв’язка; дельтоподібна зв’язка (lig. collaterale mediale; lig. deltoideum), яка має такі частини: – великогомілково-човноподібну частину (pars tibionavicularis); – великогомілково-п’яткову частину (pars tibiocalcanea); – передню великогомілково-надп’яткову частину (pars tibiotalaris anterior); – задню великогомілково-надп’яткову частину (pars tibiotalaris posterior); – бічна обхідна зв’язка (lig. collaterale laterale), яка складається з: – передньої надп’ятково-малогомілкової зв’язки (lig. talofibulare anterius); – задньої надп’ятково-малогомілкової зв’язки (lig. talofibulare posterius); – п’ятково-малогомілкової зв’язки (lig. calcaneofibulare). Піднадп’ятковий суглоб; надп’ятково-п’ятковий суглоб (articulatio subtalaris; articulatio talocalcanea) Піднадп’ятковий суглоб є: – циліндричний (articulatio cylindrica) – за формою; – простий (articulatio simplex) – за будовою (вид суглоба); – одноосьовий – за функцією. – комбінований з надп’ятково-п’ятково-човноподібним суглобом. Рухи навколо: стрілової осі (axis sagittalis). Види рухів: – відвертання з приведенням і підошвовим згинанням стопи (supinatio cum adductione et flexione plantari pedis); – привертання з відведенням і тильним згинанням стопи (pronatio cum abductione et flexione dorsali pedis). Суглобові поверхні: – задня п’яткова суглобова поверхня надп’яткової кістки (facies articularis calcanea posterior tali); – задня надп’яткова суглобова поверхня п’яткової кістки (facies articularis talaris posterior calcanei). Допоміжний апарат: – міжкісткова надп’ятково-п’яткова зв’язка (lig. talocalcaneum interosseum); – бічна надп’ятково-п’яткова зв’язка (lig.talocalcaneum laterale); – присередня надп’ятково-п’яткова зв’язка (lig.talocalcaneum mediale). Надп’ятково-п’ятково-човноподібний суглоб (articulatio talocalcaneonavicularis) Надп’ятково-п’ятково-човноподібний суглоб є: – кулястий (articulatio spheroidea) – за формою; – складний (articulatio composita) – за будовою (вид суглоба); – триосьовий – за функцією. – комбінований із піднадп’ятковим суглобом. Рухи навколо стрілової осі (axis sagittalis). Види рухів: – відвертання з приведенням і підошвовим згинанням (supinatio cum adductione et flexione plantari); – привертання з відведенням і тильним згинанням стопи (pronatio cum abductione et flexione dorsali pedis). Суглобові поверхні: – передня п’яткова суглобова поверхня надп’яткової кістки (facies articularis calcanea tali anterior); – середня п’яткова суглобова поверхня надп’яткової кістки (facies articularis calcanea tali media); – передня надп’яткова суглобова поверхня п’яткової кістки (facies articularis talaris calcanei anterior); – середня надп’яткова суглобова поверхня п’яткової кістки (facies articularis talaris calcanei media); – човноподібна суглобова поверхня надп’яткової кістки (facies articularis navicularis tali); – задня суглобова поверхня човноподібної кістки (facies articularis ossis navicularis posterior). Допоміжний апарат: підошвова п’ятково-човноподібна зв’язка (lig.calcaneonaviculare plantare). П’ятково-кубоподібний суглоб (articulatio calcaneocuboidea) П’ятково-кубоподібний суглоб є: – сідлоподібний (articulatio sellaris) – за формою; – простий (articulatio simplex) – за будовою (вид суглоба); – двоосьовий – за функцією. Рухи навколо: – стрілової осі (axis sagittalis); – лобової осі (axis frontalis). Види рухів: незначні, навколо названих осей та ковзання. Суглобові поверхні: – кубоподібна суглобова поверхня п’яткової кістки (facies articularis cuboidea calcanei); – задня суглобова поверхня кубоподібної кістки (facies articularis ossis cuboidei posterior). Клино-човноподібний суглоб (articulatio cuneonavicularis) Він є: – плоский (articulatio plana) – за формою; – складний (articulatio composita) – за будовою (вид суглоба); – триосьовий – за функцією. Рухи навколо: – вертикальної осі (axis verticalis); – стрілової осі (axis sagittalis); – лобової осі (axis frontalis). Види рухів: суглоб малорухомий (amphiarthrosis), переважно ковзання. Суглобові поверхні: – суглобова клиноподібна поверхня човноподібної кістки (facies articularis cuneiformis ossis navicularis); – суглобові човноподібні поверхні (facies articulares naviculares) усіх трьох клиноподібних кісток (ossa cuneiformia). Поперечний суглоб заплесна (articulatio tarsi transversa; суглоб Шопара) Поперечний суглоб складається із: – п’ятково-кубоподібного суглоба (art. calcaneocubo-idea); – надп’ятково-човноподібної частини (pars talonavicularis) надп’ятково-п’ятково-човноподібного суглоба (articulatio talocalcaneonavicularis). “Ключем” поперечного суглоба заплесна (articulatio tarsi transversa) є роздвоєна зв’язка (lig. bifurcatum), яка складається з: – п’ятково-човноподібної зв’язки (lig. calcaneonavicu-lare); – п’ятково-кубоподібної зв’язки (lig. calcaneocubo-ideum). Суглоби між заплесновими кістками (articulationes ossium tarsi) укріплюються зв’язками заплесна (ligamenta tarsi) та підошвовими зв’язками заплесна (ligg. tarsi plantaria). До зв’язок заплесна (ligamenta tarsi) належать: А. Міжкісткові зв’язки заплесна (ligg. tarsi interossea), які складаються з: – міжкісткової надп’ятково-п’яткової зв’язки (lig. talocalcaneum interosseum); – міжкісткової клино-кубоподібної зв’язки (lig. cuneocuboideum); – міжкісткових міжклиноподібних зв’язок (ligg. intercuneiformia interossea). Б. Тильні зв’язки заплесна (ligg. tarsi dorsalia), які складаються з: – надп’ятково-човноподібної зв’язки (lig. talonaviculare); – тильних міжклиноподібних зв’язок (ligg. іntercunei-formia dorsalia); – тильної клино-кубоподібної зв’язки (lig. cuneocubo-ideum dorsale); – тильної кубочовноподібної зв’язки (lig. cuboideonavi-culare dorsale); – роздвоєної зв’язки (lig. bifurcatum), до складу якої входять: – п’ятково-човноподібна зв’язка (lig. calcaneonavi-culare); – п’ятково-кубоподібна зв’язка (lig. calcaneocuboideum). В. Тильні клино-човноподібні зв’язки (ligg. cuneo-navicularia dorsalia). Вони мають: – тильну п’ятково-кубоподібну зв’язку (lig.calcaneocubo-ideum dorsale). До підошвових зв’язок заплесна (ligg. tarsi plantaria) належать: – довга підошвова зв’язка (lig. plantare longum); – підошвова п’ятково-кубоподібна зв’язка (lig. calcaneocuboideum plantare); – підошвові клино-човноподібні зв’язки (ligg. cuneonavi-cularia plantaria); – підошвова кубо-човноподібна зв’язка (lig. cuboideo-naviculare plantare); – підошвові міжклиноподібні зв’язки (ligg. intercunei-formia plantaria); – підошвова клино-кубоподібна зв’язка (lig. cuneocubo-ideum plantare). Заплесно-плеснові суглоби (articulationes tarsometatarsales; суглоб Лісфранка) Заплесно-плеснові суглоби є: – плоскі (articulationes planae) – за формою; – складні (articulationes compositae) – за будовою (вид суглоба); – триосьові – за функцією. Рухи навколо: – вертикальної осі (axis verticalis); – стрілової осі (axis sagittalis); – лобової осі (axis frontalis). Види рухів: малорухомий (amphiarthrosis), ковзання на 10-15о. Суглобові поверхні: – дистальні суглобові поверхні клиноподібних кісток (facies articulares distales ossium cuneiformium); – дистальні суглобові поверхні кубоподібної кістки (facies articulares distales ossis cuboidei); – задні суглобові поверхні основ плеснових кісток (facies articulares posteriores basium ossium metatarsi). “Ключем” до суглоба Лісфранка є присередня заплесно-плеснова зв’язка (lig. tarsometatarsale mediale). Допоміжний апарат: – тильні заплесно-плеснові зв’язки (ligg. tarsometa-tarsalia dorsalia); – підошвові заплесно-плеснові зв’язки (ligg. tarsometa-tarsalia plantaria); – міжкісткові клино-плеснові зв’язки (ligg. cuneometa-tarsalia interossea). Міжплеснові суглоби (articulationes intermetatarsales) Міжплеснові суглоби є: – плоскі (articulationes planae) – за формою; – прості (articulationes simplices) – за будовою (вид суглоба); – триосьові – за функцією; – малорухомі. Рухи навколо: – лобової осі (axis frontalis); – вертикальної осі (axis verticalis); – стрілової осі (axis sagittalis). Види рухів: суглоби малорухомі (amphiarthrosis). Суглобові поверхні: бічні та присередні суглобові поверхні (facies articulares laterales et mediales) між основами плеснових кісток (ossa metatarsi). Допоміжний апарат: – міжкісткові плеснові зв’язки (ligg. metatarsalia interossea); – тильні плеснові зв’язки (ligg. metatarsalia dorsalia); – підошвові плеснові зв’язки (ligg. metatarsalia plantaria). Плесно-фалангові суглоби (articulationes metatarsophalangeae) Плесно-фалангові суглоби є: – кулясті (articulationes spheroideae) – за формою; – прості (articulationes simplices) – за будовою, але двоосьові – за функцією. Рухи навколо: – лобової осі (axis frontalis); – стрілової осі (axis sagittalis). Види рухів: – згинання (flexio) і розгинання (extensio); – при розігнутих пальцях – відведення (abductio) і приведення (adductio). Суглобові поверхні: – голівки плеснових кісток (capita ossium metatarsi); – основи проксимальних фаланг (bases phalangium proximalium). Допоміжний апарат: – обхідні зв’язки (ligg. collateralia); – підошвові зв’язки (ligg. plantaria); – глибока поперечна плеснова зв’язка (lig. metatarsale transversum profundum). Міжфалангові суглоби стопи (articulationes interphalangeae pedis) Міжфалангові суглоби стопи є: – блокоподібні (ginglymi) – за формою; – прості (articulationes simplices) – за будовою (вид суглоба); – одноосьові – за функцією. Рухи навколо: – лобової осі (axis frontalis). Види рухів: – згинання (flexio); – розгинання (extensio). Суглобові поверхні: – суглобові поверхні суміжних фаланг пальців стопи. Допоміжний апарат: – обхідні зв’язки (ligg. collateralia); – підошвові зв’язки (ligg. plantaria). Стопа (pes totalis) Десять кісток стопи (os naviculare, ossa cuneiformia medialе, intermedium et laterale, os cuboideum, ossa metatarsalia primum – quintum [I-V]), з’єднуючись між собою, утворюють випуклі догори дуги – склепіння (arcus), які орієнтовані поздовжньо та поперечно. Завдяки склепінній будові, стопа (pes) опирається не всією підошвовою ділянкою (regio plantaris), а має постійні три точки опори: – ззаду п’ятковий горб (tuber calcanei); – спереду голівки I та V плеснових кісток (capita ossium metatarsi primi et quinti [I et V]); – латерально бічну поверхню підошви. Стопа має п’ять поздовжніх склепінь стопи (arcus pedis longitudinales) та одне поперечне склепіння стопи (arcus pedis transversalis). Усі поздовжні склепіння стопи (arcus pedis longitudinales) починаються від п’яткового горба (tuber calcanei) і закінчуються на головках плеснових кісток (capita ossium metatarsi). До складу кожного поздовжнього склепіння (arcus pedis longitudinalis) входять одна плеснова кістка (os metatarsi) та частина заплеснових кісток (pars ossium tarsi), що розташовані між даною плесновою кісткою (os metatarsi) та п’ятковим горбом (tuber calcanei). Поздовжнє склепіння має: – бічну частину (pars lateralis); – присередню частину (pars medialis). Перше поздовжнє склепіння стопи (arcus pedis longitudinalis primus) – присереднє склепіння стопи (arcus pedis medialis) – утворене: – першою плесновою кісткою (os metatarsi primum); – присередньою клиноподібною кісткою (os cuneiforme mediale); – присередньою частиною човноподібної кістки (pars medialis ossis navicularis); – присередньою частиною надп’яткової кістки (pars medialis tali); – присередньою частиною п’яткової кістки (pars medialis calcanei). Найдовшим та найвищим є друге поздовжнє склепіння стопи (arcus pedis longitudinalis secundus), а найнижчим і коротким – п’яте поздовжнє склепіння стопи (arcus pedis longitudinalis quintus). У поперечному напрямку всі п’ять склепінь (arcus) мають неоднакову висоту. Внаслідок цього на рівні передньої частини п’яти з найвищих точок поздовжніх склепінь стопи (arcus pedis longitudinalis) формується дугоподібно вигнуте вверх поперечне склепіння стопи (arcus pedis transversus). Це склепіння поділяється на: – проксимальне поперечне склепіння стопи (arcus pedis transversus proximalis); – дистальне поперечне склепіння стопи (arcus pedis transversus distalis). Склепіння стопи (arcus pedis) зумовлені і утримуються: – формою кісток, які їх утворюють, зв’язками (пасивні “затяжки” склепінь стопи); – м’язами разом із сухожилками (активні “затяжки” склепінь стопи). При розслабленні активних та пасивних “затяжок” склепіння стопи опускаються і стопа сплощується, розвивається плоскостопість. Завдяки склепінній будові стопи, маса тіла рівномірно розподіляється на всю стопу, зменшуються струси тіла при ходьбі, бігу, стрибках, оскільки її склепіння виконують роль амортизаторів. Склепіння також забезпечують пристосованість стопи до ходьби та бігу по нерівній поверхні. хребтовий стовп, хребет (columna vertebralis) Він складається з усіх справжніх хребців (vertebrae verae), крижової кістки (os sacrum) та куприка (os coccygis) і міжхребцевих симфізів (symphyses intervertebrales) із зв’язковим апаратом. Функціональне значення хребтового стовпа (columna vertebralis): – підтримує голову (caput); – є гнучкою віссю стовбура або тулуба (truncus); – бере участь в утворенні стінок грудної, черевної і тазової порожнин (cavitates thoracis, abdominis et pelvis). У хребтовому каналі (canalis vertebralis) міститься спинний мозок (medulla spinalis), його оболони (meninges spinales) і судини (vasa). Спереду хребет (columna vertebralis) є найширшим біля крижової кістки (os sacrum), догори поступово звужується до рівня V грудного хребця (vertebra thoracica V); звідси поперечник хребта починає наростати до ділянки нижніх шийних хребців (vertebrae cervicales inferiores), потім знову звужується. Розширення хребта у верхній грудній ділянці (regio pectoralis) пояснюється тим, що тут фіксується верхня кінцівка (membrum superius). Ззаду на хребтовому стовпі (columna vertebralis) відмічаються дві борозни (sulci dorsales); посередині вони відокремлені одна від одної гребенем з остистих відростків (processus spinosi), з боків обмежовані підвищеннями, утвореними поперечними відростками (processus transversi). Збоку хребта (columna vertebralis) видно 23 пари міжхребцевих отворів (foramina intervertebralia), які служать для виходу спинномозкових нервів (nervi spinales) з хребтового каналу (canalis vertebralis); з них нижні – найширші, верхні – найвужчі. Хребтовий стовп (columna vertebralis) має такі кривини: – первинну кривину (curvatura primaria); – вторинну кривину (curvatura secundaria). Первинна кривина (curvatura primaria) знаходиться в ембріоні та в плоді, що обумовлено черевним згинанням в утробі матері. Ця кривина зберігається і в дорослого у вигляді грудного і крижового кіфозів (kyphosis thoracica et sacralis). Вторинна кривина (curvatura secundaria) формується після народження дитини. Коли дитина починає тримати голову, а це у 2-3 місяці, формується шийний вигин хребтового стовпа вперед – шийний лордоз (lordosis cervicalis; lordosis colli). Вигин грудного відділу хребтового стовпа назад – грудний кіфоз (kyphosis thoracica), що зміцнюється після народження, при сидінні дитини. Коли дитина починає стояти та ходити, а це у 1-1,5 року, утворюється поперековий лордоз (lordosis lumbalis). Вищеперелічені вигини є природними (нормальними) і фізіологічними. До фізіологічних вигинів деякі автори відносять і незначний вигин хребта убік – сколіоз (scoliosis), що з’являється внаслідок фізіологічного розвитку м’язів правої або лівої половини тіла людини. Патологічними вигинами є вигини хребтового стовпа вперед, назад або вбік. Довжина хребта чоловіка становить приблизно 73 см (шийний відділ – 13 см, грудний – 30 см, поперековий – 18 см, крижово-куприковий – 12 см). Хребет жінки має завдовжки в середньому 69 см. У старечому віці спостерігається вкорочення хребта на 7 см. Загалом довжина хребтового стовпа становить близько 2/5 всієї довжини тіла. Рухи хребтового стовпа: – навколо лобової осі (axis frontalis) – згинання і розгинання (flexio et extensio); – навколо стрілової осі (axis sagittalis) – згинання вбік (відведення [abduction] хребта від серединної площини [planum medianum]); – навколо вертикальної осі (axis verticalis) – повороти (rotationes); – пружинний рух, при якому змінюють свою величину кривини хребта (наприклад при стрибках). Більшою рухомістю відзначаються верхній поперековий і шийний відділи. I і II шийні хребці дають можливість голові робити найрізноманітніші і досить великі екскурсії. Міжхребцеві диски (disci intervertebrales) зменшують поштовхи і струси, утворюють з’єднання міцні, але разом з тим досить еластичні, які допускають рухи в усі боки. Грудна клітка (thorax totalis) Грудну клітку (thorax) утворюють: – 12 грудних хребців (vertebrae thoracicae); – 12 пар ребер (costae); – груднина (sternum). Ребра відокремлені одне від одного міжребровими просторами (spatia intercostalia). Грудна клітка (thorax) має: – верхній отвір грудної клітки (apertura thoracis superior); – нижній отвір грудної клітки (apertura thoracis inferior). Терміни “вхід у грудну клітку” і “вихід з грудної клітки” використовуються клініцистами по-різному. Так, “синдром грудного вихідного отвору” відповідає грудному вхідному отвору у новій термінології. Верхній отвір грудної клітки (apertura thoracis superior) оточений: – яремною вирізкою груднини (incisura jugularis sterni); – першими ребрами (costae primae); – тілом І грудного хребця (corpus vertebrae thoracicae primae). Нижній отвір грудної клітки (apertura thoracis inferior) оточений: – тілом XII грудного хребця (corpus vertebrae thoracicae duodecimae); – нижніми ребрами (costae inferiores); – мечоподібним відростком груднини (processus xiphoideus sterni). Передньобічний край нижнього отвору грудної клітки (margo anteriolateralis aperturae thoracis inferioris) обмежений з’єднаними між собою VII-X ребрами. Це з’єднання називається ребровою дугою (arcus costalis). Права реброва дуга (arcus costalis dexter) і ліва реброва дуга (arcus costalis sinister) утворюють з боків підгруднинний кут (angulus infrasternalis). З обох боків вздовж тіл грудних хребців (corpora vertebrarum thoracicarum) у порожнині грудної клітки вертикально розташовані легеневі борозни (sulci pulmonales). Розрізняють такі форми грудної клітки: – конусоподібна грудна клітка (широка і коротка); – плоска грудна клітка (сплющена в передньо-задньому напрямку); – циліндрична грудна клітка (проміжна між двома попередніми). Таз в цілому (pelvis totalis) Кульшові кістки (ossa coxae) та крижова кістка (os sacrum), з’єднуючись за допомогою крижово-клубових суглобів (articulationes sacroiliacae) і лобкового симфізу (symphysis pubica), утворюють таз (pelvis), який поділяється на два відділи: – верхній відділ; – нижній відділ. Верхній відділ – це великий таз (pelvis major), а нижній відділ – це малий таз (pelvis minor). Великий таз (pelvis major) Великий таз відмежований від малого таза (pelvis minor) межовою лінією (linea terminalis), яка проходить через: – мис (promontorium); – дугоподібну лінію клубової кістки (linea arcuata ossis ilii); – гребені лобкових кісток (pectines ossium pubis); – верхній край симфізу (margo superior symphysis). Великий таз (pelvis major) оточений: – ззаду – тілом п’ятого поперекового хребця (corpus vertebrae lumbalis quintae); – з боків – крилами клубових кісток (alae ossium ilii). Малий таз (pelvis minor) Малий таз утворений лобковими кістками (ossa pubis) і сідничими кістками (ossa ischii). Він має: – верхній отвір таза (apertura pelvis superior), який є входом у малий таз; – нижній отвір таза (apertura pelvis inferior), який є виходом з малого таза. Затульний отвір (foramen obturatum) в кульшових кістках (ossa coxae) закритий фіброзною пластинкою – затульною мембраною (membrana obturatoria). На бічній стінці малого таза (pelvis minor) знаходяться: – великий сідничий отвір (foramen ischiadicum majus); – малий сідничий отвір (foramen ischiadicum minus), які обмежовані: – крижово-остистою зв’язкою (ligamentum sacro-spinale); – крижово-горбовою зв’язкою (ligamentum sacro-tuberale); – великою та малою сідничими вирізками (incisurae ischiadicae major et minor). Великий таз (pelvis major) має такі поперечні розміри: – відстань між правою та лівою верхніми передніми клубовими остями (spina iliaca anterior superior dextra et sinistra) – міжостьову відстань (distantia interspinosa), що дорівнює 25-27 см; – відстань між найвіддаленішими точками правого клубового гребеня (crista iliaca dextra) та лівого клубового гребеня (crista iliaca sinistra) – міжгребеневу відстань (distantia intercristalis), що дорівнює 28-29 см.; – відстань між двома великими вертлюгами стегнових кісток (trochanteres majores ossium femoralium) – міжвертлюгову відстань (distantia intertrochanterica), що дорівнює 30-32 см. Малий таз (pelvis minor) має у середньостатистичних європейських жінок такі розміри: 1. Вхід в малий таз: – пряму кон’югату (conjugata recta) або анатомічну кон’югату (conjugata anatomica) – відстань між мисом (promontorium) та верхнім краєм лобкового симфізу (margo superior symphysis pubicae), що дорівнює 11,5 см; – справжню кон’югату (conjugata vera) або гінекологічну кон’югату (conjugata gynaecologica), відстань між мисом (promontorium) та найбільш випуклою в тазову порожнину (cavitas pelvis) точкою лобкового симфізу (symphysis pubica), що дорівнює 10,5-11 см. Ця кон’югата має найменший розмір порожнини таза, що має важливе значення при пологах. Визначають її віднявши 2 см від величини діагональної кон’югати; – діагональну кон’югату (conjugata diagonalis) – відстань між нижнім краєм лобкового симфізу (symphysis pubica) та мисом (promontorium), що дорівнює 12,5-13 см. Діагональна кон’югата вимірюється гінекологом пальцевим дослідженням через піхву; – косий діаметр (diameter obliqua), або косий розмір входу в малий таз, – відстань між крижово-клубовим суглобом (articulatio sacroiliaca) і клубово-лобковим підвищенням (eminentia iliopubica) протилежного боку, що дорівнює 12-12,5 см; – поперечний діаметр (diameter transversa), або поперечний розмір входу в малий таз, – відстань між найвіддаленішими точками межової лінії (linea terminalis), що дорівнює 13-13,5 см; 2. Вихід з малого таза: – прямий розмір виходу з малого таза – відстань між верхівкою куприка (apex coccygis) і нижнім краєм лобкового симфізу (margo inferior symphysis pubicae), що дорівнює 9-10 см.; – поперечний розмір виходу з малого таза – відстань між внутрішніми краями сідничих горбів (tubera ischiadica), що дорівнює 11-11,5 см; Таз у жінок ширший і нижчий, ніж у чоловіків. Мис (promontorium) у чоловіків значно виступає вперед, тому верхній отвір жіночого таза більше заокруглений. У жінок крижова кістка (os sacrum) ширша і коротша. Нижні гілки лобкових кісток (rami inferiores ossium pubis), що сходяться вверху, утворюють лобкову дугу (arcus pubicus), яка має кут 90о – 100о. Ця дуга (arcus pubicus) відповідає чоловічому підлобковому куту (angulus subpubicus), який дорівнює 75о. При вертикальному положенні тіла людини площина верхнього отвору таза нахилена вперед та вниз – нахил таза (inclinatio pelvis) і утворює з горизонтальною площиною гострий кут: – у жінок 55-60о; – у чоловіків 50-55о. Якщо з’єднати середини усіх прямих розмірів малого таза у жінок, то утворюється тазова вісь (axis pelvis), або провідна вісь таза, по якій при нормальних пологах проходить заднє тім’ячко (fonticulus posterior) головки плода. МІОЛОГІЯ М’ЯЗИ (musculi) М’ЯЗОВА СИСТЕМА (systema musculare) міологія (myologia) Розділ морфології, що вивчає будову і функцію м’язів, називається міологією (від грец. mys, мyos – м’яз). У людини є приблизно 400 скелетних м’язів, більшість з яких парні. М’яз (musculus) – це орган, який побудований з пучків поперечно-посмугованих м’язових волокон, зв’язаних між собою пухкою сполучною тканиною, в якій проходять кровоносні судини і нерви. Одиницею будови скелетних м’язів є м’язове волокно – симпласт. М’яз складається з м’язових волокон, кожне з який зовні вкрите тонкою сполучнотканинною оболонкою – ендомізієм (endomysium). М’язові волокна формують пучки, які також оточені тонкими прошарками сполучної тканини – внутрішнім перимізієм (perimysium intemum) Весь м’яз покритий зовнішнім перимізієм, або його ще називають епімізієм (perimysium extemum; epimysium), що разом із сполучнотканинними структурами ендомізію і внутрішнього перимізію переходить у сухожилок (tendo). Отже, сполучна тканина, що оточує м’язові волокна, переходить у сухожилкові волокна. Сухожилки майже не розтягуються, але вони дуже міцні і витримують великі навантаження. Міцність сухожилка на розрив досягає 5-10 кг/мм2. Таку міцність забезпечує щільна оформлена волокниста сполучна тканина, з якої утворені сухожилки. Більшість м’язів мають стовщену середню частину – черевце (venter), що переходить з обох кінців у сухожилки (tendae). За морфофункціональною класифікацією м’язову тканину поділяють на дві групи: гладку і поперечно-посмуговану. Поперечно-посмугована м’язова тканина, у свою чергу, поділяється на скелетну і серцеву. Гладка м’язова тканина розташована в стінках порожнистих внутрішніх органів, кровоносних і лімфатичних судин. Вона скорочується мимовільно, тобто не підконтрольна свідомості. Скелетні м’язи, що прикріплюються до кісток, приводять в рух певні ділянки тіла. Серцевий м’яз має певні особливості будови і функції. Проксимальний кінець м’яза називається голівкою (cаput), вона починається сухожилком від однієї кістки, а сухожилок дистального кінця м’яза прикріплюється до іншої кістки. При цьому сполучнотканинні волокна сухожилка міцно зростаються з окістям чи з охрястям і навіть проникають у кістку (шарпеєвські волокна). Початком м’яза прийнято називати його проксимальну частину, а дистальна частина м’яза прикріплюється вже до іншої кістки. Початок м’яза, що скорочується, залишається нерухомим, це його точка фіксації (punctum fixum). На іншій кістці, до якої прикріплюється м’яз, знаходиться рухома точка (punctum mobile). При скороченні м’яза вона переміщується. При деяких рухах точка фіксації і рухома точка міняються місцями. Сухожилки різних м’язів розрізняються за будовою і формою. Наприклад, м’язи кінцівок переважно переходять у довгі сухожилки циліндричної форми. Плоскі м’язи, що беруть участь у формуванні стінок порожнин тіла, мають широкі та плоскі сухожилки, такий сухожилок називається апоневрозом (aponeurosis). Деякі м’язи мають два черевця, які з’єднані проміжним сухожилком (tendo intermedius). Прикладом може бути двочеревцевий м’яз шиї. Якщо вздовж м’яза є кілька проміжних сухожилків, то їх називають сухожилковими переділками (intersectiоnes tendіneaе). Такі переділки характерні для прямого м’яза живота. Загальна маса скелетної мускулатури в дорослої людини становить 30-40% від маси тіла, у немовлят – 20-22%. У літніх і старих людей маса скелетних м’язів зменшується до 25-30%, коли знижується м’язова активність. При високій м’язовій активності маса м’язів зберігається до глибокої старості. Скелетні м’язи утримують тіло у вертикальному положенні, у рівновазі і переміщають його в просторі. Скелетні м’язи: – беруть участь в утворенні стінок: – ротової порожнини (cavitas oris); – грудної порожнини (cavitas thoracis); – черевної порожнини (cavitas abdominis); – тазової порожнини (cavitas pelvis); – входять до складу: – глотки (pharynx); – верхньої третини стравоходу (paries superior oesophagi); – гортані (larynx); – приводять в рух очне яблуко (bulbus oculi) і гальмують коливання слухових кісточок (ossicula auditus); – забезпечують дихальні і ковтальні рухи; – утримують тіло у вертикальному положенні, у рівновазі; – переміщають тіло в просторі. Скелетні м’язи поділяються за: – їх розташуванням (м’язи голови, шиї, спини, грудної клітки, живота, верхньої кінцівки, нижньої кінцівки); – формою (напр., веретенеподібний, квадратний, коловий, зубчастий м’язи); – довжиною (напр., короткі, довгі); – напрямком м’язових волокон (напр., прямі, косі, поперечні); – функціями (напр., згиначі та розгиначі, відвідні та привідні, підіймачі та опускачи); – розташуванням стосовно суглобів (напр., односуглобові, двосуглобові, багатосуглобові); – кількістю головок (двоголові, триголові, чотириголові); М’язи можуть бути: – поверхневі; бічні; – глибокі; зовнішні; – присередні; внутрішні. Синергістами називають м’язи, які забезпечують рух у суглобі в одному напрямі, антагоністами – у протилежних напрямках. М’яз, волокна якого приєднуються до сухожилка з одного боку називається напівперистим (одноперистим) м’язом, з обох боків – перистим (двоперистим) м’язом, з декількох боків – багатоперистим м’язом. Скелетні м’язи мають допоміжний апарат м’язів, до якого належать: – фасції (поверхнева – лежить під шкірою всього тіла, глибока – вкриває м’язи); – синовіальні сумки (герметично замкнений мішок, або мішок, що має сполучення з порожниною суглоба, біля якого розташовується); – синовіальні піхви (оточують сухожилки в певних місцях); – м’язові блоки (розташовані в місцях, де сухожилки м’язів змінюють свій напрямок); – сесамоподібні кістки (розміщені у товщі сухожилків поблизу місця прикріплення). Скелетні м’язи людини розвиваються із сомітів, з яких формуються міотоми. Соміти у вигляді парних мішкоподібних випинів мезодерми починають утворюватись з кінця третього тижня ембріогенезу. Із дорзальних частин міотомів розвиваються глибокі м’язи спини, із вентральних – глибокі м’язи грудної клітки, передньої та бічних стінок живота. Окремі довги м’язи тулуба утворюються внаслідок зрощення декількох міотомів (напр. прямий м’яз живота). М’язові волокна кінцівок розвиваються з клітин сомітів, а сполучнотканинні елементи м’язів (фасції, сухожилки тощо) – з клітин бруньки кінцівки. М’язи спини (musculi dorsi) М’язи спини поділяються на: – поверхневі м’язи (musculi superficiales); – власні м’язи спини (musculi proprii dorsi) або глибокі м’язи (musculi profundi). До поверхневих м’язів спини (musculi superficiales dorsi) належать: 1 Трапецієподібний м’яз (musculus trapezius), має – низхідну частину (pars descendens); – поперечну частину (pars transversa); – висхідну частину (pars ascendens). Початок: від остистих відростків усіх грудних хребців (processus spinosi vertebrarum thoracicarum), VII шийного хребця (vertebra cervicalis septima [VII]), каркової зв’язки (lig. nuchae), зовнішнього потиличного виступу (protuberantia occipitalis externa). Прикріплення: до ості лопатки (spina scapulae), надплечового відростка (acromion), надплечового кінця ключиці (extremitas acromialis claviculae). Функція: – верхні пучки трапецієподібного м’яза (musculus trapezius) підіймають бічний кут лопатки (angulus lateralis scapulae) вверх і присередньо; – нижні пучки трапецієподібного м’яза (musculus trapezius) опускають бічний кут лопатки (angulus lateralis scapulae); – при скороченні всього м’яза лопатка (scapula) наближається до хребтового стовпа (columna vertebralis); – при двобічному скороченні трапецієподібного м’яза (musculus trapezius) обидві лопатки (scapulaе) приводяться, розгинаються голова (caput) та шия (cervix). 2 Найширший м’яз спини (musculus latissimus dorsi). Початок: апоневрозом від остистих відростків (processus spinosi) шести нижніх грудних (vertebrae thoracicae) та усіх поперекових хребців (vertebrae lumbales), серединного крижового гребеня (crista sacralis mediana) і задньої частини клубового гребеня (crista iliaca). Прикріплення: до гребеня малого горбка плечової кістки (crista tuberculi minoris humeri). Функція: – приводить плече (adductio brachii); – розгинає плече (extensio brachii); – привертає плече (pronatio brachii); – при фіксованому плечі (brachium) підтягує до нього тулуб (truncus). 3 Великий ромбоподібний м’яз (musculus rhomboideus major) і малий ромбоподібний м’яз (musculus rhomboideus minor). Початок: від остистих відростків (processus spinosi) чотирьох верхніх грудних хребців (vertebrae thoracicae) та двох нижніх шийних хребців (vertebrae cervicales inferiores). Прикріплення: до присереднього краю лопатки (margo medialis scapulae). Функція: – підіймають лопатку (scapula); – наближають лопатку до хребтового стовпа (columna vertebralis), фіксуючи її в даному положенні. 4 М’яз – підіймач лопатки (musculus levator scapulae). Початок: від задніх горбків поперечних відростків чотирьох верхніх шийних хребців. Прикріплення: до верхнього кута лопатки (angulus superior scapulae). Функція: підіймає верхній кут лопатки (angulus superior scapulae). 5 Верхній задній зубчастий м’яз (musculus serratus posterior superior). Початок: від остистих відростків двох нижніх шийних хребців і двох верхніх грудних хребців та від нижньої частини каркової зв’язки (lig. nuchae). Прикріплення: до зовнішньої поверхні II-V ребер чотирма зубцями (facies externa costarum secundаe-quintae). Функція: піднімає II-V ребра (costae secundae-quintae [II-V]) і є допоміжним м’язом вдиху. 6 Нижній задній зубчастий м’яз (musculus serratus posterior inferior): Початок: апоневрозом від остистих відростків двох нижніх грудних хребців і двох верхніх поперекових хребців, а також від поверхневого листка грудопоперекової фасції. Прикріплення: до зовнішньої поверхні нижніх чотирьох ребер чотирма зубцями. Функція: опускає ІХ-ХІІ ребра (costae ІХ-ХІІ) і є допоміжним м’язом видиху. До власних м’язів спини (musculi proprii dorsi) – глибоких м’язів (musculi profundi) належать м’язи, які знаходяться у заглибленні між остистими і поперечними відростками хребців (присередній тракт, tractus medialis), а також між поперечними відростками хребців та кутами ребер (бічний тракт, tractus lateralis). Власні м’язи спини (musculi proprii dorsi) поділяються на короткі та довгі м’язи, до яких належать: 1 Остисто-поперечні м’язи (musculi spinotransversales), до них належить ремінний м’яз (m. splenius) голови та шиї: – ремінний м’яз голови (musculus splenius capitis). Початок: від остистих відростків чотирьох нижніх шийних хребців і трьох верхніх грудних хребців, нижньої частини каркової зв’язки (lig. nuchae). Прикріплення: до соскоподібного відростка (processus mastoideus ossis temporalis) і бічного відрізка верхньої каркової лінії (linea nuchalis superior). Функція: розгинає голову (extensio capitis) і повертає її в свій бік. – ремінний м’яз шиї (musculus splenius cervicis). Початок: від остистих відростків III-V грудних хребців. Прикріплення: до задніх горбків поперечних відростків двох верхніх шийних хребців. Функція: розгинає шийну частину хребтового стовпа (extensio partis cervicalis columnae vertebralis), а при однобічному скороченні – обертає голову і шию (rotatio externa capitis et cervicis) у свій бік, а також розгинає голову (extensio capitis) і повертає її у свій бік (як і ремінний м’яз голови). 2 М’яз-випрямляч хребта (musculus erector spinae). Цей м’яз (musculus erector spinae) розміщений вздовж хребтового стовпа (columna vertebralis), від крижової кістки (os sacrum) до зовнішньої основи черепа (basis cranii externa), і лежить у кістковому жолобі, що оточений присередньо остистими відростками хребців (processus spinosi vertebrarum), а збоку – кутами ребер (anguli costarum). Початок: від спинної поверхні крижової кістки (facies dorsalis ossis sacri), остистих відростків всіх поперекових хребців, XI і XII грудних хребців, заднього відрізка клубового гребеня (crista iliaca), надостьової зв’язки (lig. supraspinalе) і грудопоперекової фасції (fascia thoracolumbalis). Починаючи від рівня I-II поперекових хребців м’яз-випрямляч хребта (musculus erector spinae) поділяється на три тракти (частини) спини: – бічний тракт (tractus lateralis) — клубово-ребровий м’яз (musculus iliocostalis); – проміжний тракт (tractus intermedialis) – найдовший м’яз (musculus longissimus); – присередній тракт (tractus medialis) – остьовий м’яз (musculus spinalis). Функція: утримує тулуб (truncus) у вертикальному положенні, розгинає хребтовий стовп (extensio columnae vertebralis). Отже, в м’язі-випрямлячі хребта (musculus erector spinae) розрізняють три частини: – клубово-ребровий м’яз (musculus iliocostalis); – найдовший м’яз (musculus longissimus); – остьовий м’яз (musculus spinalis). А. Клубово-ребровий м’яз (musculus iliocostalis) належить до бічного тракту спини і є бічною частиною м’яза-випрямляча хребта (musculus erector spinae). Функція: розгинає хребтовий стовп (extensio columnae vertebralis), а при однобічному скороченні нахиляє хребтовий стовп (columna vertebralis) у свій бік. Клубово-ребровий м’яз (musculus iliocostalis) поділяється на: 1) Клубово-ребровий м’яз попереку (musculus iliocostalis lumborum), який має: – поперекову частину; бічну частину м’яза-випрямляча попереку (pars lumbalis; divisio lateralis musculi erectoris spinae lumborum); Початок: від клубового гребеня (crista iliaca) і спинної поверхні крижової кістки (facies dorsalis ossis sacri). Прикріплення: до кутів восьми нижніх ребер. Функція: опускає ребра (costae). – грудну частину (pars thoracalis). Початок: від кутів шести нижніх ребер. Прикріплення: до кутів шести верхніх ребер (anguli sex costarum inferiorum) і до заднього горбка поперечного відростка VII шийного хребця (tuberculum posterius processus transversi vertebrae cervicalis septimae). Функція: підіймає ребра (costae) 2) Клубово-ребровий м’яз шиї (musculus iliocostalis cervicis). Початок: від кутів III-VI ребер. Прикріплення: до задніх горбків поперечних відростків IV-VI шийних хребців. Функція: окрім загальної функції клубово-ребрового м’яза (musculus iliocostalis), його шийна частина підіймає ребра. Б. Найдовший м’яз (musculus longissimus). Він розташований присередньо від клубово-ребрового м’яза (m. iliocostalis) між ним і остьовим м’язом (m. spinalis) і поділяється на: 1 Найдовший м’яз грудної клітки (musculus longissimus thoracis), який має: – поперекову частину; присередню частину м’яза-випрямляча попереку (pars lumbalis; divisio medialis musculi erectoris spinae lumborum); Початок: від клубового гребеня (crista iliaca), спинної поверхні крижової кістки (facies dorsalis ossis sacri), остистих відростків усіх поперекових хребців, соскоподібних відростків двох верхніх поперекових хребців і поперечних відростків шести нижніх грудних хребців. Прикріплення: до ребрових відростків і додаткових відростків поперекових хребців (processus costales et processus accesorii vertebrarum lumbalium), кутів десяти нижніх ребер, поперечних відростків усіх грудних хребців. 2 Найдовший м’яз шиї (musculus longissimus cervicis); Початок: від поперечних відростків шести верхніх грудних хребців. Прикріплення: до задніх горбків поперечних відростків шести нижніх шийних хребців. 3 Найдовший м’яз голови (musculus longissimus capitis). Початок: від поперечних відростків п’яти нижніх шийних і трьох верхніх грудних хребців. Прикріплення: до заднього краю соскоподібного відростка (margo posterior processus mastoidei). Функції найдовшого м’яза (musculus longissimus): – найдовші м’язи грудної клітки та шиї (musculi longissimi thoracis et cervicis) розгинають хребтовий стовп (extensio columnae vertebralis); – при однобічному скороченні нахиляють його вбік; – обидва найдовші м’язи голови (musculi longissimi capitis) нахиляють голову назад, а при однобічному скороченні – обертають голову (caput) лицем (facies) у свій бік. Поперекова частина найдовшого м’яза грудної клітки (pars lumbalis musculi longissimi thoracis) та поперекова частина клубово-ребрового м’яза попереку (pars lumbalis musculi iliocostalis lumborum) ще мають назву присередньої та бічної частин м’яза-випрямляча хребта (partes musculi erectoris spinae medialis et lateralis). В. Остьовий м’яз (musculus spinalis). Він є найприсереднішою частиною м’яза-випрямляча хребта (musculus erector spinae) і належить до присереднього тракту спини; розміщений в кістковому жолобі, який утворений остистими відростками та тілами грудних і шийних хребців. Остьовий м’яз (musculus spinalis) поділяється на: – остьовий м’яз голови (musculus spinalis capitis), що є присередньою частиною півостьового м’яза голови (pars medialis musculi semispinalis capitis), інколи це є окремий м’яз; Початок: від остистих відростків нижніх шийних і верхніх грудних хребців (processus spinosi vertebrarum cervicalium et thoracicarum). Прикріплення: до потиличної кістки (os occipitale) поблизу зовнішнього потиличного виступу (protuberantia occipitalis externa) між нижньою і верхньою карковими лініями (lineae nuchales inferior et superior). Функція: при двобічному скороченні розгинає хребтовий стовп (extensio columnae vertebralis), при однобічному скороченні – нахиляє хребтовий стовп і голову (columna vertebralis et caput)у свій бік. – остьовий м’яз шиї (musculus spinalis cervicis); Початок: від остистих відростків двох нижніх шийних хребців і шести верхніх грудних хребців. Прикріплення: до остистих відростків II-IV шийних хребців. Функція: розгинає шийний відділ хребтового стовпа (extensio compartimenti cervicalis columnae vertebralis). – остьовий м’яз грудної клітки (musculus spinalis thoracis). Початок: від остистих відростків двох нижніх грудних і двох верхніх поперекових хребців. Прикріплення: до остистих відростків восьми верхніх грудних хребців. Функція: розгинає грудний відділ хребтового стовпа (extensio compartimenti thoracis columnae vertebralis). 3 Поперечно-остьові м’язи (musculi transverso-spinales) розташовані найглибше у присередньому тракті попереду м’яза-випрямляча хребта (musculus erector spinae). М’язові волокна поперечно-остьового м’яза (musculi transversospinalis) йдуть косо вверх від поперечних відростків (processus transversi) до остистих відростків (processus spinosi). Перекидаючись через різну кількість хребців (vertebrae), вони утворюють окремі м’язи: – півостьовий м’яз (musculus semispinalis), який розташований більш поверхнево і є найдовшим; – багатороздільні м’язи (musculi multifidi), які розміщені глибше півостьового м’яза (musculus semispinalis); – м’язи-обертачі (musculi rotatores) є найкоротшими і розміщені найглибше. Функція: при двобічному скороченні розгинають хребтовий стовп (extensio columnae vertebralis), а при однобічному – обертають хребет (rotatio columnae vertebralis). В ньому розрізняють три частини: А. Півостьовий м’яз (musculus semispinalis) представлений довгими косо орієнтованими м’язовими пучками, які перекидаються через 4-6 хребців. Він складається з трьох м’язів (півостьових м’язів грудної клітки, шиї та голови). Функція: розгинання грудного і шийного відділів хребтового стовпа. – півостьовий м’яз грудної клітки (musculus semispinalis thoracis); Початок: від поперечних відростків шести нижніх грудних хребців. Прикріплення: до остистих відростків шести верхніх грудних та двох нижніх шийних хребців. – півостьовий м’яз шиї (musculus semispinalis colli); Початок: від поперечних відростків шести верхніх грудних хребців. Прикріплення: до остистих відростків шести нижніх шийних хребців. – півостьовий м’яз голови (musculus semispinalis capitis). Початок: від поперечних відростків шести верхніх грудних хребців і суглобових відростків чотирьох нижніх шийних хребців. Прикріплення: до потиличної луски (squama occipitalis) і між верхньою та нижньою карковими лініями (lineae nuchales superior et inferior). Б. Багатороздільні м’язи (musculi multifidi) розміщені в кісткових жолобах з боків від остистих відростків хребців (processus spinosi vertebrarum) уздовж хребтового стовпа (columna vertebralis) від крижової кістки (os sacrum), до другого шийного хребця (axis) м’язові волокна багатороздільних м’язів (musculi multifidi) перекидаються через 2-4 сусідні хребці. Функція: розгинають та обертають стовбур (extensio et rotatio trunci), нахиляють його убік. Топографічно багатороздільні м’язи (musculi multifidi) поділяються на: – багатороздільні м’язи попереку (musculi multifidi lumborum); Початок: від спинної поверхні крижової кістки (facies dorsalis ossis sacri), частини клубового гребеня (crista iliaca), додаткових і соскоподібних відростків поперекових хребців (processus accesorii et mamillares vertebrarum lumbalium). Прикріплення: до остистих відростків II-IV вищерозташованих хребців. – багатороздільні м’язи грудної клітки (musculi multifidi thoracis); Початок: від поперечних відростків грудних хребців (processus transversi vertebrarum thoracicarum). Прикріплення: до остистих відростків II-IV вищерозташованих хребців. – багатороздільні м’язи шиї (musculi multifidi cervicis; musculi multifidi colli). Початок: від суглобових відростків чотирьох нижніх шийних хребців. Прикріплення: до остистих відростків II-IV вищерозташованих хребців. В. М’язи-обертачі (musculi rotatores) є найглибшим шаром поперечноостистого м’яза (m. transversospinalis). Вони залягають у борозні (sulcus) між остистими і поперечними відростками (processus spinosi et transversi) під багатороздільними м’язами (musculі multifidі). Вони є короткими і довгими. Початок: від поперечних відростків хребців (processus transversi vertebrarum) йдуть присередньо і вверх до вищерозташованого хребця, перекидаються через один хребець (короткі м’язи-обертачі) або два хребцi (довгі м’язи-обертачі). Прикріплення: до основ остистих відростків вищерозташованих хребців. Функція: розгинають відповідні відділи хребтового стовпа (columna vertebralis), а при однобічному скороченні обертають хребет убік (rotatio externae columnae vertebralis), протилежний скороченню. Топографічно м’язи-обертачі (musculi rotatores) поділяють на: – м’язи-обертачі попереку (musculi rotatores lumborum); Початок: від соскоподібних відростків поперекових хребців (processus mamillares vertebrarum lumbalium). Прикріплення: до основ остистих відростків вищерозташованих сусіднього і наступного хребців. – м’язи-обертачі грудної клітки (musculi rotatores thoracis); Початок: від поперечних відростків грудних хребців (processus transversi vertebrarum thoracicarum). Прикріплення: до основ остистих відростків вищерозташованих сусіднього і наступного хребців. – м’язи-обертачі шиї (musculi rotatores cervicis; mm. rotatores colli). Початок: від нижніх суглобових відростків шийних хребців (processus articulares inferiores vertebrarum cervicalium), окрім атланта (atlas). Прикріплення: до основ остистих відростків вищерозташованих сусіднього і наступного хребців. 4 Міжостьові м’язи (musculi interspinales cervicis; mm. іnterspinales colli) належать до третього шару глибоких м’язів спини. Ці м’язи прилягають до міжостьових зв’язок і з’єднують остисті відростки суміжних хребців. Початок: від остистих відростків (processus spinosi) нижчерозташованих хребців (від другого шийного і нижче). Прикріплення: до остистих відростків (processus spinosi) вищерозташованих хребців. Функція: розгинають хребтовий стовп (extensio columnae vertebralis) і утримують його у вертикальному положенні. Міжостьові м’язи (musculi interspinales) топографічно розділяють на: – міжостьові м’язи попереку (musculi interspinales lumborum), які добре розвинені; – міжостьові м’язи грудної клітки (musculi interspinales thoracis), які розвинуті слабо, інколи відсутні; – міжостьові м’язи шиї (musculi interspinales cervicis), які розміщені з боків від роздвоєного остистого відростка шийних хребців (processus spinosus bifurcatus vertebrarum cervicalium). 5 Міжпоперечні м’язи (musculi intertransversarii) є короткими і з’єднують поперечні відростки сусідніх хребців. Розрізняють такі міжпоперечні м’язи (musculi intertransversarii): – міжпоперечні м’язи попереку (musculi intertransversarii lumborum), які складаються з: – бічних міжпоперечних м’язів попереку (musculi intertransversarii laterales lumborum). Вони з’єднують між собою поперечні відростки (реброподібні відростки – processus costiformes) сусідніх поперекових хребців; – присередніх міжпоперечних м’язів попереку (musculi intertransversarii mediales lumborum). Вони з’єднують між собою додаткові відростки (соскоподібні відростки – processus mamillares) сусідніх поперекових хребців; – міжпоперечні м’язи грудної клітки (musculi intertransversarii thoracis), які розміщені лише на рівні перших 3-4 грудних хребців (vertebrae thoracicae), частіше відсутні; – міжпоперечні м’язи шиї (musculi intertransversarii cervicis), які складаються iз: – передніх міжпоперечних м’язів шиї (musculi intertransversarii anteriores cervicis; mm. intertransversarii anteriores colli). Вони з’єднують передні горбки поперечних відростків шийних хребців (tubercula anteriora processuum transversorum vertebrarum cervicalium); – задніх бічних міжпоперечних м’язів шиї (musculi intertransversarii posteriores laterales cervicis; mm. intertransversarii posteriores laterales colli). Вони з’єднують задні горбки поперечних відростків шийних хребців (tubercula posteriora processuum transversorum vertebrarum cervicalium); – задніх присередніх міжпоперечних м’язів шиї (musculi intertransversarii posteriores mediales cervicis; mm. intertransversarii posteriores mediales colli) Вони з’єднують задні горбки поперечних відростків шийних хребців (tubercula posteriora processuum transversorum vertebrarum cervicalium). Міжпоперечні м’язи (musculi intertransversarii) перекидаються між поперечними відростками суміжних хребців і нахиляють відповідні відділи хребтового стовпа у свій бік. 6 Підпотилична група м’язів згідно з Міжнародною анатомічною номенклатурою належить до м’язів шиї і є короткими потиличними м’язами (описана в розділі “М’язи шиї”). Фасції спини (fasciae dorsi) Виділяють такі фасції спини(fasciae dorsi): – каркова фасція (fascia nuchae), що розташовується в задній шийній ділянці (regio cervicalis posterior), а саме у карковій ділянці (regio nuchae) між розміщеними тут м’язами. Присередньо вона зростається з карковою зв’язкою (ligamentum nuchae), збоку переходить у поверхневу пластинку шийної фасції (lamina superficialis fasciae cervicalis) і прикріплюється до верхньої каркової лінії потиличної кістки (linea nuchalis superior ossis occipitalis); – груднино-поперекова фасція (fascia thoraco-lumbalis), яка утворює волокнисту піхву (vagina fibrosa) для власних м’язів спини (musculi dorsi proprii) у поперековому відділі. Ця фасція (fascia thoracolumbalis) складається із: – задньої пластинки; поверхневої пластинки (lamina posterior; lamina superficialis), раніше її називали поверхневим або заднім листком; – передньої пластинки; глибокої пластинки; фасції квадратного м’яза попереку (lamina anterior; lamina profunda; fasciae musculi quadrati lumborum), раніше її називали глибоким або переднім листком. За новою міжнародною анатомічною номенклатурою виділяють ще середню пластинку груднино-поперекової фасції (lamina media fasciae thoracolumbalis). Задня пластинка груднино-поперекової фасції (lamina posterior fasciae thoracolumbalis) прикріплюється: – знизу до клубових гребенів клубових кісток (cristae iliacae ossium ilii); – з боків доходить до кутів ребер (anguli costarum); – присередньо прикріплюється до остистих відростків (processus spinosi) всіх хребців (vertebrae), окрім шийних хребців (vertebrae cervicales). Збоку від м’яза-випрямляча хребта (musculus erector spinae) задня пластинка груднино-поперекової фасції (lamina posterior fasciae thoracolumbalis) зростається з передньою пластинкою груднино-поперекової фасції (lamina anterior fasciae thoracolumbalis). Від задньої пластинки груднино-поперекової фасції (lamina posterior fasciae thoracolumbalis) починається частина пучків найширшого м’яза спини (m. latissimus dorsi) та нижнього заднього зубчастого м’яза (m. serratus posterior inferior). Передня пластинка груднино-поперекової фасції (lamina anterior fasciae thoracolumbalis) натягнута: – між поперечними відростками поперекових хребців (processus transversi vertebrarum lumbalium); – між поперечними зв’язками попереку (ligamenta intertransversaria lumbalia) і клубовим гребенем клубової кістки (crista iliaca ossis ilii); – нижнім краєм XII ребра (margo inferior costae duodecimae [XII]) і попереково-ребровими зв’язками (ligamenta lumbocostalia); – збоку (латерально) зростається із задньою пластинкою груднино-поперекової фасції (lamina posterior fasciae thoracolumbalis). Передня пластинка груднино-поперекової фасції (lamina anterior fasciae thoracolumbalis) вкриває спереду квадратний м’яз попереку (musculus quadratus lumborum) і тому ще називається фасцією квадратного м’яза попереку (fascia musculi quadrati lumborum), тобто є синонімом передньої пластинки груднино-поперекової фасції (lamina anterior fasciae thoracolumbalis). Від передньої пластинки груднино-поперекової фасції (lamina anterior fasciae thoracolumbalis), а також від місця зрощення її із задньою пластинкою (lamina posterior) починається поперечний м’яз живота (musculus transversus abdominis). Середня пластинка груднино-поперекової фасції (lamina media fasciae thoracolumbalis) є тонкою пластинкою груднино-поперекової фасції (lamina gracilis fasciae thoracolumbalis), яка відмежовує квадратний м’яз попереку (musculus quadratus lumborum)) від м’яза-випрямляча хребта (musculus erector spinae). Спинні ділянки (regiones dorsales; regiones dorsi) 1 Хребтова ділянка (regio vertebralis), що відповідає контурам хребтового стовпа (columna vertebralis), непарна. 2 Крижова ділянка (regio sacralis), відповідає контурам крижової кістки (os sacrum), непарна. 3 Лопаткова ділянка (regio scapularis), яка розташовується над задньою поверхнею лопатки (facies posterior scapulae), парна. 4 Підлопаткова ділянка (regio infrascapularis), яка розташованa між лопатковою ділянкою (regio scapularis) та поперековою ділянками (regio lumbalis), парна. 5 Поперекова ділянка (regio lumbalis), що є задньою стінкою черевної порожнини (paries posterior cavitatis abdominis), парна та оточений зверху XII ребром (costa duodecima [XII]), а знизу – клубовим гребенем (crista iliaca). У поперековій ділянці (regio lumbalis) виділяють: – нижній поперековий трикутник – трикутник Пті (trigonum lumbale inferius – trigonum Petiti), оточений: – знизу клубовим гребенем (crista iliaca); – присередньо зовнішнім краєм найширшого м’яза спини (margo externus musculi latissimi dorsi); – збоку внутрішнім краєм зовнішнього косого м’яза живота (margo internus musculi obliqui externi abdominis); – верхній поперековий трикутник – ромб Лесгафта-Грюнфельда (trigonum lumbale superius – rhombus Lesgafti-Grunfeldi), непостійний, через нього можуть прориватись абсцеси або виходити грижі. Цей трикутник оточений: – зверху нижнім краєм заднього нижнього зубчастого м’яза (margo inferior musculi serrati posterioris inferioris) та XII ребром (costa duodecima [XII]); – знизу бічним краєм розгинача хребта та заднім краєм внутрішнього косого м’яза живота; – спереду зовнішнім косим м’язом живота (musculus obliquus externus abdominis); – вкритий трикутник найширшим м’язом спини (musculus latissimus dorsi), а його дном є апоневроз поперечного м’яза живота (aponeurosis musculi transversi abdominis). 6 Трикутник вислуховування (trigonum auscultationis) утворюється: – бічним краєм трапецієподібного м’яза (margo lateralis musculi trapezii); – присереднім краєм великого ромбоподібного м’яза (margo medialis muscului rhomboidei majoris); – верхнім краєм найширшого м’яза спини (margo superior musculi latissimi dorsi). В основі трикутника (trigonum auscultationis) розташоване покрите фасцією VII ребра (costa septima [VII]) з прилеглими міжребровими проміжками (spatia intercostalia). Коли руки підняті над головою (caput), ці трикутники (trigona auscultationis) мають найбільші розміри, що полегшує вислуховування у цих ділянках верхніх сегментів нижніх часток легень (segmenta superiora loborum inferiorum pulmonum). Лівий трикутник вислуховування (trigonum auscultationis sinistrum) має таку особливість: через нього можна почути, як капає рідина в кардію шлунка (cardia gastris) при непрохідності стравоходу (oesophagus). М’ЯЗИ ГРУДНОЇ КЛІТКИ (musculi thoracis) Вони поділяються на поверхневі та власні (глибокі) м’язи. До поверхневих м’язів (musculi superficiales) належать: 1 Великий грудний м’яз (musculus pectoralis major) є плоским, товстим, неправильної трикутної форми, займає значну частину грудної клітки, розташовується поверхнево. Великий грудний м’яз (musculus pectoralis major)має: – ключичну частину (pars clavicularis); – груднино-реброву частину (pars sternocostalis); – черевну частину (pars abdominalis). Початок: від присередніх двох третин ключиці (clavicula medialis) – ключична частина (pars clavicularis); передньої поверхні груднини і II-VII ребрових хрящів – груднино-реброва частина (pars sternocostalis); передньої пластинки піхви прямого м’яза живота (lamina anterior vaginae musculi recti abdominis) – черевна частина (pars abdominalis). Прикріплення: до гребеня великого горбка плечової кістки (crista tuberculi majoris humeri). Функція: приводить плече (adductio brachii) до стовбура; тулуба (truncus) і піднімає ребра (costae), обертає досередини плече (rotatio brachii interna). 2 Малий грудний м’яз (musculus pectoralis minor) є плоским, трикутної форми, міститься під великим грудним м’язом (musculus pectoralis major). Початок: окремими зубцями від зовнішньої поверхні III-V ребер. Прикріплення: до дзьобоподібного відростка лопатки (processus coracoideus scapulae). Функція: тягне лопатку (scapula) вперед і вниз, а при фіксованій лопатці (scapula) піднімає ребра (costae). Цей м’яз є допоміжним дихальним м’язом. 3 Підключичний м’яз (musculus subclavius) є тонким, видовженим, розташований між першим ребром і ключицею (costa prima et clavicula). Початок: від ребрового хряща першого ребра (cartilago costalis costae primae). Прикріплення: до нижньої поверхні надплечового кінця ключиці (facies inferior extremitatis acromialis claviculae). Функція: тягне ключицю (clavicula) униз та присередньо, зміцнюючи груднино-ключичний суглоб (art. sternoclavicularis). 4 Передній зубчастий м’яз (musculus serratus anterior) є широким, неправильної чотирикутної форми, лежить на боковій поверхні грудної клітки (facies lateralis thoracis). Початок: зубцями від зовнішньої поверхні верхніх дев’яти ребер. Прикріплення: до присереднього краю лопатки (margo medialis scapulae). Функція: тягне лопатку (scapula) вбік і вперед, притискує лопатку (scapula) до стовбура; тулуба (truncus) разом з ромбоподібними м’язами (mm. rhomboidei). Повертає лопатку (scapula) навколо стрілової осі при відведенні (підійманні) верхньої кінцівки (membrum superius) вище горизонтального рівня, при фіксованій лопатці (scapula) підіймає ребра (costae) і розширює грудну клітку (thorax), належить до допоміжних дихальних м’язів. До власних м’язів грудної клітки (musculi thoracis proprii) – глибоких м’язів грудей (musculi profundi thoracis) – належать: 1 Зовнішні міжреброві м’язи (musculi intercostales externi). Вони є товстішими, ніж внутрішні міжреброві м’язи (mm. intercostales interni), розташовані у задніх та середніх відділах міжребрових просторів (spatia intercostalia) від хребтового стовпа (columna vertebralis) до реброво-хрящових суглобів (articulationes costo-chondrales). Ці м’язи розміщені в міжребрових просторах (spatia intercostalia) від горбків ребер (tubercula costarum) ззаду до переднього кінця кісткового ребра спереду. Далі на рівні ребрових хрящів (cartilagines costales) продовжуються в зовнішню міжреброву перетинку (membrana intercostalis externa), волокна якої паралельні пучкам однойменного м’яза. Початок: від нижнього краю (margo inferior) вищерозміщеного ребра (costa) і прямують вниз і вперед. Прикріплення: до верхнього краю (margo superior) нижчерозміщеного ребра (costa). Функція: піднімають ребра (costae) і розширюють грудну клітку (thorax), тобто забезпечують вдих (inspiratio); задні пучки укріплюють реброво-хребцеві суглоби (articulationes costovertebrales). 2 Внутрішні міжреброві м’язи (musculi intercostales interni). Вони розташовані в міжребрових просторах (spatia intercostalia) від груднини (sternum) до кутів ребер (anguli costarum) і залягають глибше від зовнішніх міжребрових м’язів (musculi intercostales externi), волокна їх ідуть під кутом 90о до волокон зовнішніх міжребрових м’язів (протилежним) до них напрямком волокон. Від кутів ребер (anguli costarum) до хребтового стовпа (columna vertebralis) ці м’язи продовжуються у внутрішню міжреброву перетинку (membrana intercostalis interna). Початок: від верхнього краю (margo superior) нижчерозміщеного ребра (costa), прямують угору і вперед. Прикріплення: до нижнього краю (margo inferior) вищерозміщеного ребра (costa). Функція: опускають ребра (costae) і звужують грудну клітку (thorax), тобто забезпечують видих (exspiratio), а також укріплюють груднино-реброві суглоби (articulationes sternocostales). 3 Найглибші міжреброві м’язи (musculi inter-costales intimi) є частиною внутрішніх міжребрових м’язів (musculi intercostales interni) – внутрішні їх пучки, що розташовуються глибше від борозни ребра (sulcus costae). Міжреброві м’язи (mm. intercostales) розміщені таким чином, що борозна ребра (sulcus costae) на нижньому краї ребер (margo inferior costarum) виявляється між внутрішніми та найглибшими міжребровими м’язами (mm. intercostales interni et intimi). 4 Підреброві м’язи (musculi subcostales). Вони непостійні, плоскі і розташовуються на внутрішній поверхні нижніх ребер, ближче до голівок ребер (capita costarum). Початок: поблизу кутів X-XII ребер (anguli costarum decimae-duodecimae [X-XII]) і спрямовуються догори і вбік, перекидаючись через одне-два ребра. Прикріплення: до внутрішньої поверхні вищерозташованих ребер (facies interna costae). Отже, пучки підребрових м’язів (musculi subcostales) проходять майже паралельно пучку внутрішніх міжребрових м’язів (musculi intercostales interni), перекидаючись через одне – два ребра. Функція: опускають ребра (costae), сприяють видиху (exspiratio). 5 Поперечний м’яз грудної клітки (musculus transversus thoracis). Він слабо розвинений і є м’язово-сухожильною пластинкою, яка розміщена на внутрішній поверхні передньої стінки порожнини грудної клітки (facies interna paietis anterioris caveae thoracis). Початок: від задньої поверхні мечоподібного відростка (facies posterior processus xiphoidei) і нижньої частини тіла груднини (pars inferior corporis sterni), йдучи вбік і угору. Прикріплення: до внутрішньої поверхні ребрових хрящів (cartilagines costales) II-VII ребер. Функція: опускає V-VII ребра (costae), сприяє видиху (exspiratio), є синергістом внутрішніх міжребрових м’язів (musculi intercostales interni). 6 М’язи-підіймачі ребер (musculi levatores costarum). Вони є плоскими, у вигляді видовжених пластинок і розташовані в задніх частинах міжребрових просторів (partes posteriores spatiorum intercostalium) присередньо від зовнішніх міжребрових м’язів (mm. intercostales externi) під м’язом-випрямлячем хребта (m. erector spinae). Ці м’язи поділяються на: – довгі м’язи-підіймачі ребер (musculi levatores costarum longi); Початок: від поперечних відростків VII-XI грудних хребців, йдуть донизу, перекидаючись через нижчерозташоване ребро. Прикріплення: до наступного ребра (costa) присередніше від його кута (angulus costae). – короткі м’язи-підіймачі ребер (musculi levatores costarum breves); Початок: від поперечних відростків VII шийного і I-II грудних хребців. Прикріплення: до нижчерозміщених ребер. Функція: піднімають ребра (costae), сприяють вдиху (inspiratio). Фасції грудної клітки (fasciae thoracicae) Виділяють такі фасції грудної клітки (fasciae thoracicae): – поверхневу фасцію грудної клітки (fascia superficialis thoracica) – дуже тонка, виражена слабо. Вона охоплює грудну залозу (glandula mammaria), переходячи у глибині грудної залози у волокнисті (фіброзні) перегородки (septa fibrosa), які розділяють грудну залозу (glandula mammaria) на частки (lobi). Від передньої поверхні поверхневої фасції грудної клітки (facies anterior fasciae superficialis thoracicae) відходять сполучнотканинні пучки до шкіри (cutis) та грудного соска (papilla mammaria), утворюючи підвішувальні зв’язки грудей; тримач шкіри грудей (ligamenta suspensoria mammaria; retinaculum cutis mammae); – грудну фасцію (fascia pectoralis), яка має: – поверхневу пластинку (lamina superficialis); – глибоку пластинку (lamina profunda), які охоплюють великий грудний м’яз (musculus pectoralis major) спереду та ззаду; – ключично-грудну фасцію (fascia clavipectoralis), що вкриває: – малий грудний м’яз (musculus pectoralis minor); – підключичний м’яз (musculus subclavius). – фасцію грудної клітки (fascia thoracica), або власну грудну фасцію (fascia thoracica propria), або грудну фасцію (fascia thoracica) – покриває ззовні зовнішні міжреброві м’язи (musculi intercostales externi), а також ребра (costae). Тобто, ця фасція вкриває зовнішню поверхню стінки грудної клітки; – внутрішньогрудну фасцію; пристінкову фасцію грудної клітки (fascia endothoracica; fascia parietalis thoracis), що вистеляє стінки порожнини грудної клітки (cavеа thoracis) зсередини, тобто прилягає зсередини до найглибших міжребрових м’язів (musculi intercostales intimi), поперечного м’яза грудної клітки (musculus transversus thoracis), внутрішніх поверхонь ребер (facies internae costarum) та ззовні покриває пристінкову плевру (pleura parietalis). Частина внутрішньогрудної фасції (fascia endothoracica), що вкриває купол плеври (cupula pleurae), називається надплевральною перетинкою (membrana suprapleuralis), або перетинкою Сібсона (membrana Sibsoni). Частина внутрішньогрудної фасції (fascia endo-thoracica), яка переходить на верхню поверхню діафрагми (facies superior diaphragmatis), називається діафрагмово-плевральною фасцією (fascia phrenicopleuralis). На грудній клітці розрізняють такі ділянки грудної клітки: 1 Передгруднинну ділянку (regio presternalis), яка розташованa спереду від груднини (sternum). 2 Підключичну ямку (fossa infraclavicularis), що розташовується між зовнішньою третиною ключиці (clavicula) та верхнім краєм малого грудного м’яза (margo superior musculi pectoralis minoris). 3 Ключично-грудний трикутник; дельтоподібно-грудний трикутник (trigonum clavipectorale; trigonum deltopectorale) оточений верхнім краєм малого грудного м’яза (margo superior musculi pectoralis minoris), ключицею (clavicula) та дельтоподібним м’язом (musculus deltoideus). 4 Грудну ділянку (regio pectoralis), що відповідає контурам великого грудного м’яза (musculus pectoralis major). 5 Бічну ділянку грудної клітки (regio pectoralis lateralis) – частину грудної клітки (thorax), яка розташована між передньою і задньою пахвовими лініями (lineae axillares anterior et posterior). 6 Ділянку грудей (regio mammaria), що є (відповідає основі) основою грудної залози (basis glandulae mammariae) і оточена: – угорі III ребром (costa tertia [III]); – унизу VI ребром (costa sexta [VI]); – присередньо пригрудниною лінією (linea para-sternalis); – збоку (латерально) передньою пахвовою лінією (linea axillaris anterior). 7 Підгрудну ділянку (regio inframammaria), яка розміщена під ділянкою грудей (regio mammaria) і оточена: – угорі VI ребром (costa sexta [VI]); – унизу ребровою дугою (arcus costalis); – присередньо краєм груднини (margo sternalis); – збоку (латерально) середньою пахвовою лінією (linea axillaris media). 8 Пахвову ділянку (regio axillaris), що оточена: – спереду – нижнім краєм великого грудного м’яза (margo inferior musculi pectoralis majoris); – ззаду – нижнім краєм найширшого м’яза спини (margo inferior musculi latissimi dorsi); – присередньо – лінією, що з’єднує краї великого грудного м’яза (margines musculi pectoralis majoris) та найширшого м’яза спини (musculi latissimi dorsi) на грудній стінці (paries thoracis) в місці їх відходження на кінцівку (плече); – збоку (латерально) – лінією, що з’єднує краї великого грудного м’яза та найширшого м’яза спини (margines musculi pectoralis majoris et musculi latissimi dorsi) на внутрішній поверхні плеча (facies interna brachii). 9 Пахвову ямку (fossa axillaris) заглибину на поверхні тіла між бічною поверхнею грудей (facies lateralis pectoris) та присередньою поверхнею проксимального відділу плеча (facies medialis partis proximalis brachii). Вона добре помітна у пахвовій ділянці грудної клітки (regio axillaris thoracis) при відведеному плечі (brachium) і відповідає межам цієї ділянки. На грудній клітці розрізняють такі лінії грудної клітки, що проводяться вертикально: 1 передню серединну лінію (linea mediana anterior). Ця лінія проводиться від яремної вирізки (incisura jugularis), посередині груднини (sternum), через пупок (umbilicus) до симфіза (symphysis). 2 Груднинну лінію (linea sternalis), яка є парною, проходить уздовж бічного краю груднини (margo lateralis sterni). 3 Пригруднинну лінію (linea parasternalis), що проходить посередині між грудниною лінією (linea sternalis) та середньоключичною лінією (linea medioclavicularis). 4 Соскову лінію (linea mammillaris), що проходить через грудний сосок (papilla mammaria), як правило, збігіється з середньоключичною лінією (linea medioclavicularis). 5 Середньоключичну лінію (linea medioclavicularis), яка проходить через середину ключиці (clavicula). 6 Передню пахвову лінію (linea axillaris anterior), яка проходить по передньому краю пахвової ямки (margo anterior fossae axillaris) прямовисно донизу. 7 Задню пахвову лінію (linea axillaris posterior), яка проходить по задньому краю пахвової ямки (margo posterior fossae axillaris) прямовисно донизу. 8 Середню пахвову лінію (linea axillaris media), що проходить посередині між передньою пахвовою лінією (linea axillaris anterior) та задньою пахвовою лінією (linea axillaris posterior). 9 Лопаткову лінію (linea scapularis), яка проходить через нижній кут лопатки (angulus inferior scapulae) при опущеній руці. 10 Прихребтову лінію (linea paravertebralis), яка є парною, проходить збоку від хребтового стовпа (columna vertebralis) вздовж верхівок поперечних відростків хребців (apices processuum transversorum vertebrarum). Визначається лише при рентгенографії. 11 Задню серединну лінію (linea mediana posterior), або хребтову лінії (linea vertebralis), що проходить по задній поверхні тулуба (facies posterior trunci) вздовж остистих відростків хребців (processus spinosi vertebrarum). При огляді та промацуванні передньої ділянки грудної клітки (regio thoracica) можна визначити на: – верхній межі ділянки – ключицю (clavicula); – нижній межі – праву та ліву реброві дуги (arcus costales dexter et sinister) і підгруднинний кут (angulus infrasternalis). Добре промацується також кут груднини(angulus sterni), який відповідає місцю прикріплення другого ребрового хряща (cartilago costalis secunda) до груднини (sternum). Грудний сосок (papilla mammaria) у чоловіків частіше збігається з розташуванням четвертого ребра (costa quarta). ДІАФРАГМА (diaphragma) Це м’язово-сухожилковий орган, який відмежовує порожнину грудної клітки (cavitas thoracis) від порожнини живота (cavitas abdominis). У ній розрізняють: – м’язову тканину (textus muscularis) – діафрагмовий м’яз (musculus phrenicus); – волокнисту (фіброзну) тканину (textus fibrosus) – сухожилковий центр (centrum tendineum). М’язова тканина діафрагми (textus muscularis diaphragmatis) – діафрагмовий м’яз (musculus phrenicus). М’язові пучки діафрагми (fasciculi musculares diaphragmatis) розташовуються по периферії, мають м’язовий початок: – від кісткової частини ребер (pars ossea costarum) або ребрових хрящів (cartilagines costales), охоплюючи нижній отвір грудної клітки (apertura thoracis inferior); – від задньої поверхні груднини (facies posterior sterni); – від поперекових хребців (vertebrae lumbales). М’язові пучки діафрагми розташовані радіально, проходять з периферії до її середини і переходять у сухожилковий центр (centrum tendineum). Залежно від місця початку в діафрагмі розрізняють такі частини: 1 Груднинну частину діафрагми (pars sternalis diaphragmatis) – починається від мечоподібного відростка груднини (processus xiphoideus sterni). 2 Реброву частину діафрагми (pars costalis diaphragmatis) – починається від VII-XII ребрових хрящів (cartilagines costales septima-duodecima [VII-XII]). 3 Поперекову частину діафрагми (pars lumbalis diaphragmatis) – починається від передньої поверхні тіл поперекових хребців (facies anterior vertebrarum lumbalium) дещо правіше правою ніжкою (crus dextrum) і дещо лівіше лівою ніжкою (crus sinistrum) від середньої лінії, а також від присередньої дугоподібної зв’язки (ligamentum arcuatum mediale) і бічної дугоподібної зв’язки (ligamentum arcuatum laterale). Присередня дугоподібна зв’язка (ligamentum arcuatum mediale) натягнута над великим поперековим м’язом (musculus psoas major) між бічною поверхнею тіла I поперекового хребця (vertebra lumbalis prima [I]) та верхівкою поперечного відростка II поперекового хребця (apex processus transversi vertebrae lumbalis secundae [II]). Бічна дугоподібна зв’язка (ligamentum arcuatum laterale) охоплює спереду квадратний м’яз попереку (musculus quadratus lumborum) та з’єднує верхівку поперечного відростка II поперекового хребця (apex processus transversi vertebrae lumbalis secundae [II]) з переднім кінцем XII ребра (costa duodecima [XII]). Серединна дугоподібна зв’язка (ligamentum arcuatum medianum) оточує краї аортального розтвору (margines hiatus aortici) і утворюється перехрещеними присередніми волокнами правої та лівої ніжок діафрагми (fibrae mediales crurum dextri et sinistri diaphragmatis). На початку поперекової частини діафрагми (pars lumbalis diaphragmatis) крізь щілиноподібні простори правої та лівої ніжок діафрагми (spatia rimosa crurum dextri et sinistri diaphragmatis) проходять: – симпатичний стовбур (truncus sympathicus); – великий та малий нутрощеві нерви (nervi splanchnici major et minor); – непарна вена (vena azygos) та півнепарна вена (vena hemiazygos). Ніжки діафрагми (crura diaphragmatica) оточують аортальний розтвір (hiatus aorticus), через який проходять аорта (aorta) та грудна протока (ductus thoracicus). Потім ніжки діафрагми (crura diaphragmatica) ще раз перехрещуються і знову розходяться, обмежовуючи стравохідний розтвір (hiatus oesophageus), через який проходять стравохід (oesophagus) та блукаючі нерви (nervi vagi). Сухожилковий центр (centrum tendineum) утворений щільною волокнистою сполучною тканиною. Справа в сухожилковому центрі є отвір порожнистої вени (foramen venae cavae), через який проходить нижня порожниста вена (vena cava inferior). Верхня поверхня діафрагми (facies superior diaphragmatis) вкрита внутрішньогрудною фасцією (fascia endothoracica) та пристінковою плеврою (pleura parietalis). Нижня поверхня діафрагми (facies inferior diaphragmatis) вкрита внутрішньочеревною фасцією (fascia endoabdominalis) та пристінковою очеревиною (peritoneum parietale). Між м’язовими волокнами діафрагми є слабкі місця, через які можуть проходити діафрагмові кили (грижі). До них належать: – попереково-реброві трикутники (trigona lumbocostalia) – парні, розміщені між поперековою частиною діафрагми (pars lumbalis diaphragmatis) та ребровою частиною діафрагми (pars costalis diaphragmatis); – груднино-реброві трикутники (trigona sternocostalia) – парні, розміщені між ребровою частиною діафрагми (pars costalis diaphragmatis) та грудниною частиною діафрагми (pars sternalis diaphragmatis). У попереково-ребрових трикутниках (trigona lumbo-costalia) та груднино-ребрових трикутниках (trigona sternocostalia) порожнину грудної клітки (cavitas thoracis) відділяють від порожнини живота (cavitas abdominis) тільки серозні та фасціальні листки, що покривають діафрагму: – угорі це плевра (pleura) та внутрішньогрудна фасція (fascia endothoracica); – знизу очеревина (peritoneum) та пристінкова фасція живота (fascia abdominis parietalis). При скороченні м’язових волокон діафрагма (diaphragma) опускається униз (вдих) і стає плоскою, при цьому збільшується порожнина грудної клітки (cavеa thoracis) і зменшується порожнина живота (cavitas abdominis). При розслабленні діафрагма (diaphragma) набуває опукло-сферичної форми (видих). Діафрагма (diaphragma) є основним дихальним м’язом. При одночасному скороченні з м’язами живота (musculi abdominis) діафрагма (diaphragma) сприяє підвищенню внутрішньочеревного тиску. М’ЯЗИ ЖИВОТА (musculi abdominis) Вони поділяються на: – передню групу; – бічну групу; – задню групу. До м’язів передньої групи живота належать: 1 Прямий м’яз живота (musculus rectus abdominis), що розташований вертикально з обох боків від передньої серединної лінії (linea mediana anterior), розширений зверху і звужений донизу. Має сухожилкові переділки (intersectiones tendineae) та піхву прямого м’яза живота (vagina musculi recti abdominis). Початок: від лобкового гребеня (crista pubica) і лобкового симфіза (symphysis pubica). Прикріплення: до передньої поверхні мечоподібного відростка (facies anterior processus xiphoidei) і до зовнішньої поверхні V-VII ребрових хрящів (facies externa cartilaginum costalium quintae-septimae [V-VII]). Функції: – при фіксованому хребтовому стовпі (columna vertebralis) і тазовому поясі (cingulum pelvicum) опускає ребра (costae) та тягне грудну клітку (груднину і ребра) вниз і згинає хребет (columna vertebralis); – при фіксованій грудній клітці (thorax) піднімає таз (pelvis); – бере участь в утворенні черевного преса (prelum abdominale). 2 Пірамідний м’яз (musculus pyramidalis), що розташований спереду нижньої частини прямого м’яза живота (pars inferior musculi recti abdominis), всередині піхви прямого м’яза живота (vagina musculi recti abdominis). Він належить до рудиментарних м’язів. Початок: від лобкового гребеня (crista pubica). Прикріплення: до нижньої частини білої лінії (pars inferior lineae albae). Функція: натягує білу лінію (linea alba). До бічної групи м’язів живота належать: 1 Зовнішній косий м’яз живота (musculus obliquus externus abdominis). Він є найширшим із м’язів живота (musculi abdominis) і розташований поверхнево на задній, передній та боковій поверхнях живота і частково грудей (pectus). Початок: вісьмома зубцями від зовнішньої поверхні V-XII ребер і прямує униз та присередньо, переходячи у широкий апоневроз (aponeurosis), який переплітається з волокнами апоневроза (aponeurosis) протилежного зовнішнього косого м’яза живота (musculus obliquus externus abdominis), утворюючи по передній серединній лінії (linea mediana anterior) білу лінію (linea alba). Хід м’язових волокон збігається з ходом волокон зовнішніх міжребрових м’язів (mm. intercostales externi). Прикріплення: збоку нижні волокна апоневроза прикріплюються до зовнішньої губи клубового гребеня (labium externum cristae iliacae), а присередньо – до лобкового горбка (tuberculum pubicum) та лобкового симфізу (symphysis pubica). Нижній потовщений край апоневроза цього м’яза (aponeurosis musculi obliqui externi abdominis), шириною в 2-3 см, загинаючись жолобком досередини, формує пахвинну зв’язку (ligamentum inguinale), яка тягнеться від верхньої передньої клубової ості (spina iliaca anterior superior) до лобкового горбка (tuberculum pubicum). Присередньо пахвинна зв’язка розщеплюється і утворює присередню ніжку (crus mediale) і бічну ніжку (crus laterale), між якими знаходяться міжніжкові волокна (fibrae intercrurales). Ці ніжки оточують поверхневе пахвинне кільце (anulus inguinalis superficialis). Від пахвинної зв’язки (ligamentum inguinale) відходять волокна, що беруть участь в утворенні: – затокової зв’язки (ligamentum lacunare); – гребінної зв’язки (ligamentum pectineum); – поверненої зв’язки (ligamentum reflexum). Функції: – повертає тулуб (truncus) у протилежний бік; – при двобічному скороченні: – опускає ребра (costae); – нахиляє тулуб (truncus) вперед; – бере участь в утворенні черевного преса (prelum abdominale). 2 Внутрішній косий м’яз живота (musculus obliquus internus abdominis) розташований глибше зовнішнього косого м’яза живота (musculus obliquus externus abdominis), складає другий м’язовий шар черевної стінки. Початок: від передніх двох третин проміжної лінії клубового гребеня (linea intermedia cristae iliacae), бічних двох третин пахвинної зв’язки (lig. inguinale), груднино-поперекової фасції (fascia thoracolumbalis). Прикріплення: м’язові пучки віялоподібно розходяться і прикріплюються до зовнішньої поверхні трьох нижніх ребер, а також широким сухожилком вплітаються в білу лінію живота (linea alba abdominis); нижні м’язові волокна разом із волокнами поперечного м’яза живота (m.transversus abdominis) входять до складу сім’яного канатика (funiculus spermaticus) і утворюють м’яз-підіймач яєчка (m. cremaster). Хід м’язових волокон цього м’яза є перпендикулярним до волокон зовнішнього косого м’яза живота і відповідає ходу м’язових волокон внутрішніх міжребрових м’язів (mm. intercostales interni). Функції: – при однобічному скороченні повертає тулуб (truncus) у свій бік; – при двобічному скороченні: – опускає ребра (costae); – нахиляє тулуб (truncus) вперед; – бере участь в утворенні черевного преса (prelum abdominale); – при фіксованій грудній клітці (thorax) піднімає таз (pelvis). 3 Поперечний м’яз живота (musculus transversus abdominis). Розташований найглибше, за внутрішнім косим м’язом живота (musculus obliquus internus abdominis) його м’язові пучки спрямовані поперечно. Цей м’яз утворює глибокий (третій) шар передньобічної стінки черевної порожнини (cavitas abdominis; cavitas abdominalis). Початок: від внутрішньої поверхні VII-XII ребер, передньої частини внутрішньої губи клубового гребеня (pars anterior labii interni cristae iliacae), груднино-поперекової фасції (fascia thoracolumbalis), бічної третини пахвинної зв’язки (lig. inguinale). Прикріплення: – м’язові пучки допереду переходять в апоневроз по півмісяцевій лінії (linea semilunaris), яка проходить від ребрової дуги (arcus costalis) вниз до пахвинної зв’язки (lig.iunguinale). Ця лінія вигнута вбік і відповідає контуру бічного краю прямого м’яза живота (margo lateralis musculi recti abdominis); – нижня частина волокон апоневроза, що переходить у гребінну зв’язку (lig. pectineum), називається пахвинним серпом (falx inguinalis); – верхні дві третини апоневроза цього м’яза, зрощені із заднім листком апоневроза внутрішнього косого м’яза живота (aponeurosis musculi obliqui interni abdominis), утворюють задню пластинку піхви прямого м’яза живота (lamina posterior vaginae musculi recti abdominis); – нижня частина апоневроза цього м’яза переходить на передню поверхню прямого м’яза живота, зростається з апоневрозами косих м’язів живота і входить до складу передньої пластинки піхви прямого м’яза живота (lamina anterior vaginae musculi recti abdominis); – на внутрішній поверхні передньої стінки черевної порожнини нижній край апоневротичної частини піхви прямого м’яза живота утворює дугоподібну лінію (linea arcuata), нижче якої прямий м’яз живота вкритий тільки поперечною фасцією живота (fascia transversalis abdominis). Вона в цьому місці утворює задню пластинку піхви прямого м’яза живота (lamina posterior vaginae musculi recti abdominis). – разом з апоневрозами зовнішніх і внутрішніх косих м’язiв (aponeuroses musculorum obliquorum externorum et internorum abdominis) апоневроз поперечних м’язів живота (aponeurosis musculorum transversorum abdominis) утворює білу лінію живота (linea alba abdominis). Функція: опускає ребра (costae) і зменшує розміри черевної порожнини (cavitas abdominis), є основним м’язом черевного преса (prelum abdominale). У місці переходу м’язових волокон у сухожилкові волокна апоневроза розташованa півмісяцева лінія (linea semilunaris), а знизу – пахвинний серп (falx inguinalis). До задньої групи м’язів живота належить: 1 Квадратний м’яз попереку (musculus quadratus lumborum). Він має чотирикутну форму і розміщений збоку від поперечних відростків поперекових хребців (processus transversi vertebrarum lumbalium). Початок: від внутрішньої губи клубового гребеня (labium internum cristae iliacae), поперечних відростків нижніх поперекових хребців (processus transversi vertebrarum lumbalium), груднино-поперекової фасції (fascia thoracolumbalis). Прикріплення: до поперечних відростків верхніх поперекових хребців (processus transversi vertebrarum lumbalium), нижнього краю XII ребра (margo inferior costae duodecimae [XII]). Функції: – при двобічному скороченні утримує хребет (columna vertebralis) у вертикальному положенні та вигинає (згинає) поперекову частину хребтового стовпа (pars lumbalis columnae vertebralis); – тягне XII ребро униз; – при однобічному скороченні нахиляє тулуб (truncus) у свій бік. Біла лінія живота (linea alba abdominis) Біла лінія живота утворена внаслідок перехрестя волокон апоневрозів косих м’язів живота (aponeuroses musculorum obliquorum abdominis) і поперечного м’яза живота (musculus transversus abdominis). Біла лінія (linea alba) проходить від мечоподібного відростка груднини (processus xiphoideus sterni) до лобкового симфізу (symphysis pubica). Посередині цієї лінії розташованe пупкове кільце (anulus umbilicalis). Розширена частина білої лінії (linea alba) в місці її прикріплення до лобкового симфізу (symphysis pubica) називається підпорою білої лінії (adminiculum lineae albae). Вище пупка (umbilicus) біла лінія (linea alba) ширша і тонша. Нижче пупка (umbilicus) біла лінія (linea alba) вужча і товстіша. Біла лінія живота (linea alba abdominis) є місцем серединної лапаротомії. Між волокнами білої лінії живота (linea alba abdominis) під час напруження черевного преса (prelum abdominale) можуть виникати випукання (кили, грижi) білої лінії (herniae lineae albae). Піхва прямого м’яза живота (vagina musculi recti abdominis) Прямий м’яз живота (musculus rectus abdominis) розміщений у піхві прямого м’яза живота (vagina musculi recti abdominis), яка утворена апоневрозами широких м’язів живота (aponeuroses musculorum latorum abdominis). Піхва прямого м’яза живота (vagina musculi recti abdominis) має: – передню пластинку (lamina anterior); – задню пластинку (lamina posterior). Ці пластинки мають різну будову вище і нижче пупка. Передня пластинка піхви прямого м’яза живота (lamina anterior vaginae musculi recti abdominis) вище пупка утворена: – апоневрозом зовнішнього косого м’яза живота (aponeurosis musculi obliqui externi abdominis); – переднім листком апоневроза внутрішнього косого м’яза живота (folium anterius aponeurosis musculi obliqui interni abdominis). Задня пластинка піхви прямого м’яза живота (lamina posterior vaginae musculi recti abdominis) утворена: – вище пупка: – заднім листком апоневроза внутрішнього косого м’яза живота (folium posterius aponeurosis muscului obliqui interni abdominis); – апоневрозом поперечного м’яза живота (aponeurosis musculi transversi abdominis); – поперечною фасцією (fascia transversalis); – пристінковою очеревиною (peritoneum parietale). – нижче пупка: апоневрози усіх трьох м’язів живота (aponeuroses musculorum obliqui et transversi abdominis), зростаючись між собою, утворюють передню пластинку піхви прямого м’яза живота (lamina anterior vaginae musculi recti abdominis). Задня пластинка піхви прямого м’яза живота (lamina posterior vaginae musculi recti abdominis) нижче пупка утворена: – поперечною фасцією (fascia transversalis), яка вкриває зсередини стінку черевної порожнини (paries cavitatis abdominis; paries cavitatis abdominalis); – пристінковою очеревиною (peritoneum parietale). На рівні нижнього краю задньої пластинки піхви прямого м’яза живота розташований увігнутий донизу апоневротичний край – дугоподібна лінія (linea arcuata). Потовщення передньої пластинки піхви прямого м’яза живота (lamina anterior vaginae musculi recti abdominis) в нижній частині пов’язане з вертикальним положенням тіла. ПАХВИННИЙ КАНАЛ (canalis inguinalis) Нижні краї обох апоневрозів зовнішніх косих м’язів живота (margines inferiores aponeurosium musculorum obliquorum externorum abdominis), переходячи між верхніми передніми клубовими остями (spinae iliacae anteriores superiores) і лобковими горбками лобкової кістки (tubercula pubica ossis pubis) з усіх сторін, підвертаються всередину і утворюють пахвинні зв’язки (ligamenta inguinalia). Пахвинний канал (canalis inguinalis), довжиною 4 – 5 см, у нормі розташований у пахвинній ділянці (regio ingunalis) над пахвинною зв’язкою (ligamentum inguinale) і спрямований згори униз, ззаду наперед і присередньо. У чоловіків в ньому проходить сім’яний канатик (funiculus spermaticus), а у жінок – кругла зв’язка матки (ligamentum teres uteri). Пахвинний канал (canalis inguinalis) має такі чотири стінки: – передню стінку (paries anterior), що утворена апоневрозом зовнішнього косого м’яза живота (aponeurosis musculi obliqui externi abdominis); – нижню стінку (paries inferior), що утворена жолобом пахвинної зв’язки (ligamentum inguinale); – задню стінку (paries posterior), що утворена поперечною фасцією (fascia transversalis) і пристінковою очеревиною (peritoneum parietale); – верхню стінку (paries superior), що утворена нижніми краями внутрішнього косого і поперечного м’язів живота (margines inferiores musculorum obliqui interni et transversi abdominis). Пахвинний канал (canalis inguinalis) має такі два кільця: – поверхневе пахвинне кільце (anulus inguinalis superficialis) оточене: – бічною ніжкою (crus laterale) апоневроза зовнішнього косого м’яза живота (aponeurosis musculi obliqui externi abdominis); – присередньою ніжкою (crus mediale) апоневроза зовнішнього косого м’яза живота (aponeurosis musculi obliqui externi abdominis); – міжніжковими волокнами (fibrae intercrurales); – поверненою зв’язкою (ligamentum reflexum). Зі сторони внутрішньої стінки живота навпроти поверхневого пахвинного кільця розташовується присередня пахвинна ямка (fossa inguinalis medialis). – глибоке пахвинне кільце (anulus inguinalis profundus), що має вигляд лійкоподібного заглиблення фасціі, яке розміщене на 1 см вище від середини пахвинної зв’язки (ligamentum inguinale). Глибоке пахвинне кільце (anulus inguinalis profundus) прикрите зсередини пристінковою очеревиною (peritoneum parietale), яка в цьому місці утворює бічну пахвинну ямку (fossa inguinalis lateralis). Присередньо і знизу глибоке пахвинне кільце (anulus inguinalis profundus) оточене міжямковою зв’язкою (lig. interfoveolare) – потовщеними сполучнотканинними волокнами поперечної фасції і апоневрозів внутрішнього косого та поперечного м’язів живота (aponeuroses musculorum obliqui interni et transversi abdominis). Кільця пахвинного каналу (anuli canalis inguinalis) є слабкими місцями передньої стінки черевної порожнини (paries anterior cavitatis abdominis; cavitatis abdominalis), а також до них відносять білу лінію живота (linea alba abdominis) та пупкове кільце (anulus umbilicalis), де можуть виходити грижі (кили) – herniae. Прямі пахвинні грижі (herniae inguinales directae) проходять через присередню пахвинну ямку (fossa inguinalis medialis) та поверхневе пахвинне кільце (anulus inguinalis superficialis). Косі пахвинні грижі (herniae inguinales obliquae) входять через бічну пахвову ямку (fossa inguinalis lateralis) та глибоке пахвинне кільце (anulus inguinalis profundus), проходять через пахвинний канал (canalis inguinalis) і виходять через поверхневе пахвинне кільце (anulus inguinalis superficialis). ЯМКИ І СКЛАДКИ НА ЗАДНІЙ ПОВЕРХНІ ПЕРЕДНЬОЇ ЧЕРЕВНОЇ СТІНКИ На задній (внутрішній) поверхні передньої стінки черевної порожнини (facies posterior parietis anterioris cavitatis abdominis), яка вкрита пристінковою очеревиною (peritoneum parietale), розташовані: – непарна серединна пупкова складка (plica umbilicalis mediana); – парна присередня пупкова складка (plica umbilicalis medialis); – парна бічна пупкова складка (plica umbilicalis lateralis). Між присередньою і бічною пупковими складками (plicae umbilicales medialis et lateralis) розташована присередня пахвинна ямка (fossa inguinalis medialis), яка відповідає поверхневому пахвинному кільцю (anulus inguinalis superficialis) і через яку проходять прямі пахвинні грижі (herniae inguinales rectae). Збоку від бічної пупкової складки (plica umbilicalis lateralis) міститься бічна пахвинна ямка (fossa inguinalis lateralis), на яку проектується глибоке пахвинне кільце (anulus inguinalis profundus). Через цю ямку проходять косі (непрямі) пахвинні грижі (herniae inguinales indirectae obliquae). Між присередньою пупковою складкою (plica umbilicalis medialis) та серединною пупковою складкою (plica umbilicalis mediana) над сечовим міхуром (vesica urinaria) розміщена надміхурова ямка (fossa supravesicalis). ДІЛЯНКИ ЖИВОТА (regiones abdominales) Зовнішня поверхня передньобічної стінки черевної порожнини (facies externa anterolateralis cavitatis abdominis) оточена: – зверху – ребровими дугами (arcus costales) та мечоподібним відростком (processus xiphoideus); – знизу – клубовими гребенями (cristae iliacae), лобковим симфізом (symphysis pubica) та пахвинними зв’язками (ligg. inguinalia); – з боків – лінією, яка йде від кінця XI ребра до клубового гребеня. Зовнішня поверхня передньобічної стінки черевної порожнини (facies externa anterolateralis cavitatis abdominis) за допомогою верхньої горизонтальної лінії (linea costarum), яка з’єднує найбільш нижні точки десятих ребер, та нижньої горизонтальної лінії (linea spinarum), яка з’єднує праву і ліву верхню передню клубову ость (spina iliaca anterior superior), поділена на: – надчерев’я; надчеревна ділянка; надчеревна ямка (epigastrium; regio epigastrica; fossa epigastrica); – черево (mesogastrium); – підчерев’я; лобкова ділянка (hypogastrium; regio pubica). Двома вертикальними лініями, які прямують від середини пахвинної зв’язки (lig. inguinale), або лобкового горбка (tuberculum pubicum), по зовнішньому краю прямих м’язів живота (musculus rectus abdominis) до ребрових дуг (arcus costales) передньобічна стінка черевної порожнини (paries anterolateralis cavitatis abdominis) ділиться на певні ділянки. Горизонтальні та вертикальні лінії оточують: – в надчерев’ї (epigastrium) такі ділянки: – власне надчеревну ділянку (regio epigastrica propria); – праву і ліву підреброві ділянки (regiones hypochondriacae dextra et sinistra); – в череві (mesogastrium) такі ділянки: – пупкову ділянку (regio umbilicalis), або пупок (umbilicus); – праву і ліву бічні ділянки (regiones laterales dextra et sinistra), або бік (latus); – в підчерев’ї (hypogastrium) такі ділянки: – лобкову ділянку (regio pubica); – праву і ліву пахвинні ділянки (regiones inguinales dextra et sinistra), або пахвину (inguen). На вищеперлічені ділянки передньобічної стінки черевної порожнини (paries anterolateralis cavitatis abdominis) проектуються внутрішні органи черевної порожнини (cavitas abdominis). Ця проекція називається голотопією (holotopia) органа (визначає проекцію органа черевної порожнини на певні ділянки зовнішньої поверхні передньобічної стінки черевної порожнини). М’ЯЗИ ГОЛОВИ (musculi capitis) Вони поділяються на: – жувальні м’язи (musculi masticatorii); – м’язи лиця (musculi faciei), або мімічні м’язи. жувальні м’язи (musculi masticatorii) 1 Жувальний м’яз (musculus masseter) має поверхневу частину (pars superficialis) та глибоку частину (pars profunda). Поверхнева частина жувального м’яза (pars superficialis musculi masseteris). Початок: від передніх двох третин виличної дуги (arcus zygomaticus). Прикріплення: до жувальної горбистості нижньої щелепи (tuberositas mandibulae). Функція: піднімає нижню щелепу (mandibula) і тягне її вперед. Глибока частина жувального м’яза (pars profunda musculi masseteris). Початок: від задніх двох третин виличної дуги (arcus zygomaticus). Прикріплення: до жувальної горбистості нижньої щелепи (tuberositas mandibulae). Функція: піднімає нижню щелепу (mandibula). Функція жувального м’яза (musculus masseter): – піднімає нижню щелепу (mandibula), переважно кут нижньої щелепи (angulus mandibulae), притискаючи нижні кутні зуби (dentes premolares et molares inferiores) до верхніх кутніх зубів (dentes premolares et molares superiores), розвиваючи більшу силу (“роздавлюючий м’яз”); – висуває нижню щелепу (mandibula) вперед. 2 Скроневий м’яз (musculus temporalis). Початок: від скроневої поверхні тім’яної кістки (facies temporalis ossis parietalis), лускової частини скроневої кістки (pars squamosa ossis temporalis) і внутрішньої поверхні скроневої фасції (facies interna fasciae temporalis). Прикріплення: до вінцевого відростка нижньої щелепи (processus coronoideus mandibulae). Функція: піднімає нижню щелепу (mandibula), діючи в основному на передні зуби (“кусаючий м’яз”), та тягне дозаду висунуту вперед щелепу. 3 Присередній крилоподібний м’яз (musculus pterygoideus medialis). Початок: від стінок крилоподібної ямки клиноподібної кістки (fossa pterygoidea ossis sphenoidalis), інколи і від горба верхньої щелепи (tuber maxillae). Прикріплення: до крилоподібної горбистості нижньої щелепи (tuberositas pterygoidea mandibulae) на її внутрішній поверхні кута нижньої щелепи (facies interna anguli mandibulae). Функція: піднімає нижню щелепу (mandibula), тягне її у протилежний скороченню бік та висуває вперед нижню щелепу (mandibula). 4 Бічний крилоподібний м’яз (musculus pterygoideus lateralis) має верхню голівку (caput superius) та нижню голівку (caput inferius). Верхня голівка бічного крилоподібного м’яза (caput superius musculi pterygoidei lateralis). Початок: від підскроневого гребеня та підскроневої поверхні великого крила клиноподібної кістки (crista infratemporalis et facies infratemporalis alae majoris ossis sphenoidalis). Прикріплення: до суглобової капсули та суглобового диска скронево-нижньощелепного суглоба (capsula articularis et discus articularis articulationis temporomandibularis). Нижня голівка бічного крилоподібного м’яза (caput inferius musculi pterygoidei lateralis). Початок: від зовнішньої поверхні бічної пластинки крилоподібного відростка клиноподібної кістки (facies externa laminae lateralis processus pterygoidei ossis sphenoidalis). Прикріплення: до крилоподібної ямки виросткового відростка нижньої щелепи (fovea pterygoidea processus condylaris mandibulae). Функція бічного крилоподібного м’яза (musculus pterygoideus lateralis): при однобічному скороченні зміщує нижню щелепу (mandibula) в протилежний бік, а при двобічному – висуває щелепу (mandibula) вперед. Бічний крилоподібний м’яз (musculus pterygoideus lateralis) також відтягує вперед суглобову капсулу і суглобовий диск скронево-нижньощелепного суглоба (capsula articularis et discus articularis articulationis temporomandibularis), запобігає ущемленню капсули, а диск зміщує разом із виростковим відростком нижньої щелепи (processus condylaris mandibulae). М’язи лиця (musculi faciei) М’язи лиця мають такі особливості: – починаються на кістках лицевого черепа і вплітаються у шкіру; – не перекидаються через суглоби; – не мають власних фасцій (крім щічного м’яза); – розташовуються навколо природних отворів голови. До м’язів лиця, або мімічних (musculi faciei), належать: 1 Надчерепний м’яз (musculus epicranius), який складається із: – апоневротичного шолома; надчерепного апоневроза (galea aponeurotica; aponeurosis epicranialis), який є апоневрозом надчерепного м’яза (aponeurosis musculi epicranii). Він щільно зрощений зі шкірою волосяної частини голови, а з окістям кісток склепіння черепа – пухко. Завдяки цьому при скороченні надчерепного м’яза (musculus epicranius) він рухається разом із волосистою частиною шкіри голови. – потилично-лобового м’яза (musculus occipito-frontalis), що має: – лобове черевце (venter frontalis). Початок: від апоневротичного шолома (galea aponeurotica) на межі волосистої частини голови (capilli), спереду від вінцевого шва (sutura coronalis). Прикріплення: до шкіри брів (cutis superciliorum). Функція: піднімає брови, утворюючи на лобовій ділянці (regio frontalis) горизонтальні складки шкіри і тягне уперед апоневротичний шолом (galea aponeurotica) разом зі шкірою волосистої частини голови (capilli); – потиличне черевце (venter occipitalis); Початок: від найвищої каркової лінії (linea nuchalis suprema) і від задньої поверхні основи соскоподібного відростка кам’янистої частини скроневої кістки (facies posterior basis processus mastoidei partis petrosae ossis temporalis) Прикріплення: до апоневротичного шолома (galea aponeurotica). Функція: тягне апоневротичний шолом (скальп) назад. – скронево-тім’яного м’яза (musculus temporoparie-talis). Початок: від внутрішнього боку вушної раковини (auricula). Прикріплення: до бічного краю апоневротичного шолома (margo lateralis galeae aponeuroticae). Функція: тягне вушну раковину (auricula) угору та вперед, а апоневротичний шолом (galea aponeurotica) – вбік. 2 М’яз гордіїв (musculus procerus). Початок: від носової кістки (os nasale). Прикріплення: до шкіри лоба вище кореня носа (radix nasi) частина м’язових волокон вплітається у волокна лобового черевця потилично-лобового м’яза (venter frontalis musculi occipitofrontalis). Функція: опускає шкіру лоба (cutis sincipitis), утворюючи горизонтальні складки шкіри в ділянці надперенісся (glabella). 3 Коловий м’яз ока (musculus orbicularis oculi),що має такі частини: – повікову частину (pars palpebralis); Початок: від присередньої повікової зв’язки (lig. palpebrale mediale) й окістя (periosteum) сусідніх ділянок присередньої стінки очної ямки (paries medialis orbitae). Прикріплення: до бічної повікової зв’язки (lig. palpebrale laterale) й окістя (periosteum) сусідніх ділянок бічної стінки очної ямки (paries lateralis orbitae). Функція: змикає повіки (palpebrae). – глибоку частину (pars profunda), раніше її називали сльозовою частиною (pars lacrimalis), вона розширює сльозовий мішок (saccus lacrimalis); Глибока частина колового м’яза ока (pars profunda musculi orbicularis oculi) є поглибленою часткою повікової частини (pars palpebralis). Початок: від заднього сльозового гребеня (crista lacrimalis posterior) проходить позаду сльозового мішка (saccus lacrimalis) і переходить у повікову частину колового м’яза ока (pars palpebralis musculi orbicularis oculi). Прикріплення: до повікової частини колового м’яза ока (pars palpebralis musculi orbicularis oculi). Функція: розширює сльозовий мішок (saccus lacrimalis), регулюючи відтік сльози по носо-слізній протоці (ductus nasolacrimalis). – очноямкову частину (pars orbitalis). Початок: від присередньої повікової зв’язки та сусідніх кісток. Прикріплення: верхні та нижні пучки м’язових волокон оточують очну ямку (orbita) зверху та знизу і переплітаються між собою біля бічного кута ока (angulus oculi lateralis). Функція: заплющує око (oculus), при цьому тягне брову (supercilium) униз і одночасно шкіру щоки (cutis buccae) угору. 4 Носовий м’яз (musculus nasalis), що має: – поперечну частину (pars transversa); Початок: від передньої поверхні верхньої щелепи (facies anterior maxillae) збоку і дещо вище від верхніх різців (над іклом). Прикріплення: м’язові пучки ідуть вгору і переходять в апоневроз, який переходить через хрящову частину спинки носа і продовжується в апоневроз однойменного м’яза. Функція: звужує ніздрі (nares), притискаючи їх до носової перегородки (septum nasi), опускає крила носа (alae nasi); – крилову частину (pars alaris). Початок: від верхньої щелепи (maxilla) над бічним різцем (dens incisivus lateralis), дещо нижче і присередньо від поперечної частини носового м’яза (pars transversa musculi nasalis). Прикріплення: до шкіри і заднього краю крилових хрящів носа (cutis et margo posterior cartilaginum alarium nasi). Функція: розширює ніздри (nares), при цьому відтягує крило носа (ala nasi) вниз і вбік. 5 Коловий м’яз рота (musculus orbicularis oris), який залягає в товщі губ рота (labia oris). Цей м’яз утворений циркулярно орієнтованими м’язовими пучками, а також волокнами, які ідуть до ротової щілини (rima oris) від сусідніх м’язів лиця (musculi faciei), а саме: щічного м’яза (m. buccinator), м’яза-підіймача верхньої губи (m. levator labii superioris), м’яза-підіймача кута рота (m. levator anguli oris), м’яза-опускача нижньої губи (m. depressor labii inferioris), м’яза-опускача кута рота (m. depressor anguli oris) тощо. М’язові пучки колового м’яза рота (m. orbicularis oris) радіально розташованих м’язів лиця (musculi faciei) вплітаються також у шкіру та слизову оболонку верхньої і нижньої губи (labium superius et inferius). Частина м’язових пучків цього м’яза переходить з однієї губи в другу. Залежно від розташування м’язових пучків у коловому м’язі рота (m. orbicularis oris), виділяють дві частини: – крайову частину (pars marginalis), яка розташована в периферичних відділах м’яза і має циркулярно орієнтовані м’язові пучки та пучки, що ідуть від близько розміщених м’язів лиця, особливо біля кутів рота; Функція: стискує губи (labia), витягуючи їх вперед. – губну частину (pars labialis), яка є основною частиною колового м’яза рота (m. orbicularis oris) і формує товщину губ, м’язові пучки розміщені циркулярно навколо ротової щілини (rima oris). Початок: від одного кута рота (angulus oris). Прикріплення: до другого кута рота (angulus oris), проникаючи в шкіру і слизову оболонку верхньої і нижньої губ (labia superius et inferius). Функція: замикає ротову щілину (rima oris), притискаючи губи рота (labia oris) до зубів (dentes). Коловий м’яз рота (m. orbicularis oris) загалом виконує таку функцію: закриває ротову щілину, бере участь в актах смоктання та жування. 6 М’яз-підіймач верхньої губи (musculus levator labii superioris). Початок: від підочноямкового краю верхньої щелепи (margo infraorbitalis maxillae) та присереднього краю очної ямки (margo medialis orbitae). Прикріплення: проходить разом із м’язом-підіймачем кута рота (m. levator anguli oris) в коловий м’яз рота (m. orbicularis oris) та в шкіру крила носа (cutis alae nasi). Функція: піднімає верхню губу (labium superius), бере участь в утворенні носогубної борозни (sulcus nasolabialis) і тягне крило носа (ala nasi) вверх. 7 М’яз-підіймач кута рота (musculus levator anguli oris). Початок: від передньої поверхні верхньої щелепи (facies anterior maxillae), в ділянці іклової ямки (regio fossae caninae). Прикріплення: до шкіри кута рота (cutis anguli oris) і м’язовими волокнами вплітається в коловий м’яз рота (m. orbicularis oris). Функція: тягне кут верхньої губи (angulus labii superioris) вгору і вбік. 8 Великий виличний м’яз (musculus zygomaticus major). Початок: від виличної кістки (os zygomaticum). Прикріплення: до шкіри кута рота (cutis anguli oris) і м’язовими волокнами вплітається в м’яз-підіймач верхньої губи (musculus levator labii superioris). Функція: відтягує кут рота (angulus oris) вбік та вверх – є основним м’язом сміху. 9 Малий виличний м’яз (musculus zygomaticus minor). Початок: від виличної кістки (os zygomaticum) біля бічного краю м’яза-підіймача верхньої губи (musculus levator labii superioris). Прикріплення: до шкіри кута рота (cutis anguli oris) і м’язовими волокнами вплітається в м’яз-підіймач верхньої губи (musculus levator labii superioris). Функція: піднімає кут рота (angulus oris). 10 М’яз сміху (musculus risorius), він є непостійним. Початок: від жувальної і привушної фасцій (fascia masseterica et parotidea). Прикріплення: до шкіри кута рота (cutis anguli oris) і м’язовими волокнами вплітається в коловий м’яз рота (m. orbicularis oris). Функція: відтягує кут рота (angulus oris) вбік, утворюючи ямочку (fossula) на щоці (bucca) при усмішці. 11 Щічний м’яз (musculus buccinator), утворює м’язову основу щоки (bucca). Початок: від косої лінії нижньої щелепи (linea obliqua mandibulae), зовнішньої поверхні коміркової дуги верхньої щелепи над великими кутніми зубами (dentes molares) та від крило-нижньощелепного шва глотки (raphe pterygomandibularis pharyngis), що з’єднує нижню щелепу (mandibula) з крилоподібним гачком клиноподібної кістки (hamulus pterygoideus ossis sphenoidalis). Прикріплення: до кута рота (angulus oris) і переходить у коловий м’яз рота (m. orbicularis oris). Функція: відтягує кут рота (angulus oris) назад і притискає щоку (bucca) до зубів (dentes). На рівні верхнього другого великого кутнього зуба (dens molaris secundus superior) крізь цей м’яз проходить протока привушної залози (glandula parotidea). 12 М’яз-опускач кута рота (musculus depressor anguli oris). Початок: від нижнього краю передньої третини тіла нижньої щелепи (margo inferior corporis mandibulae). Прикріплення: до шкіри кута рота (cutis anguli oris) і м’язовими волокнами вплітається в коловий м’яз рота (m. orbicularis oris). Функція: тягне кут рота (angulus oris) донизу та дещо вбік. 13 М’яз-опускач нижньої губи (musculus depressor labii inferioris) Початок: від нижнього краю передньої частини нижньої щелепи (margo inferior partis anterioris mandibulae), нижче підборідного отвору нижньої щелепи (foramen mentale mandibulae). Прикріплення: до шкіри і слизової оболонки нижньої губи (cutis et tunica mucosa labii inferioris), а також вплітається в коловий м’яз рота (m. orbicularis oris). Бічна частина м’яза-опускача нижньої губи (musculus depressor anguli oris) вкрита пучками м’яза-опускача кута рота (m. depressor anguli oris). Функція: тягне нижню губу (labium inferius) униз і дещо вбік. При двобічному скороченні вивертає нижню губу (labium inferius), надає обличчю (facies) виразу іронії, суму, відрази. 14 Підборідний м’яз (musculus mentalis). Початок: від коміркових випинів нижніх різців (juga alveolaria dentium incisivorum). Прикріплення: до шкіри підборіддя (cutis mentalis). Функція: тягне шкіру підборідної ділянки (cutis regionis mentalis) угору і вбік, завдяки цьому утворюється підборідна ямка (fossa mentalis), а також сприяє випинанню нижньої губи (labium inferius) вперед. 15 Вушні м’язи (musculi auriculares), вони у людини розвинуті слабко і практично не скорочуються довільно. Досить рідко трапляються люди, що можуть рухати вушною раковиною (auricula) при одночасному скороченні потилично-лобового м’яза (m. occipitofrontalis). Є такі вушні м’язи (musculi auriculares): – передній вушний м’яз (musculus auricularis anterior), інколи відсутній; Початок: від скроневої фасції (fascia temporalis). Прикріплення: до вушного хряща (cartilago auriculae) і до хрящового зовнішнього слухового ходу (meatus acusticus externus cartilagineus). Функція: відтягує вушну раковину (auricula) вперед. – верхній вушний м’яз (musculus auricularis superior), що є найбільшим м’язом із вушних м’язів (mm. auriculares) і розташований над вушною раковиною (auricula); Початок: від бічного краю апоневротичного шолома (galea aponeurotica). Прикріплення: до внутрішньої поверхні вушного хряща (facies interna cartilaginis auriculae). Функція: тягне вушну раковину (auricula) вверх. – задній вушний м’яз (musculus auricularis posterior), розташований в соскоподібній ділянці (regio mastoidea). Початок: від соскоподібного відростка скроневої кістки (processus mastoideus ossis temporalis). Прикріплення: до шкіри задньої поверхні вушної раковини (cutis faciei posterioris auriculae). Функція: тягне вушну раковину (auricula) назад. 16 М’яз-зморщувач брови (musculus corrugator supercilii) залягає в товщі брови (supercilium). Початок: від присередньої частини надбрівної дуги (pars medialis arcus superciliaris). Прикріплення: до шкіри брови (cutis supercilii). Частина пучків цього м’яза переплітається з пучками колового м’яза ока (m. orbicularis oculi). Функція: зближує брови (supercilia), внаслідок чого утворюються вертикальні складки в ділянці надперенісся (regio glabellae). 17 М’яз-опускач носової перегородки (musculus depressor septi nasi). Цей м’яз належить до крилової частини носового м’яза (pars alaris musculi nasalis). Початок: від верхньої щелепи (maxilla) над присереднім різцем (dens incisivus medialis). Прикріплення: до нижнього краю хрящової частини носової перегородки (margo inferior partis cartilagineae septi nasi). Функція: опускає і тягне носову перегородку (septum nasi) вниз, опускаючи кінчик носа (apex nasi). 18 М’яз-опускач брови (musculus depressor supercilii). Початок: від носової частини лобової кістки (pars nasalis ossis frontalis). Прикріплення: до шкіри присередньої частини брови (cutis partis medialis supercilii). Функція: опускає брову (supercilia). 19 Поперечний м’яз підборіддя (musculus transversus menti) є непостійним і розміщується під підборіддям (mentum), з’єднуючи волокна м’яза-опускача кута рота (fibrae musculi depressoris anguli oris). 20 М’яз-підіймач верхньої губи і крила носа (musculus levator labii superioris alaeque nasi). Початок: від основи лобового відростка верхньої щелепи (basis processus frontalis maxillae). Прикріплення: до шкіри верхньої губи та крила носа (cutis labii superioris alaeque nasi). Функція: піднімає верхню губу (labium superius) та крило носа (ala nasi). У ділянці голови (caput) знаходяться: – привушна фасція (fascia parotidea); – жувальна фасція (fascia masseterica); – щічно-глоткова фасція (fascia buccopharyngea); – скронева фасція (fascia temporalis), яка має: – поверхневу пластинку (lamina superficialis); – глибоку пластинку (lamina profunda). Ділянки голови (regiones capitis): – лобова ділянка (regio frontalis); – тім’яна ділянка (regio parietalis); – потилична ділянка (regio occipitalis); – скронева ділянка (regio temporalis); – слухова ділянка (regio auricularis); – соскоподібна ділянка (regio mastoidea); – лицева ділянка (regio facialis). У лицевій ділянці виділяють: – надповікову борозну (sulcus suprapalpebralis); – очноямкову ділянку (regio orbitalis); – підповікову борозну (sulcus infrapalpebralis); – підочноямкову ділянку (regio infraorbitalis); – щічну ділянку (regio buccalis); – привушно-жувальну ділянку (regio parotideomas-seterica); – виличну ділянку (regio zygomatica); – носову ділянку (regio nasalis); – носогубну борозну (sulcus nasolabialis); – ротову ділянку (regio oralis); – підборідно-губну борозну (sulcus mentolabialis); – підборідну ділянку (regio mentalis). М’ЯЗИ ШИЇ (musculi colli; musculi cervicis) М’язи шиї поділяються на: – поверхневі м’язи шиї (musculi superficiales colli); – глибокі м’язи шиї (musculi profundi colli). Поверхневі м’язи шиї (musculi superficiales colli; musculi superficiales cervicis) 1 Підшкірний м’яз шиї (platysma), його розглядають як мімічний м’яз – м’яз лиця (musculus faciei). Він розміщується безпосередньо під шкірою передньобічної поверхні шиї між підшкірною основою (tela subcutanea) і поверхневою фасцією шиї (fascia cutanea superficialis). Початок: від підшкірної клітковини на рівні I-II ребер (costae) та поверхневої пластинки грудної фасції (lamina superficialis fasciae thoracicae) нижче ключиці (clavicula). Прикріплення: до краю нижньої щелепи (margo mandibulae) вище тіла нижньої щелепи (corpus mandibulae), де вплітається в жувальну фасцію (fascia masseterica). Функція: тягне кут рота (angulus oris) униз, відтягує шкіру шиї (cutis colli), перешкоджаючи стисненню поверхневих вен шиї (venae cervicales superficiales). 2 Груднино-ключично-соскоподібний м’яз (mus-culus sternocleidomastoideus). Початок: від передньої поверхні ручки груднини (facies anterior manubrii sterni) – присередня або грудна ніжка (crus mediale seu thoracicum) та від грудниного кінця ключиці (extremitas sternalis claviculae) – бічна або ключична ніжка (crus laterale seu claviculare). Прикріплення: до соскоподібного відростка скроневої кістки (processus mastoideus ossis temporalis) та до бічної частини верхньої каркової лінії (pars lateralis lineae nuchalis superioris). Функція: при однобічному скороченні нахиляє голову (caput) в свій бік і повертає лице (facies) в протилежний бік, при двобічному скороченні закидає голову (caput) назад. При фіксованій голові обидва м’язи тягнуть догори грудну клітку (thorax), сприяючи вдиху (допоміжний дихальний м’яз). 3 Надпід’язикові м’язи (musculi suprahyoidei): – двочеревцевий м’яз (musculus digastricus), що має заднє черевце (venter posterior) та переднє черевце (venter anterior), які з’єднані одне з одним проміжним сухожилком (tendo intermedius): – заднє черевце (venter posterior); Початок: від соскоподібної вирізки скроневої кістки (incisura mastoidea ossis temporalis). Заднє черевце (venter posterior) допереду переходить у круглий проміжний сухожилок (tendo intermedius). Прикріплення: до великого рога і тіла під’язикової кістки (cornu majus et corpus ossis hyoidei). – переднє черевце (venter anterior) є продовженням проміжного сухожилка заднього черевця (tendo intermedius ventris posterioris). Початок: проміжним сухожилком (tendo intermedius) від великого рога і тіла під’язикової кістки (cornu majus et corpus ossis hyoidei). Прикріплення: до двочеревцевої ямки нижньої щелепи (fossa digastrica mandibulae). Функція: при закріпленій нижній щелепі (mandibula) заднє черевце (venter posterior) тягне під’язикову кістку (os hyoideum) угору, назад і в свій бік. При двобічному скороченні заднє черевце правого та лівого м’язів (venter posterior musculorum dextri et sinistri) тягне під’язикову кістку (os hyoideum) назад і вгору. При фіксованій під’язиковій кістці (os hyoideum) під час скорочення двочеревцевих м’язів (musculi digastrici) нижня щелепа (mandibula) опускається. – шило-під’язиковий м’яз (musculus stylohyoideus); Початок: від шилоподібного відростка скроневої кістки (processus styloideus ossis temporalis). Прикріплення: до заднього кінця під’язикової кістки (extremitas posterior ossis hyoidei) в основі її великого рога (basis cornus majoris). Функція: тягне під’язикову кістку (os hyoideum) угору, назад і у свій бік. При скороченні правого і лівого шило-під’язикових м’язів під’язикова кістка (os hyoideum) рухається назад і уверх. – щелепно-під’язиковий м’яз (musculus mylohyo-ideus), що формує дно ротової порожнини (fundus cavitatis oris); Початок: від щелепно-під’язикової лінії нижньої щелепи (linea mylohyoidea mandibulae). Прикріплення: задні м’язові пучки прикріплюються до тіла під’язикової кістки (corpus ossis hyoidei), а передні та середні м’язові пучки зростаються з волокнами протилежного м’яза і утворюють по передній серединній лінії (linea mediana anterior) сухожилковий шов (raphe tendinea). Функція: при верхній опорі (коли щелепи зімкнуті) цей м’яз піднімає під’язикову кістку (os hyoideum) разом із гортанню (larynx). При фіксованій під’язиковій кістці (os hyoideum) він опускає нижню щелепу (mandibula). Такі рухи відбуваються під час жування, ковтання, розмови. – підборідно-під’язиковий м’яз (musculus genio-hyoideus), що також бере участь у формуванні діафрагми рота (diaphragma oris). Початок: від підборідної ості нижньої щелепи (spina mentalis). Прикріплення: до тіла під’язикової кістки (corpus ossis hyoidei). Функція: при фіксованій під’язиковій кістці (os hyoideum) опускає нижню щелепу (mandibula). При зімкнутих щелепах (mandibula et maxilla) піднімає під’язикову кістку (os hyoideum) разом із гортанню (larynx) – рухи під час жування, ковтання, розмови. Надпід’язикові м’язи (musculi suprahyoidei) підіймають під’язикову кістку (os hyoideum), а при фіксованій під’язиковій кістці (os hyoideum) опускають нижню щелепу (mandibula), беручи участь у ковтанні, жуванні та розмові. 4 Підпід’язикові м’язи (musculi infrahyoidei): – груднино-під’язиковий м’яз (musculus sternohyo-ideus); Початок: від задньої поверхні ручки груднини (facies posterior manubrii sterni), задньої груднино-ключичної зв’язки (lig. sternoclaviculare posterius) та від грудниного кінця ключиці (extremitas sternalis claviculae). Прикріплення: до нижнього краю тіла під’язикової кістки (margo inferior corporis ossis hyoidei). Функція: тягне під’язикову кістку (os hyoideum) донизу, бере участь в утворенні, разом із передтрахейною пластинкою шийної фасції (lamina pretrachealis fasciae cervicalis), білої лінії шиї (linea alba cervicalis). – груднино-щитоподібний м’яз (musculus sterno-thyreoideus); Початок: від задньої поверхні ручки груднини і І ребрового хряща (facies posterior manubrii sterni et cartilaginis costalis primae [I]). Прикріплення: до косої лінії щитоподібного хряща гортані (linea obliqua cartilaginis thyroideae laryngis). Функція: опускає гортань (larynx). – щито-під’язиковий м’яз (musculus thyrohyoideus); Початок: від косої лінії щитоподібного хряща гортані (linea obliqua cartilaginis thyroideae laryngis). Прикріплення: до бокової частини тілa під’язикової кістки (pars lateralis corporis ossis hyoidei) біля основи її великого рога (basis cornus majoris). Функція: при фіксованій під’язиковій кістці (os hyoideum) підіймає гортань (larynx), наближає під’язикову кістку (os hyoideum) до гортані (larynx). – м’яз-підіймач щитоподібної залози (musculus levator glandulae thyroideae), що є непостійним і відгалужується від щитопід’язикового м’яза (musculus thyrohyoideus), його волокна тягнуться до щитоподібної залози (glandula thyroidea); – лопатково-під’язиковий м’яз (musculus omohyo-ideus), який зігнутий під кутом, відкритим доверху, і розділений проміжним сухожилком на два черевця: – нижнє черевце (venter inferior); Початок: від верхнього краю лопатки (margo superior scapulae) присередньо від вирізки лопатки (incisura scapulae) і від верхньої поперечної зв’язки лопатки (lig. transversum scapulae superius). Прикріплення: переходить через проміжний сухожилок у верхнє черевце (venter superior). – верхнє черевце (venter superior). Початок: від проміжного сухожилка нижнього черевця (venter inferior). Прикріплення: до нижнього краю тіла під’язикової кістки (margo inferior corporis ossis hyoidei). Функція: опускає під’язикову кістку (os hyoideum); при фіксованій лопатці (scapula) ці м’язи тягнуть під’язикову кістку (os hyoideum) вниз і дозаду; при фіксованій під’язиковій кістці (os hyoideum) обидва м’язи натягують передтрахейну пластинку шийної фасції (lamina pretrachealis fasciae cervicalis), відтягуючи зовнішню стінку піхви судинно-нервового пучка шиї, що запобігає стисканню глибоких вен шиї, при цьому розширюється просвіт внутрішньої яремної вени (vena jugularis interna), що покращує відтік крові від голови (caput). Підпід’язикові м’язи (musculi infrahyoidei) тягнуть під’язикову кістку (os hyoideum) вниз і фіксують її. Глибокі м’язи шиї (musculi profundi colli; musculi profundi cervicis) Глибокі м’язи шиї поділяються на: – бічні глибокі м’язи шиї; – присередні глибокі м’язи шиї; – задні глибокі м’язи шиї (підпотиличні м’язи). До бічної групи глибоких м’язів шиї належать: – передній драбинчастий м’яз (musculus scalenus anterior); Початок: від передніх горбків поперечних відростків II-VI шийних хребців (tubercula anteriora processuum transversorum vertebrarum cervicalium secundae-sextae [II-VI]). Прикріплення: до горбка переднього драбинчастого м’яза (tuberculum musculi scaleni anterioris) на верхній поверхні першого ребра (facies superior costae primae [І]). Функція: згинає шийний відділ хребтового стовпа (pars cervicalis columnae vertebralis); при однобічному скороченні нахиляє його у свій бік; при нерухомій шиї (collum) піднімає перше ребро (costa prima). – середній драбинчастий м’яз (musculus scalenus medius); Початок: від задніх горбків поперечних відростків II-VII шийних хребців (tubercula posteriora processuum transversorum vertebrarum cervicalium secundae-septimae [II-VII]). Прикріплення: до верхньої поверхні першого ребра (facies superior costae primae [I]) позаду борозни підключичної артерії (sulcus venae subclaviae). Функція: піднімає перше ребро (costa prima); нахиляє шию (collum) вперед та вбік. – задній драбинчастий м’яз (musculus scalenus posterior); Початок: від задніх горбків поперечних відростків IV-VI шийних хребців (tubercula posteriora processuum transversorum vertebrarum cervicalium quartae-sextae [IV-VI]). Прикріплення: до горбистості переднього зубчастого м’яза (tuberositas musculi serrati anterioris) на зовнішній поверхні другого ребра (facies externa costae secundae). Функція: піднімає друге ребро (costa secunda), піднімає купол плеври (cupula pleurae) та нахиляє шию вперед і вбік. – найменший драбинчастий м’яз (musculus scalenus minimus), що є непостійним. Початок: від поперечного відростка VI або VII шийного хребця (processus transversus vertebrae cervicalis sextae seu septimae [VI,VII]). Прикріплення: до внутрішнього краю І ребра (margo internus costae primae) перед горбком переднього драбинчастого м’яза (tuberculum musculi scaleni anterioris) та до сполучнотканинної перетинки над куполом плеври (cupula pleurae) – фасції Сібсона. Функція: піднімає перше ребро (costa prima) та піднімає купол плеври (cupula pleurae). Функції драбинчастих м’язів: – при двобічному скороченні – згинають наперед шию (collum). – при однобічному скороченні ці м’язи згинають і нахиляють шийну частину хребта у свій бік. – при фіксованих І-ІІ ребрах і двобічному скороченні драбинчасті м’язи згинають шийну частину хребта. – при фіксованій шиї драбинчасті м’язи (musculi scaleni) піднімають І-ІІ ребра (costae prima et secunda), беручи участь в акті вдиху. До присередньої групи, або передхребтових м’язів (musculi prevertebrales), належать: 1 Довгий м’яз шиї (musculus longus colli; musculus longus cervicis), що прилягає до передньобокової поверхні хребтового стовпа (facies anteriolateralis columnae vertebralis). Цей м’яз має три частини: верхню, середню та нижню. Верхня частина довгого м’яза шиї (pars superior musculi longi colli). Початок: від передніх горбків поперечних відростків III-V шийних хребців (tubercula anteriora processuum transversorum vertebrarum cervicalium tertiae-quintae [III-V]). Прикріплення: до переднього горбка атланта (tuberculum anterius atlantis). Функція: повертає голову (caput) у свій бік. Середня частина довгого м’яза шиї (pars media musculi longi colli). Початок: від тіла V шийного хребця (corpus vertebrae cervicalis quintae [V]) та тіла III грудного хребця (corpus vertebrae thoracicae tertiae [III]). Прикріплення: до тіл II-III шийних хребців (corpora vertebrarum cervicalium secundae-tertiae [II-III]). Нижня частина довгого м’яза шиї (pars inferior musculi longi colli). Початок: від тіл трьох верхніх грудних хребців (corpora vertebrarum thoracicarum primae-tertiae [I-III]). Прикріплення: до поперечних відростків III-IV шийних хребців (processus transversi vertebrarum cervicalium tertiae-quartae [III-IV]). Функція: повертає голову (caput) у протилежний бік. Функція довгого м’яза шиї (musculus longus colli): при двобічному скороченні згинає шийну частину хребтового стовпа вперед (pars cervicalis columnae vertebralis); при однобічному скороченні нахиляє шию (collum) у свій бік. 2 Довгий м’яз голови (musculus longus capitis). Початок: від передніх горбків поперечних відростків III-IV шийних хребців (tubercula anteriora processuum transversorum vertebrarum cervicalium tertiae-quartae [III-IV]). Прикріплення: до основної частини потиличної кістки (pars basilaris ossis occipitalis) біля глоткового горбка (tuberculum pharyngeum). Функція: нахиляє голову (caput) і шийну частину хребта (pars cervicalis columnae vertebralis) уперед. До задньої групи, або підпотиличних м’язів (musculi suboccipitales), належать чотири парні м’язи, що містяться між потиличною кісткою та I і II шийними хребцями – потилично-хребтові м’язи (mm. occipitovertebra-les). За попередньою анатомічною номенклатурою вони належали до м’язів спини. За новою Міжнародною анатомічною номенклатурою (Сан-Паулу) підпотиличні м’язи належать до м’язів шиї. 1 Передній прямий м’яз голови (musculus rectus capitis anterior). Початок: від передньої поверхні бічної маси атланта (facies anterior massae lateralis atlantis). Прикріплення: до потиличної кістки (os occipitale) попереду потиличного відростка (condylus occipitalis). Функція: нахиляє голову (caput) уперед. 2 Бічний прямий м’яз голови (musculus rectus capitis lateralis). Початок: від поперечного відростка атланта (processus transversus atlantis). Прикріплення: до яремного відростка потиличної кістки (processus jugularis ossis occipitalis). Функція: нахиляє голову (caput) у свій бік, діє виключно на атланто-потиличний суглоб (articulatio atlantooccipitalis). 3 Задній великий прямий м’яз голови (musculus rectus capitis posterior major). Початок: від остистого відростка осьового хребця (processus spinosus axis). Прикріплення: досередини нижньої каркової лінії (linea nuchalis inferior). Функція: повертає голову (caput) у свій бік, а при скороченні обох м’язів нахиляє її назад. 4 Задній малий прямий м’яз голови (musculus rectus capitis posterior minor). Початок: від заднього горбка атланта (tuberculum posterius atlantis). Прикріплення: до присередньої третини нижньої каркової лінії (linea nuchalis inferior). Функція: нахиляє голову (caput) у свій бік, а при двобічному скороченні нахиляє її назад. 5 Верхній косий м’яз голови (musculus obliquus capitis superior). Початок: від поперечного відростка атланта (processus transversus atlantis). Прикріплення: до потиличної кістки дещо вище нижньої каркової лінії (linea nuchalis inferior). Функція: нахиляє голову (caput) у свій бік, а при двобічному скороченні – нахиляє її назад. 6 Нижній косий м’яз голови (musculus obliquus capitis inferior). Початок: від остистого відростка осьового хребця (processus spinosus axis). Прикріплення: до поперечного відростка атланта (processus transversus atlantis). Функція: повертає атлант (atlas) разом із головою (caput) у свій бік. М’язи задньої групи глибоких м’язів шиї (підпотиличні м’язи) діють на атланто-потиличний суглоб (articulatio atlantooccipitalis) і при двобічному скороченні розгинають голову (caput), а при однобічному – відводять та обертають голову (caput) у свій бік. ТОПОГРАФІЯ ШИЇ Шия (collum; cervix) поділяється на такі ділянки: – передню шийну ділянку (regio cervicalis anterior), що складається з двох передніх шийних трикутників (trigona cervicalia anteriora); – груднино-ключично-соскоподібну ділянку (regio sternocleidomastoidea); – бічну шийну ділянку (regio cervicalis lateralis), або задній шийний трикутник (trigonum cervicale posterius), або бічний шийний трикутник (trigonum colli laterale); – задню шийну ділянку (regio cervicalis posterior; regio colli posterior), або каркову ділянку (regio nuchae). Передня шийна ділянка (regio cervicalis anterior), або передній шийний трикутник (trigonum cervicale anterius) Вона оточена: – угорі нижнім краєм нижньої щелепи (margo inferior mandibulae); – унизу – грудниною (sternum); – з боків – передніми краями груднино-ключично-соскоподібних м’язів (margines anteriores musculorum sternocleidomastoideorum). Передньою серединною лінією шиї (linea mediana colli anterior) передня шийна ділянка (regio cervicalis anterior) поділяється на: – правий передній шийний трикутник (trigonum cervicale anterius dextrum); – лівий передній шийний трикутник (trigonum cervicale anterius sinistrum). У кожному такому трикутнику розрізняють: 1 Піднижньощелепний трикутник (trigonum submandibulare), який оточений: – нижнім краєм нижньої щелепи (margo inferior mandibulae); – переднім та заднім черевцями двочеревцевого м’яза (venter anterior et venter posterior musculi digastrici). У піднижньощелепному трикутнику виділяють трикутник Пирогова (trigonum Pirogovi), який оточений: – заднім краєм щелепно-під’язикового м’яза (margo posterior musculi mylohyoidei); – сухожилком заднього черевця двочеревцевого м’яза (tendo ventris posterioris musculi digastrici); – під’язиковим нервом (nervus hypoglossus). У ньому проходить язикова артерія (arteria lingualis). 2 Сонний трикутник (trigonum caroticum) оточений: – заднім черевцем двочеревцевого м’яза (venter posterior musculi digastrici); – верхнім черевцем лопатково-під’язикового м’яза (venter superior musculi omohyoidei); – переднім краєм груднино-ключично-соскоподібного м’яза (margo anterior musculi sternocleidomastoidei). У цьому трикутнику можливий хірургічний доступ до загальної сонної артерії (arteria carotis communis) та її роздвоєння (bifurcatio carotidis). 3 М’язовий трикутник (trigonum musculare), або лопатково-трахейний трикутник (trigonum omotracheale) обмежений: – верхнім черевцем лопатково-під’язикового м’яза (venter superior musculi omohyoidei); – переднім краєм груднино-ключично-соскоподібного м’яза (margo anterior musculi sternocleidomastoidei); – білою лінією шиї (linea alba colli). 4 Підборідний трикутник (trigonum submentale) оточений: – передніми черевцями правого та лівого двочеревцевих м’язів (ventres anteriores musculorum digastricorum dextri et sinistri); – під’язиковою кісткою (os hyoideum); – нижньою щелепою (mandibula). Груднино-ключично-соскоподібна ділянка (regio sternocleidomastoidea) Ця ділянка відповідає проекції груднино-ключично-соскоподібного м’яза (musculus sternocleidomastoideus). У межах цієї ділянки між голівками груднино-ключично-соскоподібного м’яза (musculus sternocleidomastoideus) над ключицею (clavicula) розміщена мала надключична ямка (fossa supraclavicularis minor). Бічна шийна ділянка (regio cervicalis lateralis), або задній шийний трикутник (trigonum cervicale posterius), або бічний шийний трикутник (trigonum colli laterale). Вона є парною, тобто є правий бічний шийний трикутник (trigonum colli laterale dextrum) і лівий бічний шийний трикутник (trigonum colli laterale sinistrum), що обмежені: – заднім краєм груднино-ключично-соскоподібного м’яза (margo posterior musculi sternocleidomastoidei); – переднім краєм трапецієподібного м’яза (margo anterior musculi trapezii); – верхнім краєм ключиці (margo superior claviculae). У цьому трикутнику розрізняють: 1 Лопатково-трапецієподібний трикутник (trigo-num omotrapezoideum), що оточений: – заднім краєм груднино-ключично-соскоподібного м’яза (margo posterior musculi sternocleidomastoidei); – нижнім черевцем лопатково-під’язикового м’яза (venter inferior musculi omohyoidei); – переднім краєм трапецієподібного м’яза (margo anterior musculi trapezii). 2 Велику надключичну ямку (fossа supraclavicula-ris major), або лопатково-ключичний трикутник (trigonum omoclaviculare), що оточують: – задній край груднино-ключично-соскоподібного м’яза (margo posterior musculi sternocleidomastoidei); – нижнє черевце лопатково-під’язикового м’яза (venter inferior musculi omohyoidei); – верхній край ключиці (margo superior claviculae). Задня шийна ділянка (regio cervicalis posterior; regio colli posterior), або каркова ділянка (regio nuchae) Вона відповідає проекції верхньої частини трапецієподібного м’яза (musculus trapezius) на шиї (colli). Ця ділянка (regio cervicalis posterior) оточена: – зовнішнім потиличним виступом (protuberantia occipitalis externa); – верхньою карковою лінією потиличної кістки (linea nuchalis superior ossis occipitalis); – умовною лінією, яка сполучає надплечові відростки правої і лівої лопаток (acromia scapularum dextrae et sinistrae) з остистими відростками виступного хребця (processus spinosi vertebrae prominentis). ШИЙНА ФАСЦІЯ (fascia cervicalis; fascia colli) Шийна фасція описується за В.М.Шевкуненком та за Міжнародною анатомічною номенклатурою. За В.М.Шовкуненком розрізняють 4 шийні фасції (поверхневу, власну, внутрішню і передхребтову), які мають 5 фасціальних листків. Перший фасціальний листок – поверхнева шийна фасція (fascia colli superficialis) – охоплює всю шию (collum), як комірець, і, роздвоюючись, утворює піхву для підшкірного м’яза шиї (vagina platysmatis). Власна шийна фасція (fascia colli propria) має два листки: – поверхневий листок (другий фасціальний листок); – глибокий листок (третій фасціальний листок). Другий фасціальний листок – поверхневий листок власної шийної фасції (folium superficiale fasciae colli propriae). Він унизу починається від передньої поверхні груднини (facies anterior sterni) і ключиці (clavicula), а вгорі простягається до нижнього краю нижньої щелепи (margo inferior maxillae), охоплює всю шию (collum) і прикріплюється до остистих відростків шийних хребців (processus spinosi vertebrarum cervicalium). Цей листок утворює піхву для груднино-ключично-соскоподібного м’яза (vagina musculi sternocleido-mastoidei) і трапецієподібного м’яза (vagina musculi trapezii). Проходячи на рівні поперечних відростків шийних хребців (processus transversi vertebrarum cervicalium), цей листок віддає до них лобову пластинку (lamina frontalis), яка відділяє передню шийну ділянку (regio cervicalis anterior) від задньої шийної ділянки (regio cervicalis posterior). Третій фасціальний листок – глибокий листок власної шийної фасції (folium profundum fasciae colli propriae). Він унизу починається від задньої поверхні груднини (facies posterior sterni) та ключиці і прикріплюється вгорі до під’язикової кістки (os hyoideum), а з боків оточується лопатково-під’язиковим м’язом (musculus omohyoideus). Цей листок утворює піхви для м’язів (vaginae musculorum), що розташовані нижче під’язикової кістки (musculi infrahyoidei). Зростаючись з поверхневим листком власної шийної фасції (lamina superficialis fasciae colli propriae), спереду утворює білу лінію шиї (linea alba colli). Між другим і третім фасціальними листками шиї над грудниною (sternum) утворюється надгруднинний простір; надгруднинний міжапоневротичний простір (spatium suprasternale; spatium interaponeuroticum suprasternale), де залягає яремна венозна дуга (arcus venosus jugularis). Цей простір (spatium suprasternale) сполучається з бічними закутками (recessus laterales), які знаходяться позаду нижньої частини груднино-ключично-соскоподібних м’язів (pars inferior musculorum sternocleidomastoideo-rum). Четвертий фасціальний листок – внутрішня шийна фасція (fascia endocervicalis) – поділяється на: – пристінковий листок (folium parietale); – нутрощевий листок (folium viscerale). Пристінковий листок (folium parietale) охоплює всі органи шиї разом, а нутрощевий (folium viscerale) – кожний орган шиї окремо. Між пристінковим та нутрощевим листками (folium parietale et viscerale) спереду від трахеї (trachea) міститься передтрахейний простір (spatium pretracheale). П’ятий фасціальний листок – передхребтова фасція (fascia prevertebralis) – охоплює всі глибокі м’язи шиї (musculi colli profundi), утворюючи для кожного з них окремі піхви (vaginae). Між п’ятим фасціальним листком і пристінковим листком (lamina parietalis) четвертої фасції утворюється позаглотковий простір (spatium retropharyngeale). За Міжнародною анатомічною номенклатурою (Сан-Паулу, 1997) розрізняють три пластинки шийної фасції. 1 Поверхневу пластинку шийної фасції (lamina superficialis fasciae cervicalis), яка відповідає поверхневому листку власної шийної фасції (lamina superficialis fasciae colli propriae), за В.М.Шевкуненком, за якою міститься надгруднинний простір (spatium suprasternale). 2 Передтрахейну пластинку шийної фасції (lamina pretrachealis fasciae cervicalis), яка відповідає глибокому листку власної фасції шиї, за В.М.Шевкуненком, і формує сонну піхву (vagina carotica), за якою знаходиться переднутрощевий простір (spatium previscerale). 3 Передхребтову пластинку шийної фасції (lamina prevertebralis fasciae cervicalis), яка відповідає аналогічній фасції шиї, за В.М.Шевкуненком. Перед нею виділяють занутрощевий простір (spatium retroviscerale). Між переднім і середнім драбинчастими м’язами (musculi scaleni anterior et medius) є міждрабинчастий простір (spatium interscalenum), де проходить підключична артерія (arteria subclavia) та стовбури плечового сплетіння (truncі plexus brachialis). Перед драбинчастими м’язами (musculi scaleni) розташований переддрабинчастий простір (spatium antescalenum), де проходить підключична вена (vena subclavia). Глибокий листок власної шийної фасції (lamina profunda fasciae colli propriae), за В.М.Шевкуненком, огортаючи підпід’язикові м’язи (musculi infrahyoidei), формує лопатково-ключичний апоневроз (aponeurosis omoclavicularis), або шийний парус (Рише), який сприяє відтоку крові у поверхневих венах шиї (venae superficiales colli), зрощених із цим апоневрозом. Між поверхневим та глибоким листками власної шийної фасції (lamina profunda et superficialis fasciae colli propriae), за В.М.Шевкуненком, є щілиноподібний надгруднинний міжапоневротичний простір (spatium interaponeuroticum suprasternale), де розміщені жирова клітковина, поверхневі вени шиї (venae superficiales colli) та яремна венозна дуга (arcus venosus jugularis). Між листками внутрішньої шийної фасції (fascia endocervicalis colli), за В.М.Шевкуненком, спереду розташовується переднутрощевий простір (spatium previscerale), який містить жирову клітковину, лімфовузли (nodi lymphatici), нерви (nervi) і сполучається з переднім середостінням (mediastinum). Між внутрішньою шийною фасцією (fascia endocervicalis colli) та передхребтовою фасцією (fascia prevertebralis), за В.М.Шевкуненком, знаходиться занутрощевий простір (spatium retroviscerale), який містить жирову клітковину і продовжується у заднє середостіння (mediastinum posterius). М’ЯЗИ ВЕРХНЬОЇ КІНЦІВКИ (musculi membri superioris) Вони поділяються на: – м’язи грудного пояса (musculi cinguli pectoralis); – м’язи вільної верхньої кінцівки (musculi membri superioris liberi). М’язи вільної верхньої кінцівки (musculi membri superioris liberi) розташовані у таких відділах: – передньому відділі плеча (compartimentum brachii anterius), або відділі згиначів плеча (compartimentum brachii flexorum); – задньому відділі плеча (compartimentum brachii posterius), або відділі розгиначів плеча (compartimentum brachii extensorum); – передньому відділі передпліччя (compartimen-tum antebrachii anterius), або відділі згиначів передпліччя (compartimentum antebrachii flexorum), який має: – поверхневу частину (pars superficialis); – глибоку частину (pars profunda); – задньому відділі передпліччя (compartimentum antebrachii posterius), або відділі розгиначів передпліччя (compartimentum antebrachii extensorum), який має: – поверхневу частину (pars superficialis); – глибоку частину (pars profunda); – бічній частині передпліччя (pars lateralis antebrachii), або променевій частині (pars radialis); – тильній ділянці кисті (regio dorsalis manus); – долоні (palma), або долонній ділянці (regio palmaris), у якій виділяють: – тенар (thenar), або підвищення великого пальця (eminentia thenaris); – гіпотенар (hypothenar), або підвищення мізинця (eminentia hypothenaris). М’язи грудного пояса (musculi cinguli pectoralis) 1 Дельтоподібний м’яз (musculus deltoideus). Він розташований над плечовим суглобом (articulatio humeri) безпосередньо під шкірою. Початок: від ключиці (clavicula) – ключична частина (pars clavicularis), від ості лопатки (spina scapulae) – остьова частина (pars spinalis); від надплечового відростка лопатки (acromion scapulae) – надплечова частина (pars acromialis). Прикріплення: до дельтоподібної горбистості плечової кістки (tuberositas deltoidea humeri). Функція: при скороченні середніх пучків або усього м’яза він відводить верхню кінцівку (membrum superius) від тулуба (truncus) до горизонтального рівня. Передня ключична частина (pars clavicularis) згинає плече (flexio brachii), обертає його досередини (rotatio interna), підняту верхню кінцівку (membrum superius) опускає донизу. Задня ключична частина розгинає плече (extensio brachii), одночасно обертає його назовні (rotatio externa), підняту верхню кінцівку (membrum superius) опускає донизу. Дельтоподібний м’яз (musculus deltoideus) формує захисне і зміцнююче склепіння плечового суглоба (articulatio humeri; articulatio glenohumeralis). 2 Надостьовий м’яз (musculus supraspinatus). Він розміщений в надостьовій ямці (fossa supraspinata). Початок: від стінок надостьової ямки лопатки (parietes fossae supraspinatae) і від надостьової фасції (fascia supraspinata). Прикріплення: до верхньої площадки великого горбка плечової кістки (tuberculum majus humeri). Функція: відводить плече (brachium) при нерухомій лопатці (scapula), є синергістом дельтоподібного м’яза (musculus deltoideus); відтягує суглобову капсулу плечового суглоба (capsula articularis articulationis humeri) вгору, запобігаючи її ущемленню. 3 Підостьовий м’яз (musculus infraspinatus). Він розміщений в підостьовій ямці (fossa infraspinata). Початок: від поверхні підостьової ямки (facies fossae infraspinatae) і від підостьової фасції (fascia infraspinata). Прикріплення: до задньої середньої площадки великого горбка плечової кістки (tuberculum majus humeri) та капсули плечового суглоба (capsula articulationis humeri), в яку вплітається частина його пучків. Функція: обертає плече (brachium) назовні (rotatio externa) та приводить його до тулуба (adductio brachii), відтягує суглобову капсулу плечового суглоба (capsula articularis articulationis humeri). 4 Малий круглий м’яз (musculus teres minor). Початок: від бічного краю лопатки (margo lateralis scapulae) і підостьової фасції (fascia infraspinata). Прикріплення: до нижньої задньої площадки великого горбка плечової кістки (tuberculum majus humeri). Функція: обертає плече (brachium) назовні (rotatio externa) та відтягує суглобову капсулу плечового суглоба (capsula articularis articulationis humeri). 5 Великий круглий м’яз (musculus teres major). Початок: від нижньої частини бічного краю (pars inferior marginis lateralis) і від нижнього кута лопатки (angulus inferior scapulae) та від підостьoвої фасції (fascia infraspinata). Прикріплення: до гребеня малого горбка плечової кістки (crista tuberculi minoris humeri). Функція: при фіксованій лопатці (scapula) розгинає плече (extensio brachii) в плечовому суглобі (art. humeri), привертає його (pronatio brachii), приводить підняту верхню кінцівку (adductio membri superioris) до тулуба (truncus). При фіксованій верхній кінцівці (membrum superius) тягне нижній кут лопатки (angulus inferior scapulae) назовні та зміщує його допереду. 6 Підлопатковий м’яз (musculus subscapularis). Початок: від ребрової поверхні лопатки (facies costalis scapulae), її бічного краю (margo lateralis scapulae). Прикріплення: до малого горбка і гребеня малого горбка (tuberculum minus et crista tuberculi minoris). Функція: обертає плече досередини (rotatio interna brachii), привертає його (pronatio brachii) і приводить (adductio brachii) його до тулуба (truncus). М’язи вільної частини верхньої кінцівки (musculi partis liberae membri superioris) Вони поділяються на: – м’язи плеча (musculi brachii); – м’язи передпліччя (musculi antebrachii); – м’язи кисті (musculi manus). М’язи плеча (musculi brachii) Вони поділяються на: – м’язи переднього відділу плеча (musculi compartimenti brachii anterioris); – м’язи заднього відділу плеча (musculi compartimenti brachii posterioris). До м’язів переднього відділу плеча (musculi compartimenti brachii anterioris) належать: 1 Дзьобо-плечовий м’яз (musculus coraco-brachialis). Початок: від верхівки дзьобоподібного відростка лопатки (apex processus coracoidei scapulae). Прикріплення: до передньої та присередньої поверхонь плечової кістки (facies anterior et medialis ossis humeri), починаючи від гребеня малого горбка (crista tuberculi minoris) досередини цієї кістки (humerus). Функція: згинає плече (flexio brachii) в плечовому суглобі (articulatio humeri); приводить його до тулуба; при фіксованому плечі (brachium) тягне лопатку (scapula) вперед і донизу; відвертає привернуте плече. 2 Плечовий м’яз (musculus brachialis). Початок: від нижніх двох третин передньої поверхні тіла плечової кістки (corpus humeri) дистальніше дельтоподібної горбистості (tuberositas deltoidea), а також від присередньої та бічної міжм’язових перегородок плеча (septa intermuscularia brachii mediale et laterale). Прикріплення: до горбистості ліктьової кістки (tuberositas ulnae). Глибокі волокна сухожилка м’яза вплітаються в суглобову капсулу ліктьового суглоба (capsula articularis articulationis cubiti). Функція: згинає передпліччя (flexio antebrachii) в ліктьовому суглобі (articulatio cubiti). 3 Двоголовий м’яз плеча (musculus biceps brachii). – довга головка (caput longum); Початок: від надсуглобового горбка лопатки (tuberculum supraglenoidale scapulae). Сухожилок довгої головки проходить крізь порожнину плечового суглоба, потім у міжгорбковій борозні плечової кістки (sulcus intertubercularis humeri), переходячи у м’язове черевце (venter muscularis). – коротка головка (caput breve). Початок: від верхівки дзьобоподібного відростка лопатки (apex processus coracoidei scapulae). Довга і коротка головки (capita longum et breve) на рівні середини плеча з’єднуються в загальне черевце веретеноподібної форми, яке дещо вище ліктьової ямки (fossa cubiti) звужується і переходить у довгий сухожилок, який прикріплюється до горбистості променевої кістки (tuberositas radii). Від передньо-присередньої поверхні сухожилка (facies anteromedialis tendinis) відходить апоневроз двоголового м’яза плеча (aponeurosis musculi bicipitis brachii) – фасція Пирогова, яка вкриває спереду ліктьову ямку (fossa cubiti) і вплітається присередньо у фасцію передпліччя (fascia antebrachii) попереду від круглого м’яза-привертача (musculus pronator teres). Функція: згинає плече (brachium) в плечовому суглобі (articulatio humeri), згинає і відвертає передпліччя (flexio et supinatio antebrachii) в ліктьовому суглобі (articulatio cubiti). До м’язів заднього відділу плеча (musculi compartimenti brachii posterioris) належать: 1 Триголовий м’яз плеча (musculus triceps brachii). Він розташований у задній плечовій ділянці (regio brachii posterior), має довгу голівку (caput longum), бічну голівку (caput laterale) та присередню голівку (caput mediale). Довга головка (caput longum). Початок: від підсуглобового горбка лопатки (tuberculum infraglenoidale scapulae). Прикріплення: доходить досередини задньої поверхні плеча, де з’єднується з бічною та присередньою голівками (capita laterale et mediale). Функція: розгинає і приводить плече до тулуба (adductio et extensio brachii) в плечовому суглобі (articulatio humeri); Бічна головка (caput laterale). Початок: від задньої поверхні плечової кістки (facies posterior humeri) між місцем прикріплення малого круглого м’яза (m. teres minor) зверху і борозною променевого нерва (sulcus nervi radialis) знизу, а також від задньої поверхні бічної міжм’язової перегородки плеча (facies posterior septi intermuscularis brachii lateralis). Функція: розгинає передпліччя (extensio antebrachii) в ліктьовому суглобі (articulatio cubiti); Присередня головка (caput mediale). Початок: від задньої поверхні плечової кістки (facies posterior humeri) присередньо від борозни променевого нерва (sulcus nervi radialis) та від присередньої і бічної міжм’язових перегородок плеча (septa intermuscularia brachii mediale et laterale). Функція: розгинає передпліччя (extensio antebrachii) в ліктьовому суглобі (articulatio cubiti). Прикріплення триголового м’яза плеча (musculus triceps brachii): до ліктьового відростка ліктьової кістки (olecranon). Функція триголового м’яза плеча (musculus triceps brachii): розгинає передпліччя (extensio antebrachii) в ліктьовому суглобі (articulatio cubiti), а довга головка (caput longum) розгинає плече в плечовому суглобі та приводить його до тулуба (extensio et adductio brachii). 2 М’яз ліктьового суглоба (musculus articularis cubiti). Він є непостійним, його ще розглядають як частину присередньої голівки триголового м’яза плеча (pars capitis medialis musculi tricipitis brachii). Прикріплення: до суглобової капсули ліктьового суглоба (capsula articularis articulationis cubiti). Функція: натягує суглобову капсулу ліктьового суглоба (capsula articulationis cubiti) і запобігає її защемленню. 3 Ліктьовий м’яз (musculus anconeus). Цей м’яз ще називають четвертою голівкою триголового м’яза плеча (caput quartum musculi triccipitis brachii). Початок: від задньої поверхні бічного надвідростка плечової кістки (facies posterior epicondyli lateralis humeri) і обхідної променевої зв’язки (lig. collaterale radiale). Прикріплення: до задньої поверхні ліктьового відростка (facies posterior olecrani), проксимальної частини тіла ліктьової кістки (pars proximalis corporis ulnae) і до фасції передпліччя (fascia antebrachii). Функція: розгинає передпліччя (extensio antebrachii) в ліктьовому суглобі (articulatio cubiti) і відтягує дозаду суглобову капсулу ліктьового суглоба (capsula articularis articulationis cubiti). М’язи передпліччя (musculi antebrachii) М’язи передпліччя поділяються на: – м’язи переднього відділу передпліччя (musculi compartimenti antebrachii anterioris), або м’язи відділу згиначів передпліччя (musculi compartimenti antebrachii flexorum), які поділяються на: – поверхневу частину (pars superficialis); – глибоку частину (pars profunda); – м’язи заднього відділу передпліччя (musculi compartimenti antebrachii posterioris), або м’язи відділу розгиначів передпліччя (musculi compartimenti antenbrachii extensorum), які поділяються на: – поверхневу частину (pars superficialis); – глибоку частину (pars profunda); – бічну частину передпліччя (pars lateralis antebrachii), або м’язи променевої частини (musculi partis radialis). До м’язів поверхневої частини переднього відділу передпліччя (musculi partis superficialis compartimenti antebrachii anterioris) належать: 1 Круглий м’яз-привертач (musculus pronator teres), який має: – плечову голівку (caput humerale); Початок: від присереднього надвідростка плечової кістки (epicondylus medialis humeri). – ліктьову голівку (caput ulnare). Початок: від вінцевого відростка ліктьової кістки (processus coronoideus ulnae). Прикріплення круглого м’яза-привертача (musculus pronator teres): до бічної поверхні середини тіла променевої кістки (corpus radii). Функція круглого м’яза-привертача (musculus pronator teres): привертає і згинає передпліччя (pronatio et flexio antebrachii). 2 Променевий м’яз-згинач зап’ястка (musculus flexor carpi radialis). Початок: від присереднього надвідростка плечової кістки (epicondylus medialis humeri), від присередньої міжм’язової перегородки плеча (septum intermusculare brachii mediale). Прикріплення: до долонної поверхні основи II-III п’ясткових кісток. Функція: згинає кисть (flexio manus), відводить кисть (abductio manus), привертає передпліччя (pronatio antebrachii), згинає передпліччя (flexio antebrachii). 3 Довгий долонний м’яз (musculus palmaris longus). Початок: від присереднього надвідростка плечової кістки (epicondylus medialis humeri) і фасції передпліччя (fascia antebrachii). Прикріплення: переходить в долонний апoневроз (aponeurosis palmaris). Функція: натягує долонний апоневроз (aponeurosis palmaris), згинає кисть (flexio manus) в променево-зап’ястковому суглобі (articulatio radiocarpalis), згинає II-V пальці (flexio digitorum secundi – quinti) у п’ястково-фалангових суглобах (articulationes metacarpophalan-geae), згинає передпліччя (flexio antebrachii). 4 Ліктьовий м’яз-згинач зап’ястка (musculus flexor carpi ulnaris) має: – плечову голівку (caput humerale); Початок: від присереднього надвідростка плечової кістки (epicondylus medialis) і від присередньої міжм’язової перегородки плеча (septum intermusculare brachii mediale). – ліктьову голівку (caput ulnare). Початок: від присереднього краю ліктьового відростка (margo medialis olecrani) та заднього краю проксимальної половини тіла ліктьової кістки (corpus ulnae) і від фасції передпліччя (fascia antebrachii). Прикріплення ліктьового м’яза-згинача зап’ястка (musculus flexor carpi ulnaris): до горохоподібної кістки (os pisiforme), гачкa гачкуватої кістки (hamulus ossis hamati), гороховоподібної-п’ясткової зв’язки (lig. pisometacarpale) і гороховоподібної-гачкуватої зв’язки (lig. pisohamatum) та до основи V п’ясткової кістки (basis ossis metacarpi quinti [V]). Функція: згинає зап’ясток (flexio carpi) і приводить кисть (adductio manus), згинає передпліччя (flexio antebrachii). 5 Поверхневий м’яз-згинач пальців (musculus flexor digitorum superficialis) має: – плечо-ліктьову голівку (caput humeroulnare); Початок: від присереднього надвідростка плечової кістки (epicondylus medialis humeri) і від присереднього краю вінцевого відростка ліктьової кістки (margo medialis processus coronoidei ulnae), а також від фасції передпліччя (fascia antebrachii) й обхідної ліктьової зв’язки (lig. collaterale ulnare). – променеву голівку (caput radiale). Початок: від передньої поверхні проксимальної частини променевої кістки (facies anterior partis proximalis radii). Прикріплення поверхневого м’яза-згинача пальців (musculus flexor digitorum superficialis): кожний із чотирьоx сухожилків розділяється на дві ніжки, які прикріплюються до обох боків середніх фаланг пальців кисті (phalanges mediae digitorum manus). Функція: згинає середні та проксимальні фаланги II – V пальців (flexio phalangium mediarum digitorum secundi – quinti [II-V]) та згинає кисть і передпліччя (flexio manus et antebrachii). До м’язів глибокої частини переднього відділу передпліччя (musculi partis profundae compartimenti antebrachii anterioris) належать: 1 Глибокий м’яз-згинач пальців (musculus flexor digitorum profundus). Початок: від передньої поверхні проксимальної частини тіла ліктьової кістки (facies anterior partis proximalis corporis ulnae) нижче горбистості ліктьової кістки (tuberositas ulnae) і від міжкісткової перетинки передпліччя (membrana interossea antebrachii). Прикріплення: чотири сухожилки, що проходять між ніжками сухожилків поверхневого м’яза-згинача пальців; прикріплюється до основ кінцевих фаланг II-V пальців (bases phalangium distalium digitorum secundi-quinti [II-V]). Функція: згинає кінцеві фаланги II – V пальців (flexio phalangium distalium digitorum secundi – quinti), разом із ними і самі пальці (flexio digitorum), а також згинає кисть (flexio manus) в променево-зап’ястковому суглобі (art. radiocarpalis). 2 Довгий м’яз-згинач великого пальця кисті (musculus flexor pollicis longus manus). Початок: від присереднього надвідростка плечової кістки (epicondylus medialis humeri), від передньої поверхні середини тіла променевої кістки (corpus radii) і міжкісткової перетинки передпліччя (membrana interossea antebrachii). Прикріплення: до основи кінцевої фаланги великого пальця (basis phalangis distalis pollicis). Функція: згинає кінцеву фалангу великого пальця (flexio phalangis distalis pollicis), разом з нею і сам палець (flexio digiti), бере участь у згинанні кисті (flexio manus). 3 Квадратний м’яз-привертач (musculus pronator quadratus). Початок: від передньої поверхні і переднього краю дистальної третини ліктьової кістки. Прикріплення: до передньої поверхні дистальної третини тіла променевої кістки. Функція: привертає передпліччя і кисть (pronatio antebrachii et manus). До м’язів бічної частини передпліччя (musculi partis lateralis antebrachii), або м’язів променевої частини (musculi partis radialis), належать: 1 Плечопроменевий м’яз (musculus brachioradia-lis). Початок: від верхньої третини бічного надвідросткового гребеня (crista supraepicondylaris lateralis) та бічної міжм’язової перегородки плеча (septum intermusculare brachii laterale). Прикріплення: до бічної поверхні променевої кістки (facies lateralis radii) над її шилоподібним відростком (processus styloideus radii). Функція: згинає передпліччя (flexio antebrachii) в ліктьовому суглобі (art. cubiti), відвертає (супінує) проноване передпліччя, привертає (пронує) супіноване передпліччя і встановлює передпліччя в середнє положення між пронацією та супінацією. 2 Довгий променевий м’яз-розгинач зап’яст-ка (musculus extensor carpi radialis longus). Початок: від нижніх двох третин бічного надвідросткового гребеня (crista supraepicondylaris lateralis) та від бічного надвідростка плечової кістки (epicondylus lateralis humeri), а також від бічної міжм’язової перетинки плеча (septum intermusculare brachii laterale). Прикріплення: до тильної поверхні основи II п’ясткової кістки (facies dorsalis basis ossis metacarpi secundi [II]). Функція: розгинає кисть (extensio manus) і відводить її (abductio manus), дещо згинає передпліччя (flexio antebrachii). 3 Короткий променевий м’яз-розгинач зап’ястка (musculus extensor carpi radialis brevis). Початок: від бічного надвідростка плечової кістки (epicondylus lateralis humeri), від проксимальної частини обхідної променевої зв’язки (pars proximalis ligamenti collateralis radialis) і від фасції передпліччя (fascia antebrachii). Прикріплення: до тильної поверхні основи III п’ясткової кістки (facies dorsalis basis ossis metacarpi tertii [III]). Функція: розгинає і відводить кисть (extensio et abductio manus). До м’язів поверхневої частини заднього відділу передпліччя (musculi partis superficialis compartimenti antebrachii posterioris) належать: 1 М’яз-розгинач пальців (musculus extensor digitorum). На тильній поверхні п’ястка (facies dorsalis metacarpalis) між його сухожилками є три міжсухожилкові зв’язки (connexus intertendinei). Початок: від бічного надвідростка плечової кістки (epicondylus lateralis humeri) і фасції передпліччя (fascia antebrachii). Прикріплення: центральний пучок сухожилкових волокон прикріплюється до основи середньої фаланги (basis phalangis mediae), а два бічних пучки – до основи кінцевої фаланги II-V пальців (basis phalangis distalis digitorum secundi-quinti [II-V]). Функція: розгинає II-V пальці, а також кисть (extensio digitorum secundi – quinti et manus) в променево-зап’ястковому суглобі (art. radiocarpalis). 2 М’яз-розгинач мізинця (musculus extensor digiti minimi). Початок: від бічного надвідростка плечової кістки (epicondylus lateralis humeri) і фасції передпліччя (fascia antebrachii). Прикріплення: до тильної поверхні середньої та кінцевої фаланг мізинця (facies dorsalis phalangium distalis et mediae digiti minimi), вплітаючись в їх тильні сухожилкові розтяжки. Функція: розгинає мізинець (extensio digiti minimi). 3 Ліктьовий м’яз-розгинач зап’ястка (muscu-lus extensor carpi ulnaris). Він (musculus extensor carpi ulnaris) має: – плечову головку (caput humerale); Початок: від бічного надвідростка плечової кістки (epicondylus lateralis humeri). – ліктьову головку (caput ulnare). Початок: від верхньої частини заднього краю ліктьової кістки (pars superior marginis posterioris ulnaris). Прикріплення ліктьового м’яза-розгинача зап’ястка (musculus extensor carpi ulnaris): до задньої поверхні основи V п’ясткової кістки (facies posterior basis ossis metacarpi quinti [V]). Функція ліктьового м’яза-розгинача зап’ястка (musculus extensor carpi ulnaris): розгинає і приводить кисть (extensio et adductio manus). До м’язів глибокої частини задньої групи передпліччя (musculi partis profundae campartimenti antebrachii posterioris) належать: 1 М’яз-відвертач (musculus supinator). Початок: від бічного надвідростка плечової кістки (epicondylus lateralis humeri), обхідної променевої зв’язки (lig. collaterale radiale) і кільцевої зв’язки променевої кістки (lig. anulare radii), від гребеня м’яза-відвертача на ліктьовій кістці (crista musculi supinatoris ulnae). Прикріплення: до передньої та бічної поверхонь проксимальної частини тіла променевої кістки (facies anterior et lateralis partis proximalis corporis radii) вздовж, від її горбистості (tuberositas radii) до місця прикріплення круглого м’яза-привертача (punctum fixum musculi pronatoris teretis). Функція: обертає передпліччя назовні (rotatio antebrachii externa), відвертаючи (supinatio) променеву кістку (radius) разом із кистю (manus). 2 Довгий відвідний м’яз великого пальця (musculus abductor pollicis longus). Початок: від задніх поверхонь тіл променевої та ліктьової кісток (facies posteriores corporum radii et ulnae), від міжкісткової перетинки передпліччя (membrana interossea antebrachii). Прикріплення: до тильної поверхні основи I п’ясткової кістки (facies dorsalis basis ossis metacarpi primi). Функція: відводить великий палець (abductio pollicis), бере участь у відведенні кисті (abductio manus). 3 Короткий м’яз-розгинач великого пальця кисті (musculus extensor pollicis brevis). Початок: від задніх поверхонь тіла променевої кістки (facies posteriores corporis radii) та міжкісткової перетинки передпліччя (membrana interossea antebrachii). Прикріплення: до основи проксимальної фаланги великого пальця кисті (basis phalangis proximalis pollicis). Функція: розгинає проксимальну фалангу, разом із нею і палець (extensio phalangis proximalis et digiti); відводить великий палець кисті (abductio pollicis). 4 Довгий м’яз-розгинач великого пальця кисті (musculus extensor pollicis longus). Початок: від задньої поверхні (facies posterior) середини тіла ліктьової кістки (corpus ulnae) та міжкісткової перетинки передпліччя (membrana interossea antebrachii). Прикріплення: до основи дистальної фаланги великого пальця кисті (basis phalangis distalis pollicis). Функція: розгинає великий палець кисті (extensio pollicis) та бере участь у розгинанні кисті (extensio manus). 5 М’яз-розгинач вказівного пальця (musculus extensor indicis). Початок: від задньої поверхні дистальної третини тіла ліктьової кістки (corpus ulnae) та від міжкісткової перетинки передпліччя (membrana interossea antebrachii). Прикріплення: до тильної поверхні проксимальної фаланги вказівного пальця (facies dorsalis phalangis proximalis indicis). Функція: розгинає вказівний палець (extensio indicis), бере участь в розгинанні кисті (extension manus). М’ЯЗИ КИСТІ (musculi manus) М’язи кисті (musculi manus) поділяють на: – м’язи тенара (musculi thenaris), або м’язи підвищення великого пальця (musculi eminentiae thenaris); – м’язи гіпотенара (musculi hypothenaris), або м’язи підвищення мізинця (musculi eminentiae hypothenaris); – м’язи середньої групи. До м’язів тенара (musculi thenaris), або м’язів підвищення великого пальця (musculi eminentiae thenaris), належать: 1 Короткий відвідний м’яз великого пальця (musculus abductor pollicis brevis). Початок: від горбка човноподібної кістки (tuberculum ossis scaphoidei) та тримача м’язів-згиначів (retinaculum musculorum flexorum). Прикріплення: до променевого боку основи проксимальної фаланги великого пальця (basis phalangis proximalis pollicis). Функція: відводить великий палець (abductio pollicis). 2 Короткий м’яз-згинач великого пальця (musculus flexor pollicis brevis). – поверхнева головка (caput superficiale); Початок: від тримача м’язів-згиначів кисті (retinaculum musculorum flexorum manus). Прикріплення: до проксимальної фаланги великого пальця (phalanx proximalis pollicis). Функція: бере участь у протиставленні великого пальця (oppositio pollicis). – глибока головка (caput profundum). Початок: від кістки-трапеції (os trapezium), трапецієподібної кістки (os trapezoideum) та від II п’ясткової кістки (os metacarpi secundum [II]). Прикріплення: до присереднього боку проксимальної фаланги великого пальця кисті (phalangis proximalis pollicis). Функція: приводить та згинає великий палець кисті (abductio et flexio pollicis). Через щілину між обома голівками проходить сухожилок довгого м’яза-згинача великого пальця кисті (tendo musculi flexoris pollicis longi). У цілому короткий м’яз-згинач великого пальця (musculus flexor pollicis brevis) згинає проксимальну фалангу великого пальця кисті (phalanx proximalis pollicis) та палець в цілому і бере участь у приведенні цього пальця (adductio pollicis). 3 Протиставний м’яз великого пальця (musculus opponens pollicis). Початок: від горбка кістки-трапеції (tuberculum ossis trapezii) та тримача м’язів-згиначів кисті (retinaculum musculorum flexorum manus). Прикріплення: до променевого краю і передньої поверхні I п’ясткової кістки (margo radialis et facies anterior ossis metacarpi primi [I]). Функція: протиставляє великий палець мізинцю та іншим пальцям. 4 Привідний м’яз великого пальця кисті (musculus adductor pollicis). – коса головка (caput obliquum); Початок: від головчастої кістки (os capitatum), основи і передньої поверхні II і III п’ясткових кісток та від променевої зв’язки зап’ястка (lig. carpi radiatum). – поперечна голівка (caput transversum). Початок: від долонної поверхні III п’ясткової кістки (facies palmaris ossis metacarpi tertii [III]). Прикріплення привідного м’яза великого пальця кисті (musculus adductor pollicis manus): до проксимальної фаланги великого пальця кисті (phalanx proximalis pollicis) та до суглобової капсули п’ястково-фалангового суглоба (capsula articularis articulationis metacarpophalangeae). Функція привідного м’яза великого пальця кисті (musculus adductor pollicis): приводить великий палець кисті до вказівного, бере участь у згинанні великого пальця кисті (flexio pollicis). До м’язів гіпотенара (musculi hypothenaris), або підвищення мізинця (eminentia hypothenaris), належать: 1 Короткий долонний м’яз (musculus palmaris brevis). Початок: від присереднього краю долонного апоневроза (margo medialis aponeurosis palmaris) та від тримача м’язів-згиначів (retinaculum musculorum flexorum). Прикріплення: до шкіри гіпотенара (cutis hypothenaris). Функція: натягує долонний апоневроз (aponeurosis palmaris), утворюючи складки на шкірі гіпотенара (plicae cutis hypothenaris) – зморщує шкіру. 2 Відвідний м’яз мізинця кисті (musculus abductor digiti minimi). Початок: від горохоподібної кістки (os pisiforme) і від тримача м’язів-згиначів (retinaculum musculorum flexorum). Прикріплення: до присереднього краю основи проксимальної фаланги мізинця (margo medialis basis phalangis proximalis digiti minimi). Функція: відводить мізинець (abductio digiti minimi). 3 Короткий м’яз-згинач мізинця кисті (musculus flexor digiti minimi brevis). Початок: від гачка гачкуватої кістки (hamulus ossis hamati) і від тримача м’язів-згиначів (retinaculum musculorum flexorum). Прикріплення: до долонного краю основи проксимальної фаланги мізинця (margo palmaris basis phalangis proximalis digiti minimi). Функція: згинає мізинець (flexio digiti minimi). 4 Протиставний м’яз мізинця (musculus opponens digiti minimi). Початок: від гачка гачкуватої кістки (hamulus ossis hamati) і від тримача м’язів-згиначів (retinaculum musculorum flexorum). Прикріплення: до присереднього краю і передньої поверхні V п’ясткової кістки (margo medialis et facies anterior ossis metacarpi quinti [V]). Функція: протиставляє мізинець великому пальцю кисті. До середньої групи м’язів кисті належать: 1 Червоподібні м’язи кисті (musculi lumbricales manus) розміщені під долонним апоневрозом (aponeurosis palmaris). Це чотири тонких веретеноподібних м’язи. Перший і другий червоподібні м’язи. Початок: від променевого бічного краю сухожилка глибокого м’яза-згинача пальців, спрямовані до II і III пальців. Третій червоподібний м’яз. Початок: від обернених один до одного країв сухожилків глибокого м’яза-згинача пальців, що ідуть до III і IV пальців. Четвертий червоподібний м’яз. Початок: від обернених один до одного країв сухожилків глибокого м’яза-згинача пальців, що ідуть до IV і V пальців. Прикріплення червоподібних м’язів кисті (musculi lumbricales manus): на тильній поверхні проксимальних фаланг (facies dorsalis phalangium proximalium) вплітаються в тильні апоневрози (aponeuroses dorsales) на рівні проксимальних фаланг II-V пальців. Функція: згинають проксимальні фаланги (flexio phalangium proximalium) і розгинають середні та кінцеві фаланги II-V пальців (extensio phalangium mediarum et distalium digitorum secundi – quinti [II-V]). 2 Міжкісткові м’язи кисті (musculi interossei palmares manus). Вони розташовані між п’ястковими кістками в міжп’ясткових проміжках (spatia intermeta-carpalia), починаються від бічних поверхонь п’ясткових кісток (facies laterales ossium metacarpalium) і прикріплюються до тильної поверхні проксимальних фаланг пальців кисті (facies dorsalis phalangium proximalium digitorum manus). Залежно від розміщення міжкісткові м’язи кисті поділяються на: – три долонні міжкісткові м’язи кисті (musculi interossei palmares manus). Вони розміщені на долонній поверхні в другому, третьому і четвертому міжкістковому проміжку. Функція: приводять II, IV і V пальці до III пальця; – чотири тильні міжкісткові м’язи кисті (musculi interossei dorsales manus). Вони розміщені в тильній частині міжп’ясткових проміжків. Функція: відводять II і IV пальці від III пальця, відводять і приводять III палець або фіксують його. ТОПОГРАФІЯ ВЕРХНЬОЇ КІНЦІВКИ Пахвова ямка (fossa axillaris) – це заглиблення між поверхнею: – бічної ділянки грудної клітки (regio pectoralis lateralis) та – присередньою поверхнею проксимального відділу плечової ділянки (facies medialis proximalis regionis brachialis). Спереду пахвова ямка (fossa axillaris) оточена: – складкою шкіри (plica cutis), що відповідає нижньому краю великого грудного м’яза (margo inferior musculi pectoralis majoris). Ззаду пахвова ямка (fossa axillaris) оточена: – складкою шкіри (plica cutis), що відповідає нижньому краю найширшого м’яза спини (margo inferior musculi latissimi dorsi). Пахвова порожнина (cavitas axillaris) – це порожнина, в якій знаходиться жирова клітковина, судини, нерви та лімфатичні вузли. Вона має такі чотири стінки: – передню, що утворена великим і малим грудними м’язами (musculi pectorales major et minor); – задню, що утворена найширшим м’язом спини (m. latissimus dorsi), підлопатковим і великим круглим м’язами (musculi subscapularis et teres major); – присередню, що утворена переднім зубчастим м’язом (musculus serratus anterior); – бічну, що утворена хірургічною шийкою плечової кістки (collum chirurgicum humeri) та м’язами (коротка голівка двоголового м’яза плеча – caput breve musculi bicipitis brachii та дзьобоплечовий м’яз – musculus coracobrachialis). На передній стінці пахвової порожнини (paries anterior cavitatis axillaris) топографічно виділяють три трикутники: – ключично-грудний трикутник (trigonum clavipectorale), оточений: – нижнім краєм ключиці (margo inferior claviculae); – верхнім краєм малого грудного м’яза (margo superior musculi pectoralis minoris); – грудний трикутник (trigonum pectorale), оточений верхнім і нижнім краями малого грудного м’яза (margines superior et inferior musculi pectoralis minoris), тобто такий, що збігається з контурами малого грудного м’яза (m. pectoralis minor); – підгрудний трикутник (trigonum subpectorale), оточений нижніми краями малого та великого грудних м’язів (margines inferiores musculorum pectoralium minoris et majoris). На задній стінці пахвової порожнини (paries posterior cavitatis axillaris) є два отвори: 1 Тристоронній отвір (foramen trilaterum), оточений: – підлопатковим м’язом (musculus subscapularis); – великим круглим м’язом (musculus teres major); – довгою голівкою триголового м’яза плеча (caput longum musculi tricipitis brachii). Через тристоронній отвір (foramen trilaterum) проходить огинальна артерія лопатки (arteria circumflexa scapulae). 2 Чотиристоронній отвір (foramen quadrilaterum), розташований збоку тристороннього отвору (foramen trilaterum) і оточений: – підлопатковим м’язом (musculus subscapularis); – великим круглим м’язом (musculus teres major); – довгою голівкою триголового м’яза плеча (caput longum musculi tricipitis brachii); – хірургічною шийкою плечової кістки (collum chirurgicum humeri). Через чотиристоронній отвір (foramen quadrilaterum) проходять: задня огинальна артерія, вена плеча (arteria circumflexa humeri posterior et vena circumflexa humeri posterior) та пахвовий нерв (nervus axillaris). Фасції верхньої кінцівки (fasciae membri inferiores) Фасції верхньої кінцівки, оточуючи групи м’язів, формують для них фасціальні та фасціально-кісткові піхви. Між окремими групами м’язів (згиначами і розгиначами) плеча формуються міжм’язові перегородки (septa intermuscularia). У місцях, де фасції утримують сухожилки біля кісткових виступів, фасції утворюють потовщення – тримачі сухожилків (retinacula tendinum). М’язи плечового пояса вкриваються ззовні дельтоподібною фасцією (fascia deltoidea), яка спереду переходить у грудну фасцію (fascia pectoralis), а збоку і знизу переходить на плече як плечова фасція (fascia brachii), ззаду зростається з підостьовою фасцією (fascia infraspinata). До фасцій плечового пояса також належать надостьова фасція (fascia supraspinata), підлопаткова фасція (fascia subscapularis) і пахвова фасція (fascia axillaris), яка вистеляє знизу пахвову порожнину (fossa axillaris) і має отвори, через які проходять судини і нерви. Пахвова фасція збоку переходить у плечову фасцію (fascia brachii), а зверху у дельтоподібну фасцію (fascia deltoidea) і має підвішувальну зв’язку пахвової фасції (lig. suspensorium axillae). Фасція, яка покриває дельтоподібний м’яз (m. deltoideus), переходить на плече (brachium) і має назву плечової фасції (fascia brachii). Плечова фасція (fascia brachii) утворює: – піхви для м’язів плеча (vaginae musculorum brachii); – присередню міжм’язову перегородку плеча (septum intermusculare brachii mediale); – бічну міжм’язову перегородку плеча (septum intermusculare brachii laterale), які відмежовують передню групу м’язів плеча від задньої. Плечова фасція (fascia brachii) при переході на передпліччя (antebrachium) має назву фасції передпліччя (fascia antebrachii), яка формує піхви для всіх м’язів передпліччя (vaginae musculorum antebrachii). При переході на кисть (manus) вона потовщується і на передній поверхні (facies anterior) утворює тримач м’язів-згиначів кисті (retinaculum musculorum flexorum manus), а на тильній поверхні утворює тримач м’язів-розгиначів кисті (retinaculum musculorum extensorum manus). Тримач м’язів-згиначів кисті (retinaculum musculorum flexorum manus) прикріплюється: – збоку до променевого зап’ясткового підвищення (eminentia carpi radialis), яке утворене горбками човноподібної кістки та кістки-трапеції (tubercula ossis scaphoidei et ossis trapezii); – присередньо до ліктьового зап’ясткового підвищення (eminentia carpi ulnaris), що утворене горохоподібною кісткою і гачком гачкуватої кістки (os pisiforme et hamulus ossis hamati). Тримач м’язів-розгиначів кисті (retinaculum musculorum extensorum manus) прикріплюється: – збоку до дистального кінця променевої кістки (extremitas distalis ossis radii); – присередньо до шилоподібного відростка ліктьової кістки (processus styloideus ulnae) і обхідної ліктьової зв’язки (lig. collaterale ulnare). Фасція передпліччя, переходячи на кисть, утворює фасцію кисті (fascia manus), яка поділяється на: – долонну фасцію кисті (fascia palmaris manus); – тильну фасцію кисті (fascia dorsalis manus). Долонна фасція кисті (fascia palmaris manus) має поверхневу і глибоку пластинки (laminae superficialis et profunda) та вкриває м’язи тенара (musculi thenaris), сухожилки м’язів-згиначів пальців кисті (tendines musculorum flexorum digitorum manus) і червоподібні м’язи кисті (musculi lumbricales manus), формуючи окремі фасціальні ложа. Поверхнева пластинка долонної фасції кисті (lamina superficialis fasciae palmaris manus) на поверхні тенара і гіпотенара (thenar et hypothenar) тонка, а на рівні червоподібних м’язів (musculi lumbricales) і сухожилків м’язів-згиначів пальців кисті (tendines musculorum flexorum digitorum manus) вона потовщена, зрощена з продовженням сухожилка довгого долонного м’яза (m. palmaris longus) та називається долонним апоневрозом (aponeurosis palmaris). На рівні основи пальців (basis digitorum) долонний апоневроз (aponeurosis palmaris) розділяється на окремі пучки, які продовжуються дистально і беруть участь в утворенні волокнисто-кісткових піхв для сухожилків поверхневого і глибокого м’язів-згиначів II-V пальців. Глибока пластинка долонної фасції кисті (lamina profunda fasciae palmaris manus) розвинута слабко і вкриває долонні міжкісткові м’язи (mm. interossei palmares) та відділяє їх від сухожилків м’язів-згиначів пальців (tendines musculorum flexorum digitorum). Тильна фасція кисті (fascia dorsalis manus) складається з: – поверхневої пластинки (lamina superficialis); – глибокої пластинки (lamina profunda). Поверхнева пластинка тильної фасції кисті (lamina superficialis fasciae dorsalis manus) виражена слабко, вона продовжується від дистального краю тримача м’язів-розгиначів (margo distalis retinaculi musculorum extensorum) і лежить на сухожилках м’яза-розгинача пальців (tendines musculi extensoris digitorum). На тилі пальців (dorsum digitorum) ця пластинка (lamina superficialis fasciae dorsalis manus) зростається із сухожилками м’язів-розгиначів пальців (tendines musculorum extensorum digitorum). Глибока пластинка тильної фасції кисті (lamina profunda fasciae dorsalis manus) виражена краще і вкриває тильні міжкісткові м’язи кисті (musculi interossei dorsales manus), а на рівні основ проксимальних фаланг з’єднується з долонною фасцією кисті (fascia palmaris manus). Пучки долонного апоневрозу (aponeurosis palmaris) на рівні міжзaп’ясткових проміжків називаються поперечними пучками (fasciculi transversi). Вони (fasciculi transversi) формують поверхневу поперечну п’ясткову зв’язку (ligamentum metacarpale transversum superficiale), яка розміщена на рівні голівок п’ясткових кісток (capita ossium metacarpi). Під тримачем м’язів-згиначів кисті (retinaculum musculorum flexorum manus) утворюється канал зап’ястка (canalis carpi), у якому проходять сухожилки м’язів (tendines musculorum), що прямують із передпліччя (antebrachium) на кисть (manus) та огорнені синовіальними піхвами. На тильній поверхні зап’ястка є тримач м’язів-розгиначів (retinaculum musculorum extensorum), під яким розташовані шість волокнисто-кісткових каналів (canales fibrosoossei), що, у свою чергу, містять синовіальні піхви сухожилків м’язів-розгиначів. У них проходять такі сухожилки м’язів-розгиначів (tendines musculorum extensorum): 1 у першому каналі (починаючи з променевої сторони) проходять сухожилки: – довгого відвідного м’яза великого пальця (tendo musculi abductoris pollicis longi); – короткого м’яза-розгинача великого пальця (tendo musculi extensoris pollicis brevis). 2 у другому каналі проходять сухожилки: – довгого променевого м’яза-розгинача зап’ястка (tendines musculi extensoris carpi radialis longi); – короткого променевого м’яза-розгинача зап’ястка (tendines musculi extensoris carpi radialis brevis). 3 У третьому каналі проходить сухожилок довгого м’яза-розгинача великого пальця (tendo musculi extensoris pollicis longi). 4 У четвертому каналі проходять сухожилки м’яза-розгинача пальців кисті і м’яза-розгинача вказівного пальця (tendines musculi extensoris digitorum manus et musculi extensoris indicis). 5 У п’ятому каналі проходить сухожилок м’яза-розгинача мізинця (tendo musculi extensoris digiti minimi). 6 У шостому каналі проходить сухожилок ліктьового м’яза-розгинача зап’ястка (tendo musculi extensoris carpi ulnaris). Піхви сухожилків верхньої кінцівки (vaginae tendinum membri superioris) Вони оточують сухожилки м’язів плеча і передпліччя (tendines musculorum brachii et antebrachii), розташовані в ділянці кисті (manus). Вони поділяються на: – долонні піхви зап’ясткових сухожилків (vaginae tendinum carpales palmares); – тильні піхви зап’ясткових сухожилків (vaginae tendinum carpales dorsales). До піхв сухожилків верхньої кінцівки (vaginae tendinum membri superioris) належить також міжгорбкова сухожилкова піхва (vagina tendinis intertubercularis), яка оточує у міжгорбковій борозні (sulcus intertubercularis) сухожилок довгої голівки двоголового м’яза плеча (caput longum musculi bicipitis brachii) і сполучається з порожниною плечового суглоба (cavitas articulationis humeri). До долонних піхв зап’ясткових сухожилків (vaginae tendinum carpales palmares) належать: – спільна піхва сухожилків м’язів-згиначів (vagina communis tendinum musculorum flexorum) оточує сухожилки поверхневого і глибокого м’язів-згиначів пальців (tendines musculorum flexorum digitorum superficialis et profundi) прoходить досередини долоні (palma), а на мізинці (digitus minimus) до кінцевої фаланги (phalanx distalis); – піхва сухожилка довгого м’яза-згинача великого пальця кисті (vagina tendinis musculi flexoris pollicis longi) – вкриває сухожилок однойменного м’яза (tendo musculi flexoris pollicis longi) до місця його прикріплення, тобто доходить до кінцевої фаланги (phalanx distalis); – синовіальні піхви пальців кисті (vaginae synoviales digitorum manus) оточують сухожилки поверхневого і глибокого м’язів-згиначів пальців (tendines musculorum flexorum digitorum superficialis et profundi) на II-IV пальцях (secundus-quartus [II-IV]), вони розташовані від рівня п’ястково-фалангових суглобів (articulationes metacarpophalangeae) до основ кінцевих фаланг (bases phalangium distalium). Ці піхви (vaginae synoviales digitorum manus) ізольовані від спільної піхви сухожилків м’язів-згиначів (vagina communis tendinum musculorum flexorum). Синовіальні піхви пальців кисті (vaginae synoviales digitorum manus) сполучені вуздечками сухожилків (vincula tendinum) з фалангами (phalanges). Вуздечка сухожилків (vinculum tendinum), яка прямує: – до проксимальних фаланг (phalanges proximales), називається довгою вуздечкою (vinculum longum); – до середніх фаланг (phalanges mediae) – короткою вуздечкою (vinculum breve). – піхва сухожилка променевого м’яза-згинача зап’ястка (vagina tendinis musculi flexoris carpi radialis) доходить до основи II п’ясткової кістки (basis ossis metacarpi secundi [II]). На долоні (palma) формуються волокнисті піхви пальців кисті (vaginae fibrosae digitorum manus), які є продовженням долонного апоневрозу (aponeurosis palmaris) на пальці. Вони (vaginae fibrosae digitorum manus) утворюють передню стінку волокнисто-кісткових каналів (paries canalium fibroоsseorum anterior) для сухожилків м’язів-згиначів пальців (tendines musculorum flexorum digitorum). У волокнистих піхвах пальців кисті розташовані синовіальні піхви пальців кисті (vaginae synoviales digitorum manus). Волокнисті піхви пальців кисті (vaginae fibrosae digitorum manus) мають: – кільцеву частину волокнистої піхви (pars anularis vaginae fibrosae), яка розташована на рівні проксимальних і середніх фаланг пальців (phalanges proximales et mediae digitorum); – хрестоподібну частину волокнистої піхви (pars cruciformis vaginae fibrosae), яка розташована на рівні міжфалангових суглобів (articulationes interphalangeae). До тильних піхв зап’ясткових сухожилків (vaginae tendinum carpales dorsales), що проходять у відповідних шести волокнисто-кісткових каналах під тримачем м’язів-розгиначів, належать: – піхва сухожилків довгого відвідного м’яза та короткого м’яза-розгинача великого пальця (vagina tendinum musculorum abductoris longi et extensoris pollicis brevis); – піхва сухожилків довгого та короткого променевих м’язів-розгиначів зап’ястка (vagina tendinum musculorum extensorum carpi radialium longi et brevis); – піхва сухожилка довгого м’яза-розгинача великого пальця (vagina tendinis musculi extensoris pollicis longi); – піхва сухожилків м’язів-розгиначів пальців та розгинача вказівного пальця (vagina tendinum musculorum extensorum digitorum et extensoris indicis); – піхва сухожилка м’яза-розгинача мізинця (vagina tendinis musculi extensoris digiti minimi); – піхва сухожилка ліктьового м’яза-розгинача зап’ястка (vagina tendinis musculi extensoris carpi ulnaris). Сумки верхньої кінцівки (bursae membri superioris) Сумки верхньої кінцівки (bursae membri superioris) розташовані у певних місцях (між шкірою, фасціями, м’язами та сухожилками), містять синовіальну рідину і називаються за назвою певного м’яза. Це такі сумки: – підсухожилкова сумка трапецієподібного м’яза (bursa subtendinea musculi trapezii); – підшкірна надплечова сумка (bursa subcutanea acromialis); – піднадплечова сумка (bursa subacromialis); – піддельтoподібна сумка (bursa subdeltoidea); – сумка дзьобоподібно-плечового м’яза (bursa musculi coracobrachialis); – підсухожилкова сумка підостьового м’яза (bursa subtendinea musculi infraspinati); – підсухожилкова сумка підлопаткового м’яза (bursa subtendinea musculi subscapularis); – підсухожилкова сумка великого круглого м’яза (bursa subtendinea musculi teretis majoris); – підсухожилкова сумка найширшого м’яза спини (bursa subtendinea musculi latissimi dorsi); – ліктьова підшкірна сумка (bursa subcutanea olecrani); – ліктьова внутрішньосухожилкова сумка (bursa intratendinea olecrani); – підсухожилкова сумка триголового м’яза плеча (bursa subtendinea musculi tricipitis brachii); – двоголово-променева сумка (bursa bicipitoradialis); – міжкісткова ліктьова сумка (bursa cubitalis interossea). Ділянки верхньої кінцівки (regiones membri superioris) 1 Дельтоподібна ділянка (regio deltoidea). 2 Плечова ділянка (regio brachialis) складається із: – задньої плечової ділянки (regio brachii posterior; regio brachialis posterior); – передньої плечової ділянки (regio brachii anterior; regio brachialis anterior). З обох сторін від двоголового м’яза плеча в передній плечовій ділянці (regio brachii anterior) розташовані: – присередня двоголова борозна (sulcus bicipitalis medialis), де проходить судинно-нервовий пучок плеча; – бічна двоголова борозна (sulcus bicipitalis lateralis), де проходить головна вена (v. cephalica). Між борозною променевого нерва на плечовій кістці (sulcus nervi radialis humeri) спереду і триголовим м’язом плеча (m. triceps brachii) ззаду міститься канал променевого нерва (canalis nervi radialis), через який проходять променевий нерв (n. radialis), глибокі артерія і вени плеча (arteria et venae profundae brachii). 3 Ліктьова ділянка (regio cubitalis) має: – задню ліктьову ділянку (regio cubitalis posterior); – передню ліктьову ділянку (regio cubitalis anterior), в якій розташована ліктьова ямка (fossa cubitalis). Ліктьова ямка (fossa cubitalis) має форму ромба і оточена: – із зовнішнього боку та знизу плечо-променевим м’язом (m. brachioradialis); – присередньо та знизу круглим м’язом-привертачем (m. pronator teres); – угорі плечовим м’язом (m. brachialis); – дном ямки є плечовий м’яз (m. brachialis). 4 Передплічна ділянка (regio antebrachialis) має: – передню передплічну ділянку (regio antebrachii anterior; regio antebrachialis anterior); – задню передплічну ділянку (regio antebrachii posterior; regio antebrachialis posterior); – променевий край (margo radialis) або бічний край (margo lateralis); – ліктьовий край (margo ulnaris) або присередній край (margo medialis). Між м’язами переднього відділу передпліччя (musculi compartimenti antebrachii anterioris) утворюється три борозни, де проходять судини та нерви: – променева борозна (sulcus radialis) – між плечо-променевим м’язом (musculus brachioradialis) і променевим м’язом-згиначем зап’ястка (musculus flexor carpi radialis); – серединна борозна (sulcus medianus) – між променевим м’язом-згиначем зап’ястка (m. flexor carpi radialis) і поверхневим м’язом-згиначем пальців кисті (musculus flexor digitorum superficialis manus); – ліктьова борозна (sulcus ulnaris) – між ліктьовим м’язом-згиначем зап’ястка (musculus flexor carpi ulnaris) і поверхневим м’язом-згиначем пальців кисті (musculus flexor digitorum superficialis manus). 5 Ділянка кисті (regio manus) має: – зап’ясткову ділянку (regio carpalis), яка складається з: – передньої зап’ясткової ділянки (regio carpalis anterior); – задньої зап’ясткової ділянки (regio carpalis posterior); – тильну ділянку кисті (regio dorsalis manus); – долоню (palma; vola), або долонну ділянку (regio palmaris); – тенар (thenar), або підвищення великого пальця (eminentia thenaris); – гіпотенар (hypothenar), або підвищення мізинця (eminentia hypothenaris); – п’ясткову ділянку (regio metacarpalis); – пальці кисті (digiti manus) мають: – долонні поверхні пальців (facies palmares digitorum); – тильні поверхні пальців (facies dorsales digitorum). Пальці кисті (digiti manus) поділяються на: – великий палець кисті (pollex); перший палець [I] (digitus primus [I]); – вказівний палець (index); другий палець [II] (digitus secundus [II]); – середній палець (digitus medius); третій палець [III] (digitus tertius [III]); – перстеневий палець (digitus anularis); четвертий палець [IV] (digitus quartus [IV]); – мізинець (digitus minimus); п’ятий палець [V] (digitus quintus [V]). М’ЯЗИ НИЖНЬОЇ КІНЦІВКИ (musculi membri inferioris) Вони поділяються на: – м’язи тазового пояса (musculi cinguli pelvici), або м’язи пояса нижньої кінцівки (musculi cinguli membri inferioris); – м’язи вільної частини нижньої кінцівки (musculi partis liberae membri inferioris). Вільна частина нижньої кінцівки має такі відділи: – передній відділ стегна (compartimentum femoris anterius), або відділ розгиначів стегна (compartimentum femoris extensorum); – задній відділ стегна (compartimentum femoris posterius), або відділ згиначів стегна (compartimentum femoris flexorum); – присередній відділ стегна (compartimentum femoris mediale), або привідний відділ стегна (compartimentum femoris adductorum); – передній відділ гомілки (compartimentum cruris anterius), або відділ розгиначів гомілки (compartimentum cruris extensorum); – задній відділ гомілки (compartimentum cruris posterius), або відділ згиначів гомілки (compartimentum cruris flexorum), який складається з: – поверхневої частини (pars superficialis), або литкової частини (pars gastrocnemialis) чи триголової частини (pars tricipitalis); – глибокої частини (pars profunda), або камбалоподібної частини (pars solealis); – бічний відділ гомілки (compartimentum cruris laterale), або малогомілковий відділ гомілки (compartimentum cruris fibularium, або compartimentum cruris peroneorum); – тил стопи (dorsum pedis); – підошву (planta). М’язи тазового пояса (musculi cinguli pelvici), або м’язи пояса нижньої кінцівки (musculi cinguli membri inferioris) Вони поділяються на: – внутрішні м’язи; – зовнішні м’язи. До внутрішніх м’язів тазового пояса (musculi cinguli pelvici interni) належать: 1 Клубово-поперековий м’яз (musculus iliopsoas). Він утворений двома м’язами: клубовим м’язом (musculus iliacus) та великим поперековим м’язом (musculus psoas major), які, починаючись на поперекових хребцях (vertebrae lumbales) і кульшовій кістці (os coxae), з’єднуються між собою і формують єдиний м’яз, який прикріплюється до стегнової кістки (femur). – клубовий м’яз (musculus iliacus). Він розміщений в клубовій ямці (fossa iliaca). Початок: від верхніх двох третин клубової ямки (fossa iliaca), внутрішньої губи клубового гребеня (labium internum cristae iliacae), передньої крижово-клубової зв’язки (lig. sacroiliacum anterius). Прикріплення: з’єднується з великим поперековим м’язом (musculus psoas major). – великий поперековий м’яз (musculus psoas major). Він прилягає до тіл поперекових хребців (corpora vertebrarum lumbalium) і розташований на задній стінці черевної порожнини (paries posterior cavitatis abdominis). Початок: від бічної поверхні тіл хребців (facies lateralis corporum vertebrarum), міжхребцевих дисків (disci intervertebrales) і від поперечних відростків XII грудного та I-V поперекових хребців. Прикріплення: пройшовши граничну лінію таза (linea terminalis pelvis), з’єднується з клубовим м’язом (musculus iliacus), утворюючи клубово-поперековий м’яз (musculus iliopsoas). Прикріплення клубово-поперекового м’яза (musculus iliopsoas): до малого вертлюга стегнової кістки (trochanter minor femoris). Функція клубово-поперекового м’яза (musculus iliopsoas): згинає та відвертає стегно (flexio et supinatio femoris); при фіксованому стегні (femur) нахиляє таз (pelvis) разом із тулубом (truncus) уперед. 2 Малий поперековий м’яз (musculus psoas minor), він є непостійним м’язом. Початок: від бічної поверхні тіл XII грудного та I поперекового хребців та міжхребцевим диском (discus intervertebralis) між ними. Прикріплення: до дугоподібної лінії клубової кістки (linea arcuata ossis ilii), клубово-лобкового підвищення (eminentia iliopubica). Частина сухожилкових пучків проходить у клубово-гребінну дугу (arcus iliopectineus) і широку фасцію (fascia lata). Функція: натягує клубово-гребінну дугу (arcus iliopectineus); напружує широку фасцію (fascia lata), дещо згинає в поперековій ділянці хребтовий стовп (columna vertebralis). 3 Внутрішній затульний м’яз (musculus obturatorius internus). Початок: від краю затульного отвору (margo foraminis obturati) і від внутрішньої поверхні затульної перетинки (facies interna membranae obturatoriae), тазової поверхні клубової кістки над затульним отвором і від затульної фасції (fascia obturatoria). Прикріплення: до вертлюгової ямки стегнової кістки (fossa trochanterica femoris). Функція: обертає стегно назовні (rotatio femoris externa). 4 Грушоподібний м’яз (musculus piriformis). Початок: від тазової поверхні крижової кістки (facies pelvica ossis sacri), збоку від передніх крижових отворів (foramina sacralia anteriora). Прикріплення: до верхівки великого вертлюга стегнової кістки (apex trochanteris majoris femoris). Функція: обертає стегно назовні (rotatio femoris externa), дещо відводить його (abductio femoris), при спиранні на одну ногу бере участь в нахилі таза в свій бік і вперед. До зовнішніх м’язів тазового пояса (musculi cinguli pelvici externi) належать: 1 Верхній близнюковий м’яз (musculus gemellus superior) Початок: від сідничної ості (spina ischiadica). Прикріплення: до вертлюгової ямки (fossa trochanterica), а частина сухожилкових волокон вплітається у сухожилок внутрішнього затульного м’яза (tendo musculi obturatorii). Функція: обертає стегно назовні (rotatio externa femoris). 2 Нижній близнюковий м’яз (musculus gemellus inferior). Початок: від сідничного горба (tuber ischiadicum). Прикріплення: до вертлюгової ямки (fossa trochanterica), а частина сухожилкових волокон вплітається у сухожилок внутрішнього затульного м’яза (tendo musculi obturatorii). Функція: обертає стегно назовні (rotatio femoris externa). 3 Великий сідничний м’яз (musculus gluteus maximus). Початок: від зовнішньої поверхні крила клубової кістки (facies externa alae ossis ilii) позаду задньої сідничної лінії (linea glutea posterior), від клубового гребеня (crista iliaca), а також від спинної поверхні крижової кістки (facies dorsalis ossis sacri), задньої поверхні куприка (facies coccygis posterior) і крижово-горбової зв’язки (lig. sacrotuberale). Прикріплення: до сідничної горбистості стегнової кістки (tuberositas glutea femoris) та бічної міжм’язової перегородки стегна (septum intermusculare femoris laterale); частина м’язових пучків вплітається у клубово-великогомілкове пасмо (tractus iliotibialis). Функція: розгинає стегно (extensio femoris), відводить стегно (abductio femoris), відвертає стегно (supinatio femoris), при фіксованому стегні розгинає таз і тулуб (extensio pelvis et trunci), утримуючи тулуб (truncus) у вертикальному положенні. 4 Середній сідничний м’яз (musculus gluteus medius). Початок: від зовнішньої поверхні крила клубової кістки (facies externa alae ossis ilii) між передньою та задньою сідничними лініями (lineae gluteae anterior et posterior) спереду і знизу та клубовим гребенем (crista iliaca) зверху і ззаду. Прикріплення: до верхівки та зовнішньої поверхні великого вертлюга (apex et facies externa trochanteris majoris). Функція: відводить стегно (abductio femoris); передні м’язові волокна привертають стегно (pronatio femoris), задні відвертають його (supinatio femoris); при фіксованому стегні (femur) м’яз утримує таз (pelvis) із тулубом (truncus) у вертикальному положенні. 5 Малий сідничний м’яз (musculus gluteus minimus). Початок: від зовнішньої поверхні крила клубової кістки (facies externa ossis ilii) між передньою та нижньою сідничними лініями (lineae gluteae anterior et inferior) і від краю великої сідничної вирізки (margo incisurae ischiadicae majoris). Прикріплення: до переднього краю великого вертлюга (margo anterior trochanteris majoris); частина м’язових пучків вплітається в суглобову капсулу кульшового суглоба (capsula articularis articulationis coxae). Функція: відводить стегно (abductio femoris); його передні м’язові пучки беруть участь у обертанні стегна досередини (rotatio femoris interna); його задні м’язові пучки беруть участь у обертанні назовні (rotatio externa). 6 Квадратний м’яз стегна (musculus quadratus femoris). Початок: від верхньої частини сідничного горба (pars superior tuberis ischiadici). Прикріплення: до верхньої частини міжвертлюгового гребеня (pars superior cristae intertrochantericae). Функція: обертає стегно назовні (rotatio femoris externa), приводить стегно (adductio femoris). 7 Зовнішній затульний м’яз (musculus obturatorius externus). Початок: від кульшової кістки (os coxae) вздовж краю затульного отвору (margo foraminis obturati) та від зовнішньої поверхні затульної перетинки (facies externa membranae obturatoriae). Прикріплення: до вертлюгової ямки (fossa trochanterica). Частина м’язових пучків вплітається в суглобову капсулу кульшового суглоба (capsula articularis articulationis coxae). Функція: обертає стегно назовні (rotatio femoris externa), бере участь в його згинанні, підтримує знизу голівку стегнової кістки (caput femoris). 8 М’яз-натягувач широкої фасції (musculus tensor fasciae latae). Початок: від зовнішньої губи клубового гребеня (labium externum cristae iliacae) до верхньої передньої клубової ості (spina iliaca anterior superior). На межі між верхньою і середньою третиною стегна цей м’яз (musculus tensor fasciae latae) переходить в клубово-великогомілкове пасмо (tractus iliotibialis) широкої фасції стегна (fascia lata). Прикріплення клубово-великогомілкового пасма (tractus iliotibialis): до бічного відростка великогомілкової кістки (condylus lateralis femoris). Функція: згинає стегно (flexio femoris), натягує клубово-великогомілкове пасмо (tractus iliotibialis); укріплює колінний суглоб (art. genus) в розігнутому положенні. М’язи вільної частини нижньої кінцівки (musculi partis liberae membri inferioris) Вони поділяються на: – м’язи стегна (musculi femoris); – м’язи гомілки (musculi cruris); – м’язи стопи (musculi pedis). М’язи стегна (musculi femoris) М’язи стегна поділяються на: – м’язи переднього відділу стегна (musculi compartimenti femoris anterioris), або м’язи відділу розгиначів стегна (musculi compartimenti femoris extensorum); – м’язи заднього відділу стегна (musculi compartimenti femoris posterioris), або м’язи відділу згиначів стегна (musculi compartimenti femoris flexorum); – м’язи присереднього відділу стегна (musculi compartimenti femoris medialis), або м’язи привідного відділу стегна (musculi compartimenti femoris adductorum). До м’язів переднього відділу стегна (musculi compartimenti femoris anterioris), або м’язів відділу розгиначів стегна (musculi compartimenti femoris extensorum), належать: 1 Кравецький м’яз (musculus sartorius). Початок: від верхньої передньої клубової ості (spina iliaca anterior superior). Прикріплення: до горбистості великогомілкової кістки (tuberositas tibiae) і вплітається у фасцію гомілки (fascia cruris). Функція: згинає стегно і гомілку (flexio femoris et cruris); обертає стегно назовні (rotatio femoris externa); відводить стегно (abductio femoris), а при піднятій нижній кінцівці (membrum inferius) і зігнутій в колінному суглобі (art. genus) гомілці (crus) привертає її (pronatio cruris). 2 Чотириголовий м’яз стегна (musculus quadriceps femoris) складається з таких чотирьох м’язів: прямого м’яза стегна (musculus rectus femoris), бічного широкого м’яза (musculus vastus lateralis), присереднього широкого м’яза (musculus vastus medialis) та проміжного широкого м’яза (musculus vastus intermedius). У нижній третині стегна усі чотири м’язи утворюють спільний для них сухожилок, який, охопивши з обох боків наколінок (patella), прикріплюється до горбистості великогомілкової кістки (tuberositas tibiae). Та частина сухожилка чотириголового м’яза стегна (musculus quadriceps femoris), яка розташована між верхівкою наколінка і горбистістю великогомілкової кістки (tuberositas tibiae), називається зв’язкою наколінка (lig. patellae). Частина сухожилка чотириголового м’яза стегна (musculus quadriceps femoris), яка йде до наколінка і охоплює його, називається наднаколінковим апоневрозом (aponeurosis suprapatellaris). – прямий м’яз стегна (musculus rectus femoris) має: – пряму головку (caput rectum); Початок: від нижньої передньої клубової ості (spina iliaca anterior inferior). – повернену голівку (caput reflexum); Початок: від зовнішньої поверхні клубової кістки (facies externa ossis ilii) над кульшовою западиною (acetabulum). Функція прямого м’яза стегна (musculus rectus femoris): згинає стегно (flexio femoris) у кульшовому суглобі (art. coxae). – бічний широкий м’яз (musculus vastus lateralis); Початок: від нижньої частини великого вертлюга (pars inferior trochanteris majoris), верхньої частини міжвертлюгової лінії (pars superior lineae intertrochantericae), від сідничної горбистості (tuberositas glutea) та верхньої частини бічної губи шорсткої лінії (pars superior labii lateralis lineae asperae) і від бічної міжм’язової перегородки стегна (septum intermusculare femoris laterale). Прикріплення: сухожилок бічного широкого м’яза (tendo musculi vasti lateralis) переходить у спільний сухожилок чотириголового м’яза стегна (tendo communis musculi quadricipitis femoris) і утворює бічний тримач наколінка (retinaculum patellae laterale). – присередній широкий м’яз (musculus vastus medialis); Початок: від нижньої частини міжвертлюгової лінії (pars inferior lineae intertrochantericae) та від прилеглої частини передньої поверхні стегнової кістки (facies anterior femoris), присередньої губи шорсткої лінії (labium medialis lineae asperae) і присередньої міжм’язової перегородки стегна (septum intermusculare femoris mediale). Прикріплення: сухожилок присереднього широкого м’яза (tendo musculi vasti lateralis) переходить у спільний сухожилок чотириголового м’яза стегна (tendo communis musculi quadricipitis femoris) і утворює присередній тримач наколінка (retinaculum patellae mediale). – проміжний широкий м’яз (musculus vastus intermedius). Початок: від передньої поверхні стегнової кістки (facies anterior femoris), нижньої частини бічної губи шорсткої лінії (pars inferior labii medialis lineae asperae) та від бічної міжм’язової перегородки стегна (septum intermusculare femoris laterale). Прикріплення: сухожилок проміжного широкого м’яза (tendo musculi vasti intermedii) переходить у спільний сухожилок чотириголового м’яза стегна (tendo communis musculi quadricipitis femoris). Функція чотириголового м’яза стегна (musculus quadriceps femoris): розгинає гомілку (extensio cruris) в колінному суглобі (articulatio genus); а прямий м’яз (musculus rectus femoris) згинає стегно (flexio femoris) у кульшовому суглобі (articulatio coxae). 3 Суглобовий м’яз коліна (musculus articularis genus), розташований під проміжним широким м’язом (musculus vastus intermedius). Початок: від нижньої частини передньої поверхні тіла стегнової кістки (pars inferior faciei anterioris corporis femoris). Прикріплення: до передньої стінки суглобової капсули колінного суглоба (paries anterior capsulae articularis articulationis genus). Функція: натягує суглобову капсулу (capsula articularis). До м’язів заднього відділу стегна (musculi compartimenti femoris posterioris), або м’язів відділу згиначів стегна (musculi compartimenti femoris flexorum), належать: 1 Двоголовий м’яз стегна (musculus biceps femoris), який складається з: – довгої головки (caput longum); Початок: від верхньо-присередньої поверхні сідничного горба (facies superiomedialis tuberis ischiadici) і від крижово-горбової зв’язки (lig. sacrotuberale). Прикріплення: на межі середньої і нижньої третини стегна довга головка (caput longum) з’єднується з короткою головкою (caput breve). – короткої головки (caput breve). Початок: від середньої третини бічної губи шорсткої лінії стегнової кістки (labium laterale lineae asperae femoris), верхньої частини бічного надвідростка стегнової кістки (pars superior epicondyli lateralis femoris) та від бічної міжм’язової перегородки стегна (septum intermusculare femoris laterale). Прикріплення: на межі середньої і нижньої третини стегна довга головка (caput longum) з’єднується з короткою головкою (caput breve), утворюючи спільний сухожилок, що прикріплюється до головки малогомілкової кістки (caput fibulae). Функція двоголового м’яза стегна (musculus biceps femoris): розгинає стегно (extensio femoris) в кульшовому суглобі (articulatio coxae), приводить стегно (adductio femoris), згинає гомілку (flexio cruris) в колінному суглобі (articulatio genus), при зігнутому колінному суглобі (articulatio genus) обертає гомілку назовні (rotatio cruris externa). 2 Півсухожилковий м’яз (musculus semitendino-sus). Початок: від сідничного горба (tuber ischiadicum) і крижово-горбової зв’язки (lig. sacrotuberale). Прикріплення: до горбистості великогомілкової кістки (tuberositas tibiae) і фасції гомілки (fascia cruris), бере участь у формуванні поверхневої гусячої лапки (pes anserinus superficialis). Функція: розгинає стегно (extensio femoris), згинає гомілку (flexio cruris), при зігнутій нижній кінцівці (membrum inferius) в колінному суглобі (articulatio genus) обертає гомілку досередини (rotatio cruris interna). 3 Півперетинчастий м’яз (musculus semimem-branosus). Початок: від сідничного горба (tuber ischiadicum). Прикріплення: на рівні задньої поверхні колінного суглоба (facies posterior articulationis genus) сухожилок півперетинчастого м’яза (tendo musculi semimembranosi) потовщується і ділиться на три сухожилкових пучки (присередній, середній та бічний); цю розгалужену сухожилкову частину називають глибокою гусячою лапкою (pes anserinus profundus). Присередній сухожилковий пучок (fasciculus tendinis medialis) прикріплюється до присереднього відростка великогомілкової кістки (condylus medialis tibiae) під обхідною великогомілковою зв’язкою (lig. collaterale tibiale). Середній сухожилковий пучок (fasciculus tendinis medius) прикріплюється до задньої поверхні присереднього відростка великогомілкової кістки (facies posterior condyli medialis tibiae). Бічний сухожилковий пучок (fasciculus tendinis lateralis) продовжується в косу підколінну зв’язку (lig. popliteum obliquum), яка вплітається у задню стінку суглобової капсули колінного суглоба (paries posteror capsulae articularis articulationis genus). Функція півперетинчастого м’яза (musculus semimembranosus): розгинає стегно (extensio femoris), згинає гомілку (flexio cruris), при зігнутій в колінному суглобі (art. genus) кінцівці гомілку обертає досередини (rotatio cruris interna); натягує задню стінку капсули колінного суглоба (paries posterior capsulae articulationis genus), запобігаючи її стисканню при згинанні гомілки (flexio cruris). До м’язів присереднього відділу стегна (musculi compartimenti femoris medialis), або м’язів привідного відділу стегна (musculi compartimenti femoris adductorum), належать: 1 Тонкий м’яз (musculus gracilis). Початок: від нижньої частини лобкового симфізу (pars inferior symphysis pubicae) та від нижньої гілки лобкової кістки (ramus inferior ossis pubis). Прикріплення: до присереднього краю горбистості великогомілкової кістки (margo medialis tuberositatis tibiae), бере участь у формуванні поверхневої гусячої лапки (pes anserinus superficialis). Функція: приводить стегно (adductio femoris), згинає гомілку (flexio cruris) з одночасним обертанням її досередини (rotatio cruris interna). 2 Гребінний м’яз (musculus pectineus). Початок: від лобкового гребеня (crista pubica ossis pubis) і верхньої гілки лобкової кістки (ramus superior ossis pubis). Прикріплення: до гребінної лінії стегнової кістки (linea pectinea ossis femoris). Функція: приводить стегно (adductio femoris), згинає стегно (flexio femoris). 3 Довгий привідний м’яз (musculus adductor longus). Початок: від зовнішньої поверхні верхньої гілки лобкової кістки (facies externa rami superioris ossis pubis) між лобковим горбком (tuberculum pubicum) і лобковим симфізом (symphysis pubica). Прикріплення: до середньої третини присередньої губи шорсткої лінії (labium mediale lineae asperae). Функція: приводить і згинає стегно (adductio et flexio femoris), обертає його назовні (rotatio femoris externa). 4 Короткий привідний м’яз (musculus adductor brevis). Початок: від зовнішньої поверхні тіла (facies externa corporis) та нижньої гілки лобкової кістки. Прикріплення: до верхньої третини присередньої губи шорсткої лінії стегнової кістки (labium mediale lineae asperae ossis femoris). Функція: приводить стегно (adductio femoris), бере участь в згинанні стегна (flexio femoris) і обертанні стегна назовні (rotatio femoris externa). 5 Великий привідний м’яз (musculus adductor magnus). Початок: від сідничного горба (tuber ischiadicum) і гілки сідничної кістки (ramus ossis ischii) та нижньої гілки лобкової кістки (ramus inferior ossis pubis). Прикріплення: до присередньої губи шорсткої лінії стегнової кістки (labium mediale lineae asperae ossis femoris) та до привідного горбка присереднього відростка стегнової кістки (tuberculum adductorium condyli medialis ossis femoris). Функція: приводить стегно (adductio femoris), обертає стегно назовні (rotatio femoris externa). 6 Малий привідний м’яз (musculus adductor minimus) є проксимальною частиною великого привідного м’яза (pars proximalis musculi adductoris magni) з горизонтальним напрямком м’язових волокон. Початок: від нижньої гілки лобкової кістки (ramus inferior ossis pubis). Прикріплення: до проксимальної частини присередньої губи шорсткої лінії (pars proximalis labii medialis lineae asperae). Функція: приводить стегно (adductio femoris). М’язи гомілки (musculi cruris) М’язи гомілки поділяються на: – м’язи заднього відділу гомілки (musculi compartimenti cruris posterioris); – м’язи переднього відділу гомілки (musculi compartimenti cruris anterioris); – м’язи бічного відділу гомілки (musculi compartimenti cruris lateralis). М’язи заднього відділу гомілки (musculi compartimenti cruris posterioris), або відділу згиначів гомілки (compartimenti cruris flexorum) Вони складаються з: – поверхневої частини (pars superficialis), або литкової частини (pars gastrocnemialis), або триголової частини (pars tricipitalis); – глибокої частини (pars profunda), або камбалоподібної частини (pars solealis). М’язи поверхневої частини заднього відділу гомілки (musculi partis superficialis compartimenti cruris posterioris): 1 Триголовий м’яз литки (musculus triceps surae) починається трьома головками: присередньою і бічною головками литкового м’яза (caput mediale et laterale musculi gastrocnemii) та камбалоподібним м’язом (m. soleus). Ці два м’язи мають спільний сухожилок – п’ятковий сухожилок, сухожилок Ахілла (tendo calcaneus s. Achillis). – литковий м’яз (musculus gastrocnemius) є двосуглобовий м’яз, оскільки він оминає через колінний та надп’ятково-гомілковий суглоби (articulationes genus et talocruralis) і має дві голівки: – бічну головку (caput laterale); Початок: від підколінної поверхні стегнової кістки (facies poplitea ossis femoris) над її бічним відростком (condylus lateralis). Прикріплення: майже посередині гомілки м’язове черевце бічної головки (caput laterale) зливається з присередньою голівкою (caput mediale), утворюючи загальне м’язове черевце, яке переходить у спільний сухожилок литкового м’яза (tendo communis musculi gastrocnemii). – присередню головку (caput mediale). Початок: від підколінної поверхні стегнової кістки (facies poplitea ossis femoris) над її присереднім відростком (condylus medialis). Прикріплення: майже посередині гомілки м’язове черевце присередньої головки (caput mediale) зливається з бічною головкою (caput laterale), утворюючи загальне м’язове черевце, яке переходить у спільний сухожилок литкового м’яза (tendo communis musculi gastrocnemii). – камбалоподібний м’яз (musculus soleus) є односуглобовим, оминає тільки надп’ятково-гомілковий суглоб (art. talocruralis). Початок: від лінії камбалоподібного м’яза великогомілкової кістки (linea musculi solei tibiae), від проксимального кінця малогомілкової кістки (extremitas proximalis fibulae) і від сухожилкової дуги камбалоподібного м’яза (arcus tendineus musculi solei). Ця сухожилкова дуга перекидається між ділянками початку камбалоподібного м’яза на гомілкових кістках (tibia et fibula). Прикріплення: сухожилок камбалоподібного м’яза (tendo musculi solei) з’єднується з сухожилком литкового м’яза, утворюючи п’ятковий сухожилок; сухожилок Ахілла (tendo calcaneus seu Achillis) прикріплюється до п’яткового горба п’яткової кістки (tuber calcanei). Функція триголового м’яза литки (musculus triceps surae): згинає гомілку і стопу (flexio cruris et pedis) – підошвове згинання (flexio plantae); при фіксованій стопі (pes fixus) утримує гомілку (crus) на надп’ятковій кістці (talus), не даючи їй нахилитися вперед, тим самим забезпечує вертикальне положення тіла під час прямоходіння. 2 Підошвовий м’яз (musculus plantaris) є непостійним і розташовується не на підошві (planta), а у задньому відділі гомілки (compartimentum cruris posterius) між її поверхневою та глибокою частинами (pars superficialis et pars profunda). Початок: від підколінної поверхні (facies poplitea) над бічним відростком стегнової кістки (condylus lateralis ossis femoris) вище бічної голівки литкового м’яза (caput laterale musculi gastrocnemii) та від задньої стінки суглобової капсули колінного суглоба (paries posterior capsulae articularis articulationis genus). Прикріплення: до п’яткового горба (tuber calcanei), інколи вплітається у п’ятковий сухожилок (tendo calcaneus). Функція: бере участь у згинанні гомілки і стопи (flexio cruris et pedis), натягує капсулу колінного суглоба (capsula articulationis genus). М’язи глибокої частини заднього відділу гомілки (musculi partis profundae compartimenti cruris posterioris) 1 Підколінний м’яз (musculus popliteus). Початок: від зовнішньої поверхні бічного відростка стегнової кістки (facies externa condyli lateralis ossis femoris) і від дугоподібної підколінної зв’язки (lig. popliteum arcuatum). Прикріплення: до задньої поверхні тіла великогомілкової кістки (facies posterior corporis tibiae) над лінією камбалоподібного м’яза (linea musculi solei). Функція: згинає гомілку (flexio cruris), обертаючи її досередини (rotatio interna); натягує капсулу колінного суглоба (capsula articulationis genus). 2 Довгий м’яз-згинач пальців (musculus flexor digitorum longus). Початок: від задньої міжм’язової перегородки гомілки (septum intermusculare cruris posterius), фасції гомілки (fascia cruris) та від задньої поверхні великогомілкової кістки (facies posterior tibiae) нижче лінії камбалоподібного м’яза (linea musculi solei). Прикріплення: до підошвових поверхонь кінцевих фаланг II-V пальців. Функція: згинає кінцеві фаланги II-V пальців стопи (flexio phalangium distalium digitorum secundi-quinti pedis [II-V]); згинає стопу (flexio pedis), обертаючи її назовні (rotatio pedis externa). 3 Задній великогомілковий м’яз (musculus tibialis posterior). Початок: від нижньої поверхні бічного відростка і верхніх двох третин тіла великогомілкової кістки, від задньої поверхні тіла малогомілкової кістки (facies posterior corporis fibulae) і від міжкісткової перетинки гомілки (membrana interossea cruris). Прикріплення: до горбистості човноподібної кістки (tuberositas ossis navicularis), трьох клиноподібних кісток (ossa cuneiformia mediale, intermedium et laterale) і до основи IV плеснової кістки (basis ossis metatarsi quarti [IV]). Функція: згинає стопу (flexio pedis) – підошвове згинання (flexio plantaris); приводить і відвертає стопу (adductio et supinatio pedis). 4 Довгий м’яз-згинач великого пальця стопи (musculus flexor hallucis longus). Початок: від задньої поверхні нижніх двох третин тіла малогомілкової кістки, міжкісткової перетинки гомілки (membrana interossea cruris) та від задньої міжм’язової перегородки гомілки (septum intermusculare cruris posterius). Прикріплення: до підошвової поверхні кінцевої фаланги великого пальця стопи (facies plantae phalangis distalis hallucis). Функція: згинає великий палець стопи (flexio hallucis), бере участь у згинанні (супінації) та привертанні стопи (pronatio pedis); укріплює поздовжнє склепіння стопи (arcus pedis longitudinalis). М’язи переднього відділу гомілки (musculi compartimenti cruris anterioris), або м’язи відділу розгиначів гомілки (musculi compartimenti cruris flexorum) 1 Передній великогомілковий м’яз (musculus tibialis anterior). Початок: від бічного відростка (condylus lateralis) і верхньої частини бічної поверхні тіла великогомілкової кістки (pars superior faciei lateralis corporis tibiae), а також від прилеглих до них частин міжкісткової перетинки гомілки (membrana interossea cruris) і фасції гомілки (fascia cruris). Прикріплення: до підошвової поверхні присередньої клиноподібної кістки (facies plantae ossis cuneiformis medialis) і до основи I плеснової кістки (basis ossis metatarsi). Функція: розгинає (тильне згинання) і відвертає стопу (extensio et supinatio pedis), піднімає присередній край стопи і повертає назовні; укріплює поздовжні склепіння стопи (acrus pedis longitudinalis); при фіксованій стопі нахиляє вперед гомілку, сприяючи утриманню тіла у вертикальному положенні. 2 Довгий м’яз-розгинач пальців (musculus extensor digitorum longus). Початок: від бічного відростка великогомілкової кістки (condylus lateralis tibiae), присередньої поверхні тіла малогомілкової кістки (facies medialis corporis fibulae), від верхньої частини міжкісткової перетинки гомілки (pars superior membranae interosseae cruris), її фасції (fascia cruris) та передньої міжм’язової перегородки гомілки (septum intermusculare cruris anterius). Прикріплення: на рівні надп’ятково-гомілкового суглоба (art. talocruralis) сухожилок цього м’яза розгалужується на чотири сухожилки, які, утворюючи тильний апоневроз (aponeurosis dorsalis), прикріплюються до основ середніх і кінцевих фаланг II-V пальців. Функція: розгинає II-V пальці та стопу, при фіксованій стопі утримує гомілку у вертикальному положенні. 3 Третій малогомілковий м’яз (musculus peroneus tertius) є відокремленою бічною частиною довгого м’яза-розгинача пальців (pars lateralis musculi extensoris digitorum longi). Початок: від присередньої поверхні нижньої частини малогомілкової кістки (facies medialis partis inferioris fibulae) і від міжкісткової перетинки гомілки (membrana interossea cruris). Прикріплення: до основи V плеснової кістки (basis ossis metatarsi quinti [V]). Функція: привертає та розгинає стопу (pronatio et extensio pedis), піднімаючи її бічний край (margo lateralis pedis). 4 Довгий м’яз-розгинач великого пальця стопи (musculus extensor hallucis longus). Початок: від середньої третини передньої поверхні малогомілкової кістки (facies anterior fibulae) та від міжкісткової перетинки гомілки (membrana interossea cruris). Прикріплення: до основи кінцевої фаланги великого пальця стопи (basis phalangis distalis hallucis); частина сухожилкових пучків прикріплюється до його проксимальної фаланги (phalanx proximalis), формуючи сухожилковий розтяг. Функція: розгинає великий палець стопи (extensio hallucis), бере участь у розгинанні стопи (extensio pedis). До м’язів бічного відділу гомілки (musculi compartimenti cruris lateralis), або м’язів малогомілкового відділу гомілки (musculi compartimenti cruris fibularium або musculi compartimenti cruris peroneorum), належать такі м’язи: 1 Довгий малогомілковий м’яз (musculus peroneus longus). Початок: від головки малогомілкової кістки (caput fibulae), від бічної поверхні бічного відростка великогомілкової кістки і фасції гомілки (facies lateralis condyli lateralis tibiae et fasciae cruris) – передня голівка довгого малогомілкового м’яза (caput anterius musculi peronei longi), а також від верхньої частини бічної поверхні малогомілкової кістки (pars superior faciei lateralis fibulae) – задня головка довгого малогомілкового м’яза (caput posterius musculi peronei longi). Прикріплення: до підошвової поверхні основи I і II плеснових кісток і до присередньої клиноподібної кістки (os cuneiforme mediale). Функція: згинає стопу (flexio pedis), піднімає бічний край стопи (margo lateralis pedis), укріплює поперечне та поздовжні склепіння стопи (arcus pedis transversus et arcus pedis longitudinales). 2 Короткий малогомілковий м’яз (musculus peroneus brevis). Початок: від нижніх двох третин бічної поверхні малогомілкової кістки (facies lateralis fibulae) аж до бічної кісточки малогомілкової кістки (malleolus lateralis fibulae) та від обох міжм’язових перегородок гомілки (septa intermuscularia cruris anterius et posterius). Прикріплення: до горбистості п’ятої плеснової кістки (tuberositas ossis metatarsi quinti). Функція: згинає стопу (flexio pedis), піднімає бічний край стопи. М’язи стопи (musculi pedis) До них належать: – м’язи тилу стопи (musculi dorsi pedis); – м’язи підошви (musculi plantae). М’язи тилу стопи (musculi dorsi pedis) М’язи тилу стопи поділяються на: – короткий м’яз-розгинач пальців (musculus extensor digitorum brevis); Початок: від тильної та бічної поверхонь (facies dorsalis et facies lateralis) передньої частини п’яткової кістки (pars anterior calcanei). Прикріплення: чотирма сухожилками до основ проксимальних фаланг II-V пальців (bases phalangium proximalium digitorum secundi-quinti [II-V] pedis). Разом із довгим м’язом-розгиначем пальців (m. extensor digitorum longus) утворює на тильній поверхні середньої і кінцевої фаланг (facies dorsalis phalangium mediae et distalis) сухожилкове розтягнення (aponeurosis). Функція: розгинає II-V пальці (extensio digitorum secundi – quinti [II-V] pedis). – короткий м’яз-розгинач великого пальця стопи (musculus extensor hallucis brevis); Початок: від верхньої та бічної поверхонь (facies superior et lateralis) передньої частини п’яткової кістки (pars anterior calcanei). Прикріплення: до тильної поверхні (facies dorsalis) основи проксимальної фаланги великого пальця стопи ((basis proximalis phalangis hallucis). Функція: розгинає великий палець (extensio hallucis); – тильні міжкісткові м’язи стопи (musculi interossei dorsales pedis), їх є чотири, вони розміщені в проміжках між плесновими кістками з тильного боку стопи. Початок: кожен м’яз починається двома головками від обернених одна до одної поверхонь сусідніх плеснових кісток I та II, II та III, III та IV, IV та V. Прикріплення: сухожилок кожного із цих чотирьох м’язів прикріплюється до основи проксимальної фаланги II-IV пальців стопи та до відповідного сухожилка довгого м’яза-розгинача пальців. Функція: перший міжкістковий м’яз стопи відводить II палець (abductio digiti secundi) присередньо; останні три м’язи відводять відповідно II-IV пальці (abductio digitorum secundi – quarti) вбік (наближають до мізинця) та згинають проксимальні фаланги цих пальців (flexio phalangium proximalium digitorum). При одночасному скороченні першого і другого м’язів другий палець фіксується. М’язи підошви (musculi plantae) Виділяють три групи цих м’язів: – м’язи присереднього краю стопи (musculi marginis medialis pedis), або м’язи великогомілкового краю стопи (musculi marginis tibialis pedis). – м’язи бічного краю стопи (musculi marginis lateralis pedis), або м’язи малогомілкового краю стопи (musculi marginis fibularis pedis). – м’язи середньої групи підошви стопи (musculi aggregationis mediae plantae pedis). М’язи присереднього краю стопи (musculi marginis medialis pedis), або м’язи великогомілкового краю стопи (musculi marginis tibialis pedis) До м’язів присереднього краю стопи належать: – відвідний м’яз великого пальця стопи (musculus abductor hallucis); Початок: від присередньої поверхні п’яткового горба (facies medialis tuberis calcanei), підошвової поверхні човноподібної кістки (facies plantaris ossis navicularis), тримача сухожилків м’язів-згиначів (retinaculum musculorum flexorum), підошвового апоневроза (aponeurosis plantaris) і від присередньої кісточки (malleolus medialis). Прикріплення: до присереднього боку основи проксимальної фаланги і до присередньої сесамоподібної кістки великого пальця стопи. Функція: відводить великий палець стопи (abductio hallucis) в присередньому напрямку, зміцнює перше поздовжнє склепіння стопи (arcus pedis longitudinalis primus); – короткий м’яз-згинач великого пальця стопи (musculus flexor hallucis brevis); Початок: від присередньої сторони підошвової поверхні човноподібної кістки, довгої підошвової зв’язки (lig. plantare longum) та від сухожилка заднього великогомілкового м’яза (tendo musculi tibialis posterioris). На самому початку короткий м’яз-згинач великого пальця стопи (musculus flexor hallucis brevis) розгалужується на присередню та бічну голівки (capita mediale et laterale): – присередня голівка (caput mediale); Прикріплення: разом із відвідним м’язом великого пальця (m. abductor hallucis) ця голівка прикріплюється до присередньої сесамоподібної кісточки великого пальця стопи (os sesamoideum mediale hallucis) і до підошвової поверхні основи (facies plantaris basis) проксимальної фаланги великого пальця стопи (phalanx proximalis hallucis). – бічна голівка (caput laterale). Прикріплення: разом із привідним м’язом великого пальця (m. adductor hallucis) ця голівка прикріплюється до бічної сесамоподібної кісточки великого пальця стопи (os sesamoideum laterale hallucis) і до підошвової поверхні основи (facies plantaris basis) проксимальної фаланги великого пальця стопи (phalanx proximalis hallucis). Функція короткого м’яза-згинача великого пальця стопи (musculus flexor hallucis brevis): згинає великий палець стопи (flexio hallucis), зміцнює перше поздовжнє склепіння стопи (arcus pedis longitudinalis primus); – привідний м’яз великого пальця стопи (musculus adductor hallucis) має: – косу головку (caput obliquum); Початок: від підошвової поверхні кубоподібної кістки (facies plantaris ossis cuboidei), бічної клиноподібної кістки (os cuneiforme laterale), основ II-IV плеснових кісток (bases ossium metatarsi secundi-quarti [II-IV]) та довгої підошвової зв’язки (lig. plantare longum). Прикріплення: на рівні голівки ІІ плеснової кістки (caput ossis secundi metatarsi) з’єднується з поперечною голівкою (caput transversum), утворюючи привідний м’яз великого пальця стопи (musculus adductor hallucis). – поперечну головку (caput transversum). Початок: від підошвової поверхні суглобових капсул II-V плесно-фалангових суглобів та від дистальних кінців II-V плеснових кісток. Прикріплення: до основи проксимальної фаланги великого пальця (basis phalangis proximalis hallucis), де сухожилок поперечної голівки (tendo capitis transversi) зливається з сухожилком косої голівки (tendo capitis obliqui). Функція привідного м’яза великого пальця стопи (musculus adductor hallucis): приводить великий палець стопи (adductio hallucis), згинає великий палець стопи (flexio hallucis), зміцнює поперечне склепіння стопи (arcus pedis transversus). М’язи бічного краю стопи (musculi marginis lateralis pedis), або м’язи малогомілкового краю стопи (musculi marginis fibularis pedis) До м’язів бічного краю стопи належать: – відвідний м’яз мізинця стопи (musculus abductor digiti minimi pedis); Початок: від підошвової поверхні п’яткового горба (facies plantaris tuberis calcanei) і горбистості п’ятої плеснової кістки (tuberositas ossis metatarsi quinti) та від підошвового апоневроза (aponeurosis plantaris). Прикріплення: до основи проксимальної фаланги мізинця (basis phalangis proximalis digiti minimi). Функція: згинає проксимальну фалангу (flexio phalangis proximalis), одночасно із згинанням відводить мізинець стопи (abductio digiti minimi pedis) вбік. – відвідний м’яз п’ятої плеснової кістки (musculus abductor ossis metatarsi quinti), що є частиною відвідного м’яза мізинця стопи (pars musculi abductoris digiti minimi pedis); – короткий м’яз-згинач мізинця стопи (musculus flexor digiti minimi brevis pedis). Початок: від присередньої частини підошвової поверхні основи V плеснової кістки та від довгої підошвової зв’язки (lig. plantare longum). Прикріплення: до основи проксимальної фаланги мізинця (basis phalangis proximalis digiti minimi). Функція: згинає мізинець стопи (flexio digiti minimi pedis). М’язи середньої групи підошви стопи До них належать: – короткий м’яз-згинач пальців (musculus flexor digitorum brevis); Початок: від підошвової поверхні п’яткового горба (facies plantaris tuberis calcanei) та від підошвового апоневроза (aponeurosis plantaris). Прикріплення: чотирма сухожилками до бокових поверхонь середніх фаланг II-V пальців (facies laterales phalangium mediarum digitorum secundi-quinti [II-V]). Функція: згинає II -V пальці (flexio digitorum secundi – guinti [II-V]), укріплює поздовжні склепіння стопи (arcus pedis longitudinales). – квадратний м’яз підошви; додатковий м’яз-згинач (musculus quadratus plantae; musculus flexor accessorius); Початок: збоку і присередньо від нижньої поверхні задньої частини п’яткової кістки (facies inferior partis posterioris ossis calcanei), від довгої підошвової зв’язки (lig. plantare longum). Прикріплення: до бічного краю сухожилка довгого м’яза-згинача пальців (margo lateralis tendineus musculi flexoris digitorum longi). Функція: згинає II -V пальці стопи (flexio digitorum secundi-quinti [II-V] pedis); одночасно допомагає довгому м’язу-згиначу пальців (musculus flexor digitorum longus) згинати ці пальці, змінюючи напрямок розтягнення (тяги) його сухожилків; зміцнює поздовжні склепіння стопи (arcus pedis longitudinales). – червоподібні м’язи стопи (musculi lumbricales pedis) – чотири тонких веретеноподібних м’язи. Вони розміщені між сухожилками довгого м’яза-згинача пальців (tendines musculi flexoris digitorum longi); Початок: перший червоподібний м’яз стопи (musculus lumbricalis pedis primus [І]), що розташований присередньо, починається від присереднього краю сухожилка довгого м’яза-згинача пальців (margo medialis tendinis musculi flexoris digitorum longi) та прикріплюється до другого пальця стопи (digitus secundus pedis). Другий, третій і четвертий червоподібні м’язи стопи (musculi lumbricales pedis secundus, tertius et quartus [ІI, III et IV]) починаються двома голівками від обернених один до одного країв сухожилків довгого м’яза-згинача пальців та прикріплюються до присереднього краю основ проксимальної фаланги III-V пальців і вплітаються в тильний апоневроз (aponeurosis dorsalis) відповідного (II-V) пальця. Функція: згинають проксимальні фаланги (flexio phalangium proximalium); розгинають середні і кінцеві фаланги II-V пальців стопи (extensio phalangium mediarum et distalium digitorum secundi – quinti pedis), відводячи їх у бік великого пальця стопи (hallux); – підошвові міжкісткові м’язи (musculi interossei plantares) – це три тонких м’язи, які розташовані у міжкісткових проміжках між II і III, III і IV, IV і V плесновими кістками. Початок: від присередніх поверхонь III-V плеснових кісток та від довгої підошвової зв’язки (lig. plantare longum). Прикріплення: до присередньої поверхні основ проксимальних фаланг III, IV і V пальців стопи. Частина пучків переходить із присередньої на дорсальну поверхню проксимальних фаланг відповідного пальця і вплітається в тильний апоневроз (aponeurosis dorsalis). Функція: приводять III-V пальці до II пальця та згинають проксимальні фаланги цих пальців в плесно-фалангових суглобах (articulationes metatarsophalangeae), розгинають ці пальці у міжфалангових суглобах (articulationes interphalangeae pedis). ТОПОГРАФІЯ НИЖНЬОЇ КІНЦІВКИ Грушоподібний м’яз (m.piriformis), виходячи через великий сідничний отвір (foramen ischiadicum majus), не заповнює його повністю, внаслідок чого утворюються: – надгрушоподібний отвір (foramen suprapiri-forme); – підгрушоподібний отвір (foramen infrapiriforme). Внутрішній та зовнішній затульні м’язи (musculi obturatorii internus et externus), закриваючи затульний отвір (foramen obturatum), утворюють у ділянці затульної борозни (sulcus obturatorius) затульний канал (canalis obturatorius). Під пахвинною зв’язкою (ligamentum inguinale) – між нею і клубовою кісткою (os ilium) – утворюється простір, який за допомогою клубово-гребінної дуги (arcus iliopectineus), що прикріплюється до клубово-гребінного підвищення (eminentia iliopectinea), поділяється на два отвори: – присередньо розташована судинна затока (lacuna vasorum), через яку проходять стегнові артерія та вена (arteria et vena femorales); – збоку розташована м’язова затока (lacuna musculorum), через яку проходять клубово-поперековий м’яз (musculus iliopsoas) і стегновий нерв (nervus femoralis). У ділянці судинної затоки (lacuna vasorum) утворюється стегнове кільце (anulus femoralis), яке при проходженні стегнових гриж перетворюється на глибоке кільце стегнового каналу (anulus canalis femoralis profundus). Глибоке кільце стегнового каналу (anulus canalis femoralis profundus) оточене: – збоку стегновою веною (vena femoralis); – присередньо затоковою зв’язкою (ligamentum lacunare); – спереду пахвинною зв’язкою (ligamentum inguinale); – ззаду гребінною зв’язкою (ligamentum pectineale). Тазова фасція (fascia pelvis; fascia pelvica) Тазова фасція є продовженням пристінкової фасції живота (fascia abdominis parietalis), вона ще називається внутрішньочеревною фасцією (fascia endoabdominalis). Та частина тазової фасції (fascia pelvis), яка покриває клубовий та великий поперековий м’язи (musculi iliacus et psoas major), називається попереково-клубовою фасцією (fascia iliopsoas), або клубовою фасцією (fascia iliaca). Сіднична фасція (fascia glutea) вкриває ззовні великий сідничний м’яз (m. gluteus maximus). Глибокий листок цієї фасції відмежовує великий сідничний м’яз (m. gluteus maximus) від середнього сідничного м’яза (m. gluteus minimus) і від м’яза-натягувача широкої фасції (m. tensor fasciae latae). Унизу сіднична фасція (fascia glutea) потовщується і продовжується у широку фасцію (fascia lata). Широка фасція (fascia lata) Широка фасція (fascia lata) формує піхви (vaginae) для м’язів стегна (musculi femoris), а також: – бічну міжм’язову перегородку стегна (septum intermusculare femoris laterale); – присередню міжм’язову перегородку стегна (septum intermusculare femoris mediale), які відокремлюють передню групу м’язів стегна від присередньої та задньої груп. Широка фасція (fascia lata) має: – поверхневий листок (folium superficialis; lamina superficialis); – глибокий листок (folium profundum; lamina profunda). Глибокий листок широкої фасції стегна (lamina profunda fasciae latae femoris) покриває все стегно (femur). Збоку ця фасція ущільнюється і утворює сухожилок для м’яза-натягувача широкої фасції (musculus tensor fasciae latae), який називається клубово-великогомілковим пасмом (tractus iliotibialis). Поверхневий листок широкої фасції стегна (lamina superficialis fasciae latae femoris) розташований лише в межах стегнового трикутника (trigonum femorale) і закінчується знизу серпоподібним краєм (margo falciformis), який має: – верхній ріг (cornu superius); – нижній ріг (cornu inferius). Верхній ріг (cornu superius) зростається з пахвинною зв’язкою (ligamentum inguinale). Нижній ріг (cornu inferius) зростається з глибоким листком (пластинкою) широкої фасції стегна (lamina profunda fasciae latae femoris). Під серпоподібним краєм поверхневого листка широкої фасції стегна (margo falciformis laminae superficialis fasciae latae femoris) утворюється підшкірний розтвір (hiatus saphenus), який вкритий дірчастою фасцією (fascia cribrosa) – найтоншою частиною широкої фасції (fascia lata). При проходженні стегнових гриж (кил) підшкірний розтвір (hiatus saphenus) перетворюється у зовнішнє кільце стегнового каналу (anulus canalis femoralis externus). Стегновий канал (canalis femoralis) Стегновий канал (canalis femoralis) у нормі не існує, він утворюється тільки при утворенні стегнових гриж (кил). У каналі виділяють три стінки: – бічну стінку (paries lateralis), що утворена: – стегновою веною (vena femoralis); – передню стінку (paries anterior), яка представлена: – поверхневим листком широкої фасції (lamina superficialis fasciae latae); – пахвинною зв’язкою (ligamentum inguinale); – верхнім рогом серпоподібного краю (cornu superius marginis falciformis); – задню стінку (paries posterior), що утворена: – глибоким листком широкої фасції стегна (lamina profunda fasciae latae femoris). При утворенні стегнового каналу (canalis femoralis) його: – глибоким кільцем (anulus femoralis profundus) є стегнове кільце (anulus femoralis); – поверхневим кільцем (anulus femoralis superficialis) є підшкірний розтвір (hiatus saphenus). На передній поверхні стегна (facies anterior femoris) помітний стегновий трикутник (trigonum femorale), межами якого є: – угорі пахвинна зв’язка (ligamentum inguinale); – присередньо довгий привідний м’яз (musculus adductor longus); – збоку і знизу кравецький м’яз (musculus sartorius). Стегнові артерія і вена (arteria et vena femorales), виходячи із судинної затоки (lacuna vasorum), лягають у клубово-гребінну борозну (sulcus iliopectineus), що розташована між: – клубовим м’язом (musculus iliacus); – гребінним м’язом (musculus pectineus). Далі стегнові судини проходять у передній стегновій борозні (sulcus femoralis anterior), яка розташована між довгим привідним м’язом (musculus adductor longus) присередньо і присереднім широким м’язом (musculus vastus medialis) – збоку. Нижній кут стегнового трикутника (trigonum femorale), а саме передня стегнова борозна (sulcus femoralis anterior), переходить у привідний канал (canalis adductorius), або канал Гунтера, який розташований між: – великим привідним м’язом (musculus adductor magnus) присередньо; – присереднім широким м’язом (musculus vastus medialis) збоку; – а спереду перекинутою між цими м’язами широко-привідною міжм’язовою перегородкою (septum intermusculare vastoadductorium). Привідний канал (canalis adductorius) знизу відкривається привідним розтвором (hiatus adductorius) у підколінну ямку (fossa poplitea). Через його передній розтвір (hiatus anterior) проходять: – підшкірний нерв (nervus saphenus); – низхідні колінні артерія та вени (arteria et venae descendentes genus). Підколінна ямка (fossa poplitea) Підколінна ямка (fossa poplitea) знаходиться в місці переходу стегна в гомілку, на її задній поверхні, і має форму ромба. Вгорі підколінна ямка (fossa poplitea) оточена: – збоку – двоголовим м’язом стегна (musculus biceps femoris); – присередньо півсухожилковим та півперетинчастим м’язами (musculi semitendinosus et semimembranosus). Унизу підколінна ямка (fossa poplitea) оточена: – бічною голівкою литкового м’яза (caput laterale musculi gastrocnemii); – присередньою голівкою литкового м’яза (caput mediale musculi gastrocnemii). Дном підколінної ямки (fossa poplitea) є: – підколінна поверхня стегнової кістки (facies poplitea ossis femoris); – задня поверхня колінного суглоба (facies posterior articulationis genus). Із підколінної ямки (fossa poplitea) між поверхневими та глибокими м’язами заднього відділу гомілки проходить аж донизу гомілково-підколінний канал (canalis cruropopliteus), або канал Грубера. Від цього каналу (canalis cruropopliteus) відгалужується нижній м’язово-малогомілковий канал (canalis musculoperoneus inferior), що оточений: – малогомілковою кісткою (fibula); – довгим м’язом-згиначем великого пальця стопи (musculus flexor hallucis longus). Верхній м’язово-малогомілковий канал (canalis musculoperoneus superior) є самостійним, він проходить між: – бічною поверхнею малогомілкової кістки (facies lateralis fibulae); – початком довгого малогомілкового м’яза (musculus fibularis longus). Широка фасція стегна (fascia lata femoris) переходить на гомілці (crus) у фасцію гомілки (fascia cruris). Фасція гомілки (fascia cruris) Фасція гомілки утворює піхви для м’язів гомілки. Від фасції гомілки (fascia cruris) відходять: – передня міжм’язова перегородка гомілки (septum intermusculare cruris anterius); – задня міжм’язова перегородка гомілки (septum intermusculare cruris posterius). Ці перегородки відокремлюють бічну групу м’язів гомілки від її передньої та задньої груп. Сухожилкова дуга камбалоподібного м’яза (arcus tendineus musculi solei) перекидається над міжкістковою перетинкою між ділянками початку цього м’яза на кістках гомілки. При переході на стопу фасція гомілки (fascia cruris) потовщується і утворює: – верхній тримач м’язів-розгиначів стопи (retinaculum musculorum extensorum superius); – нижній тримач м’язів-розгиначів стопи (retinaculum musculorum extensorum inferius); – верхній тримач малогомілкових м’язів (retinaculum musculorum peroneorum superius); – нижній тримач малогомілкових м’язів (retinaculum musculorum peroneorum inferius); – тримач м’язів-згиначів стопи (retinaculum musculorum flexorum pedis). Від тримачів м’язів (retinacula musculorum) відходять волокнисті (фіброзні) пучки, які розділяють простір між тримачами м’язів (retinacula musculorum) на кістково-волокнисті (фіброзні) канали, утворюючи піхви сухожилків (vaginae tendinum). Піхва сухожилка (vagina tendinis) має: – волокнистий шар (stratum fibrosum), або волокнисту піхву (vagina fibrosa); – синовіальний шар (stratum synoviale), або синовіальну піхву (vagina synovialis). Під тримачем м’язів-згиначів (retinacula musculorum flexorum) проходять великогомілкові сухожилкові піхви заплесна (vaginae tendinum tarsales tibiales), до яких належать три піхви сухожилків (кістково-волокнисті канали – фіброзні канали) для глибоких м’язів задньої групи гомілки: – піхва сухожилка заднього великогомілкового м’яза (vagina tendinis musculi tibialis posterioris); – піхва сухожилків довгого м’яза-згинача пальців (vagina tendinum musculi flexoris digitorum longi); – піхва сухожилка довгого м’яза-згинача великого пальця стопи (vagina tendinis musculi flexoris hallucis longi). – волокнистий (фіброзний) канал для судин та нервів. Під тримачами м’язів-розгиначів (retinacula musculorum extensorum) розташовані передні заплеснові сухожилкові піхви (vaginae tendinum tarsales anteriores), до яких належать три піхви сухожилків (кістково-волокнисті канали – фіброзні канали) для м’язів передньої групи гомілки: – піхва сухожилка переднього великогомілкового м’яза (vagina tendinis musculi tibialis anterioris); – піхва сухожилка довгого м’яза-розгинача великого пальця (vagina tendinis musculi extensoris hallucis longi); – піхва сухожилків довгого м’яза-розгинача пальців (vagina tendinum musculi extensoris digitorum longi); – один фіброзний канал для судин та нервів. Під верхнім тримачем малогомілкових м’язів (retinaculum musculorum fibularium superius) та під нижнім тримачем малогомілкових м’язів (retinaculum musculorum fibularium inferius) розміщені малогомілкові заплеснові піхви сухожилків (vaginae tendinum tarsales fibulares), до яких належать: – спільна піхва сухожилків малогомілкових м’язів (vagina communis tendinum musculorum fibularium), яка проходить під верхнім тримачем малогомілкових м’язів (retinaculum musculorum fibularium superius); – підошвова піхва сухожилка довгого малогомілкового м’яза (vagina plantaris tendinis musculi fibularis longi), яка проходить під нижнім тримачем малогомілкових м’язів (retinaculum musculorum fibularium inferius), і, вийшовши із спільної піхви сухожилків малогомілкових м’язів (vagina communis tendinum musculorum fibularium), продовжується на підошвову поверхню п’яткової кістки (facies plantaris calcanei). Піхви сухожилків пальців стопи (vaginae tendinum digitorum pedis) До їх складу входять: – волокнисті піхви пальців стопи (vaginae fibrosae digitorum pedis), які мають: – кільцеву частину волокнистої піхви (pars anularis vaginae fibrosae); – хрестоподібну частину волокнистої піхви (pars cruciformis vaginae fibrosae); – синовіальні піхви пальців стопи (vaginae synoviales digitorum pedis), які мають: – вуздечки сухожилків (vincula tendinum). Сухожилки м’язів, проходячи під тримачем м’язів, вкриваються синовіальним шаром, який утворює для них синовіальні піхви (vaginae synoviales). При переході на стопу (pes) фасція гомілки (fascia cruris) утворює: – тильну фасцію стопи (fascia dorsalis pedis); – підошвовий апоневроз (aponeurosis plantaris). Тильна фасція стопи (fascia dorsalis pedis) дуже тонка. Між поверхневою та глибокою пластинками цієї фасції (laminae superficialis et profunda fasciae dorsalis pedis) розташовані: – сухожилки довгих та коротких м’язів-розгиначів пальців стопи (tendines musculorum extensorum digitorum longorum et brevium pedis); – судини і нерви (vasa et nervi). Ця фасція (fascia dorsalis pedis) переходить у тильний апоневроз пальців стопи (aponeurosis dorsalis digitorum pedis). Підошвовий апоневроз (aponeurosis plantaris) розташовується безпосередньо під шкірою підошви стопи (cutis plantae pedis). Він має поперечні пучки (fasciculi transversi), які формують поверхневу поперечну плеснову зв’язку (ligamentum metatarsale transversum superficiale). Поздовжні пучки підошвового апоневроза (fasciculi longitudinales aponeurosis plantaris) починаються від п’яткового горба п’яткової кістки (tuber calcaneum ossis calcanei) і на рівні плеснових кісток (ossa metatarsalia) розщеплюються на п’ять плоских пучків, які досягають пальців (digiti) та вплітаються в стінки їх волокнистих піхв (vaginae fibrosae). Підошвовий апоневроз (aponeurosis plantaris): – укріплює поздовжні та поперечне склепіння стопи (arcus pedis longitudinales et transversi); – захищає м’які тканини підошви (planta) від ушкодження. Глибока пластинка підошвового апоневроза (lamina profunda aponeurosis plantaris), яка покриває підошвові міжкісткові м’язи (musculi interossei plantares), називається міжкістковою підошвовою фасцією (fascia interossea plantaris). Підошвовий апоневроз (aponeurosis plantaris) щільно зрощений із нижньою поверхнею короткого м’яза-згинача пальців (facies inferior musculi flexoris digitorum brevis). Від верхньої поверхні короткого м’яза згинача пальців (facies superior musculi flexoris digitorum brevis), що прилягає до м’язів підошви (musculi plantares), відходять до кісток стопи у сагітальній площині такі міжм’язові перегородки (septa intermuscularia): – бічна міжм’язова перегородка (septum intermusculare laterale); – присередня міжм’язова перегородка (septum intermusculare mediale). Ці перегородки (septa intermuscularia laterale et mediale) відокремлюють середню групу м’язів підошви від присередньої і бічної груп. На підошві між коротким м’язом-згиначем пальців стопи (musculus flexor digitorum brevis pedis) і відвідним м’язом великого пальця стопи (musculus abductor hallucis) утворюється присередня підошвова борозна (sulcus plantaris medialis). На підошві між коротким м’язом-згиначем пальців стопи (musculus flexor digitorum brevis pedis) і відвідним м’язом мізинця (musculus abductor digiti minimi pedis) утворюється бічна підошвова борозна (sulcus plantaris lateralis). Через ці борозни ідуть кровоносні судини та нерви підошви (vasa sanguinea et nervi plantares). Сумки нижньої кінцівки (bursae membri inferioris) Сумки нижньої кінцівки (bursae membri inferioris) розташовуються між: – шкірою; – фасціями; – м’язами; – сухожилками. Ці сумки містять синовіальну рідину. До сумок нижньої кінцівки (bursae membri inferioris) належать: – вертлюговa підшкірна сумка (bursa subcutanea trochanterica); – вертлюговa сумка великого сідничного м’яза (bursa trochanterica musculi glutei maximi); – вертлюгові сумки середнього сідничного м’яза (bursae trochantericae musculi glutei medii); – вертлюгові сумки малого сідничного м’яза ((bursae trochantericae musculi glutei minimi); – сумка грушоподібного м’яза (bursa musculi piriformis); – сіднична сумка внутрішнього затульного м’яза (bursa ischiadica musculi obturatorii interni); – підсухожилкова сумка внутрішнього затульного м’яза (bursa subtendinea musculi obturatorii interni); – міжм’язові сумки сідничних м’язів (bursae intermusculares musculorum gluteorum); – сіднична сумка великого сідничного м’яза (bursa ischiadica musculi glutei maximi); – клубово-гребінна сумка (bursa iliopectinea); – клубова підсухожилкова сумка (bursa subtendinea iliaca); – верхня сумка двоголового м’яза стегна (bursa musculi bicipitis femoris superior); – переднаколінкова підшкірна сумка (bursa subcutanea prepatellaris); – переднаколінкова підфасціальна сумка (bursa subfascialis prepatellaris); – переднаколінкова підсухожилкова сумка (bursa subtendinea prepatellaris); – наднаколінкова сумка (bursa suprapatellaris); – піднаколінкова підшкірна сумка (bursa subcutanea infrapatellaris); – глибока піднаколінкова сумка (bursa infrapatellaris profunda); – підшкірна сумка горбистості великогомілкової кістки (bursa subcutanea tuberositatis tibiae); – підсухожилкові сумки кравецького м’яза (bursae subtendineae musculi sartorii); – гусяча сумка (bursa anserina); – нижня підсухожилкова сумка двоголового м’яза стегна (bursa subtendinea musculi bicipitis femoris inferior); – підпідколінний закуток (recessus subpopliteus); – бічна підсухожилкова сумка литкового м’яза (bursa subtendinea musculi gastrocnemii lateralis); – присередня підсухожилкова сумка литкового м’яза (bursa subtendinea musculi gastrocnemii medialis); – сумка півперетинчастого м’яза (bursa musculi semimembranosi); – підшкірна сумка бічної кісточки (bursa subcutanea malleoli lateralis); – підшкірна сумка присередньої кісточки (bursa subcutanea malleoli medialis); – підсухожилкова сумка переднього великогомілкового м’яза (bursa subtendinea musculi tibialis anterioris); – підшкірна п’яткова сумка (bursa subcutanea calcanea); – сумка п’яткового сухожилка (bursa tendinis calcanei). Ділянки нижньої кінцівки Сіднична ділянка (regio glutealis) має: – сідничну борозну (sulcus glutealis); – відхідникову щілину (crena analis; crena ani), або міжсідничну щілину (crena interglutealis). Кульшова ділянка (regio coxae). Стегнова ділянка (regio femoris) має: – задню стегнову ділянку (regio femoris posterior); – передню стегнову ділянку (regio femoris anterior), в якій розташований – стегновий трикутник (trigonum femorale). Колінна ділянка (regio genus) має: – передню колінну ділянку (regio genus anterior); – задню колінну ділянку (regio genus posterior), в якій розташованa – підколінна ямка (fossa poplitea). Гомілкова ділянка (regio cruris) має: – передню гомілкову ділянку (regio cruris anterior); – задню гомілкову ділянку (regio cruris posterior), в якій виділяють – литкову ділянку (regio surae); – передню надп’ятково-гомілкову ділянку (regio talocruralis anterior); – задню надп’ятково-гомілкову ділянку (regio talocruralis posterior), в якій виділяють: – бічну закісточкову ділянку (regio retromalleolaris lateralis); – присередню закісточкову ділянку (regio retromalleolaris medialis). Ділянка стопи (regio pedis) має: – п’яткову ділянку (regio calcanea); – тил стопи (dorsum pedis), або тильну ділянку стопи (regio dorsalis pedis); – підошву (planta), або підошвову ділянку (regio plantaris); – бічний край стопи (margo lateralis pedis), або малогомілковий край стопи (margo fibularis pedis); – присередній край стопи (margo medialis pedis), або великогомілковий край стопи (margo tibialis pedis); – поздовжнє склепіння стопи (arcus pedis longitudinalis), в якому розрізняють: – бічну частину (pars lateralis); – присередню частину (pars medialis); – проксимальне поперечне склепіння стопи (arcus pedis transversus proximalis); – дистальне поперечне склепіння стопи (arcus pedis transversus distalis); – заплеснову ділянку (regio tarsalis); – плеснову ділянку (regio metatarsalis); – пальці стопи (digiti pedis), а саме: – великий палець стопи (hallux), або перший палець [I] (digitus primus [I]), – другий палець [II] (digitus secundus [II]), – третій палець [III] (digitus tertius [III]), – четвертий палець [IV] (digitus quartus [IV]), – мізинець (digitus minimus), або п’ятий палець [V] (digitus quintus [V]). Пальці стопи мають: – підошвові поверхні пальців (facies plantares digitorum); – тильні поверхні пальців (facies dorsales digitorum). СПЛАНХНОЛОГІЯ Спланхнологія – це розділ анатомії, що вивчає будову внутрішніх органів. Нутрощі (splancha – гр., s. viscera – лат.) – це органи, які розташовані у порожнинах тіла, у лицевому (вісцеральному) черепі та на шиї і забезпечують гомеостаз в організмі: обмінні прцеси, виділення продуктів обміну та розмноження. Внутрішні органи – більш широке поняття, це всі утвори, які лежать під шкірою. Крім спільних функціональних ознак, внутрішні органи мають спільні ознаки розвитку та будови. На ранніх стадіях ембріогенезу органи травлення, дихання та нижнього відділу сечової та статевих систем складають єдину систему. З вісцеральної мезодерми та з ентодерми формується первинна кишка, з якої розвиваються травна і дихальна системи. Із внутрішнього шару первинної кишки – ентодерми – розвиваються епітелій і залози травної та дихальної систем. З вісцеральної мезодерми розвивається епітелій серозної оболонки. Всі інші шари органів розвиваються з мезенхіми (зародкової сполучної тканини, яка є похідною вісцеральної та парієтальної мезодерми). Первинна кишка має три відділи: передній, середній та задній. Сечостатева система розвивається з проміжної мезодерми. Нутрощі об’єднуються в системи і розміщені в: – порожнині грудної клітки (cavitas thoracis); – порожнині живота (cavitas abdominis); – порожнині таза (cavitas pelvis); – ділянці голови (regiones capitis); – ділянці шиї (regiones cervicales). Нутрощі поділяються на: – травну систему (systema digestorium); – дихальну систему (systema respiratorium); – сечову систему (systema urinarium); – статеві системи (systemata genitalia); – залози внутрішньої секреції (glandulae endocrinae). За будовою внутрішні органи можна розділити на паренхіматозні та порожнисті (трубчасті). Паренхіматозні органи побудовані з паренхіми та строми. До паренхіми відносять функціонально специфічні, властиві даному органу клітини, що визначають функцію органа. Строма органа побудована з пухкої волокнистої сполучної тканини (textus connectivus fibrosus laxus) або ретикулярної сполучної тканини (textus connectivus reticularis), яка часто утворює потовщені перекладинки (трабекули), що відходять від щільної оформленої волокнистої сполучної тканини (textus connectivus fibrosus compactus regularis) – капсули органа, формуючи його каркас – строму органа. Строма органа виконує такі функції: – опорну; – трофічну; – механічну захисну; – імунологічно захисну. Порожнисті органи різні за формою (найчастіше трубчастої форми). Їх стінка складається з трьох оболонок: внутрішньої слизової з підслизовим прошарком, середньої м’язової, зовнішньої адветиціальної, або серозної. Слизова оболонка (tunica mucosa) вкриває зсередини трубчасті органи і має такі шари: епітеліальний, шар власної пластинки та шар м’язової пластинки. Епітелій слизової оболонки представлений такими різновидами: – багатошаровий плоский незроговілий епітелій (epithelium stratificatum non cornescens squamosum), він вистеляє ротову порожнину, глотку, стравохід, кінцевий відділ прямої кишки; – перехідний епітелій (epithelium transitorium), який вистеляє ниркові миски, сечоводи, сечовий міхур, початковий відділ сечівника; – одношаровий (простий) стовпчастий епітелій (epithelium simplex columnare), що вистеляє тонку і товсту кишки, жовчний міхур, трахею; – простий кубічний епітелій (epithelium simples cuboideum), вистеляє бронхи, вивідні протоки залоз. Підслизовий прошарок (tela submucose) складається з пухкої сполучної тканини, котра з’єднує слизову оболонку з м’язовою. У підслизовому прошарку знаходяться нервові сплетення, кровоносні і лімфатичні судини, залози та лімфоїдні вузлики. За рахунок підслизового прошарку слизова оболонка утворює складки. М’язова оболонка (tunica muscularis) побудована переважно з непосмугованої м’язової тканини і утворює два шари: зовнішній поздовжній (stratum longitudenale) та внутрішній циркулярний (stratum circulare). На початку і в кінці трубчастих органів є посмуговані м’язи, котрі скорочуються свідомо і регулюють просвіт трубок. Скорочення непосмугованих м’язових волокон (перистальтика) відбувається несвідомо, повільно, хвилеподібно, в одному напрямку. Коловий шар м’язової оболонки в певних місцях утворює потовщення – несвідомі замикачі (сфінктери), котрі регулюють одностороннє просування вмісту трубок. Зовнішня оболонка внутрішніх органів може бути серозною (tunica serosa) та адвентиціальною (tunica adventitia). Серозна оболонка (tunica serosa) побудована із сполучної тканини та одного шару особливих клітин – мезотелію. До серозних оболонок відносяться: очеревина (peritoneum), плевра (pleura), осердя (pericardium) та у чоловіків піхвова оболонка яєчка (tunica vaginalis testis). Листки серозних оболонок (пристінковий та нутрощевий) обмежовують серозні порожнини, заповнені невеликою кількістю серозної ріднини. Остання зменшує тертя органів при їх переміщенні. Адвентиційна оболонка (tunica adventitia) покриває органи в тих місцях, де відсутня серозна оболонка. Адвентиція зростається з навколишніми тканинами, тому органи, які вона покриває, менш рухомі. Через зовнішню оболонку до органів підходять судини та нерви. З практичної точки зору для лікаря важливо знати топографію внутрішніх органів. Положення (топографія) внутрішніх органів в анатомії та клініці розглядається з трьох основних позицій: голотопії, синтопії та скелетотопії. Голотопія показує об’ємне положення органа, тобто відношення його до певної ділянки порожнини тіла та проекція на поверхню. Синтопія показує взаємне розташування внутрішніх органів відносно один одного та судин і нервів. Скелетотопія розглядає відношення органу до кісток скелету. ТРАВНА СИСТЕМА (systema digestorium) Короткий нарис розвитку травної системи У хребетних тварин, зокрема у людини, епітелій і залози травної системи розвиваються з ентодерми первинної кишки. Інші шари стінок травної трубки утворюються з вентральної несегментованої мезодерми. Ектодерма бере участь лише в розвитку стінок ротової порожнини і кінцевого відділу прямої кишки. Будова травної системи в різних видів тварин залежить від її функції. Щелепи виникають лише в поперечноротих і осетрових риб, що зумовлено характером харчування. У риб уже є зуби, але вони досягають вищого ступеня диференціювання тільки у ссавців. Губи також виникають лише в ссавців, у яких є м’язи губ. Власні м’язи язика вперше утворюються тільки в амфібій, хоча риби вже мають язик. Довжина травного тракту залежить від способу життя тварини і характеру його харчування. Так, наприклад, у травоїдних ссавців будова шлунка дуже складна, особливо в жуйних тварин, у яких він поділяється на кілька відділів, що функціонально відрізняються між собою, а кишка дуже довга. У м’ясоїдних тварин кишка коротша, а шлунок представлений розширенням травної трубки. Печінка є у всіх хребетних тварин. У деяких хребетних тварин, починаючи з вищих риб, клоака розділена на дві окремі частини: пряму кишку і сечостатевий синус. У зародка людини після 20-ї доби розвитку (на 3-му тижні) кишкова ентодерма утворює первинну кишку, що починається і закінчується сліпо. У цей період власне зародок відокремлюється від позазародкових органів і його тіло складається з трьох чітко сформованих зародкових листків: ектодерми, мезодерми та ентодерми. Нагадуємо, що в кінці 3-го тижня розвитку довжина зародка людини дорівнює приблизно 1,5 мм, в кінці 4-го тижня – 3,5 мм, в кінці 5-го тижня – 6,5 мм, в кінці 6-го тижні – 10 мм, в кінці 7-го тижня – 17 мм, в кінці 8-го тижня, коли закінчується зародковий період пренатального розвитку, довжина зародка становить 30 мм. На 4-му тижні ембріонального розвитку в ділянці голови зародка виникає заглибина ектодерми – ротова ямка. У хвостовій частині також утворюється заглибина ектодерми – клоачна (відхідникова) ямка. Обидві ямки відділені від порожнини первинної кишки двошаровими перетинками, що утворені з ектодерми і ентодерми. Попереду розміщена глоткова перетинка, що зникає на 4-5-му тижні розвитку, позаду є клоачна (відхідникова) перетинка, що зникає наприкінці 5-го тижня розвитку. Отже, після зникнення цих двох перетинок первинна кишка з двох кінців тулуба сполучається із зовнішнім середовищем. У первинній кишці виділяють головну і тулубову частини. Головна кишка, у свою чергу, поділяється на ротову і глоткову частини. Тулубову кишку поділяють на передню, середню і задню кишки. З ротової частини первинної кишки, яка вистелена епітелієм ектодермального походження, утворюється передня частина ротової порожнини та передня частка гіпофіза (аденогіпофіз). З глоткової кишки, вистеленої ентодермальним епітелієм, формуються епітеліальний покрив і залози глибоких відділів ротової порожнини і глотки. З передньої кишки формуються епітелій і залози стравоходу, шлунка і початкової частини дванадцятипалої кишки. Із середньої кишки утворюються епітелій і залози тонкої, сліпої, висхідної і поперечної ободових кишок, печінка і підшлункова залоза. Із задньої кишки формуються залози й епітелій низхідної і сигмоподібної ободових кишок та прямої кишки. Зі спланхноплеври (нутрощевого листка несегментованої частини мезодерми) утворюються сполучнотканинні і м’язові елементи органів травлення, а також нутрощева очеревина, що вкриває ці органи. Із соматоплеври (пристінкового листка несегментованої частини мезодерми) розвиваються пристінкова очеревина і підочеревинна сполучна тканина. Дуже складно формуються передні відділи травної системи, в утворенні яких беруть участь елементи вісцеральних (зябрових) дуг. Формування стінок ротової порожнини відбувається разом з утворенням обличчя зародка і плода. На бічних стінках глоткової частини первинної кишки на ранніх стадіях ембріогенезу утворюються п’ять перших зябрових кишень, між якими розміщені вісцеральні (зяброві) дуги. I вісцеральна дуга називається щелепною, II дуга – під’язиковою, а III, IV і V дуги є власне зябровими дугами. З першої (щелепної) дуги та прилеглих до неї тканин утворюються парні верхньощелепні і нижньощелепні відростки, що обмежовують ротову бухту знизу і з боків. Зверху цю дугу оточує лобовий відросток, що відходить від основи черепа. На 5-6-му тижні ембріогенезу на лобовому відростку утворюються нюхові ямки – майбутні ніздрі. Пізніше з лобового відростка утворюються серединний і два бічні носові відростки, з яких формуються зовнішній ніс, носова перегородка і стінки носової порожнини. Одночасно верхньощелепні відростки зближаються і зростаються з бічними носовими відростками, утворюючи верхню губу. На внутрішній поверхні верхньощелепних відростків виникають валики, що ростуть назустріч один одному, утворюючи піднебіння. З мезенхіми верхньощелепних відростків утворюються верхні щелепи, а з мезенхіми нижньощелепних відростків – нижня губа, нижня щелепа і дно порожнини рота. З ектодерми, що покриває краї верхньощелепних і нижньощелепних відростків, формуються зачатки зубів. З епітелію I зябрової кишені утворюються епітелій слизової оболонки барабанної порожнини і слухової труби, з II зябрової кишені – епітелій мигдаликових ямок, з III-IV зябрових кишень – загруднинна залоза (тимус) і прищитоподібні залози. Щитоподібна залоза формується з епітелію передньої стінки глоткової кишки на межі між I і II вісцеральними дугами. З вісцеральних дуг формуються слухові кісточки та інші структури. З хряща I вісцеральної дуги розвиваються молоточок і коваделко, з мезенхіми навколо хрящової частини цієї дуги – верхня і нижня щелепи. З хряща II вісцеральної дуги утворюються малі роги під’язикової кістки, стремінце і шилоподібний відросток скроневої кістки; з III зябрової дуги – великі роги під’язикової кістки. Із закладок вентральної стінки глотки в ділянці I-II зябрових дуг утворюється язик. З виросту епітелію вентральної стінки кишки на межі між її глотковою і тулобовою частинами формуються органи дихальної системи. Наприкінці 1-го місяця розвитку зародка можна розрізнити первинну порожнину рота, глотку, стравохід, шлунок і кишку. На 2-м місяці частина кишкової трубки інтенсивно росте, утворюючи веретеноподібне розширення – майбутній шлунок. Надалі кишка згинається і повертається вправо на 90°. Одночасно утворюється кишкова (пупкова) петля, у якій розрізняють низхідну і висхідну ділянки, а від вершини петлі відходить жовткова протока, що сполучає первинну кишку з жовтковим мішком. З низхідної ділянки кишкової петлі утворюється тонка кишка, з висхідної ділянки – кінцевий відділ тонкої кишки, сліпа кишка, висхідна і поперечна ободові кишки. Ентодерма стінки дванадцятипалої кишки утворює краніальне і каудальне випинання, з яких розвиваються печінка і жовчний міхур. З її вентрального і дорсального випинань у цій ділянці формується підшлункова залоза. Зачатки печінки і підшлункової залози інтенсивно ростуть, але зберігають зв’язок з кишкою за допомогою трубчастих проток, з яких у майбутньому сформуються жовчні протоки і протоки підшлункової залози. Упродовж 2-3-го місяців розвитку задня кишка, що розташовувалася в серединній площині, зміщається ліворуч і догори, а кишкова петля повертається на 270°, тому зачаток сліпої кишки опиняється вгорі і праворуч (висхідна ділянка), а низхідна ділянка кишкової петлі обернена донизу. У другій половині внутрішньоутробного періоду розвитку плода сліпа кишка опускається в праву клубову ямку. Низхідна ділянка тонкої кишки значно видовжується. Внаслідок цього кишка утворює численні згини, петлі, що відсувають догори поперечну ободову кишку. Висхідна ободова кишка розміщується праворуч, прилягаючи до задньої стінки черевної порожнини, а поперечна ободова кишка – впоперек. Це призводить до утворення правого згину ободової кишки. Одночасно верхній відділ задньої кишки переміщається вліво, прилягає до задньої стінки черевної порожнини, утворюючи низхідну ободову кишку. Між нею і поперечною ободовою кишкою формується лівий згин ободової кишки. Складка дорсальної брижі шлунка, продовжуючи рости, опускається від великої кривини шлунка донизу і розміщується попереду від поперечної ободової кишки та петель тонкої кишки. Так утворюється великий чепець. Його задня стінка у верхньому відділі зростається з поперечною ободовою кишкою та її брижою. Порожнина, яка розміщена за шлунком, перетворюється в чепцеву сумку. Проміжок між двома листками великого чепця після народження заростає. Варіанти й аномалії розвитку органів травної системи При порушенні процесів розвитку травної системи виникають різні варіанти, аномалії і вади розвитку її органів. Найчастіше виникає однобічна чи двобічна щілина (розщеплення) верхньої губи збоку від верхньогубного жолобка. Цю ваду називають “заячою губою” і вона виникає внаслідок незрощення лобового та верхньощелепного відростків при розвитку обличчя. Щілина може досягати крила носа, відокремлюючи його від спинки носа. Дуже рідко ця щілина доходить до очної ямки, при цьому розщеплюється нижня повіка – колобома повіки. Іноді не зростаються піднебінні відростки верхніх щелеп. Тоді в піднебінні залишається щілина, що розміщена переважно по серединній лінії, утворюючи ваду т. зв. “вовчу пащу“. Можуть бути різні варіанти цієї вади: від розщеплення твердого і м’якого піднебіння аж до роздвоєння піднебінного язичка. Інколи “заяча губа” і “вовча паща” виникають одночасно. Бувають випадки, коли верхньощелепні і нижньощелепні відростки не зростаються або, навпаки, зростаються надмірно. Це призводить відповідно до збільшення ротової щілини – макростомії або до її зменшення – мікростомії. Украй рідко народжуються немовлята з відсутнім обличчям – апросомією (aprosopus), чи з малим лицевим черепом – мікросомією (microsopus). Інколи трапляються такі вади: – верхня щелепа дуже мала – мікрогнатія (mikrognathia); – мала нижня щелепа – гіпогнатія (hypognatia); – відсутній рот – астомія (asthomia); – малі губи (mikrochelia); – відсутні губи (achelia); – щілини нижньої губи (fissurae labii inferiores). Є численні варіанти кількості і розміщення зубів та їх коренів. Варіюють терміни прорізування третіх великих кутніх зубів, які іноді відсутні взагалі. Деколи виникають додаткові м’язи язика. Дуже рідко язик відсутній або кінчик язика роздвоюється. Може утворюватися додаткова привушна слинна залоза з одного чи з обох боків, а її вивідна протока впадає в основну привушну протоку. Глотка може мати додаткові м’язові пучки. Інколи під час ембріогенезу зяброві кишені “прориваються” на поверхню тіла зародка, що призводить до утворення вроджених (бранхіогенних) нориць шиї позаду груднинно-ключично-соскоподібного м’яза у бічній ділянці шиї. Ці нориці сполучаються з порожниною глотки чи гортані, а інколи навіть з трахеєю. Найчастіше трапляються серединні нориці шиї. Можуть виникати різноманітні вади стравоходу: звуження і зарощення просвіту стравоходу у різних його ділянках, стравохідно-трахейні нориці, серединні і бічні кісти та нориці стравоходу, що відкриваються на поверхні шиї. Описані випадки утворення бронхо-стравохідних і плевро-стравохідних м’язів. Серед аномалій розвитку органів травної системи, що розміщені у черевній порожнині, варто назвати вроджене звуження воротаря, поперечні перетяжки у воротарній частині шлунка. Украй рідко спостерігаються подвоєння шлунка та зарощення його стінок, повна чи часткова відсутність кишки, їх видовження чи вкорочення, розширення чи звуження та зарощення. Найчастіше варіює положення сліпої і поперечної ободової кишок. Інколи значно збільшується число ворсинок у тонкій кишці. Описані різні варіанти розмірів правої і лівою часток печінки, утворення додаткових часток печінки та підшлункової залози і навіть невеликої додаткової печінки. Підшлункова залоза може мати кільцеподібну форму, охоплюючи дванадцятипалу кишку. Приблизно у 2% людей зберігається залишок жовткової протоки у вигляді сліпого випинання, що відходить від клубової кишки на відстані 40-70 см від сліпої кишки – це дивертикул клубової кишки, або дивертикул Меккеля, що має довжину від 5 мм до 26 см (найчастіше 2-5 см). Інколи цей дивертикул незарощений і відкривається в ділянці пупка, тоді в дитини виникає вроджена кишкова нориця. Можливе утворення загальної брижі клубової і сліпої кишок як наслідок порушення розвитку дванадцятипалої та ободової кишок і дорсальної брижі. Сліпа кишка може мати самостійну брижу. Найчастішими є численні варіанти розміщення червоподібного відростка, зокрема його довжина може досягати 20-23 см. Дуже рідко зберігається відхідникова перетинка і відхідник не відкривається. Таку ваду називають закритим відхідником (atresia ani). Інколи виникає додатковий верхній м’яз-замикач відхідника. Дуже рідко буває повне чи часткове протилежне розміщення органів у черевній порожнині (situs viscerus invеrsus). У таких випадках печінка, сліпа кишка і висхідна ободова кишка розміщуються ліворуч, а селезінка і шлунок – праворуч. Це наслідок порушення повороту кишкової петлі. Травна система (systema digestorium), або травний апарат (apparatus alimentarius), є комплексом органів, які механічно та хімічно обробляють їжу, всмоктують продукти її розщеплення і вилучають її неперетравлені рештки. Довжина її сягає 9 м. Травна система (systema digestorium) складається із: – травної трубки (canalis digestorius), яка починається ротовою порожниною (cavitas oris) і закінчується відхідником (anus); – великих травних залоз (glandulae digestoriae majores), до яких належать: – печінка (hepar); – підшлункова залоза (pancreas); – великі слинні залози (glandulae salivariae majores). Ротова порожнина (cavitas oris) Вона обмежена: – угорі – піднебінням (palatum); – спереду і з боків – губами рота (labia oris) та щоками (buccae); – знизу – ротовою діафрагмою (diaphragma oris), яка утворена щелепно-під’язиковим м’язом (musculus mylohyoideus). Ротова порожнина (cavitas oris) поділяється на: – присінок рота (vestibulum oris); – власне ротову порожнину (cavitas oris propria). Присінок рота (vestibulum oris) оточений: – спереду і з боків – губами рота (labia oris) та щоками (buccae); – ззаду – зубами (dentes) та яснами (gingivae). Присінок рота (vestibulum oris) сполучається із: – власне ротовою порожниною (cavitas oris propria) – через простір позаду останніх кутніх зубів (spatium retromorale) та через щілини між зубами і щілину між верхніми та нижніми зубами; – через ротову щілину (rima oris) – з навколишнім середовищем. У присінок рота (vestibulum oris) відкривається привушна протока (ductus parotideus). Губи рота (labia oris) складаються з: – верхньої губи (labium superius); – нижньої губи (labium inferius). Губи рота (labia oris) утворені коловим м’язом рота (musculus orbicularis oris), що вкритий: – ззовні – шкірою (cutis); – зсередини – слизовою оболонкою (tunica mucosa). Слизова оболонка (tunica mucosa) за допомогою вуздечки верхньої губи (frenulum labii superioris) та вуздечки нижньої губи (frenulum labii inferioris) переходить на слизову оболонку альвеолярних відростків верхньої і нижньої щелеп, утворюючи ясна (gingivae). Проміжна частина губ (pars intermedia labiorum) вкрита незроговілим епітелієм (epithelium noncornificatum), крізь який просвічуються судини, утворюючи червону облямівку (limbus ruber), або проміжний шар (stratum intermedium). Верхня губа (labium superius) має: – верхньогубний жолобок (philtrum); – горбок (tuberculum). Присінок рота має: – вуздечку верхньої губи (frenulum labii superioris); – вуздечку нижньої губи (frenulum labii inferioris); – спайку губ (commissura labiorum); – кут рота (angulus oris); – сосочок привушної протоки (papilla ductus parotidei). Щоки (buccae) представлені: – щічним і жувальним м’язами (musculi buccinator et masseter); – жировим тілом щоки (corpus adiposum buccae). Вони вкриті: – ззовні – шкірою (cutis); – зсередини – слизовою оболонкою (tunica mucosa). Жирове тіло щоки (corpus adiposum buccae) – тіло Біша – розміщене між щічним і жувальним м’язами та шкірою. Воно добре розвинуте у грудних дітей (покращує процес смоктання). Піднебіння (palatum) складається з : – твердого піднебіння (palatum durum); – м’якого піднебіння (palatum molle), або піднебінної завіски (velum palatinum). М’яке піднебіння (palatum molle) є дуплікатурою (складкою) слизової оболонки, між якою розміщені фіброзна пластинка і м’язи. Власне ротова порожнина (cavitas oris propria) ззаду сполучається з глоткою (pharynx) через зів (fauces). Зів (fauces) оточений: – зверху – м’яким піднебінням (palatum molle); – знизу – коренем язика (radix linguae); – з боків – піднебінно-язиковою дужкою (arcus palatoglossus) та піднебінно-глотковою дужкою (arcus palatopharyngeus). Зів (fauces) має такі анатомічні утвори: – перешийок зіва (isthmus faucium); – м’яке піднебіння; піднебінна завіска (palatum molle; velum palatinum), до якої належать: – піднебінний язичок (uvula palatina); – піднебінно-язикова дужка; передня складка зіва (arcus palatoglossus; plica anterior faucium); – піднебінно-глоткова дужка (arcus palatopharyngeus); задня складка зіва (plica posterior faucium); – мигдаликову ямку; мигдаликову пазуху (fossa tonsillaris; sinus tonsillaris), у верхній частині якої є надмигдаликова ямка (fossa supratonsillaris); – піднебінний мигдалик (tonsilla palatina), що розміщений у мигдаликовій ямці, має: – мигдаликову капсулу (capsula tonsillae); – мигдаликові ямочки (fossulae tonsillae); – мигдаликові крипти (cryptae tonsillae). М’яке піднебіння; піднебінна завіска (palatum molle; velum palatinum) має такі частини: 1 Cполучнотканинну пластинку, яка прикріплюється до заднього краю горизонтальних пластинок піднебінних кісток (laminae horizontales ossium palatinorum) і є продовженням твердого піднебіння (palatum durum) – це передній відділ м’якого піднебіння. 2 Звисаючу донизу піднебінну завіску (velum palatinum), яка закінчується піднебінним язичком (uvula palatina). 3 Піднебінно-язикову дужку (arcus palatoglossus), або передню складку зіва (plica anterior faucium), або передню дужку (arcus anterior), що йде до язика (lingua). 4 Піднебінно-глоткову дужку (arcus palatopharyngeus), або задню складку зіва (plica posterior faucium), або задню дужку (arcus posterior), яка йде до глотки (pharynx). Між передніми та задніми дужками (arcus anteriores et posteriores) утворюються мигдаликові ямки (fossae tonsillares), де розміщені піднебінні мигдалики (tonsillae palatinae). У ділянці піднебіння (palatum) ще є: – піднебінне шво (raphe palati); – поперечні піднебінні складки (plicae palatinae transversae); – різцевий сосочок (papilla incisiva). 5 М’язи піднебіння та зіва (musculi palatini et faucium). До м’язів м’якого піднебіння та зіва (musculi palati mollis et faucium) належать: – м’яз– натягувач піднебінної завіски (musculus tensor veli palatini), який: – натягує піднебінну завіску (velum palatinum) в поперечному напрямку; – розширює просвіт слухової труби (tuba auditiva; tuba auditoria); – м’яз– підіймач піднебінної завіски (musculus levator veli palatini), що: – піднімає м’яке піднебіння (palatum molle), – тягне його назад, розширюючи просвіт слухової труби (tuba auditiva; tuba auditoria); – м’яз язичка (musculus uvulae), що: – піднімає піднебінний язичок (uvula palatina), – вкорочує піднебінний язичок (uvula palatina); – піднебінно-язиковий м’яз (musculus palatoglossus), що: – опускає піднебінну завіску (velum palatinum) донизу, звужуючи зів (fauces), піднімає корінь язика (radix linguae); – піднебінно-глотковий м’яз (musculus palatopharyngeus), що: – звужує зів (fauces), – піднімає глотку (pharynx). М’яке піднебіння бере участь в актах дихання та ковтання і відокремлює травний шлях від повітроносного. Тверде піднебіння (palatum durum) утворене: – піднебінними відростками верхньої щелепи (processus palatini maxillae); – горизонтальними пластинками піднебінних кісток (laminae horisontales ossium palatinorum). Язик (lingua) Це м’язовий орган, який розміщений у власне ротовій порожнині (cavitas oris) і має: – верхівку язика (apex linguae); – тіло язика (corpus linguae; – корінь язика (radix linguae); – спинку язика (dorsum linguae), або верхню поверхню язика (facies superior linguae); – нижню поверхню язика (facies inferior linguae); – край язика (margo linguae); – серединну борозну язика (sulcus medianus linguae). Між тілом язика (corpus linguae) та його коренем (radix linguae) на спинці язика (dorsum linguae) проходить межова борозна язика (sulcus terminalis linguae) у вигляді букви V, посередині якої розміщений сліпий отвір язика (foramen caecum). За межовою борозною язика (sulcus terminalis linguae) під слизовою оболонкою розміщений язиковий мигдалик (tonsilla lingualis). Спинка язика (dorsum linguae) має: – передню частину (pars anterior), її ще називають передборозенною частиною (pars presulcalis); – задню частину (pars posterior), її ще називають заборозенною частиною (pars postsulcalis). Слизова оболонка нижньої поверхні язика (tunica mucosa faciei inferioris linguae) переходить у слизову дна ротової порожнини (tunica mucosa fundi cavitates oris) у вигляді вуздечки язика (frenulum linguae), з боків від якої є торочкуваті складки (plicae fimbriatae). На нижній поверхні язика (facies inferior linguae) від основи вуздечки язика (basis frenuli linguae) вбік та назад прямує під’язикова складка (plica sublingualis), передній кінець якої містить під’язикове м’ясце (caruncula sublingualis). На під’язиковій складці (plica sublingualis) та під’язиковому м’ясці (caruncula sublingualis) відкриваються протоки піднижньощелепної та під’язикової слинних залоз (glandulae salivariae submandibularis et sublingualis). Слизова оболонка спинки язика (tunica mucosa dorsi linguae) утворює такі види язикових сосочків (papillae linguales): – ниткоподібні сосочки (papillae filiformes) та конічні сосочки (papillae conicae), які містять тільки рецептори загальної чутливості; – грибоподібні сосочки (papillae fungiformes), розміщені переважно в передній частині язика, в них закладені смакові рецептори; – листоподібні сосочки (papillae foliatae), розміщені на краях язика (margines linguae) і мають смакові рецептори; – жолобуваті сосочки (papillae vallatae), або валикоподібні сосочки, розміщені вздовж межової борозни язика (sulcus terminalis linguae) і мають смакові рецептори. М’язи язика (musculi linguae) поділяють на: – скелетні м’язи; – власні м’язи. До скелетних м’язів язика належать: – шило-язиковий м’яз (musculus styloglossus), що: – тягне язик (lingua) дозаду і догори, – при однобічному скороченні тягне язик у свій бік; – під’язиково-язиковий м’яз (musculus hyoglossus), що: – тягне язик (lingua) дозаду і донизу та складається з: – хрящо-язикового м’яза (musculus chondroglossus); – ріжково-язикового м’яза (musculus ceratoglossus); – підборідно-язиковий м’яз (musculus genioglossus), що: – тягне язик (lingua) вперед і донизу; – піднебінно-язиковий м’яз (musculus palatoglossus), він належить до м’язів м’якого піднебіння та зіва (musculi palati mollis et faucium). Його функція: – звужує зів (fauces), піднімаючи корінь язика (radix linguae), опускаючи м’яке піднебіння (palatum molle) та наближаючи дужки (arcus) до серединної лінії (linea mediana). До власних м’язів язика належать: – верхній поздовжній м’яз (musculus longitudinalis superior), що: – вкорочує язик (lingua), – піднімає верхівку язика (apex linguae) вгору, – при однобічному скороченні відводить верхівку язика вбік та догори; – нижній поздовжній м’яз (musculus longitudinalis inferior), що: – вкорочує язик, – опускає його верхівку (apex linguae), – при однобічному скороченні відводить верхівку язика (apex linguae) вбік та донизу; – поперечний м’яз язика (musculus transversus linguae), що: – звужує та видовжує язик, згортає його у трубочку; – вертикальний м’яз язика (musculus verticalis linguae), що: – сплющує і видовжує язик (lingua). Язик (lingua): – бере участь у перемішуванні їжі і пересуванні її із ротової порожнини (cavitas oris) в ротову частину глотки (pars oralis pharyngis); – є периферійним органом смаку; – бере участь в акті ковтання та артикуляції мови. Зуби (dentes) Зуби поділяються на: – молочні зуби (dentes decidui) – тимчасові; – постійні зуби (dentes permanentes). Кожний зуб (dens) має: – корінь зуба (radix dentis); – шийку зуба (cervix dentis); – коронку зуба (corona dentis). Усередині зуба розміщені зубна порожнина (cavitas dentis); пульпова порожнина (cavitas dentis; cavitas pulparis), яка складається з: – коронкової порожнини (cavitas coronae); – каналу кореня зуба (canalis radicis dentis). Зубна порожнина заповнена пульпою зуба (pulpa dentis), що складається із судин, нервів та пухкої волокнистої сполучної тканини (textus connectivus fibrosus laxus). Коронкова порожнина (cavitas coronae) переходить у канал кореня зуба (canalis radicis dentis), який закінчується на верхівці кореня зуба (apex radicis dentis) отвором верхівки кореня зуба (foramen apicis dentis). Через цей отвір у порожнину зуба, що містить пульпу зуба (pulpa dentis), проходять судини і нерви (vasa et nervi). Пульпа зуба (pulpa dentis) складається з: – коронкової пульпи (pulpa coronalis); – кореневої пульпи (pulpa radicularis). Зуб (dens) побудований із дентину (dentinum), який: – у ділянці коронки зуба (corona dentis) вкритий емаллю (enamelum); – у ділянці кореня зуба (radix dentis) – цементом (cementum). Емаль (enamelum) є найтвердішою тканиною людського організму, що при руйнації не відновлюється. Хімічний склад зуба подібний до хімічного складу кістки. Комплекс тканин, який оточує та фіксує зуб (dens) у зубній комірці (alveola dentalis), називається зубним окістям або періодонтом (periodontium). Кожна коронка зуба (corona dentis) має такі поверхні: 1 присінкову поверхню (facies vestibularis), яка у передніх зубів називається губною поверхнею (facies labialis), а у задніх зубів – щічною поверхнею (facies buccalis); 2 язикову поверхню (facies lingualis) – у зубів нижньої щелепи і піднебінну поверхню (facies palatinalis) – у зубів верхньої щелепи. Ці поверхні об’єднуються в оральну поверхню. 3 контактну поверхню (facies approximalis), що має дотикове поле (area contingens). Ця поверхня розміщена з обох боків коронки: – ближча поверхня (facies mesialis); – дальша поверхня (facies distalis); 4 змикальну поверхню (facies occlusalis), або жувальну поверхню (facies masticatoria). Клінічна та анатомічна формули постійних зубів (dentes permanentes) Зуби (dentes), за анатомічною формою, яка залежить від функції, поділяються на: – різці (dentes incisivi), які мають: – один корінь (radix dentis); – долотоподібну форму коронки; – ікла (dentes canini), які мають: – один корінь (radix dentis); – конічну форму коронки. – малі кутні зуби (dentes premolares), які мають: – один корінь (radix dentis), переважно верхній перший малий кутній зуб (dens premolaris primus superior) має роздвоєний корінь; – коронку малих кутніх зубів (corona dentium premolarium), що має з боку змикальної поверхні (facies occlusalis) округлу або овальну форму, і на якій є два вістря (горбки); – великі кутні зуби (dentes molares), які мають: – кубоподібну форму коронки (corona dentis); – на змикальній поверхні великих кутніх зубів (facies occlusalis dentium molarium) є по 3-5 вістря (горбки); – верхні зуби мають три корені; – нижні зуби мають два корені. Різновидом великих кутніх зубів (dentes molares) є третій великий кутній зуб (dens molaris tertius), або запізнілий зуб (dens serotinus). Анатомічні особливості будови постійних зубів Анатомічні особливості будови коронки та кореня зуба дозволяють визначити належність його до верхньої або нижньої щелепи (maxilla seu mandibula) людини, а також до правого або лівого боку зубної дуги (arcus dentalis) за рядом ознак. Ознака положення (відхилення) кореня представлена в тому, що у вестибулярній нормі корінь відхилений дистально від осі зуба (відхилення поздовжньої осі кореня від середньої лінії коронки для різців та ікол – у бічну сторону, а премолярів і молярів – у дистальний бік). Ознака кута коронки. Кут, утворений різальним краєм (margo incisalis) і мезіальною поверхнею коронки зуба, більш гострий, ніж кут, утворений різальним краєм і дистальною поверхнею. Ознака кривини коронки зуба виражена в тому, що присінкова поверхня (facies vestibularis) переходить у мезіальну більш круто, ніж у дистальну. Молочні зуби (dentes decidui) У дитини віком від 6 місяців до 2 років є 20 зубів. Ці зуби називаються молочними (тимчасовими). У тимчасовому прикусі є різці (dentes icisivi), ікло (dens caninus), великі кутні зуби (dentes molares), відсутні малі кутні зуби (dentes premolares). За зовнішньою формою молочні зуби (dentes decidui) майже відповідають постійним зубам (dentes permanentes) і відрізняються від них: – дещо меншими розмірами; – кольором емалі (enamelum), що має блакитно-білий відтінок; – краще виражений перехід коронки зуба (corona dentis) в його корінь (radix dentis); – корені (radices dentium) більше сплющені і тонші; – великі кутні зуби (dentes molares) коротші, вигнуті, мають нерівні контури і розходяться під тупим кутом; – зубна порожнина (cavitas dentis) об’ємніша; – канал кореня зуба (canalis radicis dentis) ширший; – корені молочних зубів (radices dentium deciduorum) коротші за корені відповідних постійних зубів (dentes permanentes); – стінки коронoк зубів (parietes coronarum dentium) і коренів зубів (radicum dentium) більш тонкі; – ширина коронок більш виражена порівняно з їх висотою; – на шийках молочних зубів (cervices dentium deciduorum) добре контурується емалевий валик, який більш чітко виражений на присінковій поверхні (facies vestibularis); – зуби (dentes decidui) займають більш вертикальне положення. У зубному ряді дитини 5 – 6 років утворюються широкі міжзубні проміжки (spatia interdentalia). У цей період відзначається значна cтертість різальних країв (margines incisales), вістрів (cuspides dentium), їх змикальної поверхні (facies occlusales), а також часткове або повне розсмоктування коренів зуба (radices dentium) і, як наслідок, підвищена рухливість їх коронок (coronae dentium). Формули і терміни прорізування зубів Анатомічна формула постійних зубів 2123. Це означає, що на кожній половині коміркових дуг (arcus alveolares) верхньої та нижньої щелеп (maxilla et mandibula) розміщені: – два різці (dentes incisivi); – одне ікло (dens caninus); – два малі кутні зуби (dentes premolares); – три великі кутні зуби (dentes molares). Анатомічна формула молочних зубів 2102 характеризується відсутністю малих кутніх зубів (dentes premolares). На кожній половині коміркових дуг (arcus alveolares) верхньої і нижньої щелеп (maxilla et mandibula) розміщені: – два різці (dentes incisivi); – одне ікло (dens caninus); – два великі кутні зуби (dentes molares). Ротові залози (glandulae oris) поділяються на: – малі слинні залози (glandulae salivariae minores); – великі слинні залози (glandulae salivariae majores). Малі слинні залози (glandulae salivariae minores) розміщені в слизовій оболонці ротової порожнини (tunica mucosa cavitatis oris). Великих слинних залоз (glandulae salivariae majores) є три пари: – привушна залоза (glandula parotidea); – піднижньощелепна залоза (glandula submandibularis); – під’язикова залоза (glandula sublingualis). Привушна залоза (glandula parotidea) розміщена попереду та внизу від вушної раковини (auricula), на бічній поверхні гілки нижньої щелепи (facies lateralis rami mandibulae) та по задньому краю жувального м’яза (margo posterior musculi masseteris): – за будовою – складна альвеолярна залоза; – за характером секрету – серозна. Привушна протока (ductus parotideus), або протока Стенона, – відкривається на слизовій щоки в присінку рота (mucosa buccae vestibuli oris) нарівні другого верхнього великого кутнього зуба (dens molaris superior secundus). Привушна залоза (glandula parotidea) має: – поверхневу частину (pars superficialis); – глибоку частину (pars profunda). Може бути додаткова привушна залоза (glandula parotidea accessoria), яка розміщується на поверхні жувального м’яза (facies musculi masseteris), поряд з привушною протокою (ductus parotideus). Піднижньощелепна залоза (glandula submandibularis) розміщена в піднижньощелепному трикутнику (trigonum submandibulare): за будовою – складна альвеолярно-трубчаста; за характером секрету – змішаного типу. Піднижньощелепна протока (ductus submandibularis), або протока Вартона, – відкривається на під’язиковому м’ясці (caruncula sublingualis). Під’язикова залоза (glandula sublingualis) розміщена у товщі під’язикової складки (plica sublingualis): – за будовою – складна альвеолярно–трубчаста; – за характером секрету – слизового типу. Її велика під’язикова протока (ductus sublingualis major) відкривається на під’язиковому м’ясці (caruncula sublingualis), поряд з піднижньощелепною протокою (ductus submandibularis). Іноді протоки відкриваються разом. Малі під’язикові протоки (ductuli sublinguales minores) відкриваються вздовж під’язикової складки (plica sublingualis) аж до під’язикового м’ясця (caruncula sublingualis). До малих слинних залоз (glandulae salivariae minores) належать: – губні залози (glandulae labiales); – щічні залози (glandulae buccales); – кутні залози (glandulae molares); – піднебінні залози (glandulae palatinae); – язикові залози (glandulae linguales). ГЛОТКА (pharynx) Глотка є трубчастим органом, який простягається від основи черепа (basis cranii) до верхнього рівня VII шийного хребця (vertebra prominens [C VII]). Голотопія глотки: розміщена у передній шийній ділянці (regio cervicalis anterior). Скелетопія глотки: від основи черепа (basis cranii) до рівня VI – VII шийних хребців (vertebrae cervicalis sextae – septimae [VI – VII]). Синтопія глотки: – спереду глотки (pharynx) розміщені носова і ротова порожнини (cavitates nasi et oris) та вхід до гортані (aditus laryngis); – ззаду – шийний відділ хребтового стовпа (pars cervicalis columnae vertebralis) та глибокі м’язи шиї (musculi colli profundi); – з боків – середнє вухо (auris media) та судинно-нервовий пучок шиї. Глотка сполучається з: – носовою порожниною (cavitas nasi) – через парні отвори хоани (choanae); – ротовою порожниною (cavitas oris) – через зів (fauces); – гортанню (larynx) – через вхід до гортані (aditus laryngis); – барабанною порожниною (cavitas tympani) – через глотковий отвір слухової труби (ostium pharyngeum tubae auditivae); – продовжуєься в стравохід (oesophagus). Глотка (pharynx) має: – верхню стінку (склепіння глотки); – передню стінку (де розміщені отвори в ротову, носову порожнини та в гортань); – задню стінку (прилягає до передхребтових м’язів шиї); – бічну (парну) стінку, в якій знаходяться глоткові лімфатичні вузлики (noduli lymphoidei pharyngeales). Порожнина глотки (cavitas pharyngis) поділяється на: – носову частину глотки (pars nasalis pharyngis); – ротову частину глотки (pars oralis pharyngis); – гортанну частину глотки (pars laryngea pharyngis). Носова частина глотки (pars nasalis pharyngis) – чисто дихальна частина, вона через хоани (choanae) сполучається з носовою порожниною (cavitas nasi). На її бічних стінках з обох боків є глоткові отвори слухових труб (ostia pharyngea tubarum auditivarum), які сполучають глотку (pharynx) з барабанною порожниною (cavitas tympani). Кожний отвір оточений: – ззаду і вгорі – трубним валиком (torus tubarius). Між останніми і м’яким піднебінням (palatum molle) розміщене парне скупчення лімфоїдної тканини – трубний мигдалик (tonsilla tubaria). Від трубного валика (torus tubarius) відходять: – трубно-глоткова складка (plica salpingopharyngea); – трубно-піднебінна складка (plica salpingopalatina). Спереду від глоткового отвору слухової труби (ostium pharyngeum tubae auditivae) відходить: – валик підіймача (torus levatorius). Позаду від глоткового отвору слухової труби (ostium pharyngeum tubae auditivae) є глотковий закуток (recessus pharyngeus). У носовій частині глотки (pars nasalis pharyngis) міститься: – піднебінно-глотковий гребінь (crista palatopharyngea). На межі верхньої та задньої стінок глотки (склепіння глотки – fornix pharyngis) розміщений: – непарний глотковий мигдалик (tonsilla pharyngealis), або аденоїдний мигдалик, який має: – ямочки мигдалика (fossulae tonsillae); – крипти мигдалика (cryptae tonsillae). Три мигдалики глотки (глотковий мигдалик – tonsilla pharyngealis, парний трубний мигдалик – tonsilla tubaria) та три мигдалики ділянки зіва (язиковий мигдалик – tosilla lingualis, парний піднебінний мигдалик – tonsilla palatina) утворюють лімфатичне кільце глотки (anulus lymphoideus pharyngis) – кільце Пирогова-Вальдейера. Ротова частина глотки (pars oralis pharyngis) простягається від піднебінної завіски (velum palatinum) до входу в гортань (larynx), тобто на рівні зіва (fauces), що відповідає висоті тіла третього шийного хребця (vertebra cervicalis tertia). Ротова частина глотки (pars oralis pharyngis) за допомогою зіва (fauces) сполучається з власне ротовою порожниною (cavitas oris propria). Між коренем язика (radix linguae) та надгортанником (epiglottis) проходять: – серединна язиково-надгортанна складка (plica glossoepiglottica mediana); – парна бічна язиково-надгортанна складка (plica glossoepiglottica lateralis), між якими розміщена надгортанна долинка (vallecula epiglottica). У ротовій частині глотки (pars oralis pharyngis) перехрещуються травний та дихальний шляхи. При акті ковтання носова частина глотки (pars nasalis pharyngis) відокремлюється від ротової частини глотки (pars oralis pharyngis) піднебінною завіскою (velum palatinum). При акті ковтання гортань (larynx) піднімається догори, а надгортанник (epiglottis) закриває вхід до гортані (aditus laryngis). Тому їжа чи рідина проходить тільки в гортанну частину глотки (pars laryngea pharyngis) і далі – в стравохід (oesophagus), не потрапляючи ні в носову порожнину (cavitas nasi), ні в порожнину гортані (cavitas laryngis). Гортанна частина глотки (pars laryngea pharyngis) починається на рівні входу до гортані (aditus laryngis) і сполучається з порожниною гортані (cavitas laryngis). З боків від входу до гортані (aditus laryngis) гортанна частина глотки (pars laryngea pharyngis) розширюється і утворює парні грушоподібні закутки (recessus piriformes), присередньо від них розміщені складки верхнього гортанного нерва (plicae nervi laryngei superioris), де проходять: – верхня гортанна артерія (arteria laryngea superior); – внутрішня гілка верхнього гортанного нерва (ramus internus nervi laryngei superioris). У місці переходу глотки (pharynx) в стравохід (oesophagus) є глотково-стравохідне звуження (constrictio pharyngooesophagealis). Стінка глотки (paries pharyngis) складається з таких шарів: – слизової оболонки (tunica mucosa); – підслизового прошарку (tela submucosa); – м’язової оболонки (tunica muscularis) – м’язів глотки (musculi pharyngis); – сполучнотканинної оболонки (адвентиції – tunica adventitia). Слизова оболонка (tunica mucosa) розміщена на щільній сполучнотканинній (фіброзній) пластинці, яка замінює підслизову основу (підслизовий прошарок). На рівні носової частини глотки (pars nasalis pharyngis) слизова оболонка (tunica mucosa) вкрита одношаровим багаторядним війковим епітелієм (epithelium ciliatum simplex), а нижче – багатошаровим плоским незроговілим епітелієм (epithelium stratificatum noncornificatum squamosum) відповідно до функції частин глотки (pharynx). Підслизова основа (підслизовий прошарок) носової частини глотки (tela submucosa partis nasalis pharyngis) представлена глотково-основною фасцією (fascia pharyngobasilaris) – фіброзною оболонкою (волокнистою оболонкою), яка зростається із слизовою оболонкою (tunica mucosa), а вгорі прикріплюється до зовнішньої основи черепа (basis cranii externa). Через це слизова носової частини глотки (tunica mucosa partis nasalis pharyngis) малорухлива і не утворює складок. У нижніх відділах глотки підслизова основа представлена пухкою сполучною тканиною, внаслідок чого слизова оболонка утворює поздовжні складки. У підслизовій основі (підслизовому прошарку) глотки (tela submucosa pharyngis) розміщені глоткові залози (glandulae pharyngeales), протоки яких відкриваються на поверхні слизової оболонки. Ззовні – до підслизової основи, або підслизового прошарку (tela submucosa), зверху – до глотково-основної фасції (fascia pharyngobasilaris) прилягають м’язи глотки (musculi pharyngis) та сполучнотканинна оболонка – адвентиція (adventitia). М’язова оболонка (tunica muscularis pharyngis), або м’язи глотки (musculi pharyngis), побудовані із поздовжніх та колових поперечно-посмугованих м’язових волокон (myofibrae transversostriatae) і формують: – м’язи-звужувачі глотки (musculi constrictores pharyngis), що утворюють внутрішній коловий шар (stratum circulare internum); – м’язи-підіймачі глотки (musculi levatores pharyngis), що утворюють зовнішній поздовжній шар (stratum longitudinale externum). До поздовжніх м’язів глотки належать: – шило-глотковий м’яз (musculus stylopharyngeus): піднімає глотку (pharynx) та гортань (larynx) догори; – піднебінно-глотковий м’яз (musculus palatopharyngeus): опускає піднебінну завіску (velum palatinum) і зменшує отвір зіва (fauces); – трубно-глотковий м’яз (musculus salpingopharyngeus): піднімає глотку (pharynx) і запобігає зсуванню вперед хряща слухової труби (cartilago tubae auditivae). До колових м’язів глотки належать: – верхній м’яз-звужувач глотки (musculus constrictor pharyngis superior), який має: – крило-глоткову частину (pars pterygopharyngea); – щічно-глоткову частину (pars buccopharyngea); – щелепно-глоткову частину (pars mylopharyngea); – язиково-глоткову частину (pars glossopharyngea); – середній м’яз-звужувач глотки (musculus constrictor pharyngis medius), який має: – хрящо-глоткову частину (pars chondropharyngea); – ріжково-глоткову частину (pars ceratopharyngea); – нижній м’яз-звужувач глотки (musculus constrictor pharyngis inferior), який має: – щито-глоткову частину (pars thyropharyngea), або щитоглотковий м’яз (musculus thyropharyngeus); – персне-глоткову частину (pars cricopharyngea), або персне-глотковий м’яз (musculus cricopharyngeus). М’язи-звужувачі (musculi constrictores) скорочуються послідовно зверху донизу, активно проштовхуючи їжу до стравоходу (oesophagus). Внаслідок зростання м’язових пучків протилежних м’язів-звужувачів (musculi constrictores) на задній поверхні глотки (facies posterior pharyngis) по серединній лінії (linea mediana) утворюється глотковий шов (raphe pharyngis). Крило-нижньощелепний шов (raphe pterygomandibularis) утворюється вздовж місця з’єднання щічного м’яза (musculus buccinator) з верхнім м’язом-звужувачем глотки (musculus constrictor pharyngis superior) – від крилоподібного відростка (processus pterygoideus) до задньої частини нижньої щелепи (pars posterior mandibulae). Ззовні глотка (pharynx) вкрита тонкою адвентицією (adventitia) – сполучнотканинним шаром, за допомогою якого вона контактує з розміщеними поряд органами. Між адвентицією глотки (adventitia pharyngis) та суміжними органами є навкологлотковий простір (spatium peripharyngeum), що заповнений пухкою волокнистою сполучною тканиною (textus connectivus fibrosus laxus). Цей простір має такі відділи: – заглотковий простір (spatium retropharyngeum), що переходить у верхнє середостіння (mediastinum posterius), або позавісцеральний простір (spatium retroviscerale); – бічноглотковий простір (spatium lateropharyngeum), який ще називається бічним глотковим простором (spatium pharyngeum laterale), або приглотковим простором (spatium parapharyngeum). Функція глотки: – проведення їжі через ротову частину глотки та гортанну частину глотки (pars oralis pharyngis et pars laryngea pharyngis) до стравоходу; – проведення повітря через носову частину глотки та ротову частину глотки (pars nasalis pharyngis et pars oralis pharyngis) до гортані. СТРАВОХІД (oesophagus) Стравохід є трубчастим органом довжиною 25-30 см, що має S-подібну форму і переходить у шлунок (gaster). У стравоході виділяють: – шийну частину (pars cervicalis); – грудну частину (pars thoracica); – черевну частину (pars abdominalis); – іноді виділяють діафрагмову частину (pars diaphragmatica). Стінка стравоходу (paries oesophagi) складається з таких шарів: – слизової оболонки (tunica mucosa); – підслизової основи (tela submucosa); – м’язової оболонки (tunica muscularis); – зовнішньої (сполучнотканинної) оболонки, яку ще називають адвентиційною (adventitia); – серозної оболонки (tunica serosa); – підсерозного прошарку (tela subserosa). Серозна оболонка та підсерозний прошарок є тільки у черевній частині стравоходу (pars abdominalis oesophagi). Слизова оболонка стравоходу (tunica mucosa oesophagi) відносно товста, має добре виражену м’язову пластинку слизової оболонки (lamina muscularis mucosae), яка складається з гладкої м’язової тканини (textus muscularis glaber). Вона вкрита багатошаровим плоским незроговілим епітелієм (epithelium stratificatum noncorniticatum squamosum), а у місці переходу стравоходу (oesophagus) в шлунок (gaster) епітелій є простим (одношаровим) призматичним (epithelium simplex cylindricum). Підслизовий прошарок стравоходу (tela submucosa oesophagi) розвинутий добре, завдяки чому слизова оболонка утворює поздовжні складки (plicae longitudinales). У підслизовій основі (tela submucosa) містяться численні стравохідні залози (glandulae oesophageae). М’язова оболонка стравоходу (tunica muscularis oesophagi) складається з: – внутрішнього колового шару (stratum circulare internum); – зовнішнього поздовжнього шару (stratum longitudinale externum). У верхній третині стравоходу (oesophagus) м’язова оболонка (tunica muscularis) утворена поперечно-смугастими м’язами (musculi transversostriati). У середній частині стравоходу (oesophagus) поперечно-смугасті м’язи (musculi transversostriati) поступово замінюються гладкими м’язами (musculi glabri). У нижній частині стравоходу (oesophagus) є тільки гладкі м’язи. Передня частина м’язових волокон поздовжнього шару поперечно-смугастих м’язів починається: – від пластинки перснеподібного хряща гортані (lamina cartilaginis cricoideae laryngis) перснестравохідним сухожилком (tendo cricooesophageus); – від лівого головного бронха (bronchus principalis sinister) частиною гладких м’язових волокон середньої третини стравоходу (oesophagus), утворюючи бронхо-стравохідний м’яз (musculus bronchooesophageus); – від лівої середостінної частини пристінкової плеври (pars mediastinalis sinistra pleurae parietalis), утворюючи плевро-стравохідний м’яз (musculus pleurooesophageus). Зовнішньою оболонкою стравоходу (tunica adventitia oesophagi) черевної частини стравоходу (pars abdominalis oesophagi) є серозна оболонка (tunica serosa) [очеревина]. Топографія стравоходу: – голотопія стравоходу: – розміщений в ділянці шиї (regio cervicalis); – у грудній порожнині (cavitas thoracis); – у черевній порожнині (cavitas abdominis); – скелетопія: – від рівня VI – VII шийних хребців до рівня XI грудного хребця (ab vertebra cervicali sexta – septima ad vertebram thoracicam undecimam); – синтопія: – шийна частина стравоходу (pars cervicalis oesophagi) розміщена попереду шийного відділу хребтового стовпа (pars cervicalis columnae vertebralis) з прилягаючими передхребтовими м’язами, а спереду від нього проходить трахея (trachea), збоку – судинно-нервовий пучок. Грудна частина стравоходу (pars thoracica oesophagi) розміщена у верхньому та нижньому задньому середостінні (mediastinum superius et inferius); у верхньому середостінні спереду від стравоходу розміщена трахея (trachea), позаду – хребтовий стовп; у нижньому середостінні попереду знаходиться серце, а позаду розміщена низхідна частина аорти (pars descendes aortae). Черевна частина стравоходу (pars abdominalis oesophagi) коротка, розміщена під діафрагмою, прилягає до задньої поверхні лівої частки печінки (lobus hepatis sinister). Стравохід має: – анатомічні звуження (constrictiones anatomicae); – фізіологічні звуження (constrictiones functionales). Анатомічні звуження (constrictiones anatomicae): – глотково-стравохідне звуження (constrictio pharyngooesophagealis) розміщене при переході глотки (pharynx) у стравохід (oesophagus), на рівні VI-VII шийних хребців; – бронхіальне звуження (constrictio bronchialis), яке знаходиться на рівні IV-V грудних хребців, де трахея (trachea) розгалужується на головні бронхи (bronchi principales) і притискає стравохід (oesophagus); – діафрагмове звуження (constrictio phrenica) розміщене на рівні переходу стравоходу (oesophagus) через поперекову частину діафрагми (pars lumbalis diaphragmatis), це рівень ІХ-Х грудних хребців. Фізіологічні звуження (constrictiones functionales): – аортальне звуження (constrictio aortica) розміщене на рівні IV грудного хребця. Це місце, де стравохід (oesophagus) контактує з дугою аорти (arcus aortae); – черевне звуження (constrictio abdominalis), або кардіальне звуження (constrictio cordis), розміщене у місці переходу стравоходу (oesophagus) в кардіальну частину шлунка (pars cardiaca gastris) і знаходиться на рівні XI грудного хребця. Функція стравоходу – проведення їжі. ШЛУНОК (gaster) Шлунок (gaster) є мішкоподібним розширенням травної трубки (canalis alimentarius), що розміщується між стравоходом (oesophagus) і тонкою кишкою (intestinum tenue). У шлунку (gaster) відбувається хімічна переробка їжі завдяки виділенню шлункового соку. Крім того, шлунок (gaster) виконує такі функції: – екскреторну; – ендокринну; – всмоктувальну (воду і розчинені в ній речовини); – знешкоджуючу (соляна кислота та імунна система шлунка знешкоджують більшість шкідливих речовин і мікробів). У стінці шлунка (paries gastris) утворюється також антианемічний фактор. Шлунок має такі частини: – кардію (cardia), або кардіальну частину (pars cardiaca) з кардіальним отвором (ostium cardiacum); – дно шлунка (fundus gastricus), або склепіння шлунка (fornix gastricus); – тіло шлунка (corpus gastricum) з шлунковим каналом (canalis gastricus); – воротарну частину (pars pylorica). Воротарна частина (pars pylorica) має: – воротарну печеру (antrum pyloricum); – воротарний канал (canalis pyloricus); – воротар (pylorus) з воротарним отвором (ostium pyloricum). У шлунку розрізняють: – передню стінку (paries anterior); – задню стінку (paries posterior). Ці стінки, сходячись, утворюють: – малу кривину (curvatura minor), спрямовану вгору і вправо (на ній розміщена кутова вирізка – incisura angularis); – велику кривину (curvatura major), спрямовану донизу і вліво. Топографія шлунка: – голотопія: – розміщений в черевній порожнині (cavitas abdominis); – розміщений у лівій підребровій і власне надчеревній ділянках; – скелетопія: – кардіальний отвір шлунка (ostium cardiacum gastris) розміщений на рівні XI грудного хребця зліва; – воротарний отвір (ostium pyloricum) розміщений на рівні XII грудного – І поперекового хребців справа; – дно шлунка (fundus gastricus) сягає V міжребрового простору (spatium intercostale) по лівій середньоключичній лінії; – синтопія: – до передньої стінки шлунка (paries anterior) вгорі прилягає діафрагма (diaphragma); – до середини передньої стінки шлунка прилягає ліва частка печінки (lobus hepaticus sinister); – задня поверхня шлунка прилягає до: – селезінки (splen); – підшлункової залози (pancreas); – лівої нирки (ren sinister) з наднирковою залозою (glandula suprarenalis); – поперечної ободової кишки (colon transversum). Нижня частина передньої поверхні шлунка вільна і при наповненому шлунка стикається з передньою черевною стінкою. Зовнішня оболонка шлунка – серозна оболонка (tunica serosa) – являє собою нутрощевий листок очеревини (вісцеральний листок). Шлунок вкритий очеревиною з усіх боків (інтраперитонеально). Ця оболонка утворює: – печінково-шлункову зв’язку (ligamentum hepatogastricum); – шлунково-діафрагмову зв’язку (ligamentum gastrophrenicum), яка йде до малої кривини; – шлунково-селезінкову зв’язку (ligamentum gastrolienale); – шлунково-ободовокишкову зв’язку (ligamentum gastrocolicum), яка йде до великої кривини. Під серозною оболонкою знаходиться підсерозний прошарок (tela submucosa), що утворений з пухкої волокнистої сполучної тканини (textus connectivus fibrosus laxus). Середня оболонка шлунка – м’язова оболонка (tunica muscularis) – має: – поздовжній шар (stratum longitudinale); – коловий шар (stratum circulare); – косі волокна (fibrae obliquae). Коловий шар (stratum circulare) найкраще розвинутий у ділянці воротарної частини (pars pylorica), де він утворює воротарний м’яз-замикач (m. sphincter pyloricus). Внутрішня оболонка шлунка – слизова оболонка (tunica mucosa) – вистелена простим (одношаровим) призматичним залозовим епітелієм (epitelium simplex columnare). Завдяки добре розвинутому підслизовому прошарку (tela submucosa) слизова оболонка утворює багато шлункових складок (plicae gastricae), колових і поздовжніх. Між цими складками розміщені шлункові поля (areae gastricae), в глибині яких містяться шлункові ямочки (foveolae gastricae), де відкриваються протоки шлункових залоз (glandulae gastricae). У ділянці малої кривини шлунка (curvatura minor) слизова оболонка утворює, в основному, поздовжні складки (plicae gastricae) у вигляді шлункової доріжки (нім. Magenstrasse) для проходження рідкої їжі. Слизова оболонка (tunica mucosa) при переході шлунка (gaster) в дванадцятипалу кишку (duodenum) утворює воротарну заслінку (valvula pylorica), яка реагує на хімічний вміст шлунка. кишка (intestinum) Вона поділяється на: – тонку кишку (intestinum tenue); – товсту кишку (intestinum crassum). Тонка кишка (intestinum tenue) складається з: – дванадцятипалої кишки (duodenum) – безбрижовий відділ; – порожньої кишки (jejunum); – клубової кишки (ileum). Порожня кишка (jejunum) та клубова кишка (ileum) складають брижовий відділ тонкої кишки. Товста кишка (intestinum crassum) поділяється на: – сліпу кишку (caecum); – ободову кишку (colon), що складається з таких частин: – висхідної ободової кишки (colon ascendens); – поперечної ободової кишки (colon transversum); – низхідної ободової кишки (colon descendens); – сигмоподібної ободової кишки (colon sigmoideum); – пряму кишку (rectum) з відхідниковим каналом (canalis analis) та відхідником (anus). Тонка кишка (intestinum tenue; enteron) Топографія: – голотопія – тонка кишка лежить у черевній порожнині та займає надчерев’я (epigastrium), пупкову ділянку (regio umbilicalis) і частково підчерев’я (hypogastrium); – скелетопія – починається на рівні тіл XII грудного – I поперекового хребців і закінчується в ділянці правої клубової ямки; – синтопія – навколо петель тонкої кишки лежить товста кишка (intestinum crassum), дванадцятипала кишка (duodenum) охоплює голівку підшлункової залози (caput pancreatis), стикається з ворітною печінковою веною (vena portae hepatis), спільною жовчною протокою (ductus choledochus), печінкою (hepar) та правою ниркою (ren dexter). Функція тонкої кишки: – це місце, де завершуються процеси травлення їжі, тобто розщеплення білків, жирів та вуглеводів до простих сполук під дією травних ферментів, що виробляються підшлунковою залозою та спеціалізованими клітинами слизової оболонки тонкої кишки; жовч емульгує жири; – тут відбувається всмоктування поживних та інших речовин, зокрема токсинів; – евакуаторна, тобто проштовхує продукти травлення у товсту кишку. Дванадцятипала кишка (duodenum) Вона має вигляд підкови, розміщена у пупковій ділянці та поділяється на: – верхню частину (pars superior), яка починається ампулою – (ampulla), або цибулиною (bulbus) на рівні XII грудного – І поперекового хребців; – низхідну частину (pars descendens) на рівні І-ІІІ поперекових хребців; – горизонтальну частину (pars horizontalis) на рівні III поперекового хребця; – висхідну частину (pars ascendens) на рівні ІІІ-ІІ поперекових хребців. При переході верхньої частини (pars superior) в низхідну (pars inferior) утворюється верхній згин дванадцятипалої кишки (flexura duodeni superior). При переході низхідної частини (pars descendens) в горизонтальну частину (pars horizontalis) утворюється нижній згин дванадцятипалої кишки (flexura duodeni inferior). При переході дванадцятипалої кишки (duodenum) в порожню кишку (jejunum) утворюється дванадцятипало-порожньокишковий згин (flexura duodenojejunalis), який фіксується м’язом-підвішувачем дванадцятипалої кишки (musculus suspensorius duodeni) до лівої половини II поперекового хребця. Дванадцятипала кишка (duodenum) прилягає: – вгорі – до квадратної частки печінки (lobus quadratus hepatis); – унизу – до правої нирки (ren dexter) з наднирковою залозою (glandula suprarenalis) і своєю увігнутою поверхнею оточує головку підшлункової залози (caput pancreatis). Дванадцятипала кишка (duodenum) вкрита очеревиною (peritoneum) спереду, тобто з одного боку (екстраперитонеально). Лише на самому початку – біля воротарної частини шлунка (pars pylorica gastris) і в самому кінці – в ділянці дванадцятипало-порожньокишкового згину (flexura duodenojejunalis) – дванадцятипала кишка вкрита очеревиною з усіх боків. Від печінки (hepar) до кишки йде печінково-дванадцятипалокишкова зв’язка (ligamentum hepatoduodenale). Стінка дванадцятипалої кишки (paries duodeni) має три оболонки: – зовнішню оболонку; адвентиційну оболонку (tunica adventitia; tunica fibrosa), а спереду – серозну (tunica serosa); – середню оболонку, або м’язову (tunica muscularis), яка складається із: – зовнішнього поздовжнього шару (stratum longitudinale); – внутрішнього колового шару (stratum circulare); – внутрішню оболонку, або слизову оболонку (tunica mucosa), з добре розвинутим підслизовим прошарком (tela submucosa), внаслідок чого на слизовій оболонці утворюються численні колові складки (plicae circulares). На присередній стінці низхідної частини дванадцятипалої кишки (paries medialis partis descendentis duodeni) слизова оболонка (tunica mucosa) містить: – поздовжню складку дванадцятипалої кишки (plica longitudinalis duodeni), яка має: – великий сосочок дванадцятипалої кишки (papilla duodeni major), котрий розміщений у кінці складки і на якому відкривається печінково-підшлункова ампула (ampulla hepatopancreatica), що утворилася внаслідок злиття: – спільної жовчної протоки (ductus choledochus); – протоки підшлункової залози (ductus pancreaticus); – малий сосочок дванадцятипалої кишки (papilla duodeni minor), розміщений дещо вище великого сосочка на поздовжній складці, є непостійним і на ньому відкривається: – додаткова протока підшлункової залози (ductus pancreaticus accessorius). Порожня кишка (jejunum) За довжиною вона становить 2/5 від тонкої кишки (intestinum tenue), а стінка її має типову для кишки будову: – серозна оболонка (tunica serosa) із підсерозним прошарком (tela subserosa); – м’язова оболонка (tunica muscularis), яка утворена: – зовнішнім поздовжнім шаром (stratum longitudinale externum); – внутрішнім коловим шаром (stratum circulare internum); – слизова оболонка (tunica mucosa), яка утворює численні колові складки (plicae circulares) завдяки добре розвинутому підслизовому прошарку (tela submucosa). Слизова оболонка має специфічні вирости – кишкові ворсинки (villi intestinales), через які проходить всмоктування поживних та інших речовин. Лімфоїдний апарат слизової оболонки порожньої кишки представлений поодинокими лімфатичними вузликами (noduli lymphoidei solitarii). Клубова кишка (ileum) Вона займає 3/5 довжини брижового відділу тонкої кишки (intenstinum tenue) і за будовою подібна до порожньої кишки (jejunum). Лімфоїдний апарат слизової оболонки клубової кишки (tunica mucosa ilei) представлений скупченими лімфатичними вузликами (noduli lymphoidei aggregati), які називаються Пейєровими бляшками. Порожня та клубова кишки (jejunum et ileum) вкриті очеревиною з усіх боків (інтраперитонеально) і мають брижу тонкої кишки (mesenterium) – дуплікатуру очеревини (peritoneum), в якій містяться жирова клітковина та лімфатичні вузли, а також проходять судини і нерви, що живлять тонку кишку (intenstinum tenue). Тонка кишка (intenstinum tenue) займає майже увесь нижній поверх черевної порожнини (cavitas abdominis). Товста кишка (intestinum crassum) Товста кишка (intestinum crassum) у вигляді рамки оточує нижній поверх черевної порожнини. Вона має такі ознаки, за якими її можна відрізнити від тонкої кишки (intenstinum tenue): – стрічки ободової кишки (taeniae coli), які утворені зовнішнім поздовжнім шаром м’язової оболонки кишки (stratum longitudinale externum tunicae muscularis coli). Їх є три: – вільна стрічка (taenia libera); – чепцева стрічка (taenia omentalis); – брижовоободовокишкова стрічка (taenia mesocolica); – випини ободової кишки (haustra coli), які утворюються внаслідок того, що поздовжні м’язові стрічки ободової кишки (taeniae coli) коротші за довжину кишки; – чепцеві привіски (appendices omentales), або жирові привіски ободової кишки (appendices adiposae coli). Крім того, слизова оболонка товстої кишки (tunica mucosa intestini crassi) має півмісяцеві складки ободової кишки (plicae semilunares coli) і не має ворсинок (villi). Товста кишка (intestinum crassum) має такі відділи: – сліпу кишку (caecum); – ободову кишку (colon), яка складається з: – висхідної ободової кишки (colon ascendens); – поперечної ободової кишки (colon transversum); – низхідної ободової кишки (colon descendens); – сигмоподібної ободової кишки (colon sigmoideum); – пряму кишку (rectum); – відхідниковий канал (canalis analis). Сліпа кишка (caecum) – розміщена у правій клубовій ямці (fossa iliaca dextra), оточена очеревиною (peritoneum) з усіх боків (інтраперитонеально), але не має власної брижі. У місці сходження стрічок (taeniae coli) на сліпій кишці (caecum) розміщений червоподібний відросток (appendix vermiformis), який вкритий очеревиною (peritoneum) з усіх боків (інтраперитонеально) і має брижу червоподібного відростка (mesoappendix). Через отвір червоподібного відростка (ostium appendicis vermiformis) він сполучається з порожниною сліпої кишки (cavum caeci). Червоподібний відросток (appendix vermiformis) є вторинним лімфоїдним органом (organon lymphoideum secundarium), у своїй стінці містить скупчені лімфатичні вузлики (noduli lymphoidei aggregati). При переході клубової кишки у сліпу є клубовий отвір (ostium ileale), який знаходиться між верхівками клубових сосочків (papillae ileales) і має вигляд горизонтальної щілини. Ця щілина обмежена: – зверху – клубово-ободовокишковою губою (labrum ileocolicum), або верхньою губою (labrum superius); – знизу – клубово-сліпокишковою губою (labrum ileocaecale), або нижньою губою (labrum inferius). Основу губ утворює коловий шар м’язової оболонки клубової кишки (stratum circulare tunicae muscularis ilei). У місцях з’єднання верхньої і нижньої губ (labrum superius et inferius) – спереду і ззаду – є парна вуздечка клубового отвору (frenulum ostii ilealis). Губи та вуздечки утворюють клубово-сліпокишковий клапан (valva iliocaecalis), що закриває клубовий отвір (ostium ileale) і замикає вихід з тонкої кишки, запобігаючи надходженню вмісту із товстої кишки до тонкої. Нижче клубового отвору (ostium ileale) на внутрішній поверхні задньоприсередньої стінки сліпої кишки (caecum) розміщений отвір червоподібного відростка (ostium appendicis vermiformis). Висхідна ободова кишка (colon ascendens) розміщена вертикально в правій бічній черевній ділянці і оточена очеревиною з трьох боків (мезоперитонеально), брижі не має. При її переході у поперечну ободову кишку (colon transversum) утворюється правий згин ободової кишки (flexura coli dextra), який прилягає до печінки (hepar) і тому називається печінковим згином ободової кишки (flexura coli hepatica). Поперечна ободова кишка (colon transversum) перетинає черевну порожнину (cavitas abdominis) справа наліво. вкрита очеревиною (peritoneum) з усіх боків (інтраперитонеально), дуже рухлива завдяки довгій брижі поперечної ободової кишки (mesocolon transversum). На місці переходу її в низхідну ободову кишку (colon descendens) утворюється лівий згин ободової кишки (flexura coli sinistra), який прилягає до селезінки (splen) і називається селезінковим згином ободової кишки (flexura coli splenica). Низхідна ободова кишка (colon descendens) розміщена майже вертикально в лівій бічній черевній ділянці, вкрита очеревиною (peritoneum) з трьох боків (мезоперитонеально). Сигмоподібна ободова кишка (colon sigmoideum) розміщена в лівій клубовій ямці (fossa iliaca sinistra), покрита очеревиною (peritoneum) з усіх боків (інтраперитонеально) і має довгу брижу сигмоподібної ободової кишки (mesocolon sigmoideum). Пряма кишка (rectum) відрізняється від усіх інших відділів товстої кишки відсутністю специфічних ознак і є кінцевим відділом товстої кишки (intestinum crassum), який розміщений між сигмоподібною ободовою кишкою (colon sigmoideum) та відхідниковим каналом (canalis analis). Вона утворює такі згини: 1 Верхній – крижовий згин (flexura sacralis), який відповідає увігнутості крижової кістки (os sacrum). 2 Нижній – відхідниково-прямокишковий згин (flexura anorectalis), або промежинний згин (flexura perinealis), що розміщений в ділянці переходу прямої кишки (rectum) у відхідниковий канал (canalis analis) вище місця проходження кишки через тазову діафрагму промежини. Ці два згини розміщені у стріловій площині. 3 Бічний згин (flexura lateralis), який складається з: – бічного верхньоправого згину (flexura superodextra lateralis), або бічного верхнього згину (flexura superior lateralis); – бічного лівопроміжного згину (flexura intermediosinistra lateralis), або бічного проміжного згину (flexura intermedia lateralis); – бічного нижньоправого згину (flexura inferodextra lateralis), або бічного нижнього згину (flexura inferior lateralis). Найширша частина прямої кишки (rectum), що розміщена над відхідниковим каналом (canalis analis), називається ампулою прямої кишки (ampulla recti). Стінка прямої кишки має такі оболонки: – зовнішню оболонку, яка є адвентиційною оболонкою (tunica adventitia); – середню оболонку, яка є м’язовою оболонкою (tunica muscularis), яка має: – зовнішній поздовжній шар гладких м’язових волокон (stratum longitudinale externum fibrarum muscularium glabrarum); – внутрішній циркулярний (коловий) шар (stratum circulare internum); – внутрішню оболонку, яка є слизовою оболонкою (tunica mucosa) і завдяки підслизовій основі утворює поперечні складки прямої кишки (plicae transversae recti) в ампулі прямої кишки (ampulla recti), яких є три: – верхня складка (plica superior); – середня складка (plica media); – нижня складка (plica inferior), вона має складки гвинтоподібного напрямку. Пряма кишка (rectum) вкрита очеревиною особливо: – верхня третина вкрита з усіх боків (інтраперитонеально); – середня третина вкрита з трьох боків (мезоперитонеально); – нижня третина вкрита з одного боку (екстраперитонеально). Відхідниковий канал (canalis analis) є продовженням прямої кишки та кінцевим відділом травного тракту і закінчується відхідником (anus). Під шкірою (cutis) відхідникового каналу (canalis analis) розміщений зовнішній м’яз-замикач відхідника (m. sphincter ani externus), який утворений поперечно-смугастими циркулярними м’язовими волокнами (myofibrae transversostriatae). Цей м’яз належить до м’язів промежини (perineum) і є свідомим м’язом, вольовим. Глибше міститься внутрішній м’яз-замикач відхідника (m. sphincter ani internus), який є потовщенням колового шару м’язової оболонки відхідникового каналу (stratum circulare tunicae muscularis canalis analis), утворений з гладких м’язових волокон і є несвідомим (невольовим) м’язом. Слизова оболонка відхідникового каналу (tunica mucosa canalis analis) утворює 8-10 постійних поздовжніх складок – відхідникових стовпів (columnae anales), між якими знаходяться відхідникові пазухи (sinus anales). Вони оточені знизу відхідниковими заслінками (valvulae anales). У підслизовому прошарку (tela submucosa) в ділянці нижньої частини відхідникових стовпів (columnae anales) міститься добре розвинуте прямокишкове венозне сплетення (plexus venosus rectalis), і ця ділянка називається гемороїдальною зоною (zona haemorroidalis). ПЕЧІНКА (hepar) Печінка є найбільшою травною залозою, що бере участь в обміні речовин. Топографія. Печінка займає: – праве підребер’я (hypochondrium dextrum); – частину надчеревної ділянки (regio epigastrica); – частково ліве підребер’я (hypochondrium sinistrum). Верхня межа печінки (hepar). Найвища точка печінки відповідає висоті стояння діафрагми (diaphragma): справа вона вища, ніж зліва, і знаходиться на рівні правого IV міжребрового простору (spatium intercostale IV) по середньоключичній лінії (linea medioclavicularis). Далі ця межа круто опускається праворуч до X міжребрового простору (spatium intercostale X) на середній пахвовій лінії (linea axillaris media), а ліворуч йде до лівого V міжребрового простору (spatium intercostale sinister V) на пригруднинній лінії (linea parasternalis). Нижня межа печінки починається в Х міжребровому просторі (spatium intercostale X) по правій середній пахвовій лінії (linea axillaris media dextra) і прямує ліворуч вздовж краю правої ребрової дуги (arcus costalis dexter), перетинаючи справа IX ребровий хрящ (cartilago costalis IX). Далі ця межа йде в надчеревній ділянці (regio epigastrica) на 1,5 см нижче мечоподібного відростка (processus xiphoideus), перетинає зліва VII ребровий хрящ (cartilago costalis VII) і досягає V лівого міжребрового простору (spatium intercostale sinistrum V) на пригруднинній лінії (linea parasternalis), що відповідає точці перетину проекції верхньої та нижньої меж печінки (hepar). Отже, тільки невелика ділянка поверхні печінки (facies hepatis) прилягає в надчеревній ділянці (regio epigastrica) безпосередньо до передньої стінки черевної порожнини (paries anterior cavitatis abdominis), де можна промацати нижній край печінки (margo inferior hepatis), якщо не напружені м’язи живота (musculi abdominis). Печінка (hepar) має: – діафрагмову поверхню (facies diaphragmatica), або передньо-верхню; – нутрощеву поверхню (facies visceralis), або нижню. До нутрощевої поверхні (facies visceralis) прилягають органи, які утворюють на печінці відповідні втиснення: – ниркове втиснення (impressio renalis); – надниркове втиснення (impressio suprarenalis); – шлункове втиснення (impressio gastrica); – дванадцятипалокишкове втиснення (impressio duodenalis); – стравохідне втиснення (impressio oesophagealis); – ободовокишкове втиснення (impressio colica). На діафрагмовій поверхні (facies diaphragmatica) лівої частки печінки (lobus hepatis sinister) знаходиться серцеве втиснення (impressio cardiaca), що утворилося внаслідок прилягання серця (cor) до діафрагми (diaphragma), а через неї до печінки (hepar). Печінка вкрита очеревиною (peritoneum) з усіх боків (інтраперитонеально) за винятком: – голого поля (area nuda), яке знаходиться у задній частині діафрагмової поверхні (pars posterior faciei diaphragmaticae); – ямки жовчного міхура (fossa vesicae biliaris; fossa vesicae felleae), розміщеної на нутрощевій поверхні печінки (facies visceralis hepatis); – воріт печінки (porta hepatis). Серпоподібна зв’язка (lig. falciforme) – це дуплікатура очеревини (peritoneum), що переходить у стріловій площині (planum sagittale) з діафрагми (diaphragma) на печінку (hepar) і розділяє діафрагмову поверхню печінки (facies diaphragmatica hepatis) на: – більшу праву частку печінки (lobus hepatis dexter); – меншу ліву частку печінки (lobus hepatis sinister). Дозаду листки серпоподібної зв’язки (lig. falciforme) розходяться і продовжуються у вінцеву зв’язку (lig. coronarium), яка розміщена в лобовій площині (planum frontale), обмежовуючи голе поле, і продовжується вниз до нирки, утворюючи печінково-ниркову зв’язку (lig. hepatorenale). Вінцева зв’язка (lig. coronarium) по краях (справа і зліва) потовщується, формуючи: – праву трикутну зв’язку (lig. triangulare dextrum); – ліву трикутну зв’язку (lig. triangulare sinistrum). На нутрощевій поверхні печінки є такі утвори: – права стрілова борозна (sulcus sagittalis dexter); – ліва стрілова борозна (sulcus sagittalis sinister), які з’єднуються посередині поперечною борозною (sulcus transversus), що називається воротами печінки (porta hepatis). Ліва стрілова борозна (sulcus sagittalis sinister) спереду представлена щілиною круглої зв’язки (fissura ligamenti teretis), де проходить пупкова вена (vena umbilicalis) у плода (fetus). У дорослого пупкова вена (vena umbilicalis) заростає і утворює круглу зв’язку печінки (lig. teres hepatis). Задня частина лівої стрілової борозни (pars posterior sulci sagittalis sinistri) утворена щілиною венозної зв’язки (fissura ligamenti venosi), де міститься заросла венозна протока (Аранція) – венозна зв’язка (lig. venosum). Права стрілова борозна (sulcus sagittalis dexter): – спереду утворена ямкою жовчного міхура (fossa vesicae felleae, s. biliaris), де розміщений жовчний міхур (vesica biliaris); – ззаду утворена борозною порожнистої вени (sulcus venae cavae), де проходить нижня порожниста вена (v. cava inferior). У ворота печінки (porta hepatis) входять: – ворітна печінкова вена (vena portae hepatis); – власна печінкова артерія (a. hepatica propria) і нерви (nervi). Із воріт печінки (porta hepatis) виходять: – загальна печінкова протока (ductus hepaticus communis); – лімфатичні судини (vasa lymphatica). Стрілові та поперечна борозни (sulci sagittales et transversalis) відмежовують у правій частці печінки (lobus hepatis dexter): – квадратну частку (lobus quadratus), яка розміщена попереду (вентрально); – хвостату частку (lobus caudatus), яка розміщена позаду (дорсально). Отже, у печінки виділяють традиційні праву, ліву, хвостату і квадратну частки. Вони виділені за зовнішніми ознаками, а не за функціональною сутністю й описувалися по-різному в різних країнах. За новою анатомічною номенклатурою поділ печінки ґрунтується на розгалуженні ворітної печінкової вени (vena portae hepatis), печінкових артерій (aa. hepaticae) і печінкових проток (ductus hepatici). Ці частки печінки розвиваються окремо і хірургічно їх можна розділити. Виділяють таку сегментацію печінки (segmentatio hepatis): частки (lobi), частини (partes), відділи (divisiones) та сегменти (segmenta), а саме: – ліву частину печінки (pars hepatis sinistra), що має: – лівий бічний відділ (divisio lateralis sinistra), який поділяється на: – лівий бічний задній сегмент; сегмент II (segmentum posterius laterale sinistrum; Segmentum II); – лівий бічний передній сегмент; сегмент III (segmentum anterius laterale sinistrum; Segmentum III); – лівий присередній відділ (divisio medialis sinistra) поділяється на: – лівий присередній сегмент; сегмент IV (segmentum mediale sinistrum; Segmentum IV); – задню частину печінки; хвостату частку (pars posterior hepatis; Lobus caudatus), що поділяється на: – задній сегмент; хвостату частку; сегмент I (segmentum posterius; Lobus caudatus; Segmentum I); – праву частину печінки (pars hepatis dextra), що має: – правий присередній відділ (divisio medialis dextra), який поділяється на: – правий присередній передній сегмент; сегмент V (segmentum anterius mediale dextrum; Segmentum V); – правий присередній задній сегмент; сегмент VIII (segmentum posterius mediale dextrum; Segmentum VIII); – правий бічний відділ (divisio lateralis dextra), що поділяється на: – правий бічний передній сегмент; сегмент VI (segmentum anterius laterale dextrum; Segmentum VI); – правий бічний задній сегмент; сегмент VII (segmentum posterius laterale dextrum; Segmentum VII). Печінка (hepar) вкрита волокнистою (фіброзною) оболонкою (capsula fibrosa) – Гліссоновою капсулою. Прошарки сполучної тканини розділяють паренхіму печінки (parenchima hepatis) на класичні часточки (lobuli). Усередині прошарків між часточками печінки (lobuli hepatis) проходять: – гілки ворітної печінкової вени (rami venae portae hepatis) – міжчасточкові вени (aa.interlobulares); – гілки печінкової артерії (rami arteriae hepaticae) – міжчасточкові артерії (aa. interlobulares); – гілки жовчної протоки (rami ductus biliferі) – міжчасточкові протоки (ductuli interlobulares), які формують печінкову тріаду, до якої долучаються сплетення лімфатичних судин, що формуються з лімфатичних капілярів інтерлобулярної сполучної тканини. Від печінки відтікає близько половини усієї лімфи тіла. На відміну від усіх інших органів печінка (hepar) отримує: – артеріальну кров із власної печінкової артерії (a. hepatica propria); – венозну кров з ворітної печінкової вени (vena portae hepatis). У печінковій часточці (lobulus hepatis) кров проходить через синусоїдні судини (vasa sinusoidea) до центру часточки і є мішаною. Увійшовши у ворота печінки (porta hepatis), ворітна печінкова вена (vena portae hepatis) та власна печінкова артерія (a. hepatica propria) розгалужуються на часткові, сегментарні, міжчасточкові та навколочасточкові вени й артерії (arteriae et venae lobales, segmentales, lobulares), які йдуть разом із жовчовивідними міжчасточковими проточками (ductus biliferi interlobulares). Останні об’єднують жовчні проточки (ductuli biliferi), що розміщені між рядами гепатоцитів. Від навколоміжчасточкових артерій і вен всередину часточок відходять вхідні артеріоли і венули, які на периферії часточок зливаються, утворюючи синусоїдні капіляри діаметром до 30 мкм, що проходять між печінковими пластинками, по яких тече мішана кров до центральних вен (vv.centrales). Вийшовши із часточки, центральні вени впадають у збірні або підчасточкові вени, від яких починається система печінкових вен. Останні збираються в 3-4 печінкові вени (vv. hepaticae) і впадають у нижню порожнисту вену (vena cava inferior) біля місця її прилягання до печінки. Сукупність синусоїдних капілярів між двома системами вен ворітної печінкової вени (vena portae hepatis) і печінкових вен (venae hepaticae), що є притоками нижньої порожнистої вени (vena cava inferior), – називається дивовижною венозною сіткою печінки (rete mirabile venosum hepatis). Кров, яка притікає в нижню порожнисту вену (vena cava inferior) по печінковиx венаx (vv. hepatis), проходить на своєму шляху через дві капілярні сітки (retia capillaria) – капілярні судини (vasa capillaria): – одна з них розміщена в стінці травної трубки, де беруть початок притоки ворітної печінкової вени (vena portae hepatis); – друга знаходиться в паренхімi печінки (parenchyma hepatis), яка представлена синусоїдними капілярами часточок печінки (vasa capillaria lobulorum hepatis). Жовчний міхур (vesica biliaris; vesica fellea) Жовчний міхур є резервуаром для зберігання жовчі і має: – дно жовчного міхура (fundus vesicae biliaris; fundus vesicae felleae); – тіло жовчного міхура (corpus vesicae biliaris; corpus vesicae felleae); – лійку жовчного міхура (infundibulum vesicae biliaris; infundibulum vesicae felleae); – шийку жовчного міхура (collum vesicae biliaris; collum vesicae felleae), яка переходить у міхурову протоку (ductus cysticus), що має спіральну складку (plica spiralis). Жовчний міхур (vesica biliaris; vesica fellea) розміщений в ямці жовчного міхура і вкритий очеревиною переважно з трьох боків (мезоперитонеально). Дно жовчного міхура (fundus vesicae biliaris) трохи виступає з-під нижнього (переднього) краю печінки (margo inferior hepatis) біля місця з’єднання між собою VIII і IX ребрових хрящів (cartilagines costales VIII et IX), у цьому місці його інколи можна промацати. Жовчовивідні протоки Жовч (bilis; chole) є емульгатором жирів, виробляється печінковими клітинами, звідки підходить у жовчні (капіляри) проточки (ductuli biliferi). Останні, прямуючи до периферії, переходять у жовчовивідні міжчасточкові проточки (ductuli biliferi interlobulares). Ці проточки поступово зливаються між собою і утворюють: – праву печінкову протоку (ductus hepaticus dexter); – ліву печінкову протоку (ductus hepaticus sinister) – від правої і лівої часток печінки (lobi hepatis dexter et sinister), які у воротах печінки (porta hepatis) зливаються і утворюють загальну печінкову протоку (ductus hepaticus communis). Загальна печінкова протока (ductus hepaticus communis), проходячи у товщі печінково-дванадцятипалокишкової зв’язки (lig. hepatoduodenale), зливається з міхуровою протокою (ductus cysticus) і утворює спільну жовчну протоку (ductus choledochus). Спільна жовчна протока (ductus choledochus) зливається із протокою підшлункової залози (ductus pancreaticus) і утворює печінково-підшлункову ампулу (ampulla hepatopancreatica), яка відкривається на великому сосочку дванадцятипалої кишки (papilla duodeni major). У товщі печінково-підшлункової ампули (ampulla hepatopancreatica) розміщений м’яз-замикач ампули (m. sphincter ampullae), який регулює надходження жовчі та підшлункового соку в дванадцятипалу кишку (duodenum). Аналогічні м’язи-замикачі (mm. sphincteres) є у дистальних відділах спільної жовчної протоки (ductus choledochus) і протоці підшлункової залози. ПІДШЛУНКОВА ЗАЛОЗА (pancreas) Це друга за величиною залоза травної системи. За функцією – змішана залоза: має екзокринну та ендокринну частини, тобто є залозою зовнішньої та внутрішньої секреції. Топографія: – розміщена в надчеревній ділянці (regio epigastrica), частково у лівому підребер’ї (hypochondrium sinistrum) на рівні І-II поперекових хребців (vertebrae lumbales) і має видовжену трикутну форму; – голівка підшлункової залози (caput pancreatis) оточена дванадцятипалою кишкою (duodenum); – до передньонижньої поверхні тіла підшлункової залози (facies anteroinferior corporis pancreatis) дещо справа прилягає права нирка (ren dexter) з наднирковою залозою (glandula suprarenalis); – до передньоверхньої поверхні тіла підшлункової залози (facies anterosuperior corporis pancreatis) прилягає шлунок (gaster); – до задньої поверхні тіла підшлункової залози (facies posterior corporis pancreatis) прилягають: нижня порожниста вена (v. cava inferior), черевна частина аорти (pars abdominalis aortae) і нервове черевне сплетення (plexus coeliacus) автономної частини периферійної нервової системи (pars autonomica systematis nervosi peripherici). – хвіст підшлункової залози (cauda pancreatis) торкається селезінкових воріт (hilum splenicum). Підшлункова залоза (pancreas) вкрита очеревиною (peritoneum) тільки спереду (екстраперитонеально). Екзокринна частина підшлункової залози, яка виробляє підшлунковий сік, є складною альвеолярно-трубчастою залозою, поділеною на часточки перегородками, що відходять від капсули. Підшлунковий сік, у складі якого є протеолітичні, мікомітичні та аміколітичні ферменти, потрапляє у низхідну частину дванадцятипалої кишки (pars descendens duodeni) через протоку підшлункової залози (ductus pancreaticus). Підшлункова залоза (pancreas) може мати ще й додаткову протоку підшлункової залози (ductus pancreaticus accessorius), яка відкривається на малому сосочку дванадцятипалої кишки (papilla duodeni minor). Крім м’яза-замикача ампули (m. sphincter ampullae), протока підшлункової залози (ductus pancreaticus) має свій власний м’яз-замикач протоки підшлункової залози (m. sphincter ductus pancreatici). Ендокринна частина підшлункової залози утворена підшлунковими острівцями (insulae pancreaticae) – острівцями Лангерганса, що розміщені переважно у хвості підшлункової залози (cauda pancreatis) і виробляють гормони, що надходять безпосередньо у кров і регулюють вуглеводний обмін в організмі: – інсулін; – глюкагон; – соматостатин. СЕЛЕЗІНКА (splen; lien) Селезінка належить до вторинних лімфатичних органів (organa lymphoidea secundaria), що контролює імунний статус крові (забезпечує розвиток, активацію лімфоцитів та перетворення їх у клітини-продуценти антитіл або у клітини, що беруть участь в реакції клітинного імунітету). Селезінка (splen; lien) є “великим лімфатичним вузлом”, розміщеним на шляху току крові і не належить до травної системи (systema digestorium), а відноситься до лімфатичної системи (systema lymphoideum). Ми розглядаємо її в цьому розділі тому, що вона знаходиться в черевній порожнині (cavitas abdominis) і топографічно належить до органів черевної порожнини. У селезінці кров звільняється від мікроорганізмів та сторонніх часток, тут руйнуються змінені та старі еритроцити (“кладовище” еритроцитів), а також депонується кров. Селезінка (splen) розміщена в лівому підребер’ї (hypochondrium sinistrum) на рівні ІХ-ХІ ребер. Вона має: – діафрагмову поверхню (facies diaphragmatica) – верхню поверхню; – нутрощеву поверхню (facies visceralis) – нижню поверхню. До нутрощевої поверхнi (facies visceralis) прилягають: – шлунок (gaster), утворюючи шлункову поверхню (facies gastrica); – ліва нирка (ren sinister) з наднирковою залозою (glandula suprarenalis), утворюючи ниркову поверхню (facies renalis); – лівий згин ободової кишки (flexura coli sinistra), утворюючи ободовокишкову поверхню (facies colica); – хвіст підшлункової залози (cauda pancreatis), утворюючи підшлунковозалозову поверхню (facies pancreatica). Місце на нутрощевій поверхні (facies visceralis), де в селезінку (splen) входять судини та нерви, називається селезінковими воротами (hilum splenicum). Селезінка (splen) оточена очеревиною (peritoneum) з усіх боків (лежить інтраперитонеально), тобто має серозну оболонку. Селезінка (splen) має: – нижній край (margo inferior); – верхній край (margo superior); – передній кінець (extremitas anterior); – задній кінець (extremitas posterior). Селезінка (splen) оточена сполучнотканинною капсулою, або волокнистою оболонкою – tunica fibrosa), яка втискається всередину паренхіми селезінки, утворюючи селезінкові перекладки (trabeculae splenicae). Паренхіма складається із селезінкової пульпи (pulpa splenica), яка має: – білу пульпу (pulpa alba), лімфоїдні структури якої виконують функцію вторинного лімфатичного органа; – червону пульпу (pulpa rubra). Функція селезінки: – у білій пульпі (pulpa alba) відбуваються процеси розмноження та антигенозалежна диференціація субпопуляцій лімфоцитів; – у червоній пульпі (pulpa rubra) здійснюється елімінація еритроцитів і тромбоцитів, що завершили свій життєвий цикл; – депо крові та заліза; – виробляє біологічно активні речовини: спленін, фактор пригнічення еритропоезу тощо; – в ембріональному періоді є кровотворним органом. Будова селезінки (splen) детально описана в курсі гістології в розділі “Органи кровотворення та імунного захисту”. ОЧЕРЕВИНА (peritoneum) Це серозна оболонка (tunica serosa), яка вкриває стінки черевної порожнини (parietes cavitatis abdomonis) та органи, що розміщені в ній, тому вона поділяється відповідно на: – пристінкову очеревину (peritoneum parietale); – нутрощеву очеревину (peritoneum vіscerale). Перехід пристінкової очеревини (peritoneum parietale) у нутрощеву очеревину (peritoneum vascerale) здійснюється за допомогою похідних очеревини: – зв’язок (ligamenta); – бриж (mesenterium et mesocolon); – чепців (omentum majus et omentum minus). Якщо орган вкритий очеревиною (peritoneum) з усіх боків, то таке положення органа стосовно очеревини називається інтраперитонеальним. Якщо орган вкритий очеревиною (peritoneum) з трьох боків – це мезоперитонеальний орган. Якщо орган вкритий очеревиною (peritoneum) з одного боку – він є екстраперитонеальним, або ретроперитонеальним органом (позаду очеревини). Черевна порожнина (cavitas abdomonis), або порожнина живота, – це порожнина, яка обмежена: – вгорі – діафрагмою (diaphragma); – спереду – передньою стінкою, що утворена м’язами живота (musculi abdominis); – з боків – бічною стінкою, що утворена м’язами живота (musculi abdominis); – позаду – поперековим та крижовим відділами хребтового стовпа (columna vertebralis), поперековими м’язами (mm. psoatis) і квадратними м’язами попереку (mm. quadrati lumborum). У черевній порожнині (cavitas abdominis) містяться: – органи травної, сечової та статевих систем (organa systematum digestorii, urinarii et genitalis); – селезінка (splen); – надниркові залози (glandulae suprarenales); – судини та нерви (vasa et nervi). Очеревинною порожниною (cavitas peritonealis) називається комплекс щілин між пристінковим та нутрощевим листками очеревини або між самими нутрощевими листками, де міститься 3-5 мл серозної рідини, що зволожує поверхню очеревини. Очеревинна порожнина (cavitas peritonealis) поділяється на: – верхній поверх; – нижній поверх; – порожнину малого таза. Верхній поверх очеревинної порожнини (cavitatis peritonealis) розміщений між діафрагмою (diaphragma) і поперечною ободовою кишкою (colon transversum) та її брижею (mesocolon transversum). У ньому розміщені: – печінка (hepar); – селезінка (splen); – шлунок (gaster). Дванадцятипала кишка (duodenum) знаходиться позаду очеревини, тобото лежить екстраперитонеально. У верхньому поверсі очеревинної порожнини (cavitatis peritonealis) розміщені такі утвори: – печінкова сумка (bursa hepatica), яка охоплює праву частку печінки (lobus hepatis dexter) і жовчний міхур (vesica biliaris); – передшлункова сумка (bursa pregastrica), що відокремлюється від печінкової сумки (bursa hepatica) серпоподібною зв’язкою печінки (lig. falciforme hepatis) і охоплює передню стінку шлунка (paries anterior gastris), ліву частку печінки (lobus hepatis sinister) та селезінку (splen); – чепцева сумка (bursa omentalis), що розміщена позаду малого чепця (omentum minus) та задньої стінки шлунка (paries posterior gastris). Малий чепець (omentum minus) – це дуплікатура очеревини, яка утворюється з: – печінково-шлункової зв’язки (lig. hepatogastricum); – печінково-дванадцятипалокишкової зв’язки (lig. hepatoduodenale); – печінково-діафрагмової зв’язки (lig. hepatophrenicum); – печінково-стравохідної зв’язки (lig. hepatoesophageale). Між листками печінково-дванадцятипалокишко-вої зв’язки (lig. hepatoduode-nale) справа наліво проходять: – спільна жовчна протокa (ductus choledochus); – ворітна печінкова вена (vena portae hepatis); – власна печінкова артерія (a. hepatica propria). Великий чепець (omentum majus) побудований із 4 листків очеревини, які є продовженням шлунково-ободовокишкової зв’язки (lig. gastrocolicum), що вільно звисає, як фартух, і вкриває органи верхнього та частково нижнього поверхів очеревинної порожнини (cavitas peritonealis). Печінкова сумка (bursa hepatica) сполучається із чепцевою сумкою (bursa omentalis) через чепцевий отвір (foramen omentale) – отвір Вінслоу. Чепцевий отвір (foramen omentale) оточений: – вгорі -хвостатою часткою печінки (lobus caudatus hepatis); – знизу – верхньою частиною дванадцятипалої кишки (pars superior duodeni); – спереду – печінково-дванадцятипалокишковою зв’язкою (lig. hepatoduodenale); – ззаду – печінково-нирковою зв’язкою (lig. hepatorenale) та пристінковою очеревиною (peritoneum parietale). Чепцева сумка (bursa omentalis) містить: – чепцевий отвір (foramen omentale; foramen epiploicum); – присінок (vestibulum); – верхній закуток (recessus superior); – нижній закуток (recessus inferior); – селезінковий закуток (recessus splenicus; recessus lienalis). Верхній закуток (recessus superior) обмежений поперековою частиною діафрагми (pars lumbalis diaphragmatis) позаду та задньою поверхнею хвостатої частки печінки (facies posterior lobi caudati hepatis) спереду. Тобто він знаходиться між аортою, черевною частиною стравоходу та нижньою порожнистою веною. Нижній закуток (recessus inferior) знаходиться позаду і під шлунково-ободовокишковою зв’язкою (lig. gastrocolicum) та задньою пластинкою великого чепця (lamina posterior omenti majoris), зрощеного з поперечною ободовою кишкою (colon transversum) і її брижею (mesocolon transversum), тобто цей закуток розміщений у куті, де сходяться передня та нижня стінки чепцевої сумки, між шлунком і поперечною ободовою кишкою. Селезінковий закуток (recessus splenicus; recessus lienalis) є лівою частиною чепцевої сумки. Стінками цього закутка є: спереду – шлунково-селезінкова зв’язка (lig. gastrosplenicum; lig. gastrolienale), ззаду – діафрагмово-селезінкова зв’язка (lig. phrenicosplenicum), що являє собою дуплікатуру очеревини (peritoneum), яка йде від діафрагми (diaphragma) до заднього кінця селезінки (extremitas posterior splenis). Нижній поверх очеревинної порожнини (cavitatis peritonealis) простягається від поперечної ободової кишки (colon transversum) та її брижі (mesocolon transversum) до входу в малий таз (pelvis minor). У ньому містяться більша частина тонкої кишки та товста кишка (intestinum tenue et crassum). У нижньому поверсі з боків від кореня брижі тонкої кишки (radix mesenterii intestini tenuis), яка простягається від рівня лівої половини другого поперекового хребця (vertebra lumbalis) до правої клубової ямки (fossa iliaca dextra), містяться: – права брижова пазуха (sinus mesentericus dexter) знаходиться праворуч від кореня брижі тонкої кишки та ліворуч від висхідної ободової кишки та під поперечною ободовою кишкою з її брижею. Над дванадцятипало-порожньокишковим згином права брижова пазуха сполучається з лівою. – ліва брижова пазуха (sinus mesentericus sinister) розміщується ліворуч від кореня брижі тонкої кишки (mesenterium) та праворуч від низхідної ободової кишки. Донизу вона безпосередньо продовжується у тазову порожнину. У місці, де клубова кишка (ileum) переходить у сліпу (caecum) – клубово-сліпокишковий кут (angulus ileocaecalis), є два закутки: – верхній клубово-сліпокишковий закуток (reces-sus iliocaecalis superior); – нижній клубово-сліпокишковий закуток (reces-sus iliocaecalis inferior). Позаду сліпої кишки (caecum) є засліпокишковий закуток (recessus rertocaecalis). У ділянці дванадцятипало-порожньокишкового згину (flexura duodenojejunalis) є два закутки: – верхній дванадцятипалокишковий закуток (recessus duodenalis superior); – нижній дванадцятипалокишковий закуток (recessus duodenalis inferior). У корені брижі сигмоподібної кишки (colon sigmoideum) є міжсигмоподібний закуток (recessus intersigmoideus). Між висхідною ободовою кишкою (colon ascendens) і пристінковою очеревиною (peritoneum parietale) проходить права приободовокишкова борозна (sulcus paracolicus dexter), або правий бічний канал (canalis lateralis dexter). Між низхідною ободовою кишкою (colon descendens) і пристінковою очеревиною (peritoneum parietale) проходить ліва приободовокишкова борозна (sulcus paracolicus sinister), або лівий бічний канал (canalis lateralis sinister). Порожнина малого таза (cavitas pelvis minoris) розміщена між межовою лінією (linea terminalis) та промежиною (perineum). У ній знаходяться: – сечовий міхур (vesica urinaria); – пряма кишка (rectum); – у жінок – матка і піхва (uterus et vagina); – у чоловіків – передміхурова залоза (prostata) і пухирчасті залози (glandulae vesiculosae). Очеревина (peritoneum), переходячи з прямої кишки (rectum) на сечовий міхур (vesica urinaria): – у чоловіків утворює прямокишково-міхурову заглибину (excavatio rectovesicalis); – у жінок очеревина переходить з прямої кишки (rectum) на матку (uterus), утворюючи прямокишково-маткову заглибину (excavatio rectouterina), або простір Дугласа. У жінок очеревина при переході з матки (uterus) на сечовий міхур (vesica urinaria) утворює міхурово-маткову заглибину (excavatio vesicouterina). У цих заглибинах при патологічних процесах черевної порожнини (cavitas abdominis) накопичується гній або інша рідина. ДИХАЛЬНА СИСТЕМА Дихальна система виконує найважливішу функцію — постачання організму киснем і виведення вуглекислого газу. Порожнина носа, носова і ротова частини глотки, гортань, трахея, бронхи різних калібрів, включаючи кінцеві (термінальні) бронхіоли, служать повітроносними шляхами, по яких здійснюється вентиляція легень – транспорт кисню в альвеоли і виведення з них вуглекислого газу. У повітроносних шляхах повітря зігрівається або охолоджується, очищається від пилу та сторонніх частинок, зволожується. Окрім того, ці шляхи регулюють об’єм повітря, що циркулює. У слизовій оболонці нюхової частини стінок носової порожнини знаходяться нюхові рецепторні нейрони, що утворюють периферійний відділ нюхового аналізатора. Респіраторні (альвеолярні) бронхіоли й ходи та альвеоли є власне дихальними (респіраторними) відділами, у яких відбувається зовнішнє дихання, тобто дифузія кисню з альвеол у кров легеневих капілярів, і в зворотному напрямку – вуглекислого газу з крові в альвеоли. У стінках повітроносних шляхів розміщена лімфоїдна тканина у вигляді її дифузного скупчення і лімфоїдних вузликів, що утворюють так звану бронхо-асоційовану лімфоїдну тканину (БАЛТ систему). Ці лімфоїдні утвори та спеціалізовані лімфоїдні структури – глотковий і трубні мигдалики – забезпечують імунну функцію дихальних шляхів і захищають організм від антигенів, що потрапляють в повітроносні шляхи з вдихуваним повітрям. Виконувані функції зумовлюють особливості будови обох відділів дихальної системи. Кістковий і хрящовий скелет стінок повітроносних шляхів забезпечує їх постійний просвіт, тому повітря вільно циркулює через повітроносні шляхи. Слизова оболонка цих шляхів вистелена псевдобагатошаровим війчастим (респіраторним) епітелієм. До його складу входять сім типів клітин: війчасті, келихоподібні, вставні, щіточкові, бронхіолярні екзокриноцити – клітини Клара, ендокринні і дендритні клітини – клітини Лангерганса. На відміну від повітроносних шляхів стінки дихальних (респіраторних) відділів дуже тонкі й густо обплетені кровоносними капілярами, що також сприяє зігріванню вдихуваного повітря. Гортань як орган дихальної системи виконує дві функції: повітроносну і голосоутворювальну. При нормальному диханні повітря проходить через носову порожнину, де розміщений орган нюху. Забезпечують акт вдиху і видиху м’язи грудної клітки і діафрагма – спеціальний дихальний м’язовий орган. Окрім того, органи дихальної системи виконують ще й інші важливі функції: терморегуляцію, депонування крові; ендокринну – синтез деяких гормонів; участь у регуляції процесів згортання крові – синтез тромбопластину і гепарину; участь у водно-сольовому та ліпідному обмінах. Будова органів дихальної системи залежить від умов, у яких живе організм, тому вважаємо доцільним їх порівняти. У первинноводних хордових тварин, зокрема риб, органами зовнішнього дихання є зябра – вирости слизової оболонки глоткової кишки, що містять густу сітку кровоносних капілярів. Зябра розміщені на зябрових дугах, між якими є щілини, що сполучають порожнину кишки з водним середовищем. Вода проходить через ці щілини, а кисень, що у ній розчинений, за градієнтом парціального тиску дифундує в капіляри з одночасним виділенням вуглекислого газу. Дводишні риби, крім зябрів, мають повітряні (легеневі) мішки – додаткові органи дихання. У тварин, що живуть на суші, формуються повітроносні шляхи і легені. Легеневий тип дихання більш досконалий і ефективний у порівнянні із зябровим. Уже в амфібій утворюються гортань з відповідними м’язами, трахея, прості бронхи і легені у вигляді видовжених гладких мішків. У безхвостих амфібій стінки легеневих мішків губчасті, зі складками та перетинками. У рептилій добре розвинені гортань, трахея і два бронхи, у стінках яких є хрящі (неповні чи повні кільця). Дихальні шляхи птахів складаються з гортані, трахеї і бронхів. Губчасті легені складаються з часток, що мають розгалужену систему бронхів, хоча у птахів є ще й додаткові повітряні мішки. Вони розміщені між м’язами, що приводять в рух крила, тому при польоті ці мішки забезпечують інтенсивну вентиляцію легень. Газообмін проходить як при вдиху, так і при видиху. У вищих ссавців гортань вже є органом голосоутворення, має високодиференційовані м’язи. Трахея і бронхи мають хрящовий скелет. Легені складаються з часток і вкриті з усіх боків плеврою. Внутрішньолегеневі бронхи багаторазово розгалуджуються і закінчуються бронхіолами та альвеолярними мішечками. У людини розвиток носа і носової порожнини пов’язаний з розвитком кісток черепа, порожнини рота й органів нюху. Гортань, трахея і бронхи утворюються із легеневої бруньки – випинання вентральної стінки глоткового відділу тулубової кишки, тобто з ентодерми. Слід нагадати, що з ентодерми утворюються тільки епітелій нижніх повітроносних шляхів та ацинусів. Усі інші шари слизової оболонки, хрящі, непосмуговані м’язи та адвентиція розвиваються із мезенхіми – зародкової сполучної тканини, яка складається з клітин зірчастої форми з довгими відростками. Плевра обох легень утворюється із нутрощевого і пристінкового листків правого і лівого спланхнотомів, які є несегментованими частинами мезодерми. Легенева брунька виникає у зародка людини в кінці 3-го тижня розвитку. Вона росте вперед і донизу, її оточує щільна мезенхіма. Отвір у первинній кишці, що веде у просвіт легеневої бруньки, пізніше перетвориться на вхід до гортані. На 4-му тижні кінець легеневої бруньки роздвоюється на два асиметричні мішечки – закладки майбутніх легень. З проксимального відділу цього виросту утвориться епітелій слизової оболонки гортані, а з дистального відділу – трахеї, із правого і лівого асиметричних мішечків – епітелій головних бронхів, усіх компонентів бронхового та альвеолярного дерева. З епітелію ентодерми також утворюються гортанні, трахейні й бронхові залози. На 5-му тижні розвитку в нижній ділянці входу в гортань утворюються два горбки – майбутні черпакуваті хрящі. Первинна порожнина тіла – целом – розділяється на дві плевральні і одну осердну порожнини. Одночасно утворюється діафрагма, яка відокремлює грудну і черевну порожнини. З нутрощевого листка спланхнотома формується легенева плевра, а з пристінкового листка – пристінкова плевра. Між обома листками утворюється плевральна порожнина. З мезенхіми, яка щільно оточує зачатки легень, утворюються сполучна тканина, хрящі і судини, власне хрящі гортані розвиваються з ІІ і ІІІ горлових (зябрових) дуг. М’язи гортані формуються із загального м’яза-стискача, що оточує глоткову кишку ззовні від хрящів. На 6-му тижні утворюється надгортанник. Закладка правої легені розгалужується на три вторинні бруньки, а лівої легені – на дві бруньки, з яких формуються часткові бронхи. На 8-му тижні розвитку мезенхіма диференціюється на хрящі і м’язи, а на 9-му тижні вже можна побачити трахейні хрящі. Упродовж 3-4-го місяців розвитку плода формується бронхове дерево. На 10-му тижні чітко вимальовується рельєф порожнини гортані, але зникає голосова щілина, тому що посилено розвивається епітелій. Повторно й остаточно голосова щілина виникає на 7-му місяці пренатального онтогенезу. На 6-му місяці розвитку формується альвеолярне дерево (ацинуси) – альвеолярні бронхіоли, альвеолярні ходи та альвеолярні мішечки. Вже чітко утворені приблизно 16 порядків розгалуження бронхового та альвеолярного дерева. Одночасно навколо альвеол формується капілярна сітка. В альвеолах циліндричний епітелій змінюється на одношаровий плоский епітелій. Отже, в кінці 7-го місяця розвитку плода легені можуть виконувати дихальну функцію. У немовлят легені розправляються впродовж чотирьох днів. У цей період налічується до 18-20 порядків розгалужень бронхового та альвеолярного дерева. У 25-річних людей ці розгалуження мають 25-26 порядків. Дихальна система (systema respiratorium) поділяється на: 1) верхні дихальні шляхи: – носову порожнину (cavitas nasi); – глотку (pharynx); 2) нижні дихальні шляхи: – гортань (larynx); – трахею (trachea); – бронхи (bronchi); – легені (pulmones). Ніс (nasus), або зовнішній ніс (nasus externus) Він складається з: – кісткової частини (pars ossea); – хрящової частини (pars cartilaginea). Хрящова частина побудована з таких хрящів носа (cartilagines nasi): – великого крилового хряща (cartilago alaris major), або бічного хряща (cartilago nasi lateralis), що згідно з попередньою анатомічною номенклатурою (PNA) має: – присередню ніжку (crus mediale); – бічну ніжку (crus laterale); – рухому частину носової перегородки (pars mobilis septi nasi); – малих крилових хрящів (cartilagines alares minores); – хряща носової перегородки (cartilago septi nasi); – додаткових носових хрящiв (cartilagines nasi accessoriae), які є непостійними. Ніс (nasus) має: – корінь носа (radix nasi); – спинку носа (dorsum nasi). Спинка носа (dorsum nasi): – донизу переходить у кінчик носа (apex nasi); – з боків – у крила носа (alae nasi). Носова порожнина (cavitas nasi) поділяється на: – дихальну частину (pars respiratoria); – нюхову частину (pars olfactoria). Верхній носовий хід (meatus nasi superior) є нюховою ділянкою, що представлена нюховою частиною слизової оболонки носа (pars olfactoria tunicae mucosae nasi). В нього відкриваються через клино-решітчастий закуток (recessus sphenoethmoidalis) клиноподібна пазуха (sinus sphenoidalis) та задні решітчастi комірки (cellulae ethmoidales posteriores) решітчастої кістки (os ethmoidale). Середній носовий хід (meatus nasi medius) є дихальною ділянкою і в нього відкриваються верхньощелепна пазуха (sinus maxillaris), лобова пазуха (sinus frontalis) і передні та середні решітчастi комірки (cellulae ethmoidales anteriores et mediae) решітчастої кістки (os ethmoidale) через решітчасту лійку (infundibulum ethmoidale) та півмісяцеву щілину решітчастої кістки (hiatus semilunaris ossis ethmoidalis). Нижній носовий хід (meatus nasi inferior) є дихальною ділянкою і в нього відкривається носо-сльозова протока (ductus nasolacrimalis). У носовій порожнині (cavitas nasi) розміщені: – спільні носові ходи (meatus nasi communes), котрі знаходяться між вільними кінцями носових раковин (conchae nasales) та носовою перегородкою (septum nasi); – носоглоткові ходи (meatus nasopharyngei), що розміщуються позаду носових раковин перед хоанами (choanae); – носова перегородка (septum nasi), яка має: – перетинчасту частину (pars membranacea); – хрящову частину (pars cartilaginea); – кісткову частину (pars ossea). Повітря з носової порожнини (cavitas nasi), де воно зігрівається, очищується і зволожується, потрапляє в носову і ротову частини глотки (pars oralis et pars nasalis pharyngis), а потім у гортань (larynx). Завдяки хрящам носа ніздрі (nares) відкриті і відокремлені. Гортань (larynx) Гортань розміщена в передній шийній ділянці (regio cervicalis anterior) на рівні IV-VI (VII) шийних хребців (vertebrae cervicales). Спереду її вкривають м’язи шиї (musculi colli), які лежать нижче під’язикової кістки (os hyoideum). З боків від гортані (larynx) проходять судинно-нервові пучки шиї і розміщені частки щитоподібної залози (glandula thyroidea). Ззаду до гортані (larynx) прилягає гортанна частина глотки (pars laryngea pharyngis), що переходить у стравохід (oesophagus). Скелет гортані складається з парних і непарних хрящів. До непарних хрящів гортані належать: – щитоподібний хрящ (cartilago thyroidea), що складається з правої та лівої пластинок (laminae dextra/sinistra), які мають верхні роги (cornua superiora) і нижні роги (cornua inferiora); пластинки сходяться під кутом, утворюючи гортанний виступ (prominentia laryngea) – Адамове яблуко; має верхню і нижню щитоподібні вирізки (incisuraе trhyroideae superior et inferior) та косу лінію (linea obliqua); – перснеподібний хрящ (cartilago cricoidea), що має спереду дугу перснеподібного хряща (arcus cartilaginis cricoideae), ззаду – пластинку перснеподібного хряща (lamina cartilaginis cricoideae); – надгортанний хрящ (cartilago epiglottica), що є складовою надгортанника (epiglottis), має надгортанне стебло (petiolus epiglottidis) і надгортанний горбок (tuberculum epiglotticum). До парних хрящів гортані належать: – черпакуваті хрящі (cartilagines arytenoideae), які мають основу черпакуватого хряща (basis cartilaginis arytenoideae), верхівку черпакуватого хряща (apex cartilaginis arytenoideae), м’язовий відросток (processus muscularis), передньобічну поверхню (facies anterolateralis), на якій розміщений голосовий відросток (processus vocalis), присередню поверхню (facies medialis) та задню поверхню (facies posterior). Ці хрящі лежать на пластинці перснеподібного хряща (cartilago cricoidea); – ріжкуваті хрящі (cartilagines corniculatae), які лежать у товщі черпакувато-надгортанної складки (plica aryepiglottica) на верхівці черпакуватих хрящів (apex cartilaginum arytenoidearum); – клиноподібні хрящі (cartilagines cuneiformes), які лежать у товщі черпакувато-надгортанної складки (plica arytenoёpiglottica) спереду від ріжкуватих хрящів (cartilagines corniculatae). Між хрящами гортані розрізняють такі суглоби: – персне-щитоподібний суглоб (articulatio cricothyroidea) – між нижніми рогами щитоподібного хряща (cornua inferiora cartilaginis thyroideae) і дугою перснеподібного хряща (arcus cartilaginis cricoideae). У цьому суглобі відбуваються рухи навколо лобової осі; – персне-черпакуватий суглоб (articulatio cricoarytenoidea) – між основою черпакуватих хрящів (basis cartilaginum arytenoidearum) і пластинкою перснеподібного хряща (lamina cartilaginis cricoideae). У цьому суглобі відбуваються рухи навколо вертикальної осі (обертання) та ковзні рухи черпакуватих хрящів (cartilagines arytenoideae) назустріч один одному. До зв’язок гортані належать: – щито-під’язикова перетинка (membrana thyrohyoidea), яка підвішує гортань (larynx) до під’язикової кістки (os hyoideum); – серединна персне-щитоподібна зв’язка (lig. cricothyroideum medianum); – щито-надгортанна зв’язка (lig. thyroеpiglotticum); – під’язиково-надгортанна зв’язка (lig. hyoepiglotticum); – голосові зв’язки (ligamenta vocalia), які натягнуті між внутрішньою поверхнею кута щитоподібного хряща (cartilago thyroidea) і голосовими відростками черпакуватих хрящів (processus vocales cartilaginum arytenoidearum; – зв’язки присінка (ligg. vestibularia), що розміщені над голосовими зв’язками (ligamenta vocalia). До волокнисто-еластичної перетинки гортані (membrana fibroёlastica laryngis) належать: – еластичний конус (conus elasticus), розміщений під слизовою підголосникової порожнини (cavitas infraglottica). Верхній вільний край цього конуса потовщений, натягнутий між щитоподібним хрящем (cartilago thyroidea) спереду та голосовими відростками черпакуватих хрящів (processus vocales cartilaginum arytenoidearum) ззаду, утворює на кожному боці гортані голосову зв’язку (lig. vocale); – чотирикутна перетинка (membrana quadrangularis), яка знаходиться над еластичним конусом (conus elasticus) і на нижньому краї містить присінкову зв’язку (lig. vestibulare). Волокнисто-еластичні перетинки гортані (membranae fibroёlasticae laryngis) разом з хрящами гортані (cartilagines laryngis) утворюють скелет гортані. М’язи гортані (musculi laryngis) поділяються на м’язи, що звужують голосову щілину (rima glottidis), розширюють її, і м’язи, що змінюють напруження голосових зв’язок (ligamenta vocalia). До м’язів-звужувачів голосової щілини (rima glottidis) належать: – бічний персне-черпакуватий м’яз (m. cricoarytenoideus lateralis); – щито-черпакуватий м’яз (m. thyroarytenoideus); – поперечний черпакуватий м’яз (m. arytenoideus transversus); – косі черпакуваті м’язи (mm. arytenoidei obliqui). До м’язів-розширювачів голосової щілини (rima glottidis) належать: – щито-надгортанна частина (pars thyroёpiglottica) щиточерпакуватого м’яза (m. thyroarytenoideus). Його функція: піднімає надгортанник та розширює вхід в гортань і присінок гортані; – задній персне-черпакуватий м’яз (m. cricoarytenoideus posterior). До м’язів, що змінюють напруження голосових зв’язок, належать: – персне-щитоподібний м’яз (m. cricothyroideus), що натягує голосову зв’язку (lig. vocale); – голосовий м’яз (m. vocalis), розміщений у товщі голосової складки (plica vocalis). Він розслабляє голосову зв’язку (lig. vocale). Порожнина гортані (cavitas laryngis) має: – вхід до гортані (aditus laryngis); – присінок гортані (vestibulum laryngis); – шлуночок гортані (ventriculus laryngis); – голосник (glottis); – підголосникову порожнину (cavitas infraglottica). Голосник має голосову складку (plica vocalis) і голосову щілину (rima glottidis; rima vocalis). Вхід до гортані (aditus laryngis) обмежений: – спереду – надгортанним хрящем (cartilago epiglottica); – ззаду – черпакуватими хрящами (cartilagines arytenoideae); – з боків – черпакувато-надгортанними складками (plicaе aryepiglotticaе), в яких помітні: – клиноподібний горбок (tuberculum cuneiforme); – ріжкоподібний горбок (tuberculum corniculatum) – місця знаходження однойменних парних хрящів гортані (cartilagines laryngis). Голосова щілина (rima glottidis; rima vocalis) – найвужче місце порожнини гортані (cavitas laryngis). Вона розміщена між правою та лівою голосовими зв’язками (ligg. vocalia dextrum et sinistrum) і голосовими відростками черпакуватих хрящів (processus vocales cartilaginum arytenoidearum), та має: – міжперетинкову частину (pars intermembranacea); – міжхрящову частину (pars intercartilaginea); – міжчерпакувату складку (plica interarytenoidea). Між голосовою та присінковою зв’язками (ligg. vocale et vestibulare) на кожній половині гортані розміщена щілина, яка називається шлуночком гортані (ventriculus laryngis). Підголосникова порожнина (cavitas infraglottica) – це нижня розширена частина гортані (laryngis), яка переходить у трахею (trachea). Трахея (trachea) Трахея – це трубка, яка складається з 16-20 трахейних хрящів (cartilagines tracheales), котрі є хрящовими півкільцями і з’єднані між собою кільцевими зв’язками; трахейними зв’язками (ligg. anularia; ligg. trachealia). Останні утворені зі сполучної тканини і гладких м’язових пучків (myofibrae glabrae). Ззаду півкільця з’єднуються між собою перетинчастою стінкою (paries membranaceus) трахеї. Трахея (дихальне горло) простягається від рівня нижнього краю VI шийного хребця до рівня верхнього краю V грудного хребця, де вона розгалужується на два головні бронхи (bronchi principales). Це місце носить назву роздвоєння трахеї (bifurcatio tracheae). Трахея (trachea) має: – шийну частину (pars cervicalis; pars colli); – грудну частину (pars thoracica). Шийна частина трахеї (pars cervicalis tracheae) спереду вкрита м’язами, які лежать нижче під’язикової кістки (os hyoideum), а також перешийком щитоподібної залози (isthmus glandulae thyroideae), що відповідає рівню другого-третього півкільця трахеї. Позаду трахеї (trachea) проходить стравохід (oesophagus). Грудна частина трахеї (pars thoracica tracheae) розміщена у верхньому середостінні (mediastinum superius). Бронхи (bronchi) Бронхи (bronchi) є кінцевим відділом повітроносних шляхів і належать до бронхового дерева (arbor bronchialis). Бронхове дерево (arbor bronchialis) починається з головних бронхів (bronchi principales) і закінчується кінцевими бронхіолами (bronchioli terminales). Функція бронхового дерева (arbor bronchialis) – проведення повітря. Головні бронхи (bronchi principales) відходять від трахеї (trachea) на рівні верхнього краю V грудного хребця (vertebra thoracica) і прямують до воріт відповідної легені (hilum pulmonis). Розрізняють правий головний бронх (bronchus principalis dexter) і лівий головний бронх (bronchus principalis sinister). Вони мають подібну до трахеї (trachea) будову. Правий головний бронх ширший від лівого і за напрямком є майже продовженням трахеї (trachea). Він складається з 6-8 хрящових півкілець. Лівий головний бронх довший і вужчий, відходить від трахеї (trachea) під меншим кутом, ніж правий. Він складається з 9-12 хрящових півкілець. Головні бронхи (bronchi principales) є бронхами першого порядку, від них починається бронхове дерево (arbor bronchialis). Сторонні тіла (corpora aliena), особливо у дітей, частіше потрапляють у правий головний бронх (bronchus principalis dexter). Легені (pulmones) Легені (pulmones) – це парні паренхіматозні органи (права легеня – pulmo dexter і ліва легеня – pulmo sinister), які займають більшу частину грудної порожнини (cavitas thoracis). Кожна легеня (pulmo) має: – верхівку легені (apex pulmonis); – основу легені (basis pulmonis); – реброву поверхню (facies costalis); – діафрагмову поверхню (facies diaphragmatica); – присередню поверхню (facies medialis), на якій розрізняють: – хребтову частину (pars vertebralis) – задню частину; – середостінну поверхню (facies mediastinalis) – передню частину, на якій знаходиться серцеве втиснення (impressio cardiaca) і яка містить ворота легень (hilus pulmonis); – міжчасткову поверхню (facies interlobaris); – передній край (margo anterior), що має серцеву вирізку лівої легені (incisura cardiaca pulmonis sinistri), яка знизу оточена язичком лівої легені (lingula pulmonis sinistri); – нижній край (margo inferior). У новій міжнародній анатомічній номенклатурi присередню поверхню легень не виділяють. На середостінній поверхні легень (facies mediastinalis) розміщені ворота легені (hilum pulmonis), через які входять легенева артерія, бронх і нерви (arteria pulmonalis, bronchus et nervi), а виходять дві легеневі вени та лімфатичні судини (venae pulmonales et vasa lymphatica). Усі ці елементи, які входять і виходять з воріт легені (hilum pulmonis), формують корінь легені (radix pulmonis). Топографічно через ворота лівої легені (hilum pulmonis sinistri) артерія проходить зверху, під нею бронх і нижче вени (АБВ). У правій легені (pulmo dexter) зверху проходить бронх, нижче – артерія і ще нижче – вени (БАВ). По ребровій поверхні правої і лівої легень (facies costalis pulmonis dextri et pulmonis sinistri) відходить коса щілина (fissura obliqua), яка поділяє кожну легеню (pulmo uterque) на: – верхню частку (lobus superior); – нижню частку (lobus inferior). У правій легені (pulmo dexter), від косої щілини (fissura obliqua) на рівні IV ребра (costa IV) проходить горизонтальна щілина правої легені (fissura horizontalis pulmonis dextri), яка відокремлює середню частку правої легені (lobus medius pulmonis dextri) від верхньої частки (lobus superior). Ліва легеня (pulmo sinister) вужча та довша за праву, а в ділянці переднього краю (margo anterior) має серцеву вирізку лівої легені (incisura cardiaca pulmonis sinistri), обмежену знизу язичком лівої легені (lingula pulmonis sinistri). Головні бронхи (bronchi principales), зайшовши у ворота легень (hilum pulmonum), розгалужуються на бронхи другого порядку, які вентилюють відповідні частки легень і тому називаються частковими бронхами (bronchi lobares). У лівій легені (pulmo sinister) є два часткові бронхи, а у правій – три часткові бронхи. Часткові бронхи (bronchi lobares) розгалужуються на бронхи третього порядку, які вентилюють ділянки легень, що відокремлені прошарками сполучної тканини, – сегменти легень (segmenta pulmonalia). Тому ці бронхи називаються сегментними бронхами (bronchi segmentales). Базуючись на поділі паренхіми легень, бронхів і артерій, виділяють бронхо-легеневі сегменти (segmenta bronchopulmonalia), які відокремлюються один від одного фіброзними перетинками, де проходять сегментні вени. Форма їх наближається до пірамід, верхівки яких обернені до воріт легені, а основи – до поверхонь легені. За сучасною Міжнародною анатомічною номенклатурою (Сан-Пауло, 1997) українського стандарту (Київ, 2001) в правій легені та лівій легені налічується по 10 бронхо-легеневих сегментів (segmenta bronchopulmonalia). Права легеня має такі 10 сегментів: – права легеня, верхня частка (pulmo dexter, lobus superior) має: – верхівковий сегмент [C I] (segmentum apicale [S I]); – задній сегмент [C II] (segmentum posterius [S II]); – передній сегмент [C III] (segmentum anterius [S III]); – права легеня, середня частка (pulmo dexter, lobus medius) має: – бічний сегмент [C IV] (segmentum laterale [S IV]); – присередній сегмент [C V] (segmentum mediale [S V]); – права легеня, нижня частка (pulmo dexter, lobus inferior) має: – верхній сегмент [C VI] (segmentum superius [S VI]); – присередній основний сегмент; серцевий сегмент [C VII]; (segmentum basale mediale; segmentum cardiacum [S VII]) – передній основний сегмент [C VIII] (segmentum basale anterius [S VII]); – бічний основний сегмент [C IX] (segmentum basale laterale [S IX]); – задній основний сегмент [C X] (segmentum basale posterius [S X]). Ліва легеня має такі 10 сегментів: – ліва легеня, верхня частка (pulmo sinister, lobus superior) має: – верхівково-задній сегмент (C I+II) (segmentum apicoposterius [S I+II]; – передній сегмент [C III] (segmentum anterius [S III]); – верхній язичковий сегмент [C IV] (segmentum lingulare superius [S IV]); – нижній язичковий сегмент [C V] (segmentum lingulare inferius [S V]); – ліва легеня, нижня частка (pulmo sinister, lobus inferior) має: – верхній сегмент [C VI] (segmentum superius [S VI]); – присередній основний сегмент; серцевий сегмент (C VII) (segmentum basale mediale; segmentum cardiacum [S VII]); – передній основний сегмент [C VIII] (segmentum basale anterius [S VIII]); – бічний основний сегмент [C IX] (segmentum basale laterale[S IX]); – задній основний сегмент [C X] (segmentum basale posterius [S X]). Усі сегментні бронхи (bronchі segmentalеs) розгалужуються дихотомічно (тобто кожен на два) на бронхи наступних порядків аж до часточкових бронхів (bronchi lobulares), що вентилюють часточки легені. Ця ділянка називається часточкою легені (lobulus pulmonis), і бронхи, які її вентилюють, називаються часточковими бронхами (bronchioli lobulares). Часточковий бронх (bronchus lobularis) має діаметр близько 1 мм і заходить у верхівку часточки (apex lobuli), де розгалужується на 12 – 18 кінцевих бронхіол (bronchioli terminales), що мають діаметр 0,3 – 0,5 мм. У їх стінці вже відсутня хрящова тканина, а середній шар стінки представлений тільки гладкою м’язовою тканиною (textus musculаris glaber). Тому малі бронхи і кінцеві бронхіоли (bronchioli terminales) виконують функцію не тільки проведення, але і регуляції надходження повітря в певні відділи легень. Кінцевими бронхіолами (bronchioli terminales) закінчується бронхове дерево (arbor bronchialis) і починається функціональна одиниця легень, яка називається легеневим ацинусом (acinus pulmonalis), що перекладається як гроно, або альвеолярне дерево (arbor alveolaris), їх у легенях є до 30000. Усі шляхи легеневого ацинуса розгалужуються дихотомічно. До складу ацинуса входить 14-16 дихальних бронхіол (bronchioli respiratorii), які є розгалуженням однієї кінцевої бронхіоли (bronchiolus terminalis). У стінках складових ацинуса знаходяться альвеоли (alveoli), їх є 14000-20000, через стінку яких відбувається газообмін між альвеолярним повітрям та кров’ю. Кожна дихальна бронхіола (bronchiolus respiratorius) утворює до 1500 альвеолярних ходів (ductuli alveolares), котрі закінчуються альвеолярними мішечками (sacculus alveolaris), яких є до 4500. Отже, легеневий ацинус (acinus pulmonalis) складається із трьох частин: – альвеолярних (дихальних) бронхіол (bronchioli respiratorii; bronchioli alveolares) I, II, III порядків; – альвеолярних (дихальних) ходів (ductuli alveolares; ductuli respiratorii); – альвеолярних мішечків (sacculi alveolares), якими закінчуються альвеолярні ходи (ductuli alveolares). В одній легеневій часточці налічується 16-18 ацинусів. Елементи ацинуса густо обплетені судинами. У стінках частин легеневого ацинуса (acinus pulmonalis) поступово зростає кількість легеневих альвеол (alveoli pulmonales). Кожний кінцевий альвеолярний хід (проточок) (ductulus alveolaris) розгалужується на два альвеолярні мішечки (sacculi alveolares), що складаються з декількох легеневих альвеол. Легеневі альвеоли (alveoli pulmonales) є відкритою коміркою, що заповнена повітрям. Вони вистеленi одношаровим (дихальним) епітелієм, до складу якого входять: – малі плоскі респіраторні епітеліоцити; пневмоцити I типу або альвеолоцити I типу (alveolocyti respiratorii squamosi). – великі (секреторні) епітеліоцити (альвеолоцити), або пневмоцити (альвеолоцити) II типу, або зернисті альвеолоцити (alveolocytus respiratorius magnus). Зсередини альвеоли альвеолоцити вкриті сурфактантим комплексом або сурфактантом, який контактує з повітрям легеневої альвеоли. Ззовні до базальної мембрани прилягають сітка з еластичних волокон і численні капіляри. Така конструкція стінки легеневої альвеоли забезпечує найкращі умови для газообміну між кров’ю, що тече в капілярах, і повітрям, що надходить у легеневі альвеоли. Стінка легеневої альвеоли і стінка кровоносного капіляра утворюють аерогематичний бар’єр. В одній легені є 300 – 400 мільйонів легеневих альвеол. При максимальному вдиху площа дихальної поверхні легень досягає 100 м2, а площа кровоносних капілярів – близько 80 м2. Плевральна порожнина (cavitas pleuralis) Легені (pulmones) та стінки грудної порожнини (parietes cavitatis thoracis; cavitatis thoracicae) вистелені серозною оболонкою (tunica serosa), яка називається плеврою (pleura). Та частина плеври (pleura), яка вкриває легені (pulmones), називається нутрощевою плеврою (pleura visceralis), або легеневою плеврою (pleura pulmonalis) а та, що вкриває внутрішню стінку грудної порожнини (paries internus cavitatis thoracis), – пристінковою плеврою (pleura parietalis). У місці переходу пристінкової плеври (pleura parietalis) у нутрощеву (pleura visceralis) у ділянці воріт легень (hilum pulmonum) плевра потовщується й утворює легеневу зв’язку (lig. pulmonale), яка розміщена у лобовій площині (planum frontale). Пристінкова плевра (pleura parietalis) має такі частини: – реброву частину (pars costalis); – діафрагмову частину (pars diaphragmatica); – середостінну частину (pars mediastinalis). Пристінкова плевра утворює купол плеври (cupula pleurae). Між пристінковою плеврою (pleura parietalis) та нутрощевою плеврою (pleura visceralis) міститься вузька щілина – плевральна порожнина (cavitas pleuralis), в якій є невелика кількість серозної рідини. У ділянках, де одна частина пристінкової плеври (pleura parietalis) переходить в іншу, утворюються плевральні закутки (recessus pleurales), в які заходять легені (pulmones) під час глибокого вдиху. Такі плевральні закутки (recessus pleurales) іноді називають пазухами. Є такі парні плевральні закутки (recessus pleurales): – реброво-діафрагмовий закуток (recessus costodiaphragmaticus) – він найбільший і найглибший, навіть при глибокому вдиху легеня його не заповнює; – діафрагмово-середостінний закуток (recessus phrenicomediastinalis); – хребтово-середостінний закуток (recessus vertebromediastinalis); – реброво-середостінний закуток (recessus costomediastinalis). Межі легень та пристінкової плеври Рівень верхівок обох легень і верхівок куполів пристінкової плеври збігаються і розміщені на 2-3 см вище від ключиці (clavicula), або на 4-5 см вище від першого ребра (costa prima). Задня межа легень (проекція заднього тупого краю легені) збігається із задньою межею пристінкової плеври (pleura parietalis), вона проходить по прихребтовій лінії (linea paravertebralis) від I до XI-ХІІ грудних хребців (vertebrae thoracicae), або від головки ІІ ребра до шийки XI ребра. Передня межа лівої легені (проекція переднього краю легені) частково збігається з передньою межею пристінкової плеври (pleura parietalis). Вона проходить від верхівки легені (apex pulmonum) вниз і присередньо до рівня груднинно-ключичного суглоба (art. sternoclavicularis), простує до рівня II ребрового хряща, потім спускається вертикально вниз до рівня IV ребрового хряща (cartilago costalis). Тут передня межа лівої легені відхиляється вліво, йде уздовж нижнього краю хряща IV ребра до пригруднинної лінії (linea parasternalis), де різко повертає униз, перетинає IV міжребровий проміжок і хрящ V ребра. Досягнувши хряща VI ребра (costa sexta), передня межа лівої легені різко переходить у його нижню межу. Передня межа правої легені (проекція переднього краю легені) збігається з передньою межею пристінкової плеври (pleura parietalis). Від верхівки правої легені передня межа йде до правого груднинно-ключичного суглоба (articulatio sternoclavicularis dextra), потім через середину симфіза ручки груднини (symphysis manubrii sterni) опускається позаду тіла груднини (corpus sterni), дещо лівіше від серединної лінії до рівня IV ребра, потім поступово відхиляється вправо і вниз. На рівні прикріплення VI ребрового хряща (cartilago costalis) до груднини (sternum) по правій груднинній лінії (linea sternalis dextra) переходить у нижню межу. Нижня межа правої легені (проекція нижнього краю легені) проходить на 1-2 см вище від нижньої межі відповідної пристінкової плеври (тобто на одне ребро нижче від межі легені) і перетинає по середньоключичній лінії (linea medioclavicularis) VI ребро (costa sexta [VI]), по середній пахвовій лінії (linea axillaris media) – VIII ребро (costa octava [VIII]), по лопатковій лінії (linea scapularis) – Х ребро (costa decima [Х]), по прихребтовій лінії (linea paravertebralis) – голівку XI ребра (caput costa undecima XI). Нижня межа лівої легені проходить: по середньоключичній лінії на рівні VI ребра + 1 см (півребра), по передній пахвовій – на рівні VII ребра + 1 см (півребра), по середній пахвовій лінії – на рівні VIII ребра + 1 см (півребра), по задній пахвовій лінії – на рівні IX ребра + 1 см (півребра), по лопатковій лінії – на рівні X ребра + 1 см (півребра), по прихребтовій лінії на рівні головки XII ребра, або на рівні XI ребра + 1 см. Передня межа правої і лівої ребрових частин пристінкової плеври (partes costales pleuraе parietalis) проходить неоднаково. Справа передня межа від купола плеври (cupula pleurae) спускається позаду правого груднинно-ключичного суглоба (articulatio sternoclavicularis dextra), далі ця межа проходить позаду ручки груднини (manubrium sterni) до середини з’єднання з тілом груднини (corpus sterni), розміщуючись лівіше від серединної лінії до VI ребра, де ця межа йде вправо і переходить у нижню межу плеври. Нижня межа плеври справа відповідає лінії переходу ребрової частини пристінкової плеври (pars costalis pleurae parietalis) в діафрагмову частину (pars diaphragmatica). Від рівня з’єднання VI ребрового хряща з грудниною (sternum) нижня межа правої пристінкової плеври (pleura parietalis dextra) проходить вбік і униз, по середньоключичній лінії перетинає VII ребро, по передній пахвовій лінії – VIII ребро, по середній пахвовій лінії – IX ребро, по задній пахвовій лінії – X ребро, по лопатковій лінії – XI ребро і підходить до хребтового стовпа (columna vertebralis) на рівні шийки XII ребра, де нижня межа переходить у задню межу плеври. Зліва передня межа пристінкової плеври (pleura parietalis) проходить позаду лівого груднинно-ключичного суглоба (articulatio sternoclavicularis dextra). Далі ця межа проходить позаду ручки і тіла груднини (manubrium et corpus sterni) до рівня IV ребрового хряща, де ліва передня межа відхиляється вбік, перетинає лівий край груднини і спускається вниз до VI ребрового хряща (проходить майже паралельно до лівого краю груднини), де переходить у нижню межу плеври. Нижня межа ребрової частини пристінкової плеври (pars costalis pleurae parietalis) зліва розміщується дещо нижче, ніж на правому боці. Позаду, як і справа, на рівні XII ребра вона переходить у задню межу. Межа плеври ззаду (відповідає задній лінії переходу ребрової частини в середостінну частину) спускається від купола плеври вниз, вздовж хребтового стовпа до головки XII ребра, де переходить у нижню межу. Нижня межа правої пристінкової плеври проходить на 1 ребро нижче від межі легень (pulmones). Слід відмітити, що ліва нижня межа легень і плеври знаходиться на 1см нижче, ніж права. Отже, передні межі ребрової частини пристінкової плеври (pars costalis pleura parietalis) справа і зліва розміщені неоднаково. На проміжку від I до IV ребра передні межі ребрової частини ідуть позаду груднини паралельно одна одній, а зверху і знизу розходяться, утворюючи два трикутніх простори, вільних від плеври: – верхнє міжплевральне поле (area interpleurica superior), яке обернене верхівкою донизу і розміщується позаду ручки груднини (manubrium sterni). В ньому у дітей знаходиться загруднинна залоза (thymus), а у дорослих людей – залишки цієї залози і жирова тканина (звідси інша назва поля – area thymica); – нижнє міжплевральне поле (area interpleurica inferior), яке розміщене верхівкою догори і знаходиться позаду нижньої половини тіла груднини (corpus sterni) і прилеглих до неї передніх відділів IV і V лівих міжребрових проміжків (spatia intercostalia). В ньому осердя (pericardium) безпосередньо стикається з грудною стінкою (paries thoracis), звідси назва цього поля – area pericardiaca. Середостіння (mediаstinum) Це комплекс органів, які розміщені між двома плевральними мішками. Середостіння (mediаstinum) оточене такими стінками: – спереду – грудниною (sternum); – ззаду – грудним відділом хребтового стовпа (compartimentum thoracicum columnae vertebralis); – з боків – правою та лівою середостінними плеврами (pleurae mediastinales dextra et sinistra), що є частинами пристінкової плеври (partes pleurae parietalis); – знизу – діафрагмою (diaphragma); – верхньою межею є верхній отвір грудної клітки (apertura thoracis superior). Умовно горизонтальна площина (planum horizontale), що проведена від з’єднання ручки груднини (manubrium sterni) з її тілом (corpus sterni) до хряща між IV-V грудними хребцями (vertebrae thoracicae), ділить середостіння (mediаstinum) на верхнє середостіння (mediastinum superius) та нижнє середостіння (mediastinum inferius). У верхньому середостінні (mediastinum superius) розміщені: – загруднинна залоза (thymus); – верхня порожниста вена (vena cava superior); – дуга аорти (arcus aortae); – частина трахеї (pars tracheae); – верхній відділ грудної частини стравоходу (pars superior partis thoracicae oesophagi); – частина грудної протоки (pars ductus thoracici); – симпатичні стовбури (trunci sympathici); – блукаючi та діафрагмові нерви (nervi vagi et phrenici). Нижнє середостіння (mediastinum inferius) ще поділяється на: – переднє середостіння (mediastinum anterius); – середнє середостіння (mediastinum medius); – заднє середостіння (mediastinum posterius). Переднє середостіння (mediastinum anterius) розміщене між тілом груднини (corpus sterni) і передньою стінкою осердя (серцевої сумки). В ньому знаходяться: – внутрішні грудні артерії та вени (aa. et vv. thoracicae internae); – пригруднинні та передосердні лімфатичні вузли (nodi lymphoidei parasternales et prepericardiaci); – нижня частина загруднинної залози (pars inferior thymi). У середньому середостінні (mediastinum medius) знаходяться: – серце (cor), вкрите осердям (pericardium); – діафрагмові нерви (nervi phrenici); – внутрішньоосердні відділи великих судин. Заднє середостіння (mediastinum posterius) знаходиться між задньою стінкою осердя (paries posterior pericardii) і хребтовим стовпом (columna vertebralis). У ньому розміщені: – грудна частина аорти (pars thoracica aortae); – непарна і напівнепарна вени (vv. azygos et hemiazygos); – симпатичні стовбури (trunci sympathici); – нутрощеві нерви (nn. splanchnici); – блукаючі нерви (nn. vagi); – стравохід (oesophagus); – грудна протока (ductus thoracicus); – лімфатичні вузли (nodi lymphoidei). У хірургії середостіння (mediastinum) умовною лобовою площиною (planum frontale), проведеною по задній стінці трахеї (paries posterior tracheae) і головних бронхів (bronchi principales), поділяють на: – переднє середостіння (mediastinum anterius); – заднє середостіння (mediastinum posterius). У передньому середостінні розміщені: – серце (cor); – висхідна частина аорти (pars ascendens aortae); – дуга аорти (arcus aortae); – верхня порожниста вена (vena cava superior); – трахея (trachea); – елементи кореня легень (elementa radicis pulmonum); – діафрагмові нерви (nervi phrenici); – загруднинна залоза (thymus). У задньому середостінні розміщені: – стравохід (oesophagus); – низхідна аорта (pars descendens aortae); – нижня порожниста вена (vena cava inferior); – парна та напівнепарна вени (vv. azygos et hemiazygos); – нутрощеві нерви (nn. splanchnici); – симпатичні стовбури (trunci sympathici); – грудна протока (ductus thoracicus); – блукаючі нерви (nn. vagi). СЕЧОВА СИСТЕМА Сечова система (systema urinarium) забезпечує постійне виведення з організму водорозчинних продуктів обміну речовин, більшість з яких є токсичними. Продуктом виділення є сеча (urina). Сечова система складається із сечових органів (organa urinaria): парних нирок, що виробляють сечу, і сечовидільних шляхів – ниркових чашечок, ниркових мисок і сечоводів; непарного сечового міхура, у якому накопичується сеча; сечівника, по якому сеча виводиться з організму. Окрім того, в нирках виробляються деякі біологічно активні речовини, зокрема гормони. Сечові та статеві органи часто об’єднують у сечостатеву систему (systema urogenitale) тому, що тісно пов’язаним є процес їх розвитку, а деякі частини їх є одночасно сечовими та статевим вивідними шляхами (чоловічий сечівник). Сечова система (systema urinarium) складається із парного органа – нирки (органа, що виробляє сечу), і органів, які накопичують та виводять сечу: сечоводів (ureteres), сечового міхура (vesica urinaria), сечівника (urethra feminina et urethra masculina). У зародків людини та усіх хребетних першою є переднирка (pronephros), або передня чи головна нирка, яка є парним органом, що складається з канальців – протонефридіїв. Переднирка лежить ближче до переднього кінця тіла (звідси назва “головна” нирка). Протонефридії з’являються на III тижні внутрішньоутробного розвитку людини із нефротомів нижніх шийних та верхніх грудних сомітів. Ці канальці (протонефридії) своїм розширеним внутрішнім кінцем відкриваються у порожнину тіла, а іншим – зовнішнім кінцем – у спільну вивідну протоку, яка впадає у кінцевий відділ травной трубки – клоаку. Поблизу внутрішнього отвору протонефридія утворюється судинний клубочок, який трохи виступає в порожнину тіла – прототип ниркового тільця. Переднирка залишається на все життя у деяких нижчих видів риб, а у людини та вищих хребетних швидко зникає, вірніше, на її основі в кінці III тижня утворюється первинна нирка (mesonephros), або вольфове тіло. Первинна нирка має канальці (мезонефридії), один кінець закінчується сліпо і має вигляд чашки, у яку випинає судинний клубочок, а інший кінець впадає у спільну протоку пронефроса, яка перетворюється на мезонефральну протоку (вольфову протоку). Протягом IV-IX тижнів внутрішньоутробного розвитку мезонефрос пересувається назад, аж поки не досягає рівня другого поперекового хребця. Пізніше окремі частини первинної нирки редукують, а ті, що залишились, беруть участь в утворенні органів сечової (остаточної нирки) та статевої систем дорослої людини. У кінці IV тижня ембріогенезу збоку від протоки первинної нирки та паралельно до неї розвивається парна парамезонефрова протока, або мюллерова протока. Ця протока одним (краніальним) кінцем відкривається у порожнину тіла, а другим (каудальним) спільним кінцем – у сечостатеву пазуху, що відкривається у клоаку. З кінця II місяця розвитку у зародків жіночої статі редукуються мезонефрові протоки (Вольфові протоки), а з парамезонефрової протоки (мюллерової протоки) розвиваються матка, маткові труби, піхва. Від початку III місяця розвитку у плодів чоловічої статі редукуються парамезонефрові протоки, а із мезонефрової протоки формуються складові частини сім’явиносних шляхів: протоки над’яєчка, сім’явиносної протоки. Сім’яні міхурці та паренхіма передміхурової залози формуються з виростів стінок мезонефрової протоки. На IV-V тижнях ембріогенезу в ділянці таза із мезодерми навколо випину каудального відділу мезонефрової протоки формується метанефричний дивертикул, навколо якого нефрогенна тканина дає початок паренхімі нирки. З проксимального відділу мезонефрової протоки формуються ниркові чашечки, ниркова миска та сечовід. Під час росту тулуба остаточна нирка дещо піднімається із порожнини таза та займає своє дефінітивне положення. Нирки плода та новонародженого мають виражену часткову будову. До аномалій розвитку нирки належать аномалії положення (дистонія нирки): тазова нирка (нирка не піднялась у процесі розвитку з таза в поперекову ділянку) та аномалії кількості – подвійна нирка, додаткова (третя) нирка, підковоподібна нирка, кільцеподібна нирка. Аномалії сечовода: подвійний сечовід, розщеплений сечовід, звуження або розширення сечовода, дивертикул (випин) сечовода. НИРКИ (renes) Нирка (ren; nephros, грецьк.) – це парний паренхіматозний орган, який розміщений у черевній порожнині (cavitas abdominis) позаду очеревини (ретроперитонеально), в поперековій ділянці. Права нирка (ren dexter) знаходиться в правій поперековій ділянці (regio lumbalis dextra) на рівні від XII грудного до III поперекового хребців. Ліва нирка (ren sinister) розміщена в лівій поперековій ділянці (regio lumbalis sinistra) на рівні від XI грудного до II поперекового хребців. Задня поверхня кожної нирки (facies posterior renis) прилягає: – у верхній частині – до діафрагми (diaphragma); – в середній і нижній – до м’язового ложа, яке утворене великим поперековим м’язом (m. psoas major), квадратним м’язом попереку (m. quadratus lumborum) і поперечним м’язом живота (m. transversus abdominis). До передньої поверхні лівої нирки (facies anterior renis sinistri) прилягають: – вгорі – надниркова залоза (glandula suprarenalis); – до верхньобічної частини – селезінка (splen); – до середньої частини – шлунок (gaster) і підшлункова залоза (pancreas); – до нижньоприсередньої – петлі тонкої кишки (intestinum tenue); – до нижньобічної – низхідна ободова кишка (colon descendeтs). До передньої поверхні правої нирки (facies anterior renis dextri) прилягають: – вгорі – надниркова залоза (glandula suprarenalis); – до середньої частини – печінка (hepar); – до присереднього краю дванадцятипала кишка (duodenum); – до нижньоприсередньої – петлі тонкої кишки (intestinum tenue); – до нижньобічної – висхідна ободова кишка (colon ascendens). Кожна нирка (ren) має: – верхній кінець (extremitas superior), або верхній полюс (polus superior); – нижній кінець (extremitas inferior),або нижній полюс (polus inferior); – передню поверхню (facies anterior); – задню поверхню (facies posterior); – присередній край (margo medialis), він є ввігнутим; – бічний край (margo lateralis), він є опуклим. На присередньому краї нирки (margo medialis renis) розміщені ниркові ворота (hilum renale), через які входять ниркові артерія і нерви (arteria et nervi), а виходять ниркова вена, лімфатичні судини і ниркова миска (vena, vasa lymphatica et pelvis renalis), що переходить у сечовід (ureter). Ниркові ворота (hilum renale) продовжуються в глибину нирки (ren), утворюючи ниркову пазуху (sinus renalis), де містяться жирова клітковина, великі ниркові чашечки (calices renales majores), малі ниркові чашечки (calices renales minores) та ниркова миска (pelvis renalis). До паренхіми нирки (parenchyma renis) прилягає волокниста капсула (capsula fibrosa). Ззовні нирку оточує жирова капсула (capsula adiposa), яка найкраще помітна в ділянці задньої поверхні нирки (facies posterior renalis). Ззовні від жирової капсули (capsula adiposa) знаходиться ниркова фасція (fascia renalis), яка складається з: – передньої пластинки (lamina anterior); переднього листка (folium anterius); – задньої пластинки (lamina posterior); заднього листка (folium posterius). Ці листки зростаються між собою над верхніми кінцями нирок (extremitates superiores renum) та збоку від бічних країв нирок (margines laterales renum). Від листків ниркової фасції (fascia renalis) до волокнистої капсули нирки (capsula fibrosa renis) проходять прошарки сполучної тканини, які фіксують нирку. До переднього листка ниркової фасції (lamina anterior fasciae renalis) прилягає очеревина (peritoneum). Крім капсули і фасції (fascia renalis), нирку фіксують: – внутрішньчеревний тиск; – м’язове ложе; – судини і нерви нирки, які утворюють ниркову ніжку (crus renis). Паренхіма нирки (parenchyma renis) складається із: – кіркової речовини нирки (cortex renalis), яка розміщена ззовні; – мозкової речовини нирки (medulla renalis). У мозковій речовині нирки (medulla renalis) розрізняють 7-10 ниркових пірамід (pyramides renales), кожна з яких має основу ниркових пірамід (basis pyramidum renalium) і верхівку ниркових пірамід (apex pyramidum renalium). Остання закінчується нирковим сосочком (papilla renalis), на якому розміщене дірчасте поле (area cribrosa), де є сосочкові отвори (foramina papillaria), через які у малі ниркові чашечки (calices renales minores) виділяється сеча. Між пірамідами (pyramides renales) є прошарки кіркової речовини (cortex renalis), які утворюють ниркові стовпи (columnae renales). Вони є відростками кіркової речовини нирки; ниркової кори (cortex renalis), що заходять у мозкову речовину нирки, нирковий мозок (medulla renalis) і доходять до ниркових воріт (hilum renale). Кіркова речовина нирки (cortex renalis) складається із лабіринту кіркової речовини (labyrinthus corticis), або звивистих (згорнутих) частин (partes convolutae), між якими містяться прошарки мозкової речовини – мозкові промені (radii medullares), або промениста частина (pars radiata). Лабіринт кіркової речовини (labyrinthus corticis), або звивисті (згорнуті) частини (partes convolutae), є темнішим і побудований з тілець та покручених трубочок нефронів. Мозкові промені (radii medullares), або промениста частина (pars radiata), побудовані із збиральних трубочок нефронів. Кожна ниркова піраміда (pyramida renalis) утворює ниркові частки (lobі renalеs), а один мозковий промінь (radius medullaris), промениста частина (pars radiata), оточений лабіринтом кіркової речовини (labyrinthus corticis), згорнутою частиною (pars convoluta), утворює кіркову часточку (lobulus renalis). Кіркові часточки (lobulі renalеs) оточені міжчасточковими артеріями та венами (aa.et vv. interlobulares). Із верхівки ниркової піраміди (apex pyramidis renalis) сеча потрапляє в малі ниркові чашечки (calices renales minores), яких є 7-8. Далі з 2-3 малих ниркових чашечок сеча збирається в 2-3 великі ниркові чашечки (calices renales majores), які утворюють ниркову миску, (pelvis renalis), що переходить у сечовід (ureter). Нирка (ren) має такі сегменти: – верхній сегмент (segmentum superius); – верхній передній сегмент (segmentum anterius superius); – нижній передній сегмент (segmentum inferius anterius); – нижній сегмент (segmentum inferius); – задній сегмент (segmentum posterius). Структурно-функціональною одиницею нирки є нефрон (nephronum), в якому утворюється сеча. Близько 80 % нефронів розміщені у кірковій речовині нирки, нирковій корі (cortex renalis, cortex renis) і тільки 20 % нефронів та їхніх канальців розміщені на межі ниркового мозку з нирковою корою. Останні об’єднуються у юкстамедулярний апарат, приклубочковий апарат (complexus iuxtaglomerularis), або юкстамедулярний нефрон (nephronum juxtramedullare). Нефрон (nephronum) складається з: – ниркового тільця (corpusculum renale) – тільця Мальпігі. До нього належать: – судинний клубочок ниркового тільця (glomerulus corpusculi renis), до якого підходить приносна клубочкова артеріола (arteriola glomerularis afferens, vas afferens) і виходить виносна клубочкова артеріола (arteriola glomerularis efferens, vas efferens). Ці артеріоли разом з клубочком утворюють дивовижну артеріальну сітку (rete mirabile arteriosum) і є клубочковим фільтраційним бар’єром (septum filtrationis glomeruli); – капсула клубочка (capsula glomeruli), або капсула Шумлянського-Боумена чашеподібної форми, в якій знаходиться судинний клубочок; – ниркового канальця (tubulus renalis), який має такі частини: – проксимальний звивистий (покручений) каналець (tubulus contortus proximalis); – петлю нефрона, петлю Генле (ansa nephroni, ansa Henlei), в якій є: – низхідна (тонка) частина петлі (pars descendens (tenuis) ansae); – висхідна (товста) частина петлі (pars аscendens (tenuis) ansae); – дистальний звивистий (покручений) каналець (tubulus contortus distalis), що закінчується вставною частиною, яка впадає у збірну ниркову трубочку (tubulus renalis colligens, conjungens). Збірні ниркові канальці (tubulі renalеs colligentes) продовжуються у сосочкові проточки (ductuli papillares), які відкриваються сосочковими отворами (foramina papillaria) на нирковому сосочку (papilla renalis), утворюючи дірчасте (решітчасте) поле (area cribrosa). Кожен нирковий сосочок (papilla renalis) на верхівці ниркової піраміди (apex pyramidis renalis) охоплений лійкоподібної форми малою нирковою чашечкою (calyx renalis minor). У стінках малих ниркових чашечок (calices renales minores), в ділянці їх склепіння (початкової частини), гладкі м’язові клітини (myocyti glabri) утворюють кільцеподібний шар – стискач склепіння (constrictor, sphincter fornicis). До цієї ділянки стінки малих ниркових чашечок (calices renales minores) близько прилягають нервові волокна, кровоносні та лімфатичні судини. Всі ці структури (стискач склепіння, нервові волокна, судини) складають форнікальний апарат нирки, або склепінний апарат нирки. Форнікальний апарат нирки регулює кількість сечі, яка виводиться з ниркових канальців у малі ниркові чашечки і створює перешкоди зворотному току сечі, регулює внутрішньомисковий тиск та водний баланс організму. Ниркові тільця 80 % нефронів знаходяться в товщі кіркової речовини нирки (cortex renalis). Це кіркові нефрони (nephrona corticalia). Ниркові тільця інших 20 % нефронів розміщені на межі кіркової та мозкової речовини нирки (medulla renalis), а петля нефрона (ansa nephroni) з її низхідною і висхідною частинами (partes descendens et ascendens ansae) знаходиться в мозковій речовині нирки (medulla renalis). Такі нефрони називаються юкстамедулярними, білямозковими (nephrona juxtamedullaria). Кровопостачання нирки Кожна нирка (ren dexter et sinister) кровопостачається нирковою артерією (arteria renalis), яка в ділянці ниркових воріт (hilum renale) розгалужується на: – передню гілку (ramus anterior); – задню гілку (ramus posterior). Ці гілки розгалужуються на сегментні артерії (arteriae segmentales) – позаниркові артерії. Вони утворюють внутрішньониркові артерії (arteriae intrarenales). До внутрішньониркових артерій (arteriae intrarenales) належать: – міжчасткові артерії (aa. interlobares); – дугоподібні артерії (aa. arcuatae); – міжчасточкові артерії (aa. interlobulares), або променеві кіркові артерії (aa. corticales radiatae); – приносна клубочкова артеріола (arteriola glomerularis afferens), або приносна судина (vas afferens); – виносна клубочкова артеріола (arteriola glomerularis efferens), або виносна судина (vas efferens); – прямі артеріоли (arteriolae rectae); – капсулярні гілки (rr. capsulares). Внутрішньониркові артерії (arteriae intrarenales) починаються із міжчасткових артерій (arteriae interlobares), що відходять від сегментних артерій (arteriae segmentales), які на межі кіркової і мозкової речовин нирки (cortex et medulla renis) розгалужуються на дугоподібні артерії (arteriae arcuatae). Від дугоподібних артерій (arteriae arcuatae) у кіркову речовину (cortex renalis) відходять променеві кіркові артерії (aa. corticales radiatae), або міжчасточкові артерії (aa.interlobulares). Вони дають початок численним приносним клубочковим артеріолам (arteriolae glomerulares afferentes), що розгалужуються на капіляри, які утворюють нирковий клубочок (glomerulus corpusculi renis). Від ниркового клубочка (glomerulus corpusculi renis) відходить виносна клубочкова артеріола (arteriola glomerularis efferens), яка знову ділиться на вторинні капіляри, що обгортають трубочки нефрона. Послідовне розгалуження приносної клубочкової артеріоли (arteriola glomerularis afferens) та виносної клубочкової артеріоли (arteriola glomerularis efferens) на капіляри називається дивовижною артеріальною сіткою нирки (rete mirabile arteriosum renis). Венозні капіляри утворюють у кірковій речовині зірчасті венули (vv. stellatae), від яких венозна кров (sanguis venosus) відтікає у прямі венули (venulae rectae), котрі впадають у променеві кіркові вени (vv. corticales radiatae), або вони ще називаються міжчасточковими венами (vv. interlobulares). Далі кров відтікає у дугоподібні вени (vv. arcuatae), а вони переходять у міжчасткові вени (vv. interlobulares), останні формують ниркову вену (v. renalis), яка впадає у нижню порожнисту вену (vena cava inferior). Утворення і щляхи виведення сечі в межах нирки Первинна сеча утворюється внаслідок фільтрації рідкої частини крові в капсулі нефрона (capsula nephroni), або ще її називають капсулою клубочка (capsula glomeruli) – капсулою Шумлянського-Боумена, яка охоплює кожний cудинний клубочок ниркового тільця (glomerulus corpusculi renalis), або ниркового клубочка. Капсула ниркового клубочка (capsula glomeruli) разом із клубочком утворюють ниркове тільце (corpusculum renale) – тільце Мальпігі. Ці тільця, яких є декілька мільйонів, розміщені переважно у звивистій частині кіркової речовини (pars convoluta corticis renalis). Від ниркового тільця відходить проксимальна частина канальця нефрона (pars proximalis tubuli nephroni), яка переходить у петлю нефрона (ansa nephroni) – петлю Генле. Первинна сеча утворюється шляхом фільтрації із судинного клубочка (glomerulus) безбілкової рідини із плазми крові в клубочкову капсулу (capsula glomerularis). Остання переходить через проксимальну та дистальну частини канальця нефрона (partes proximalis et distalis tubuli nephroni), що закінчується вставною частиною (pars conjungens). Усі частини канальця нефрона обплітаються густою сіткою вторинних артеріальних капілярів, і внаслідок реабсорбції тут утворюється вторинна сеча. Далі вироблена нефроном вторинна сеча відтікає у збиральну ниркову трубочку (tubulus renalis colligens), яка збирає сечу в сосочкові проточки (ductuli papillares), що закінчуються на верхівці ниркової піраміди сосочковими отворами (foramina papillaria). Елементи нирки, де утворюється первинна і вторинна сеча, складають структурно-функціональну одиницю нирки – нефрон (nephronum). Сосочкові отвори відкриваються на дірчастому полі (area cribrosa) верхівки піраміди в малі ниркові чашечки (calices renales minores). Із малих ниркових чашечок сеча надходить у великі ниркові чашечки (calices renales majores), які зливаються і утворюють ниркову миску (pelvis renalis), а остання переходить у сечовід (ureter). СЕЧОВІД (ureter) Сечовід – парний орган довжиною 25-З0 см, який лежить за очеревиною (ретроперитонеально) в позаочеревинному просторі (spatium extraperitoneale). У сечоводах (ureteres) розрізняють: – черевну частину (pars abdominalis); – тазову частину (pars pelvica); – внутрішньостінкову частину (pars intramuralis). Остання розміщена в стінці сечового міхура (vesica urinaria) і відкривається на дні сечового міхура (fundus vesicae urinariae) отвором, який називається вічком сечовода (ostium ureteris). Стінка сечоводів (paries ureterum) складається із: – зовнішньої оболонки (tunica adventitia); – м’язової оболонки (tunica muscularis); – слизової оболонки (tunica mucosa). М’язова оболонка (tunica muscularis) має зовнішній коловий та внутрішній поздовжній шари. У нижній третині сечовода м’язова оболонка має три шари: внутрішній і зовнішній поздовжні, а середній – коловий. Сечоводи мають такі звуження: – при переході ниркової миски (pelvis renalis) у сечовід (ureter); – при переході черевної частини (pars abdominalis) в тазову (pars pelvica); – упродовж тазової частини (pars pelvica); – при переході сечоводів (ureteres) у сечовий міхур (vesica urinaria). СЕЧОВИЙ МІХУР (vesica urinaria) Сечовий міхур (cystis) розміщений у порожнині малого таза (cavitas pelvis minoris) позаду лобкового симфіза (symphysis pubica). Сечовий міхур (vesica urinaria) має верхівку міхура (apex vesicae), тіло міхура (corpus vesicae) і дно міхура (fundus vesicae), яке спрямоване вниз і назад. Нижній відділ утворює шийку міхура (cervix vesicae), яка переходить у сечівник (urethra). Дно сечового міхура (fundus vesicae) прилягає: – у чоловіків: – унизу – до передміхурової залози (prostata), пухирчастих залоз (glandulae vesiculosae) і ампул сім’явиносних протоків (ampullae ductuum deferentium); – ззаду – до ампули прямої кишки (ampulla recti). – у жінок: – ззаду прилягає до піхви (vagina) і матки (uterus). Стінка сечового міхура (paries vesicae urinariae) представлена трьома шарами: внутрішнім, середнім і зовнішним. Внутрішній шар утворений слизовою оболонкою (tunica mucosa) і добре розвинутим підслизовим прошарком (tela submucosa), внаслідок чого слизова оболонка утворює числені складки. Між вічками сечоводів (ostia ureterum) і внутрішнім вічком сечівника (ostium urethrae internum) підслизова основа відсутня, тому тут складок немає. Це місце називається трикутником міхура (trigonum vesicae), де містяться рецептори, подразнення яких викликає позив до сечовипускання. Трикутник міхура (trigonum vesicae) оточений угорі міжсечовідною складкою (plica interureterica) слизової оболонки. У верхівках трикутника є такі три отвори: два вічка сечоводів (ostia ureterum) та внутрішнє вічко сечівника (ostium urethrae internum). Середня оболонка сечового міхура – м’язова оболонка (tunica muscularis), побудована з гладкої м’язової тканини (textus muscularis glaber), яка представлена такими трьома шарами: – внутрішнім поздовжнім шаром (stratum internum longitudinale); – зовнішнім поздовжнім шаром (stratum externum longitudinale); – середнім коловим шаром (stratum circulare). Поздовжні шари утворюють у ділянці тіла сечового міхура м’яз-випорожнювач міхура (musculus detrusor vesicae), а коловий шар, що найбільш розвинутий у ділянці внутрішнього вічка сечівника, утворює внутрішній м’яз-замикач сечівника (m. sphincter urethrae internus), який є мимовільним. Зовнішній шар стінки сечового міхура представлений адвентицією (tunica adventitia), або в тих місцях, що покриті очеревиною (верхівка та верхня стінка), знаходиться серозна оболонка (tunica serosa). Порожній сечовий міхур (vesica urinaria) стосовно до очеревини (peritoneum) розміщений екстраперитонеально, тобто вкритий очеревиною з одного боку – ззаду. При наповненні верхівка міхура (apex vesicae) піднімається і очеревина (peritoneum) вкриває частину передньої, бічної і особливо задньої поверхонь, тобто сечовий міхур (vesica urinaria) має мезоперитонеальне положення (вкритий очеревиною з трьох боків). ЖІНОЧИЙ СЕЧІВНИК (urethra feminina) Жіночий сечівник є трубкою завдовжки 3-6 см, що проходить позаду лобкового симфіза (symphysis pubica) і своїм зовнішнім вічком сечівника (ostium urethrae externum) відкривається в присінок піхви (vestibulum vaginae). Спереду і вгорі цей отвір оточений поперечно-смугастим зовнішнім м’язом-замикачем сечівника (m. sphincter urethrae externus) – вольовим, який належить до м’язів промежини (mm. perinei). Жіночий cечівник (urethra feminina) має: – внутрішнє вічко сечівника (ostium urethrae internum); – внутрішньостінкову частину (pars intramuralis); – зовнішнє вічко сечівника (ostium urethrae externum). М’язова оболонка жіночого сечівника (tunica muscularis urethrae femininae) має коловий шар (stratum circulare), в якому виділяють внутрішній м’яз-замикач сечівника (m. sphincter urethrae internus) та поздовжній шар (stratum longitudinale). Будова чоловічого сечівника буде розглянута в розділі чоловічих статевих органів. СТАТЕВІ СИСТЕМИ Система чоловічих і жіночих статевих органів там, де вона досягає більш високого розвитку (вищі тварини), складається з таких частин: – статевих залоз, які виробляють статеві клітини; – шляхів, по яких статеві клітини виводяться із залоз; – органів, де статеві клітини зберігаються або плід дозріває; – зовнішніх статевих органів, які сприяють з’єднанню статевих клітин. Більша частина тварин (навіть безхребетних) роздільностатева. Порівняно рідко спостерігаються у однієї і тієї самої особини чоловічі та жіночі статеві клітини. В ембріональному періоді розвитку закладка органів жіночих та чоловічих статевих систем відбувається однаково, лише згодом в одних зародків розвиваються чоловічі статеві органи, а жіночі органи залишаються недорозвиненими, в інших зародків – навпаки. Якщо в однієї людини розвиваються статеві органи обох статей, то ця патологія позначається як гермафродитизм. При диференціюванні жіночих статевих органів мезонефральні протоки (вольфові протоки) підлягають повній редукції, зате парамезонефральні протоки (мюллерові протоки) перетворюються у жіночі статеві органи. Дистальні відділи правої і лівої парамезонефральних проток зливаючись, утворюють канал з одним спільним просвітом, з якого розвиваються непарні органи – матка та піхва. З краніальних відділів правої і лівої парамезонефральних проток, які йдуть окремо, розвиваються маткові труби. У ділянці зовнішньої поверхні сечостатевої мембрани утворюється підвищення – статевий горбик, або зачаток статевого члена, а поблизу навколо нього знаходиться статевий валик. Біля основи статевого горбика, з боку, найближчого до відхідника, знаходиться первинний сечостатевий отвір, який з боків оточений тонкими краями – статевими складками. Така є індиферентна стадія розвитку зовнішніх статевих органів. При розвитку жіночої особини ріст статевого горбика відстає, з нього виходить клітор з двома печеристими тілами; залишається неглибока сечостатева пазуха, що перетворюється в присінок піхви. Первинний сечостатевий отвір значно здовжується в сагітальному (стріловому) напрямі; із статевих складочок, які оточують його з боків, походять малі соромітні губи з вуздечкою клітора. Статевий валик у свої бокових частинах перетворюється у великі соромітні губи, краніальний непарний його відділ дає лобкове підвищення. Перешийок між статевою щілиною та анусом залишається коротким. Чоловіча статева система (systema genitale masculinum) Чоловіча статева система поділяється на: – внутрішні чоловічі статеві органи (organa genitalia masculina interna), до яких належать: – яєчко (testis) з над’яєчком (epididymis); – сім’яний канатик (funiculus spermaticus); – сім’явиносна протока (ductus deferens); – пухирчаста залоза (glandula vesiculosa); – передміхурова залоза (prostata); – цибулинно-сечівникова залоза (glandula bulbourethralis); – зовнішні чоловічі статеві органи (organa genitalia masculina externa), до яких належать: – калитка (scrotum); – статевий член (penis). Чоловічий сечівник (urethra masculina) служить не лише для виведення сечі, а й для виведення сперми. Тому він належить як до сечової системи (systema urinarium), так і до статевої системи (systema genitale). Розвиток зовнішніх чоловічих статевих органів Статевий горбик у чоловічої статі є зачатком статевого члена. Цей горбик швидко росте і подовжується, перетворюючись у печеристе тіло статевого члена (corpus cavernosum penis). На нижній (каудальній) поверхні статевого члена статеві складки стають більш високими і обмежовують сечостатеву (уретральну) щілину, яка перетворюється в уретральний жолобок. Краї жолобка зростаються і утворюють чоловічий сечівник (urethra masculina) та губчасте тіло статевого члена (corpus spongiosum penis). Місце зрощення уретрального жолобка (закриття жолобка) лишається у вигляді рубця, названого швом статевого члена (raphe penis). Одночасно з формуванням чоловічого сечівника над дистальним кінцем статевого члена утворюється передня шкірочка статевого члена (preputium penis). На місці зрощення статевих валиків виникає шов калитки (raphe scroti), який тягнеться від кореня статевого члена (radix penis) до відхідника (anus). Розвиток внутрішніх чоловічих статевих органів На 7-му місяці ембріонального розвитку із сполучної тканини формується білкова оболонка яєчка. В цей час в яєчку утворюються сім’яні трубочки (tubuli seminiferi). Із трубочок (канальців) первинної нирки (mesonephros) формуються виносні трубочки яєчка (ductuli efferentes testis). Із краніальної частини мезонефральної протоки утворюється протока над’яєчка (ductus epididymidis). Із мезонефральної протоки також формується сім’явиносна протока (ductus deferens), дистальній відділ якої утворює ампулу сім’явиносної протоки (ampulla ductus deferentis). З бокового вип’ячування сім’явиносної протоки розвивається пухирчаста залоза (glandula vesiculosa). Із кінцевого звуженого відділу мезонефральної протоки формується сім’явипорскувальна протока (ductus ejaculatorius), яка відкривається у чоловічий сечівник (urethra masculina). З парамезонефральної протоки (мюлерової протоки) також формується привісок яєчка (appendix testis). Із злитих каудальних кінців парамезонефральних протоків утворюється передміхурова маточка (utriculus prostaticus). Остання частина парамезонефральних протоків (мюлерових протоків) у ембріонів чоловічої статі редукується. Яєчко з його придатками (привісок яєчка, передміхурова маточка) не залишаються на тому місці, де вони закладалися, тобто в черевній порожнині на рівні нижніх поперекових хребців. Вони в процесі розвитку зміщуються в каудальному напрямку – проходить процес опускання яєчок (descensus testis). У процесі опускання яєчка важливу роль відіграє направляюча зв’язка яєчка (gubernaculum testis). До 3-го місяця внутрішньоутробного періоду яєчко знаходиться в клубовій ямці (fjssa iliaca). До 6-го місяця внутрішньоутробного періоду яєчко підходить до глибокого (внутрішнього) пахвинного кільця (anulus inguinalis profundus). На 7-8-му місяці яєчко проходить через пахвинний канал (canalis inguinalis) разом із сім’явиносною протокою (ductus deferens), судинами і нервами, що входять до складу утвореного в процесі опускання яєчка сім’яного канатика (funiculus spermaticus). Передміхурова залоза (prostata) розвивається із епітелію сечівника, що розвивається у вигляді клітинних тяжів (до 50), з яких у подальшому утворюються частки залози. Цибулинно-сечівникові залози (glandulae bulbourethralis) розвиваються із епітеліальних виростів губчастої частини сечівника. Варіанти та аномалії розвитку органів чоловічої статевої системи 1 Недорозвинене або відсутнє одне яєчко у калитці – монорхізм (monorchismus). 2 Недорозвинені два яєчка або вони відсутні у калитці – анорхізм (anorchismus). 3 При затримці опускання яєчка в малому тазі або, найчастіше, у пахвинному каналі виникає крипторхізм (односторонній або двосторонній). 4 Іноді яєчко в процесі опускання затримується, що приводить до незвичного його розміщення – ектопії яєчка (ectopia testis). При цьому яєчко може знаходитися в черевній порожнині або під шкірою промежини, або під шкірою в ділянці поверхневого кільця пахвинного каналу. 5 Піхвовий відросток очеревини може бути незрощеним, тоді він сполучається з очеревинною порожниною, і у кишеню, яка утворилась, можуть випинатися петлі тонкої кишки. 6 Гіпоспадія – чоловічий сечівник залишається відкритим знизу у вигляді щілини – неповне закриття сечівника знизу. 7 Епіспадія – чоловічий сечівник розщеплений зверху. 8 Вроджений фімоз (може бути набутий) – голівка статевого члена не може вийти через звужений отвір передньої шкірочки статевого члена (preputium penis), раніше називалася “крайньою плоттю”. 9 Справжній гермафродитизм – наявність в одній особі чоловічих та жіночих статевих залоз. 10 Несправжній гермафродитизм – наявність статевих залоз однієї статі, а зовнішніх статевих органів – протилежної статі. 11 Чоловічий несправжній гермафродитизм – при ньому статева залоза диференціюється як яєчко і залишається в черевній порожнині. Одночасно затримується розвиток статевих валиків. Вони не зростаються один з одним, а статевий горбик розвивається незначно. Ці утвори імітують статеву щілину і піхву, а статевий горбик – клітор. Яєчко (testis) Яєчко (testis) є паренхіматозним органом, який розміщений в калитці (scrotum) і виробляє сперматозоїди та чоловічі статеві гормони – це є чоловіча статева залоза. Кожне яєчко (testis) має: – верхній кінець (extremitas superior); – нижній кінець (extremitas inferior); – присередню поверхню (facies medialis); – бічну поверхню (facies lateralis); – передній край (margo anterior); – задній край (margo posterior). До верхнього кінця і заднього краю яєчка (margo posterior testis) прилягає над’яєчко (epididymis), яке має: – голівку над’яєчка (caput epididymidis); – тіло над’яєчка (corpus epididymidis); – хвіст над’яєчка (cauda epididymidis). Між яєчком (testis) і тілом над’яєчка (corpus epididymidis) є пазуха над’яєчка (sinus epididymidis). Яєчко (testis) вкрите білковою оболонкою (tunica albuginea), яка на задньому краї (margo posterior) вдається у паренхіму яєчка і утворює середостіння яєчка (mediastinum testis). Від останнього до білкової оболонки відходять перегородочки яєчка (septula testis). Ці перегородочки поділяють яєчко на 150-200 часточок яєчка (lobuli testis). У кожній часточці яєчка (lobulus testis) містяться (1-2) звивисті сім’яні трубочки (tubuli seminiferi contorti), де сперматогенним епітелієм (epithelium spermatogenum) виробляються чоловічі статеві клітини – сперматозоїди (spermatozoida). Звивисті сім’яні трубочки (tubuli seminiferi contorti) переходять – у прямі сім’яні трубочки (tubuli seminiferi recti), а останні – у сітку яєчка (rete testis), що розміщена у середостінні яєчка (mediastinum testis). Від сітки яєчка (rete testis) відходять виносні проточки яєчка (ductuli efferentes testis), їх є 15 – 20, вони, пронизуючи білкову оболонку (tunica albuginea), відкриваються в ділянці головки над’яєчка (caput epididymidis) в протоку над’яєчка (ductus epididymidis) і утворюють там часточки над’яєчка (lobuli epididymidis). Протока над’яєчка (ductus epididymidis) досить покручена і займає, в основному, тіло та хвіст над’яєчка (corpus et cauda epididymidis), у розправленому вигляді ця протока має довжину 5 – 6 метрів. Протока над’яєчка (ductus epididymidis) опускається до його хвоста (cauda epididymidis), де переходить у сім’явиносну протоку (ductus deferens). Сім’явиносна протока (ductus deferens) Сім’явиносна протока має: – калиткову частину (pars scrotalis); – канатикову частину (pars funicularis); – пахвинну частину (pars inguinalis); – тазову частину (pars pelvica). Сім’явиносна протока (ductus deferens) входить до складу сім’яного канатика (funiculus spermaticus), який проходить у пахвинному каналі (canalis inguinalis) аж до його глибокого пахвинного кільця (annulus inguinalis profundus). Тазова частина сім’явиносної протоки загинається під дно сечового міхура (fundus vesicae uranariae) і перед з’єднанням з вивідною протокою пухирчастої залози (ductus excretorius) утворює ампулу сім’явиносної протоки (ampulla ductus deferentis). При з’єднанні цих двох проток утворюється сім’явипорскувальна протока (ductus ejaculatorius) довжиною до 2 см, яка проходить через передміхурову залозу (prostata) і відкривається в передміхурову частину чоловічого сечівника (pars prostatica urethrae masculinae) на верхівці сім’яного горбика (colliculus seminalis). Сім’яний канатик (funiculus spermaticus) Це структура, яка складається з: – артерій та вен яєчка (aa. et vv. testicularis); – артерій та вен сім’явиносної протоки (aa. et vv. ductus deferentis); – лозоподібного венозного сплетення (plexus pampiniformis); – м’яза-підіймача яєчка (musculus cremaster); – фасції м’яза-підіймача яєчка (fascia cremasterica); – залишка піхвового відростка (vestigium processus vaginalis); – нервів і лімфатичних судин (nervi et vasa lymphatica); – зовнішньої сім’яної фасції (fascia spermatica externa); – внутрішньої сім’яної фасції (fascia spermatica interna); – сім’явиносної протоки (ductus deferens). Передміхурова залоза (prostata) Це м’язово-секреторний орган, що за формою нагадує каштан, має: – основу передміхурової залози (basis prostatae), яка прилягає до сечового міхурa (vesica urinaria); – верхівку передміхурової залози (apex prostatae), яка обернута до сечо-статевої діафрагми (diaphragma urogenitale); – передню поверхню (facies anterior); – задню поверхню (facies posterior); – нижньобічну поверхню (facies inferolateralis); – праву та ліву частки передміхурової залози (lobi prostatae dexter et sinister); – перешийок передміхурової залози (isthmus prostatae), який охоплює сечівник (urethra). Передміхурова залоза (prostata) складається з 36 альвеолярно-трубчастих передміхурових залозок, які виробляють передміхуровий сік і відкриваються численними проточками передміхурової залози (ductuli prostatici) в передміхурову частину чоловічого сечівника (pars prostatica urethrae masculinae) на основі сім’яного горбика (colliculus seminalis). М’язовий апарат під час еякуляції сприяє виштовхуванню секрету із передміхурової залози (prostata) і є додатковим (мимовільним) внутрішнім м’язом-замикачем сечівника (m. sphincter urethrae internus), який не дає сечі змішуватись із спермою. У дітей передміхурова залоза (prostata) незначної величини, складається переважно з м’язів і сполучної тканини, залозиста частина слабо виражена. З настанням статевої зрілості передміхурова залоза енергійно росте, особливо залозиста тканинa, яка на старість редукується. Те саме відбувається і з м’язами. Вага передміхурової залози з 20 г зменшується до 15 – 12 г. Нерідко у старших людей спостерігається патологічне збільшення передміхурової залози – гіпертрофія передміхурової залози (hypertrophia prostatae), причому розростається переважно сполучна тканина і при цьому утруднюється сечовипускання. Кастрація (видалення яєчка) призводить до атрофії передміхурової залози. Пухирчаста залоза (glandula vesiculosa), або сім’яна залоза (glandula seminalis), чи сім’яний пухирець (vesicula seminalis) Пухирчаста залоза (glandula vesiculosa) розміщена збоку від ампули сім’явиносної протоки (ductus deferens), прилягає до дна сечового міхура (fundus vesicae). Позаду міститься ампула прямої кишки (ampulla recti). Нижній кінець пухирчастої залози (glandula vesiculosa) звужується у вивідну протоку (ductus excretorius) і з’єднується із ампулою сім’явиносної протоки (ampulla ductus deferentis), утворюючи сім’явипорскувальну протоку (ductus ejaculatorius). Пухирчаста залоза (glandula vesiculosa) виробляє сім’яну рідину, котра є прозорою, безбарвною або ледь жовтуватою рідиною, яка у сім’явипорскувальній протоці (ductus ejaculatorius) змішується із сім’ям, розріджуючи його і утворюючи разом з ним сперму. Шляхи виведення сім’я Від місця утворення сперматозоїдів у звивистих (покручених) сім’яних трубочках (tubuli seminiferi contorti) до злиття з вивідною протокою пухирчастої залози (ductus excretorius) сім’я проходить через: – прямі сім’яні трубочки (tubuli seminiferi recti); – сітку яєчка (rete testis); – виносні проточки яєчка (ductuli efferentes testis); – протоку над’яєчка (ductus epididymidis); – сім’явиносну протоку (ductus deferens), яка відкривається у сечівник (urethra). У передміхуровій частині сечівника (pars prostatica urethrae) сперма збагачується секретом передміхурової залози (secretum prostatae). Цибулинно-сечівникова залоза (glandula bulbourethralis), або залоза Купера Це парна альвеолярно-трубчаста залоза, яка розміщена у товщі м’язів сечо-статевої діафрагми і має протоку цибулинно-сечівникової залози (ductus glandulae bulbourethralis), що проходить через цибулину статевого члена (bulbus penis) і відкривається в губчасту частину чоловічого сечівника (pars spongiosa urethrae masculinae). Залоза (glandula bulbourethralis) виробляє тягучий слизовий секрет, який захищає слизову оболонку сечівника (tunica mucosa) від подразнюючої дії сечі. Калитка (scrotum) Калитка є зовнішнім чоловічим статевим органом, що має вигляд звисаючого донизу шкірно-фасціального мішка, в якому розміщені яєчка (testes) і над’яєчка (epididymides). Калитка поділяється на праву та ліву половини перегородкою калитки (septum scroti). Калитка (scrotum) – це “фізіологічний” термостат, в якому температура нижча, ніж температура тіла, що є необхідною умовою нормального сперматогенезу. До складу калитки (scrotum) входить 7 оболонок, які вкривають яєчко (testis) і є похідними відповідних шарів передньої стінки черевної порожнини (paries anterioris cavitatis abdominis), а саме: 1 Шкіра калитки (cutis scroti), що має шов калитки (raphe scroti), численні складки, пігментована, вкрита волоссям (pili) і містить специфічні сальні та потові залози (glandulae sebaceae et sudoriferae). 2 Під шкірою (cutis) залягає м’ясиста оболонка (tunica dartos), яка є похідною підшкірної жирової клітковини (panniculus adiposus) і зростається із шкірою (cutis). 3 Зовнішня сім’яна фасція (fascia spermatica externa), яка є похідною поверхневої фасції передньої стінки черевної порожнини (fascia superficialis parietis anterioris cavitatis abdominis). 4 Фасція м’яза-підіймача яєчка (fascia cremasterica), яка є похідною міжніжкової фасції (fascia intercruralis) в ділянці поверхневого пахвинного кільця (anulus inguinalis superficialis). 5 М’яз-підіймач яєчка (musculus cremaster), який є похідним внутрішнього косого і поперечного м’язів живота (musculі obliqui interni et transversi abdominis). 6 Внутрішня сім’яна фасція (fascia spermatica interna), яка є похідною поперечної фасції черевної стінки (fascia transversalis parietis abdominis). 7 Піхвова оболонка яєчка (tunica vaginalis testis) – серозна оболонка (tunica serosa), що є похідною очеревини (peritoneum) і складається з нутрощевої пластинки (lamina visceralis) та пристінкової пластинки (lamina parietalis). Остання зростається з білковою оболонкою яєчка (tunica albuginea testis) і переходить на над’яєчко (epididymis). Між обома пластинками міститься щілиноподібний простір – піхвова порожнина (cavitas vaginalis), яка заповнена невеликою кількістю серозної рідини. Статевий член, прутень (penis) Статевий член служить для виведення сечі із сечового міхура і введення сперми у статеві шляхи жінки, має: – корінь статевого члена (radix penis); – тіло статевого члена (corpus penis); – головку статевого члена (glans penis). Шкіра (cutis), яка вкриває статевий член, в основі голівки утворює вільну складку – передню шкірочку статевого члена (preputium penis). Остання за допомогою вуздечки передньої шкірочки (frenulum preputii) з’єднується з головкою статевого члена (glans penis). Статевий член (penis) сформований двома печеристими тілами статевого члена (corpora cavernosa penis) і одним губчастим тілом статевого члена (corpus spongiosum penis). Печеристі тіла (corpora cavernosa) своїми задніми кінцями зростаються з окістям присереднього краю нижніх гілок лобкових кісток (rami inferiores pubis) під лобковим симфізом (symphisis pubica). На нижній поверхні між печеристими тілами утворюється жолоб, де залягає губчасте тіло статевого члена (corpus spongiosum penis). Усі тіла статевого члена (corpora penis) вкриті: – білковою оболонкою печеристих тіл (tunica albuginea corporum cavernosorum); – білковою оболонкою губчастого тіла (tunica albuginea corporis spongiosi). Усередині губчастого тіла (corpus spongiosum penis) проходить чоловічий сечівник (urethra masculina). Чоловічий сечівник (urethra masculina) Чоловічий сечівник є трубкою завдовжки 16-22 см, S-подібної форми, в якій розрізняють: – внутрішньостінкову частину; передпередміхурову частину (pars intramuralis; pars preprostatica) – вона проходить через стінку сечового міхура. – передміхурову частину (pars prostatica); – проміжну частину (pars intermedia), або перетинчасту частину (pars membranacea); – губчасту частину (pars spongiosa). На своєму шляху сечівник (urethra masculina) робить: – верхній (фіксований) згин; – нижній (вільний) згин. Передміхурова частина сечівника (pars prostatica) проходить через передміхурову залозу (prostata). У цій частині на задній стінці сечівника (paries posterior urethrae masculinae) випинає сім’яний горбик (colliculus seminalis), на верхівці якого розміщений передміхуровий мішечок (utriculus prostaticus), або за попередньою номенклатурою – передміхурова маточка (utriculus prostaticus). Біля останнього (utriculus prostaticus) відкривається сім’явипорскувальна протока (ductus ejaculatorius), а на основі сім’яного горбика (colliculus seminalis) – проточки передміхурової залози (ductuli prostatici). Проміжна частина сечівника (pars intermedia) коротша, вона проходить через сечо-статеву діафрагму. Описані вище дві частини належать до заднього (фіксованого) відділу сечівника. Губчаста частина сечівника (pars spongiosa), або передня уретра, проходить в губчастому тілі статевого члена (corpus spongiosum penis) і відкривається на сечівниковій поверхні верхівки голівки статевого члена (facies urethralis apicis glandis penis) зовнішнім вічком сечівника (ostium urethrae externum). Чоловічий сечівник (urethra masculina) має такі звуження: 1 Зовнішнє вічко сечівника (ostium urethrae externum) на голівці статевого члена (glans penis); 2 Уся проміжна частина сечівника (pars membranacea; pars intermedia); 3 Внутрішнє вічко сечівника (ostium urethrae internum), яке відкривається в сечовий міхур (vesica urinaria). Крім того, сечівник (urethra masculina) має такі розширення: 1 Уся передміхурова частина (pars prostatica); 2 Розширення губчастого тіла статевого члена (corpus spongiosum penis) у його основі – це цибулина статевого члена (bulbus penis); 3 Розширення сечівника (urethra masculina) в ділянці голівки статевого члена (glans penis) – це човноподібна ямка сечівника (fossa navicularis urethrae). ЖІНОЧА СТАТЕВА СИСТЕМА (systema genitalia feminina) Жіноча статева система (systema genitale femininum) поділяється на: – внутрішні жіночі статеві органи (organa genitalia feminina interna), до яких належать: – яєчники (ovaria); – маткові труби (tubae uterinae); – матка (uterus); – піхва (vagina); – зовнішні жіночі статеві органи (organa genitalia feminina externa), до яких належать: – жіноча соромітна ділянка; – вульва (pudendum femininum; vulva) з великими і малими соромітними губами (labia majora et minora pudendi); – присінок піхви (vestibulum vaginae); – клітор (clitoris); – лобкове підвищення (mons pubis). Внутрішні жіночі статеві органи (organa genitalia feminina interna) Яєчник (ovarium) Яєчник є парним органом овальної форми, що розміщений у порожнині малого таза (cavitas pelvis minoris). Він має: – присередню поверхню (facies medialis); – бічну поверхню (facies lateralis); – вільний край (margo liber); – брижовий край (margo mesovaricus); – матковий кінець (extremitas uterina); – трубний кінець (extremitas tubaria). Яєчник (ovarium) міститься в очеревинній порожнині (cavitas peritonealis), але очеревиною не вкритий. Зовнішньою оболонкою яєчника є зародковий епітелій (epithelium germinale). До матки (uterus) яєчник (ovarium) прикріплюється за допомогою власної зв’язки яєчника (lig. ovarii proprium), а до стінок таза – за допомогою підвішувальної зв’язки яєчника (lig. suspensorium ovarii). До брижового краю яєчника (margo mesovaricus) підходить брижа яєчника (mesovarium), між листками якої судини і нерви заходять у ворота яєчника (hilum ovarii). Паренхіма яєчника (parenchyma ovarii) складається з кори яєчника (cortex ovarii) і мозкової речовини яєчника (medulla ovarii). У корі яєчника (cortex ovarii) дозрівають яйцеклітини (ovum) у різних за ступенем розвитку фолікулах: примордіальних, вторинних (пухирчастих) та зрілих – третинних фолікулах, або пухирцях Граафа. Отже, первинний фолікул (folliculus ovaricus primarius) перетворюється в пухирчастий яєчниковий фолікул (folliculus ovaricus vesiculosus) – Граафів пухирець. Після того як пухирець (folliculus ovaricus vesiculosus) розривається, яйцеклітина (ovum) виходить на поверхню яєчника (ovarium) і потрапляє в маткову трубу (tuba uterina). Власне, пухирчастий яєчниковий фолікул (folliculus ovaricus vesiculosus) – Граафів пухирець – наповнюється кров’ю і перетворюється у жовте тіло (corpus luteum). Якщо немає запліднення, то жовте тіло (corpus luteum) з часом перетворюється у білясте тіло (corpus albicans). При заплідненні жовте тіло (corpus luteum) розростається і перетворюється у жовте тіло вагітності (corpus luteum graviditatis), яке функціонує протягом усієї вагітності як ендокринна залоза (glandula endocrina). Процес виділення яйцеклітини з яєчника називаеться овуляцією (від лат. оvum – яйце). Маткова труба (tuba uterina; salpinx) Маткова труба є парним органом, що має трубчасту форму і розміщена на рівні верхнього краю широкої маткової зв’язки (lig. latum uteri). Довжина кожної маткової труби (tuba uterina) становить 8-18 см, а діаметр ампули маткової труби (ampulla tubae uterinae) може мати 6 – 10 мм. У ній (tuba uterina) розрізняють 4 частини: – маткову частину (pars uterina), яка проходить через стінку матки (paries uteri) і відкривається в порожнину матки (cavitas uteri) матковим вічком маткової труби (ostium uterinae tubae uterinae); – перешийок маткової труби (isthmus tubae uterinae), що розміщений ближче до матки (uterus); – ампулу маткової труби (ampulla tubae uterinae) – найдовшу частину маткової труби (tuba uterina); – лійку маткової труби (infundibulum tubae uterinae) – розширену частину, яка відкривається черевним отвором маткової труби (ostium abdominale tubae uterinae) в очеревинну порожнину (cavitas peritonealis) і оточена торочками маткової труби (fimbriae tubae uterinae), одна з яких – яєчникова торочка (fimbria ovarica) – найдовша. Маткова труба (tuba uterina) вкрита з усіх боків очеревиною (peritoneum) і має власну брижу маткової труби (mesosalpinx). Крім зовнішньої серозної оболонки (tunica serosa), маткова труба (tuba uterina) має м’язову оболонку (tunica muscularis), поздовжній і коловий шари, і слизову оболонку (tunica mucosa), що завдяки підслизовій основі (tela submucosa) утворює трубні складки (plicae tubariae). У матковій трубі (tuba uterina) відбувається запліднення яйцеклітини (spermovium) з утворенням зиготи. Зигота, або запліднена яйцеклітина, проходить по матковій трубі у матку (uterus). Матка (uterus) Матка є непарним порожнистим органом грушоподібної форми, що розміщений у порожнині малого таза (cavitas pelvis minoris). Матка (uterus) має: – дно матки (fundus uteri); – тіло матки (corpus uteri); – шийку матки (cervix uteri), яка відкривається в піхву (vagina) вічком матки (ostium uteri), оточеним передньою губою (labium anterius) та задньою губою (labium posterius). У шийці матки (cervix uteri) розрізняють: – надпіхвову частину шийки (portio supravaginalis cervicis) і піхвову частину шийки (portio vaginalis cervicis); – тіло матки, яке має міхурову поверхню (facies vesicalis), або передню поверхню (facies anterior), та кишкову поверхню (facies intestinalis), або задню поверхню (facies posterior). Місце переходу тіла матки (corpus uteri) в шийку (cervix uteri) називається перешийком матки (isthmus uteri). Міхурова поверхня, передня поверхня матки (facies vesicalis, facies anterior uteri) прилягає до сечового міхура (vesica urinaria). Кишкова поверхня, задня поверхня (facies intestinalis, facies posterior) прилягає до прямої кишки (rectum). При порожньому сечовому міхурі (vesica urinaria) тіло матки (corpus uteri) нахилене вперед. Таке положення називається антеверзіо (anteversio). При наповненні сечового міхура (vesica urinaria) дно і тіло матки (fundus et corpus uteri) зміщуються назад – це ретроверзіо (retroversio). Крім того, між тілом і шийкою матки (corpus et cervix uteri) утворюється кут, відкритий вперед. Таке положення називається антефлексіо (anteflexio). Порожнина матки (cavitas uteri) має трикутну форму, вгорі сполучається з матковими трубами (tubae uterinae), а внизу через канал шийки матки (canalis cervicis uteri) і вічко матки (ostium uteri) – з піхвою (vagina). Стінка матки (paries uteri) складається з трьох шарів: 1 Слизова оболонка (tunica mucosa), або ендометрій (endometrium), в ній відсутній підслизовий прошарок, тому вона не утворює складок і зрощена із м’язовою оболонкою матки (tunica muscularis; myometrium uteri). У каналі шийки матки (canalis cervicis uteri) слизова оболонка утворює пальмоподібні складки (plicae palmatae), що відходять від однієї поздовжньої складки. Слизова оболонка містить шийкові залози (glandulae cervicales). 2 М’язова оболонка (tunica muscularis), або міометрій (myometrium), утворена гладкою м’язовою тканиною (textus muscularis glaber) і складається із внутрішнього, середнього та зовнішнього шарів. 3 Серозна оболонка (tunica serosa), або периметрій (perimetrium), – це нутрощева очеревина (peritoneum viscerale), яка вкриває матку (uterus) з усіх боків, крім передньої і бічної поверхонь надпіхвової частини шийки (portio supravaginalis cervicis) матки (мезоперитонеально). Серозна оболонка (tunica serosa; perimetrium) утворює: – широку маткову зв’язку (ligamentum latum uteri), в якій розрізняють такі частини: – брижу матки (mesometrium); – брижу яєчника (mesovarium); – брижу маткової труби (mesosalpinx). Між листками широкої зв’язки матки (ligamentum latum uteri) містяться судини, нерви, жирова клітковина (vasa, nervi et tela cellularis adiposa) і кругла маткова зв’язка (lig. teres uteri), яка проходить через пахвинний канал (canalis inguinalis) до лобка (pubis). Шийка матки (cervix uteri) зв’язана з лобком (pubis) лобково-шийковою зв’язкою (lig. pubocervicale), а з прямою кишкою (rectum) матка (uterus) зв’язана прямокишково-матковою зв’язкою (lig. rectouterinum). Простір між переднім і заднім листками широкої маткової зв’язки (lig. latum uteri) з обох країв матки (margines uteri) і її шийки матки (cervix uteri) називається приматковою клітковиною, параметрієм (parametrium). Частина параметрія навколо шийки матки називається пришийковою клітковиною, парацервіксом (paracervix). Крім того, матка (uterus) фіксована до стінок таза кардинальною зв’язкою (lig. cardinale), або поперечною зв’язкою шийки (lig.transversum cervicis). Піхва (vagina) Піхва є еластичним м’язово-фіброзним трубчастим органом довжиною 7-9 см, який сполучає порожнину матки (cavitas uteri) із зовнішніми жіночими статевими органами (organa genitalia feminina externa). Верхня частина піхви охоплює шийку матки, утворюючи склепіння піхви (fornix vaginae), яке має передню частину (pars anterior), задню частину (pars posterior) та бічні частини (partes laterales). Піхва має передню стінку (paries anterior) та задню стінку (paries posterior) і відкривається отвором (ostium vaginae) в присінок піхви (vestibulum vaginae). У дівчат цей отвір закритий складкою слизової оболонки – дівочою перетинкою (hymen), а після дефлорації від неї залишаються сосочки дівочої перетинки (carunculae hymenales). Слизова оболонка піхви містить поперечні складки, які називаються піхвовими зморшками (rugae vaginales). Ці зморшки утворюють на передній та задній стінках поздовжні стовпи зморщок (columnae rugarum). Середня оболонка піхви м’язова, а зовнішня оболонка сполучнотканинна. ЗОВНІШНІ ЖІНОЧІ СТАТЕВІ ОРГАНИ (organa genitalia feminina externa) Жіноча соромітна ділянка; вульва (pudendum femininum; vulva) Великі соромітні губи (labia majora pudendi) є складкою шкіри, яка містить жирову тканину (textus adiposus). Вони оточують соромітну щілину (rima pudendi). Права велика соромітна губа (labium majus pudendi dextrum) та ліва велика соромітна губа (labium majus pudendi sinistrum) з’єднуються між собою за допомогою передньої спайки губ (commissura labiorum anterior) та задньої спайки губ (commissura labiorum posterior). Малі соромітні губи (labia minora pudendi). Це складки шкіри, в яких немає жирової клітковини, вони розміщені присередньо стосовно великих соромітних губ (labia majora pudendi). Передній край малих соромітних губ (margo anterior labiorum minorum pudendi) роздвоюючись, утворює передню шкірочку клітора (preputium clitoridis) та вуздечку клітора (frenulum clitoridis). У місці з’єднання малих соромітних губ (labia minora pudendi) ззаду утворюється вуздечка соромітних губ (frenulum labiorum pudendi). Клітор (clitoris) Клітор завдовжки 2-3 см, є аналогом печеристих тіл статевого члена (corpus cavernosum penis) і складається з: – ніжок клітора (crus clitoridis); – тіла клітора (corpus clitoridis), на якому розміщена голівка клітора (glans clitoridis). Ніжки клітора (crura clitoridis) прикріплюються до нижніх гілок лобкових кісток (rami inferiores ossium pubis). В основі клітора (clitoris) розміщене парне печеристе тіло клітора (corpus cavernosum clitoridis). Присінок піхви (vestibulum vaginae) Присінок піхви є щілиною між малими соромітними губами, куди відкриваються: – зовнішнє вічко сечівника (ostium urethrae externum); – отвір піхви (ostium vaginae); – протоки малих присінкових залоз (ductus glandularum vestibularium minorum); – протоки великих присінкових залоз (ductus glandularum vestibularium majorum), або Бартолінієвих залоз. Цибулина присінка (bulbus vestibuli) розміщена в основі великих соромітних губ з двох боків від нижнього кінця піхви і складається з печеристої тканини (подібна до губчастого тіла статевого члена). Варіанти та аномалії розвитку органів жіночої статевої системи 1 У процесі розвитку яєчників трапляються випадки зміщення яєчника – ектопія яєчника (ectopia ovariorum). Вони можуть знаходитись біля глибокого пахвинного кільця (anulus inguinalis profundus) або проходити через пахвинний канал (canalis inguinalis) і залягати під шкірою великих соромітних губ (labium majus pudendi). 2 Додатковий яєчник (ovarium accessorium). 3 Недорозвинення одного або обох яєчників. 4 Відсутність маткових труб. 5 Зарощення вічка (отвору) матки. 6 Зарощення внутрішнього анатоміч-ного вічка (отвору) матки. 7 При недостатньому зрощенні дистальних кінців правої та лівої парамезонефральних проток розвивається дворога матка (uterus bicornus). 8 При повному незрощенні дистальних кінців правої та лівої парамезонефральних проток розвивається подвійна матка та подвійна піхва (uterus et vagina duplex). 9 При затримці розвитку парамезонефральної протоки на одному боці виникає асиметрична, або однорога матка. 10 Недорозвинена матка малих розмірів – інфантильна (дитяча) матка. 11 Справжній гермафродитизм – характеризується наявністю у однієї і тіє самої людині яєчок та яєчників при чоловічому або жіночому типі будови зовнішніх статевих органів. 12 Несправжній гермафродитизм – статеві залози належать до однієї статі, а зовнішні статеві органи за своїми ознаками відповідають інший статі. Вторинні статеві ознаки при цьому нагадують ознаки протилежної статі або є проміжними. 13 Жіночий несправжній гермафро-дитизм – при ньому статеві залози диференціюються і розвиваються як яєчники. Вони спускаються в товщу статевих валиків, які настільки зближуються один з одним, що нагадують калитку. Кінцева частина сечостатевого синуса залишається дуже вузьким і піхва відкривається в сечостатевий синус, при цьому отвір піхви стає малопомітним. Статевий горбик значно розростається та імітує статевий член. Вторинні статеві ознаки набирають вигляду, характерного для чоловіків. ПРОМЕЖИНА (perineum) У вузькому розумінні слова промежина (perineum) – це м’які тканини, що розміщені між переднім краєм відхідника (anus) і заднім краєм зовнішніх статевих органів (organa genitalia externa). У широкому розумінні слова промежина – це комплекс м’яких тканин, які закривають вихід із порожнини малого таза (pelvis minor). Промежина (perineum) за формою нагадує ромб, який оточений: – верхівкою куприка (apex coccygis) ззаду; – нижнім краєм лобкового симфізу (margo inferior symphysis pubicae) спереду; – сідничими горбами (tubera ischiadica) з боків. Лінією, проведеною між сідничими горбами (tubera ischiadica), промежина (perineum) умовно поділяється на передню ділянку (regio anterior) та задню ділянку (regio posterior). Передня ділянка промежини (regio anterior perinei) лежить майже у лобовій площині (planum frontale) і через неї у чоловіків проходить сечівник (urethra), а у жінок – піхва (vagina) та сечівник (urethra). Ця ділянка називається сечо-статевою ділянкою (regio urogenitalis). Задня ділянка промежини (regio posterior perinei) знаходиться у горизонтальній площині (planum horizontale), і називається тазовою ділянкою (regio pelvica), або відхідниковою ділянкою (regio analis), і через неї проходить кінцевий відділ прямої кишки (rectum) – відхідник (anus). Згідно із сучасною анатомічною номенклатурою промежина (perineum) має: – підшкірний мішок промежини (saccus subcutaneus perinei); – поверхневий відділ промежини (compartimentum superficiale perinei), або поверхневий простір промежини (spatium superficiale); – глибокий мішок промежини; глибокий простір промежини (saccus profundus perinei; spatium profundum perinei). Підшкірний мішок промежини (saccus subcutaneus perinei) – це простір між підшкірною жировою клітковиною промежини (panniculus adiposus perinei) і поверхневою обгортальною фасцією промежини (fascia investiens perinei superficialis). Крововиливи або ексудат у підшкірний мішок промежини (saccus subcutaneus perinei) можуть проникати глибоко: – у підшкірний прошарок промежини (tela subcutanea perinei); – у передню стінку черевної порожнини (paries anterior cavitatis abdominis); – уздовж клітора/статевого члена/або в соромітні губи (labia majora) чи калитку (scrotum). Поверхневий відділ промежини (compartimentum superficiale perinei) – це цілком закрита порожнина, яка оточена: – знизу – фасцією промежини (fascia perinei); – вгорі – перетинкою промежини (membrana perinei). Водночас глибокий мішок промежини (saccus profundus perinei) відкритий зверху. Він і глибокі м’язи сечо-статевої ділянки (mm. regionis urogenitalis) оточені знизу перетинкою промежини (membrana perinei) і простягаються вгору до таза (pelvis), тому старі терміни diaphragma urogenitale і fascia diaphragmatis urogenitalis inferior помилкові. М’язи промежини (mm. perinei), за попередньою анатомічною номенклатурою, поділяються на поверхневі м’язи та глибокі м’язи. До поверхневих м’язів сечо-статевої ділянки (musculi superficiales diaphragmatis urogenitalis, PNA) належать: 1 поверхневий поперечний м’яз промежини (m. transversus perinei superficialis), який укріплює промежину (perineum); 2 цибулинно-губчастий м’яз (m. bulbo-spongiosus), який стискує отвір піхви (ostium vaginae) у жінок, а у чоловіків видавлює сім’я і сечу; 3 сідничо-печеристий м’яз (m. ischiocaver-nosus), який сприяє ерекції статевого члена (penis) чи клітора (clitoris). До поверхневих м’язів відхідникової ділянки (musculi superficiales regionis analis; PNA) належить зовнішній м’яз-замикач відхідника (m. sphincter ani externus), який складається з поперечно-смугастих волокон (myofibrae transversostriatae) і є вольовим. Глибокі м’язи промежини (mm. perinei profundi) беруть участь в утворенні тазової та сечо-статевої діафрагм (diaphragmata pelvis et urogenitale). До глибоких м’язів сечо-статевої ділянки (mm. perinei profundi regionis urogenitalis) належать: – глибокий поперечний м’яз промежини (m. transversus perinei profundus), що починається від сідничих горбів (tubera ishiadica) і закінчується в сухожилковому центрі промежини (centrum tendineum perinei); – зовнішній м’яз-замикач сечівника (m. sphincter urethrae externus), утворений коловими поперечно-смугастими волокнами (myofibrae transversostriata). Це вольовий м’яз, що стискує перетинчасту частину (pars membranacea) сечівника (urethra). До глибоких м’язів тазової ділянки (PNA) належать: – м’яз-підіймач відхідника (m. levator ani); – куприковий м’яз (m. coccygeus), він більше розвинутий у тварин. До фасцій тазової ділянки (fasciae regionis pelvis) належать: – поверхнева фасція промежини (fascia perinei superficialis), яка є продовженням поверхневої фасції тіла (fascia superficialis corpori) і закінчується в шкірі відхідника (cutis ani); – власна фасція промежини (fascia propria perinei), яка є продовженням власної сідничої фасції. Вона вкриває нижню поверхню м’яза-підіймача відхідника (m. levator ani). Частина власної фасції промежини (fascia perinei propria), яка вкриває м’яз-підіймач відхідника (m. levator ani) знизу, називається нижньою фасцією тазової діафрагми (fascia diaphragmatis pelvis inferior). Тазова фасція (fascia pelvis; fascia pelvica) Тазова фасція (fascia pelvis) є продовженням попереково-клубової фасції; клубової фасції (fascia iliopsoas; fascia iliaca) і має: – пристінкову фасцію таза, або внутрішньотазову фасцію (fascia pelvis parietalis, fascia endopelvina), яка раніше (PNA) називалася пристінковим листком тазової фасції (lamina parietalis seu folium parietale fasciae pelvis); – нутрощеву тазову фасцію (fascia pelvis visceralis), яка раніше (PNA) називалася нутрощевим листком тазової фасції (lamina visceralis seu folium viscerale fasciae pelvis). Пристінковий листок (lamina parietalis seu folium parietale fasciae pelvis) вкриває м’яз-підіймач відхідника (m. levator ani) і внутрішній затульний м’яз (m. obturatorius internus). Нутрощевий листок (lamina visceralis; folium viscerale fasciae pelvis) вкриває нижню частину прямої кишки (rectum). Частина тазової фасції (fascia pelvis), яка покриває м’яз-підіймач відхідника (m. levator ani) вгорі, називається верхньою фасцією тазової діафрагми (fascia diaphragmatis pelvis superior). У сечо-статевій ділянці (regio urogenitalis) проходить власна фасція промежини (fascia perinei propria), яка тут ділиться на три листки: – глибокий листок (lamina profunda fasciae perinei propria), що вкриває глибокі м’язи сечо-статевої ділянки (mm. profundi regionis urogenitalis) угорі і зростається перед лобком із середнім листком – це верхня фасція сечо-статевої діафрагми (fascia diaphragmatis urogenitalis superior); – середній листок (lamina media fasciae perinei propriae), що вкриває глибокі м’язи сечо-статевої ділянки (mm. profundi regionis urogenitalis) знизу і утворює нижню фасцію сечо-статевої діафрагми (fascia diaphragmatis urogenitalis inferior); – поверхневий листок (lamina superficialis fasciae perinei propriae) вкриває знизу поверхневі м’язи сечо-статевої ділянки (mm. superficiales regionis urogenitalis) і переходить у фасцію статевого члена чи клітора (fascia penis/clitoridis). Із боків відхідника (anus) між сідничним горбом (tuber ischiadicum) і відхідниковим каналом (canalis analis) є парна сідничо-відхідникова ямка (fossa ischioanalis), яка заповнена жировим тілом сідничо-відхідникової ямки (corpus adiposum fossae ischioanalis); це є жирова клітковина (paraproctium). Окрім жирової тканини, в цій ямці знаходяться соромітний нерв (n. pudendus), внутрішні соромітні артерії та вени (aa. et vv. pudendae internae). Ці судини та нерв проходять через соромітний канал (canalis pudendalis), який розміщений на бічній стінці сідничо-відхідникової ямки у розщепленні листків затульної фасції. ЕНДОКРИННА СИСТЕМА Це залози, які не мають проток, їх секрет потрапляє безпосередньо у кров. Вони мають добре кровопостачання, а їх секрет має велику біологічну активність. Продуктом діяльності ендокринних залоз є гормони (гр. hormao – збуджую), які впливають на загальний обмін речовин, ріст, розвиток, функціональний стан різних тканин та органів людини. Усі органи знаходяться під подвійним контролем – з боку нервової системи через периферійні нерви та з боку залоз внутрішньої секреції через судинну систему – нейро-гуморальна регуляція. Ендокринні залози класифікують за: – походженням; – хімічною будовою гормонів, які вони синтезують; – відношенням до центральної нервової системи. Ендокринні залози (glandulae endocrinae) за походженням поділяються на залози: – ентодермального походження; – мезодермального походження; – ектодермального походження. Залози ентодермального походження поділяються на: – бранхіогенну групу: – щитоподібна залоза (glandula thyroidea); – прищитоподібні залози (glandulaе parathyroideae); – залози, що розвиваються із епітелію кишкової трубки: – ендокринна частина підшлункової залози – острівці підшлункової залози (insulae pancreaticae). До залоз мезодермального походження (інтерреналова система) належать: – інтерстиційні залози (клітини) статевих залоз (glandulae interstitiales genitalium); – кіркова речовина надниркових залоз (cortex glandularum suprarenalium). До ектодермальної групи залоз внутрішньої секреції належать: – гіпофіз (hypophysis) – неврогенна група; – шишкоподібна залоза (glandula pinealis – неврогенна група; – мозкова речовина надниркових залоз (medulla glandularum suprarenalium); – параганглії (paraganglia). За хімічною будовою гормонів, що виробляє залоза, виділяють: – залози, що продукують стероїдні гормони (кора надниркових залоз та інтерстиціальні клітини статевих залоз); – залози, що продукують нестероїдні гормони (усі інші ендокринні залози). За відношенням до центральної нервової системи ендокринні залози поділяють на: – центральні залози, що анатомічно зв’язані з центральною нервовою системою (гіпофіз, епіфіз, нейроендокринні клітини ядер гіпоталамуса); – периферійні залози. Щитоподібна залоза (glandula thyroidea) Щитоподібна залоза (glandula thyroidea) розміщена в передній ділянці шиї на рівні IV-VI шийних хребців (vertebrae cervicales) і складається з: – двох часток – правої та лівої (lobus dexter et lobus sinister); – перешийка щитоподібної залози (isthmus glandulae thyroideae), який часто продовжується вгору у вигляді пірамідної частки (lobus pyramidalis). Щитоподібна залоза (glandula thyroidea) вкрита волокнистою капсулою (capsula fibrosa) і побудована зі строми (stroma) та паренхіми (parenchyma), яка перегородками поділяється на часточки (lobuli). Усередині часточок є численні фолікули, в яких виробляються гормони щитоподібної залози: – тироксин (thyroxin); – трийодотиронін (triiodothyronine); – тирокальцитонін (thyrocalcitonin). Ці гормони впливають на всі види обміну речовин. Щитоподібна залоза розвивається із епітелію передньої кишки у вигляді непарного серединного виросту на рівні між I і II вісцеральними дугами. Прищитоподібна залоза (glandula parathyroidea) Прищитоподібна залоза складається із парних: – верхньої прищитоподібної залози (glandula parathyroidea superior); – нижньої прищитоподібної залози (glandula parathyroidea inferior). Ці залози (glandulae parathyroideae) розміщені на задній поверхні щитоподібної залози (facies posterior glandulae thyroideae). Можуть бути додаткові прищитоподібні залози (glandulae parathyroideae accessoriae). Прищитоподібна залоза (glandula parathyroidea) виділяє паратгормон (parathormonum), який регулює фосфорно-кальцієвий обмін. Вона розвивається із епітелію третього та четвертого зябрових кишень. Надниркова залоза (glandula suprarenalis) Надниркова залоза (glandula suprarenalis) – парна ендокринна залоза, яка лежить на верхньому кінці правої та лівої нирок (extremitas superior renis dextri et sinistri) на рівні ХІ-ХІІ грудних хребців (vertebrae thoracicae). Кожна надниркова залоза (glandula suprarenalis) трикутної форми і має: – передню поверхню (facies anterior); – задню поверхню (facies posterior); – ниркову (нижню) поверхню (facies renalis); – верхній край (margo superior); – присередній край (margo medialis); – ворота (hilum). Надниркова залоза (glandula suprarenalis) складається з: – кіркової речовини (cortex); – мозкової речовини (medulla). У кірковій речовині (cortex) виробляються: – у клубочковій зоні (zona glomerulosa) – мінералокортикоїди; – у пучковій зоні (zona fasciculate) – глюкокортикоїди; – у сітчастій зоні (zona reticularis) – статеві гормони. Мозкова речовина надниркових залоз (medulla glandularum suprarenalium) виробляє: – адреналін; – норадреналін. Кіркова та мозкова речовини наднирників мають різне походження. Кіркова речовина диференціюється із мезодерми і знаходиться між двома первинними нирками під назвою інтерреналової тканини. Із цієї тканини можуть розвиватися додаткові наднирникові залози (glandulae suprarenales accessoriae), або інтерреналові тіла. Мозкова речовина наднирників розвивається з ембріональних нервових клітин – симпатобластів, які виселяються із закладок симпатичного стовбура і перетворюються у хромафінові клітини (хромафінобласти) мозкової речовини, які також є матеріалом для формування парагангліїв. Ендокринна частина статевих залоз (яєчко та яєчник) У паренхімі яєчка (parenchyma testis) розміщені інтерстиційні клітини (Лейдіга), які виділяють тестостерон. Тестостерон впливає на розвиток первинних чоловічих статевих ознак (ріст статевого члена (penis), яєчка (testis), над’яєчка (epididymis) і цибулино-сечівникових залоз (glandulae bulbourethrales) та на розвиток вторинних статевих ознак. У паренхімі яєчника (parenchyma ovarii) розміщені: – жовте тіло (corpus luteum), що продукує прогестерон, який “готує” слизову оболонку матки до фіксації зародка, затримує розвиток нових фолікулів і стимулює розвиток грудних залоз (glandulae mammariae) під час вагітності; – фолікулярний епітелій (epithelium folliculare), що виділяє фолікулін, регулює розвиток таких первинних жіночих статевих ознак: ріст яєчника (ovarium) і матки (uterus) та розвиток вторинних жіночих статевих ознак: ріст грудної залози, волосся за жіночим типом, менструації тощо. Отже, ці гормони впливають не лише на розвиток вторинних статевих ознак, але й на розвиток плода під час вагітності. Ендокринна частина підшлункової залози Вона представлена острівцями підшлункової залози (insulae pancreaticae), які ще називаються острівцями Лангерганса. Вони розміщені по всій залозі, але найбільше їх міститься в хвості підшлункової залози (cauda pancreatis). Вони виробляють: – соматостатин, панкреатичні поліпептиди та ін., які продукують C, D, PP-інсулоцити; – інсулін, що виробляється β-клітинами острівців; – глюкагон, який виробляють α-клітини острівців; він є антагоністом інсуліну. При недостатній продукції інсуліну виникає захворювання – цукровий діабет. Параганглії (paraganglia) Параганглії є невеликими скупченнями хромафінних клітин, що не мають чітко визначеної локалізації. Найчастіше вони розміщені біля черевної аорти (аортальні парагангліі – paraganglia aortica) або в товщі симпатичного стовбура (симпатичний паравузол – paraganglion sympathicum). Параганглії також розміщуються у товщі вузлів симпатичного стовбура – симпатичні параганглії (paraganglia sympathica) – у сонному клубочку (glomus caroticum) в місці біфуркації спільної сонної артерії та куприковому клубочку (glomus coccygeum) на кінці серединної крижової артерії. Параганглії виконують функцію, аналогічну до функції мозкової речовини надниркової залози, і продукують гормон адреналін. Параганглії розвиваються із симпатобластів закладки симпатичного стовбура – хромафінобластів. СПИННИЙ МОЗОК (medulla spinalis) Це довгий тяж циліндричної форми, який розміщений у хребтовому каналі і тягнеться від великого отвору потиличної кістки до рівня I-ІI поперекових хребців. Спинний мозок закінчується мозковим конусом (conus medullaris), від якого до окістя другого куприкового хребця тягнеться кінцева нитка, спинномозкова частина (filum terminale, pars spinalis). На рівні від II шийного – II грудного хребців спинний мозок утворює: – шийне стовщення (intumescentia cervicalis), яке найбільшого свого розміру досягає на рівні VI шийного хребця. На рівні X – XII грудних хребців утворює: – попереково–крижове стовщення (intumescentia lumbosacralis), яке переходить у мозковий конус (conus medullaris). У товщі спинного мозку проходить центральний канал (canalis centralis), який продовжується вгору в IV шлуночок головного мозку, а донизу закінчується кінцевим шлуночком (ventriculus terminalis). Розрізняють такі частини спинного мозку: – шийна частина; шийні сегменти [1-8] (pars cervicalis; segmenta cervicalia [1-8]), їх є 8; – грудна частина; грудні сегменти [1-12] (pars thoracica; segmenta thoracica [1-12]), їх є 12; – поперекова частина; поперекові сегменти [1-5] (pars lumbalis; segmenta lumbalia [1-5]), їх є 5; – крижова частина; крижові сегменти [1-5] (pars sacralis; segmenta sacralia [1- 5]), їх є 5; – куприкова частина; куприкові сегменти [1 – 3] (pars coccygea; segmenta coccygea [1-3]), їх є 1-3. Відрізок спинного мозку, який відповідає двом парам корінців (два передніх та два задніх) називається сегментом (segmentum). Спинний мозок, відповідно, складається з 31 – 33 сегментів. Починаючи з грудних сегменти розміщуються вище відповідних хребців хребтового стовпа (правило Шипо). Таке розміщення пояснюється тим, що довжина спинного мозку значно менша за довжину хребтового стовпа. Тому практично важливо знати скелетотопію спинномозкових сегментів. Скелетотопія спинномозкових сегментів: – у шийному і верхньому грудному відділах сегменти розміщені на один хребець вище від відповідного їм за ліком хребця; – у середньому грудному відділі сегменти розміщені на два хребці вище; – у нижньому грудному відділі (X, XI, XII сегменти) сегменти розміщені на три хребці вище. Відношення сегментів спинного мозку до периферійної рухової і чутливої іннервації такі: – м’язи і шкіра верхньої кінцівки іннервуються V–VIII та I і почасти II грудними сегментами; – шкіра і м’язи тулуба іннервуються II–XII грудними сегментами; – шкіра над пахвинною зв’язкою (lig. inguinale) іннервується I поперековим сегментом; – нижня кінцівка (membrum inferius) іннервується II–V поперековими та I–II крижовими сегментами; – ділянка зовнішніх статевих органів, промежини і присередній відділ сідничної ділянки іннервуються III–V крижовими сегментами; тут же містяться рефлекторні центри сечовипускання, дефекації та ерекції. Сіра речовина спинного мозку (substantia grisea medullae spinalis) із задніми і передніми корінцями (radices posteriores et anteriores) і переднім, бічним, заднім власними пучками білої речовини (fasciculi proprii anterior, lateralis, posterior substantiae albae), що обрамляє сіру речовину (substantia grisea), утворює власний або сегментарний апарат спинного мозку. Тобто це частина спинного мозку, яка відповідає двом парам корінців (два передніх і два задніх) і вузької смужки білої речовини, яка безпосередньо прилягає до сірої речовини. Основне призначення сегментарного апарату спинного мозку – здійснення природжених реакцій (рефлексів) у відповідь на подразник (внутрішній або зовнішній) – безумовні рефлекси. Передні і задні корінці, які відходять від спинного мозку нижче XII грудного сегмента, разом із корінцями, які розміщені навколо мозкового конуса, та з кінцевою ниткою утворюють кінський хвіст (cauda equina) спинного мозку. На передній поверхні спинного мозку проходить передня серединна щілина (fissura mediana anterior). На задній поверхні спинного мозку проходить задня серединна борозна (sulcus medianus posterior), де розміщена задня серединна перегородка (septum medianum posterius). По бічній поверхні спинного мозку проходить передньобічна борозна (sulcus ventromedialis) – права і ліва, та задньобічна борозна (sulcus posterolateralis) – права і ліва. Між задньою серединною борозною та задньобічною борозною знаходиться задня проміжна борозна (sulcus intermedius posterior). У задньобічні борозни входять чутливі волокна заднього корінця (radix posterior), який має у своєму дистальному кінці стовщення – чутливий вузол спинномозкового нерва; спинномозковий вузол (ganglion sensorium nervi spinalis; ganglion spinale). У ньому лежать тіла чутливих псевдоуніполярних нейронів. Із передньобічних борозен (sulci anterolaterales) виходять рухові волокна переднього корінця (radix anterior). Задній і передній корінці (radices posterior et anterior) з’єднуються, утворюючи мішаний стовбур спинномозкового нерва (truncus nervi spinalis). Відповідно до кількості сегментів спинного мозку (segmenta medullae spinalis) утворюються 31 – 33 пари спинномозкових нервів (nervi spinales). Спинномозковий нерв (nervus spinalis) проходить через міжхребцевий отвір (foramen intervertebrale) і розгалужується на такі гілки: – передню гілку (ramus anterior, s. ventralis), яка є найбільшою гілкою і з’єднується з передніми гілками сусідніх спинномозкових нервів (nervi spinales), утворюючи нервові сплетення (plexus nervosum), за винятком передніх грудних нервів (nervi thoracici), які не утворюють сплетень, а продовжуються у міжреброві нерви (nn. intercostales). Ця гілка має рухові та чутливі волокна; – задню гілку (ramus posterior, s. dorsalis), яка йде дозаду між поперечними відростками хребців (processus transversi vertebrarum) та іннервує шкіру і глибокі м’язи спини (cutis et musculi dorsi profundi), м’язи шиї та підпотиличні м’язи (musculi collі et musculi suboccipitales). Задні гілки крижових спинномозкових нервів (rami posteriores nervorum spinalium sacralium) проходять через задні крижові отвори (foramina sacralia posteriora). Ця гілка має рухові та чутливі волокна, а задня гілка I шийного спинномозкового нерва виходить між потиличною кісткою (os occipitale) і атлантом (atlas) та містить тілки рухові волокна; – оболонну гілку; поворотну гілку (r. meningeus, s. recurrens), яка містить чутливі та симпатичні нервові волокна і заходить у хребтовий канал (canalis vertebralis) через міжхребцевий отвір (foramen intervertebrale) та іннервує оболони спинного мозку (meninges spinales); – білу сполучну гілку (ramus communicans albus), що містить вкриті мієліном передвузлові нервові волокна (neurofibrae preganglionicae), які йдуть від ядра спинного мозку до найближчого симпатичного вузла (ganglion sympathicum). Ця гілка відходить тільки від VIIІ шийного, всіх грудних та верхніх двох поперекових спинномозкових нервів. До спинномозкових нервів підходять сірі сполучні гілки (rami communicantes grisei), які містять переважно завузлові нервові волокна (neurofibrae postganglionicae), що йдуть від усіх вузлів симпатичного вузла (ganglion sympathicum) до всіх пар (31) спинномозкових нервів. Спинний мозок складається із сірої речовини (substantia grisea), яка оточена з усіх боків білою речовиною (substantia alba). Від задньої серединної борозни тягнеться задня серединна перегородка (septum medianum posterius), яка доходить до сірої речовини (substantia grisea) і поділяє білу речовину (substantia alba) на дві половини, а передня серединна щілина (fissura mediana anterior) не доходить до сірої речовини, тому тут утворюється передня біла спайка (commissura alba anterior), яка сполучає передні симетричні ділянки білої речовини. Сіра речовина спинного мозку (substantia grisea medullae spinalis) Це скупчення тіл нейронів та їх коротких відростків. Вона складається з: – переднього стовпа (columna anterior); – заднього стовпа (columna posterior); – проміжного (бічного) стовпа (columna intermedia), цей стовп чітко виражений лише в грудо-поперековому відділі спинного мозку; – центральної драглистої речовини (substantia gelatinosa centralis) – проміжної зони, що розміщена навколо центрального каналу, який вистелений епендимою. На поперечному розрізі стовпи мають вигляд рогів і тому в сірій речовині розрізняють парні роги: – передній ріг (cornu anterius); – задній ріг (cornu posterius); – бічний ріг (cornu laterale). На рівні шийного та попереково-крижового відділів спинного мозку клітини переднього рога утворюють спинномозкову пластинку VII – IX (lamina spinales VII – IX). На інших рівнях ця пластинка знаходиться в проміжній речовині (substantia intermedia). У передніх стовпах (cornua anteriora) розміщені рухові клітини, які формують 5 рухових ядер: – передньобічне ядро (nucleus anterolateralis); – передньоприсереднє ядро (nucleus anteromedialis); – задньобічне ядро (nucleus posterolateralis); – задньоприсереднє ядро (nucleus posteromedialis); – цетральне ядро (nucleus centralis). Аксони цих клітин утворюють передні корінці, які в складі спинномозкових нервів досягають поперечносмугастих м’язів шиї, тулуба та кінцівок. Задні роги (cornua posteriora) мають: – верхівку (apex); – головку (caput); – шийку (cervix); – основу (basis). Задні роги, які формують задній стовп, складаються зі вставних (асоціативних) клітин. Вони сприймають імпульс від чутливих клітин спинномозкового вуза і передають його на інший нейрон спинного або головного мозку. Вставні клітини задніх рогів формують: – на верхівці- крайове ядро; спинномозкова пластинка I (nucleus marginalis; lamina spinalis I); – у головці – драглисту речовину; спинномозкова пластинка II (substantia gelatinosa; lamina spinalis II); – у шийці – власне ядро; спинномозкова пластинка III та IV (nucleus proprius; lamina spinalis III et IV) заднього рога та спинномозкова пластинка V (lamina spinalis V); – в основі, в присередній частині рогу, попереду від власного ядра, зміщене на бічний ріг – грудне ядро; (дорсальне ядро – nucleus dorsalis) спинномозкова пластинка VI (nucleus thoracicus; lamina spinalis VI) чи стовпи Кларка-Штиллінга. У проміжному стовпі (columna intermedia) на поперечному зрізі виділяють: – центральну проміжну речовину (substantia intermedia centralis), що оточує центральний канал спинного мозку (canalis centralis medullae spinalis) і має передню та задню сіру спайку (commissura grisea anterior et posterior); – бічну проміжну речовину (substantia intermedia lateralis), що розміщена збоку від центральної проміжної речовини в межах від І грудного до ІІ поперекового сегментів спинного мозку, де розміщені нейрони симпатичної частини автономної нервової системи. У бічних рогах (cornua lateralia) проміжного стовпа грудо-поперекового відділу спинного мозку розміщені тіла нейронів симпатичної частини автономної (вегетативної) нервової системи, які формують бічно–проміжне ядро (nucleus intermediolateralis). У бічній проміжній речовині (substantia intermedia lateralis), на рівні сегментів Th1 – L3, латеральніше центрального каналу міститься присередньо–проміжне ядро (nucleus intermediomedialis), а на рівні крижової частини спинного мозку (сегменти S2 – S4) розміщені крижові парасимпатичні ядра (nuclei parasympathici sacrales), якi складаються зі вставних клітин вісцеральної чутливості. Увесь проміжний стовп утворений спинномозковою пластинкою VII (lamina spinalis VII). У проміжному стовпі також розміщене ядро соромітного нерва (nucleus nervi pudendi), переднє присереднє ядро (nucleus medialis anterior) та сітчастий утвір спинного мозку (formatio reticularis spinalis), який лежить у куті між переднім та заднім стовпами і має сітчастий вигляд (це скупчення білої та сірої речовин). Біла речовина спинного мозку (substantia alba medullae spinalis) Вона представлена аксонами нервових клітин головного та спинного мозку, які утворюють висхідні шляхи (чутливі, аферентні) і низхідні шляхи (рухові, еферентні). За допомогою борозен біла речовина поділяється на: – передній канатик (funiculus anterior); – задній канатик (funiculus posterior); – бічний канатик (funiculus lateralis). Правий і лівий передні канатики за допомогою передньої білої спайки (comissura alba anterior) сполучаються між собою. У задніх канатиках проходять два висхідні шляхи: – тонкий пучок (fasciculus gracilis), пучок Голля, який розміщений присередньо; – клиноподібний пучок (fasciculus cuneatus), або пучок Бурдаха, розміщений збоку від нього. Біла речовина передніх канатиків утворює, в основному, такі низхідні шляхи: – передній кірково–спинномозковий шлях (tractus corticospinalis anterior) чи передній пірамідний шлях; – покрівельно–спинномозковий шлях (tractus tectospinalis); – сітчасто–спинномозкові волокна (fibrae reticulospinales); – мосто–сітчасто–спинномозковий шлях (tractus pontoreticulospinalis); – оливо–спинномозкові волокна (fibrae olivospinales); – присінково–спинномозковий шлях (tractus vestibulospinalis). У передньому канатику проходить також один висхідний шлях – передній спинномозково–таламічний шлях (tractus spinothalamicus anterior). У бічних канатиках збоку проходять такі висхідні шляхи: – задній спинномозково–мозочковий шлях (tractus spinocerebellaris posterior) – шлях Флексіга; – передній спинномозково–мозочковий шлях (tractus spinocerebellaris anterior) – шлях Говерса; – бічний спинномозково–таламічний шлях (tractus spinothalamicus lateralis). Присередньо в бічних канатиках проходять низхідні шляхи: – бічний кірково–спинномозковий шлях (tractus corticospinalis lateralis), або бічний пірамідний шлях; – червоноядерно–спинномозковий шлях (tractus rubrospinalis) – шлях Монакова. До центральних структур спинного мозку (structurae centrales medullae spinalis) належать: – спинномозкове поле X; спинномозкова пластинка X (area spinalis X; lamina spinalis X), воно є ділянкою сірої речовини, що прилягає до центрального каналу; – передня та задня сірi спайки (commissurae griseae anterior et posterior) – це тонкі пластинки сірої речовини, які прилягають до центрального каналу спереду і позаду; – передня та задня білi спайки (commissurae albae anterior et posterior), вони розташовуються назовні від передньої та задньої сірих спайок; – центральний канал (canalis centralis) – це вузький канал, який розміщений посередині спинного мозку. Частина спинного мозку, яка відповідає двом парам корінців (два передніх і два задніх) з вузькою смужкою білої речовини, яка безпосередньо примикає до сірої речовини, утворює власний апарат спинного мозку, або сегментарний апарат спинного мозку (сегмент), а за новою міжнародною номенклатурою – частину, або сегмент. ГОЛОВНИЙ МОЗОК (encephalon) Головний мозок. Відділи головного мозку: великий мозок, мозочок, стовбур головного мозку. Класифікація відділів головного мозку за розвитком. Похідні ромбоподібного мозку: довгастий мозок і задній мозок (міст і мозочок). Головний мозок (encephalon) поділяється на: – ромбоподібний мозок – (rhombencephalon), який складається з: – довгастого мозку; цибулини (myelencephalon; medulla oblongata; bulbus); – заднього мозку (metencephalon), до складу якого належать: – міст (pons); – мозочок (cerebellum); – середній мозок (mesencephalon); – передній мозок (prosencephalon), складається з: – проміжного мозку (diencephalon); – кінцевого мозку (telencephalon). Головний мозок розвивається із трьох зародкових пухирів (vesiculae germinativae) нервової трубки, які є потовщенням нервової трубки або первинних мозкових пухирів: – переднього мозкового пухиря або переднього мозку (prosencephalon); – середнього мозкового пухиря або середнього мозку (mesencephalon); – ромбоподібного (заднього) мозкового пухиря або заднього (ромбоподібного) мозку (rhombencephalon). На стадії п’яти зародкових пухирів формуються: 1) із ромбоподібного мозкового пухиря (rhombencephalon) два вторинні мозкові пухирі: – довгастий мозок (myelencephalon; medulla oblongata; bulbus); – задній мозок (metencephalon); 2) середній мозковий пухир (mesencephalon) не поділяється на вторинні мозкові пухирі і відділяється від ромбоподібного мозку (rhombencephalon) перешийком ромбоподібного мозку (isthmus rhombencephali); 3) із переднього мозкового пухиря (prosencephalon) формуються два вторинні мозкові пухирі: – кінцевий мозок (telencecephalon); – проміжний мозок (diencephalon). Отже: Із ромбоподібного мозку розвиваються: – довгастий мозок; цибулина (myelencephalon; medulla oblongata; bulbus); – задній мозок (metencephalon), до складу якого входять: – міст (pons); – мозочок (cerebellum). Із середнього мозку розвиваються: – пластинка покрівлі (дах) середнього мозку (lamina tecti mesencephali; lamina quadrigemina mesencephali); – ніжки мозку (pedunculi cerebri). Із проміжного мозку розвиваються: – таламічний мозок (thalamencephalon); – гіпоталамус (hypothalamus); – епіталамус (epithalamus); – метаталамус (metathalamus). Кінцевий мозок складається з: – півкулі великого мозку (hemisperia cerebri); – нюхового мозку (rhinencephalon); – основних ядер та структур утворів (nuclei basales et structurae pertinentes) сірої та білої речовин; – плаща півкуль (pallium) або, за новою номенклатурою, кори великого мозку (cortex cerebri); – мозолистого тіла (corpus callosum); – склепіння (fornix). Головний мозок також можна поділити на: – кінцевий мозок; великий мозок (telencephalon; cerebrum); – стовбур головного мозку (truncus encephali), який складається з: – довгастого мозку (myelencephalon; medulla oblongata); – моста (pons); – середнього мозку (mesencephalon); – проміжного мозку (dyencephalon). Згідно з новою анатомічною номенклатурою (Сан-Пауло) кінцевий мозок (telencephalon) має основні ядра та структури утворів (nuclei basales et structurae pertinentes), до яких відносять: – хвостате ядро (nucleus caudatus); – сочевицеподібне ядро (nucleus lentiformis); – смугасте тіло (corpus striatum); – внутрішню капсулу (capsula interna); – променистий вінець (corona radiata); – асоціативні волокна кінцевого мозку (fibrae associationis telencephali). Кінцевий мозок має дві півкулі – праву і ліву, на яких є такі поверхні: – нижня поверхня півкулі великого мозку (facies inferior hemispherii cerebri); – верхньобічна поверхня півкулі великого мозку (facies superolateralis hemispherii cerebri); – присередня поверхня півкулі великого мозку (facies medialis hemispherii cerebri). На нижній поверхні півкуль великого мозку (facies inferior hemispheriorum cerebri) – основи головного мозку – виходять 12 пар черепних нервів: – перша пара, нюховий нерв [I] (nervus olfactorius [I]) – чутливий, що виходить: – з головного мозку (encephalon) – від нюхових цибулин (bulbі olfactorii); – з черепа (cranium) – через дірчасту пластинку решітчастої кістки (lamina cribrosa ossis ethmoidalis); – друга пара, зоровий нерв [II] (nervus opticus [II]) – чутливий, що виходить: – з головного мозку (encephalon) – від зорового перехрестя (chiasma opticum); – з черепа (cranium) – через зорові канали (canales optici); – третя пара, окоруховий нерв [III] (nervus oculomotorius [III]) – змішаний, що виходить: – з головного мозку (encephalon) – з міжніжкової ямки (fossa interpeduncularis); – з черепа (cranium) – через верхню очноямкову щілину (fissurа orbitalis superior); – четверта пара, блоковий нерв [IV] (nervus trochlearis [IV]), руховий, що виходить: – з головного мозку (encephalon) – з обох боків від вуздечки верхнього мозкового паруса (frenulum veli medullaris superioris), проходячи з бічної сторони ніжок мозку (facies lateralis pedunculorum cerebri); – з черепа (cranium) – через верхню очноямкову щілину (fissura orbitalis superior); – п’ята пара, трійчастий нерв [V] (nervus trigeminus [V]), змішаний, що виходить: – з головного мозку (encephalon) – на межі між мостом (pons) і середніми мозочковими ніжками (pedunculi cerebellares medii); – з черепа (cranium) виходить трьома гілками: – очний нерв [VA; V1] (nervus ophthalmicus [VA; V1]), чутливий, через верхню очноямкову щілину (fissura orbitalis superior); – верхньощелепний нерв [Vb; V2] (nervus maxillaris [Vb; V2]) чутливий, – через круглий отвір (foramen rotundum); – нижньощелепний нерв [Vc; V3] (nervus mandibularis [Vc; V3]), змішаний, – через овальний отвір (foramen ovale); – шоста пара, відвідний нерв [VI] (nervus abducens [VI]), руховий, що виходить: – з головного мозку (encephalon) – між мостом (pons) і пірамідами довгастого мозку (pyramides medullae oblongatae); – з черепа (cranium) – через верхню очноямкову щілину (fissura orbitalis superior); – сьома пара, лицевий нерв [VII] (nervus facialis [VII]), змішаний, що виходить: – з головного мозку (encephalon) – у мосто–мозочковому куті (angulus pontocerebellaris); – з черепа (cranium) – через шило–соскоподібний отвір (foramen stylomastoideum); – восьма пара, присінково–завитковий нерв [VIII] (nervus vestibulocochlearis [VIII]), чутливий, що виходить: – з головного мозку (encephalon) – у мосто–мозочковому куті (angulus pontocerebellaris), позаду сьомої пари (nervus facialis [VII]); – з черепа (cranium) – через внутрішній слуховий отвір (porus acusticus internus); – дев’ята пара, язико–глотковий нерв [IX] (nervus glossopharyngeus [IX]), змішаний, що виходить: – з головного мозку (encephalon) – із задньобічної борозни довгастого мозку (sulcus posterolateralis medullae oblongatae); – з черепа (cranium) – через яремний отвір (foramen jugulare); – десята пара, блукаючий нерв [X] (nervus vagus [X]), змішаний, що виходить: – з головного мозку (encephalon) – із задньобічної борозни довгастого мозку (sulcus posterolateralis medullae oblongatae) позаду дев’ятої пари (nervus glossopharyngeus [IX]); – з черепа (cranium) – через яремний отвір (foramen jugulare); – одинадцята пара, додатковий нерв [XI] (nervus accessorius [XI]), руховий, що виходить: – з головного мозку (encephalon) – із задньобічної борозни довгастого мозку (sulcus posterolateralis medullae oblongatae) і задньобічної борозни спинного мозку (sulcus posterolateralis medullae spinalis), нижче десятої пари (nervus vagus [X]); – з черепа (cranium) – через яремний отвір (foramen jugulare); – дванадцята пара, під’язиковий нерв [XII] (nervus hypoglossus [XII]), руховий, що виходить: – з головного мозку (encephalon) – між оливою та пірамідою довгастого мозку (oliva et pyramis medullae oblongatae); – з черепа (cranium) – через канал під’язикового нерва (canalis nervi hypoglossi). На нижній поверхні півкулі великого мозку (facies inferior hemispherii cerebri); основи головного мозку, ззаду наперед розміщені: – довгастий мозок; цибулина (myelencephalon; medulla oblongata; bulbus); – міст (pons); – у боки від моста відходять середні мозочкові ніжки (pedunculi cerebellares medii); – спереду від моста проходять ніжки мозку (pedunculi cerebri), між ними міститься міжніжкова ямка (fossa interpeduncularis), на дні якої є задня пронизана речовина (substantia perforata posterior); – спереду від ямки розміщені сосочкові тіла (corpora mamillaria); – спереду від сосочкових тіл розміщений сірий горб (tuber cinereum), від якого відходить лійка (infundibulum), на останній розміщений гіпофіз (hypophysis), складовими якого є аденогіпофіз; передня частка (adenohypophysis; lobus anterior) та нейрогіпофіз; задня частка (neurohypophysis; lobus posterior); – по боках від сірого горба містяться зорові шляхи (tractus optici), які наближаються один до одного і переходять у зорове перехрестя (chiasma opticum); – зорові нерви (nervi optici); – нюхові трикутники (trigona olfactoria), на дні яких розташована передня пронизана речовина (substantia perforata anterior); – нюхові шляхи (tractus olfactorii); – нюхові цибулини (bulbi olfactorii). На присередній поверхні півкулі великого мозку (facies medialis hemispherii cerebri) розміщені: – півкулі великого мозку (hemispheria cerebri), які сполучаються між собою мозолистим тілом (corpus callosum). Мозолисте тіло має спереду коліно (genu), яке переходить донизу в дзьоб (rostrum). Дзьоб продовжується в дзьобову пластинку (lamina rostralis), яка, у свою чергу, закінчується кінцевою пластинкою (lamina terminalis). Ззаду мозолисте тіло закінчується валиком (splenium). Під мозолистим тілом (corpus callosum) проходить склепіння (fornix), яке ззаду закінчується ніжками (crura), а спереду переходить у стовпи (columnae); Між мозолистим тілом (corpus callosum) і стовпами склепіння (columnae fornicis) натягнута пластинка прозорої перегородки (lamina septi pellucidi); Під склепінням (fornix) розміщений таламус; горб (thalamus); Позаду таламуса (thalamus) розміщені пластинка покрівлі; чотиригорбкова пластинка (lamina tecti; lamina quadrigemina), яка складається з верхніх горбиків (colliculi superiores) та нижніх горбиків (colliculi inferiores); Між ніжками мозку (pedunculi cerebri) та покрівлею середнього мозку (tectum mesencephali) проходить водопровід середнього мозку; водопровід мозку (aqueductus mesencephali; aqueductus cerebri), або Сільвієв водопровід, який сполучається: – ззаду з четвертим шлуночком (ventriculus quartus); – спереду з третім шлуночком (ventriculus tertius). Четвертий шлуночок (ventriculus quartus) обмежований: – вгорі і знизу верхнім мозковим парусом (velum medullare superius); – знизу нижнім мозковим парусом (velum medullare inferius). Дном четвертого шлуночка є ромбоподібна ямка (fossa rhomboidea), яка займає дорсальну поверхню моста та довгастого мозку (facies dorsalis pontis et medullae oblongatae). По боках від довгастого мозку містяться півкулі мозочка [HII-HX] (hemispheria cerebelli [HII-HX]), які з’єднані між собою черв’яком мозочка [I-X] (vermis cerebelli[I-X]); Півкулі великого мозку (hemispheria cerebri) відокремлюються одна від одної поздовжньою щілиною великого мозку (fissura longitudinalis cerebri), яка йде до мозолистого тіла (corpus callosum). Великий мозок (cerebrum) відокремлюється від мозочка (cerebellum) поперечною щілиною великого мозку (fissura transversa cerebri). Довгастий мозок; ЦИБУЛИНА (myelencephalon; medulla oblongata; bulbus) Він є продовженням спинного мозку (medulla spinalis) і має вигляд молодої цибулини, тому і називається цибулиною (bulbus). Як і спинний мозок (medulla spinalis), довгастий мозок на дорcальній поверхні (facies dorsalis medullae oblongatae) має: – задню серединну борозну (sulcus medianus posterior); – дві задньобічні борозни (sulci posterolaterales). На вентральній поверхні довгастого мозку (facies ventralis medullae oblongatae) проходять: – передня серединна щілина (fissura mediana anterior); – дві передньо–бічні борозни (sulci anterolaterales). Між передньою серединною щілиною (fissura mediana anterior) і передньобічними борознами (sulci anterolaterales) містяться піраміди довгастого мозку; піраміди цибулини (pyramides medullae oblongatae; pyramides bulbi), які на межі зі спинним мозком перехрещуються, утворюючи перехрестя пірамід (decussatio pyramidum). Між передньобічною та задньобічною борознами (sulci anterolateralis et posterolateralis) розміщені оливи (olivae). Дорсальна поверхня довгастого мозку (facies dorsalis medullae oblongatae) утворює нижню частину ромбоподібної ямки (fossa rhomboidea). На дорсальній поверхні (facies dorsalis) нижче ромбоподібної ямки (fossa rhomboidea) чітко контуруються: – тонкий пучок (fasciculus gracilis) з тонким горбиком (tuberculum gracile) попереду; – клиноподібний пучок (fasciculus cuneatus) із клиноподібним горбиком (tuberculum cuneatum). Сіра речовина довгастого мозку (substantia grisea medullae oblongatae) представлена: – нижнім оливним комплексом; нижніми оливними ядрами (complexus olivaris inferior; nuclei olivares inferiores); – тонкими ядрами (nuclei graciles); – клиноподібними ядрами (nuclei cuneati); – центром дихання і кровообігу; – ядрами ІХ– ХІІ пар черепних нервів. Біла речовина довгастого мозку (substantia alba medullae oblongatae) складається з: – висхідних шляхів, до складу яких входять присередня петля (lemniscus medialis), яка в довгастому мозку (medulla oblongata) робить перехрест (decussatio lemnisci medialis), та спинномозкова петля (lemniscus spinalis); – низхідних шляхів (пірамідних шляхів); – сітчастої формації (formatio reticularis). МІСТ (pons), або міст Варолія Він розміщений попереду довгастого мозку (medulla oblongata), утворений потовщенням мозкової речовини, яка за допомогою середніх мозочкових ніжок (pedunculi cerebellares medii) сполучає мозочок (cerebellum) з мостом (pons). Міст (pons) має: – вентральну поверхню (facies ventralis), на якій проходить основна борозна (sulcus basilaris); – дорсальну поверхню (facies dorsalis), яка утворює верхню частину ромбоподібної ямки. Сіра речовина моста (substantia grisea pontis) складається із: – власних ядер мосту (nuclei proprii pontis); – ядер V–VІІІ пар черепних нервів. На межі між вентральною та дорсальною частинами моста (pars ventralis et dorsalis pontis) лежать ядра трапецієподібного тіла (nuclei corporis trapezoidei), основу яких складають: – переднє ядро трапецієподібного тіла (nucleus anterior corporis trapezoidei); – бічне ядро трапецієподібного тіла (nucleus lateralis corporis trapezoidei); – присереднє ядро трапецієподібного тіла (nucleus medialis corporis trapezoidei). Біла речовина моста складається із нервових волокон, які йдуть у складі: – присередньої петлі (lemniscus medialis); – сітчастої формації (formatio reticularis); – пірамідних шляхів (tractus pyramidales). МОЗОЧОК (cerebellum) Мозочок (cerebellum) є окремою частиною головного мозку (encephalon). Разом із мостом (pons) формує задній мозок (metencephalon) і є найбільшим відділом ромбоподібного мозку (rhombencephalon), яка відділяється від кінцевого мозку (telencephalon) поперечною щілиною великого мозку (fissura transversa cerebri), куди заходить намет мозочка (tentorium cerebelli). Зверху до мозочка (cerebellum) прилягають потиличні частки великого мозку (lobi occipitales cerebri). На нижній поверхні мозочка (facies inferior cerebelli) є широка заглибина – долинка мозочка (vallecula cerebelli), до якої прилягає дорсальна поверхня довгастого мозку (facies dorsalis medullae oblongatae). Mозочoк (cerebellum) має півкулі мозочка (hemispheria cerebelli), які розділені між собою поздовжньою щілиною (fissura longitudinalis cerebelli). Півкулі мозочка (hemispheria cerebelli) з’єднуються за допомогою черв’яка мозочка [I-X] (vermis cerebelli [I-X]). Мозочок (cerebellum) складається з: – тіла мозочка (corpus cerebelli); – клаптиково–вузликової частки (lobus flocculonodularis). Межею між ними є задньобічна щілина мозочка (fissura posterolateralis). Зовнішня будова мозочка (morphologia externa cerebelli) Мозочок має: – тіло мозочка (corpus cerebelli), яке складається з: – двох півкуль мозочка (hemispheria cerebelli); – черв’яка мозочка (vermis cerebelli), який розміщений між ними; – долинку мозочка (valecula cerebelli) в якій розміщений довгастий мозок (medulla oblongata); – черв’як мозочка (vermis cerebelli), який має такі частини (по колу зверху донизу): – язичок мозочка (lingula cerebelli); – вершину (culmen); – схил (declive); – листок черв’яка (folium vermis); – горб (tuber); – піраміду (pyramis); – вузлик (nodulus); – щілини мозочка (fissurae cerebelli), які є численними і різними за глибиною; вони пронизують півкулі мозочка (hemispheria cerebelli) та черв’як мозочка (vermis cerebelli). Є такі щілини: – горизонтальна щілина (fissura horizontalis), яка поділяє мозочок на: – вентральну частину (pars ventralis); – дорсальну частину (pars dorsalis); – міжпівмісяцева щілина (fissura intersemilunaris); – задня верхня щілина (fissura posterior superior); – задньобічна щілина (fissura posterolateralis); – передпірамідна щілина (fissura prepyramidalis); – друга щілина (fissura secunda). Листки мозочка (folia cerebelli) розміщені між щілинами мозочка. Щілини мозочка (fissurae cerebelli) поділяють мозочок (cerebellum) на такі частки і часточки: 1 Передню частку мозочка (lobus cerebelli anterior), що відділена від задньої частки мозочка (lobus cerebelli posterior) першою щілиною (fissura prima) і складається з: – часточок черв’яка (lobuli vermis), до яких належать: – язичок мозочка (lingula cerebelli); – центральна часточка (lobulus centralis); – вершина (culmen); – часточок півкуль, до яких належать: – крило центральної часточки (ala lobuli centralis); – передня чотирикутна часточка (lobulus quadrangularis anterior). Передня частка мозочка майже повністю складається з передньої чотирикутної часточки (lobulus quadrangularis anterior), що доповнена спереду центральною часточкою (lobulus centralis), яка представлена крилами центральної часточки (alae lobuli centralis). Передня чотирикутна часточка (lobulus quadrangularis anterior) має: – задню частину; дорсальну частину (pars posterior; pars dorsalis); – передню частину; вентральну частину (pars anterior; pars ventralis). Передня частка мозочка (lobus cerebelli anterior) належить до давнього мозочка (paleocerebellum), отримує волокна пропріоцептивної чутливості від спинномозково-мозочкових шляхів, і тому має ще назву – спинномозкомозочок (spinocerebellum), який підтримує тонус м’язів, контролює сили гравітації та інерції. 2 Задню частку мозочка (lobus cerebelli posterior), яка є більшою частиною нового мозочка (neocerebellum). До задньої частки мозочка (lobus cerebelli posterior) йдуть мостомозочкові волокна (fibrae pontocerebellares) від ядер мосту (nuclei pontis), тому ця частка ще називається мостомозочок (pontocerebellum), який забезпечує тонку синхронізацію м’язового тонусу при свідомих рухах. До складу задньої частки мозочка (lobulus cerebelli posterior) належать (зверху вниз): – часточки півкуль, до яких належать: – проста часточка, або задня чотирикутна часточка (lobulus simplex; lobulus quadrangularis posterior); – верхня півмісяцева часточка (lobulus semilunaris superior); – нижня півмісячева часточка (lobulus semilunaris inferior); – присерединна часточка; тонка часточка (lobulus paramedianus; lobulus gracilis); – двочеревцева часточка (lobulus biventer); – мигдалик мозочка (tonsilla cerebelli). Є часточки черв’яка (lobuli vermis), до яких відносять: – схил (declive); – листок черв’яка (folium vermis); – піраміду (pyramis); – горб (tuber); – язичок (uvula). 3 Клаптиково–вузликову частку (lobus flocculonodularis), яка філогенетично належить до стародавнього мозочка (archicerebellum). Ця частка (lobus flocculonodularis) функціонально пов’язана з присінковими ядрами VIII пари черепних нервів за допомогою присінково–мозочкових волокон (fibrae vestibulocerebellares), ще називається присінко–мозочком (vestibulocerebellum), розміщена знизу мозочка під задньобічною щілиною (fissura posterolateralis) та забезпечує рівновагу тіла людини. Клаптиково-вузликова частка (lobus flocculonodularis) складається з: – клаптика (flocculus); – вузлика (nodulus); – ніжки клаптика (pedunculus flocculi), яка з’єднує клаптик з вузликом. Внутрішня будова мозочка (morphologia interna cerebelli) Біла речовина мозочка оточена корою та розділена на перифериї численними різної глибини борознами, тому на стріловому (сагітальному) розрізі нагадує гілку дерева – дерево життя (albor vitae). Мозочок (cerebellum) ззовні вкритий шаром сірої речовини – корою мозочка (cortex cerebelli), в якій розміщені листки мозочка (folia cerebelli), що відокремлені між собою щілинами мозочка (fissurae cerebelli). Сіра речовина мозочка є скупченням сірої речовини у товщі мозкового тіла (corpus medullare cerebelli) і складається з чотирьох пар таких ядер: – зубчастого ядра; бічного ядра мозочка (nucleus dentatus; nucleus lateralis cerebelli); – переднього міжпозиційного ядра; кіркоподібного ядра (nucleus interpositus anterior; nucleus emboliformis), яке закриває ворота зубчастого ядра (hilum nuclei dentati); – заднього міжпозиційного ядра; кулястого ядра (nucleus interpositus posterior; nucleus globosus); – ядра вершини (шатра); присереднього ядра мозочка (nucleus fastigii; nucleus medialis cerebelli). Біла речовина мозочка складає основну масу мозочка і називається мозковим тілом мозочка (corpus medullare cerebelli). Мозочок має три пари мозочкових ніжок (pedunculi cerebellares), які з’єднують його з іншими відділами головного мозку (encephalon): – середні мозочкові ніжки (pedunculi cerebellares medii), що з’єднують мозочок (cerebellum) з мостом (pons); – верхні (передні) мозочкові ніжки (pedunculi cerebellares superiores), що з’єднують мозочок (cerebellum) з покривом середнього мозку (tegmentum mesencephali); – нижні (задні) мозочкові ніжки (pedunculi cerebellares inferiores), що з’єднують мозочок (cerebellum) з довгастим мозком (medulla oblongata). Філогенетично мозочок поділяють на: – стародавній мозочок (archicerebellum), до якого належать: а) клаптико–вузликова частка (lobus flocculonodularis); б) язичок мозочка (uvula; lingula cerebelli); в) ядро вершини; ядро шатра; присереднє ядро мозочка (nucleus fastigii; nucleus medialis cerebelli). Cтародавній мозочок (archicerebellum) забезпечує рівновагу тіла людини; – давній мозочок (paleocerebellum), до якого належать: а) передня частка мозочка (lobus cerebelli anterior); б) вершина (culmen); в) піраміда (pyramis); г) язичок (uvula); д) переднє міжпозиційне ядро; кіркоподібне ядро (nucleus interpositus anterior; nucleus emboliformis); є) заднє міжпозиційне ядро; кулясте ядро (nucleus interpositus posterior; nucleus globosus). Давній мозочок (paleocerebellum) підтримує тонус м’язів, а під час рухів ураховує сили гравітації та інерції; – новий мозочок (neocerebellum) – до нього належить решта часток мозочка із зубчастим ядром; бічним ядром мозочка (nucleus dentatus; nucleus lateralis cerebelli). Новий мозочок (neocerebellum) координує та регулює рухи людини. У цілому мозочок відіграє важливу роль у підтримці рівноваги тіла та координації рухів, він є одним із вищих автономних (вегетативних) центрів. Тобто мозочок становить центр рефлекторної координації м’язових скорочень, які служать для підтримування рівноваги, особливо при статико-локомоторних актах; крім того, він координує роботу окремих м’язів при складних рухових актах, пов’язаних з пересуванням тіла в просторі, а також кожного м’яза окремо. ПЕРЕШИЙОК РОМБОПОДІБНОГО МОЗКУ (isthmus rhombencephali) Це найвужче місце стовбура головного мозку (truncus encephali). Він розміщений між заднім мозком (metencephalon) і середнім мозком (mesencephalon). До нього належать: – верхні мозочкові ніжки (pedunculi cerebellares superiores); – верхній мозковий парус (velum medullare superius), що натягнутий між верхніми мозочковими ніжками (pedunculi cerebellares superiores); – трикутник петлі (trigonum lemnisci). Трикутник петлі (trigonum lemnisci) обмежований: – ручками нижнього горбика (brachia colliculi inferioris); – верхніми мозочковими ніжками (pedunculi cerebellares superiores); – ніжками мозку (pedunculi cerebri). ЧЕТВЕРТИЙ ШЛУНОЧОК (ventriculus quartus) Він є похідним порожнини ромбоподібного мозку (rhobencephalon) і має: – ромбоподібну ямку (fossa rhomboidea), яка є передньою стінкою четвертого шлуночка (за старою номенклатурою (PNA) – дном четвертого шлуночка); – покрив четвертого шлуночка (tegmen ventriculi quarti), який є задньою стінкою четвертого шлуночка (його називали дахом четвертого шлуночка). РОМБОПОДІБНА ЯМКА (fossa rhomboidea) Ромбоподібна ямка (fossa rhomboidea) лежить на дорсальній поверхні довгастого мозку та моста (facies dorsalis medullae oblongatae et pontis) і обмежована: – вгорі – верхніми мозочковими ніжками (pedunculi cerebellares superiores); – знизу – нижніми мозочковими ніжками (pedunculi cerebellares inferiores). Посередині ромбоподібної ямки (fossa rhomboidea) проходить серединна борозна (sulcus medianus), яка поділяє ямку на праву та ліву симетричні половини. Уздовж серединної борозни (sulcus medianus) з боків розміщується парне присереднє підвищення (eminentia medialis), у верхній частині якого виступає лицевий горбик (colliculus facialis). У нижній частині ромбоподібної ямки (fossa rhomboidea) утворюються: – трикутник блукаючого нерва; блукаючий трикутник (trigonum nervi vagi; trigonum vagale), він розміщений збоку; – трикутник під’язикового нерва (trigonum nervi hypoglossi), розміщений присередньо. На межі між мостом (pons) і довгастим мозком (medulla oblongata) у ромбоподібній ямці (fossa rhomboidea) поверхнево проходять мозкові смуги четвертого шлуночка (striae medullares ventriculi quarti), які виходять з бічних закутків ромбоподібної ямки (recessus laterales fossae rhomboideae) і заглиблюються в серединну борозну. Вони є аксонами нейронів заднього (дорсального) завиткового (слухового) ядра. Частина ромбоподібної ямки (fossa rhomboidea), яка розміщується біля бічних закутків (recessus laterales), називається присінковим полем (area vestibularis). На ромбоподібну ямку (fossa rhomboidea) проектуються ядра V-ХІІ пар черепних нервів. Проекція ядер черепних нервів на ромбоподібну ямку На ромбоподібну ямку (fossa rhomboidea) проектуються ядра V-XII пар черепних нервів, які розміщені в товщі моста та довгастого мозку. Рухові ядра черепних нервів проектуються на ромбоподібну ямку в присередніх її частинах. Чутливі ядра проектуються на ромбоподібну ямку в бічних її частинах. Парасимпатичні (автономні) ядра проектуються на ромбоподібну ямку між руховими та чутливими ядрами, ближче до рухових ядер. На поверхню ромбоподібної ямки проектуються ядра таких черепних нервів (зверху вниз): Трійчастий нерв [V] (nervus trigeminus [V]), змішаний нерв. Він має: – рухове ядро трійчастого нерва (nucleus motorius nervi trigemini), розміщене в дорсальній частині моста досередини від чутливих ядер; – головне (мостове) ядро трійчастого нерва (nucleus principalis nervi trigemini), яке є чутливим і розміщене в дорсолатеральній частині верхнього відділу моста; – середньомозкове ядро трійчастого нерва (nucleus mesencephalicus nervi trigemini), що є чутливим і розміщене в покриві середнього мозку поруч із водопроводом середнього мозку; – спинномозкове ядро трійчастого нерва (nucleus spinalis nervi trigemini), що є чутливим і залягає вздовж довгастого мозку та заходить у верхні (I-V) сегменти спинного мозку. Усі чутливі ядра трійчастого нерва мають спільну ділянку проекції у блакитному місці ромбоподібної ямки (locus caeruleus). Відвідний нерв [VI] (nervus abducens [VI]), руховий нерв. Він має єдине рухове ядро: – ядро відвідного нерва (nucleus nervi abducentis), що проектується на лицевий горбик (colliculus facialis). Лицевий нерв [VII] (nervus facialis [VII]), змішаний нерв. Він має єдине рухове ядро: – ядро лицевого нерва (nucleus nervi facialis), що розміщене назовні лицевого горбика (colliculus facialis). У складі лицевого нерва знаходиться проміжний нерв (nervus intermedius), або Врісбергів нерв (nervus Wrisbergii [ХІІІ пара]). Проміжний нерв (nervus intermedius) має: – ядро одинокого шляху (nucleus tractus solitarii), що є чутливо–смаковим ядром і розміщене збоку від межової борозни. Воно видовжене від середини ромбоподібної ямки аж до пірамід довгастого мозку. Це ядро є спільним для VII, IX, X пар черепних нервів; – верхнє слиновидільне ядро (nucleus salivatotius superior), яке є парасимпатичним (автономним) ядром і розміщене в дорсальній частині моста нижче та досередини від ядра лицевого нерва. – сльозове ядро (nucleus lacrimalis), яке є парасимпатичним (автономним) ядром і розміщене дещо нижче верхнього слиновидільного ядра. Присінково-завитковий нерв [VIII] (nervus vestibulocochlearis [VIII]), чутливий нерв Він складається з двох частин: – завиткового нерва (nervus cochlearis), або завиткової частини; – присінкового нерва (nervus vestibularis), або присінкової частини. Завитковий нерв (nervus cochlearis) має: – переднє завиткове ядро (nucleus cochlearis anterior); – заднє завиткове ядро (nucleus cochlearis posterior). Ці ядра є чутливими та проектуються на поверхню бічних закутків ромбоподібної ямки збоку від присінкового поля. Присінковий нерв (nervus vestibularis) має: – присереднє присінкове ядро (nucleus vestibularis medialis), або ядро Швальбе; – бічне присінкове ядро (nucleus vestibularis lateralis), або ядро Дейтерса; – верхнє присінкове ядро (nucleus vestibularis superior), або ядро Бехтерєва; – нижнє присінкове ядро (nucleus vestibularis inferior), або ядро Роллера. Ці ядра є чутливими і проектуються на поверхню присінкового поля ромбоподібної ямки досередини від завиткових ядер. Язико-глотковий нерв [IX] (nervus glossopharyngeus [IX]), змішаний нерв Він має: – подвійне ядро (nucleus ambiguus), яке є руховим ядром і проекується на рівні нижньої ямочки ромбоподібної ямки. Це ядро є спільним для IX, X та XI пар черепних нервів; – ядро одинокого шляху (nucleus tractus solitarii), яке є чутливо-смаковим ядром і проекується збоку від межової борозни, воно видовжене від середини ромбоподібної ямки аж до пірамід довгастого мозку. Це ядро є спільним для VII, IX, X пар черепних нервів. Нейрони, що належать язико-глотковому нерву, займають середню третину ядра одинокого шляху; – нижнє слиновидільне ядро (nucleus salivatorius inferior), що є парасимпатичним (автономним) ядром і проекується на присередньому підвищенні в нижньому трикутнику ромбоподібної ямки. Блукаючий нерв [X] (nervus vagus [X]), змішаний нерв Він має: – подвійне ядро (nucleus ambiguus), що є руховим ядром і проектується в ділянці нижньої ямочки ромбоподібної ямки. Це ядро є спільним для IX, X, XI пар черепних нервів; – ядро одинокого шляху (nucleus tractus solitarii), що є чутливо–смаковим ядром і проектується збоку від межової борозни, воно видовжене від середини ромбоподібної ямки до пірамід довгастого мозку. Це ядро є спільним для VII, IX, X пар черепних нервів; – заднє ядро блукаючого нерва (nucleus posterior nervi vagi), що є парасимпатичним ядром, яке проектується в ромбоподібній ямці в трикутнику блукаючого нерва в нижній частині ромбоподібної ямки. Додатковий нерв [XI] (nervus accessorius [XI]), руховий нерв Він має: – спинномозкове ядро додаткового нерва (nucleus spinalis nervi accessorii), яке є руховим за функцією і розміщене в передніх рогах шести верхніх шийних сегментів спинного мозку; – черепне ядро додаткового нерва (nucleus cranialis nervi accessorii), або подвійне ядро (nucleus ambiguus), яке є руховим і проектується в ділянці нижньої ямочки ромбоподібної ямки. Під’язиковий нерв [XII] (nervus hypoglossus[XII]), руховий Він має: – одне рухове ядро під’язикового нерва (nucleus nervi hypoglossi), яке проектується на нижній кут ромбоподібної ямки в трикутнику під’язикового нерва. Це ядро прилягає до сітчастої формації і продовжується до рівня II шийного сегмента спинного мозку. ПОКРИВ ЧЕТВЕРТОГО ШЛУНОЧКА (tegmen ventriculi quarti), або дах четвертого шлуночка Він утворений: – верхнім мозковим парусом (velum medullare superius); – нижнім мозковим парусом (velum medullare inferius); – судинним прошарком (tela choroidea), або судинною основою ІV шлуночка, яка доповнює нижній мозковий парус (velum medullare inferius). У товщі судинної основи міститься судинне сплетення (plexus choroideus), яке продукує спинномозкову рідину. Покрив четвертого шлуночка (tegmen ventriculi quarti) містить три отвори: – серединний отвір; отвір Маженді (apertura mediana; apertura Magendi), він непарний і розміщений у нижньому куті нижнього мозкового парусa (angulus inferior veli medullaris inferioris); – бічний отвір; отвір Лушки (apertura lateralis ventriculi quarti; foramen Luschkae), він є парним і розміщений у бічних закутках нижнього мозкового паруса (recessus lateralis veli medullaris inferioris). Четвертий шлуночок (ventriculus quartus) сполучається через: – водопровід середнього мозку; водопровід мозку (aqueductus mesencephali; aqueductus cerebri) з третім шлуночком (ventriculus tertius); – серединний отвір (apertura mediana) з підпавутинним простором головного та спинного мозку (spatium subarachnoideum encephali et medullae spinalis); – бічні отвори (aperturae laterales) з підпавутинним простором головного та спинного мозку (spatium subarachnoideum encephali et medullae spinalis); – отвір, який розміщений під засувкою (obex) із центральним каналом спинного мозку (canalis centralis medullae spinalis). Засувка є невеликою пластинкою білої речовини, що перекидається у поперечному напрямку над верхнім кінцем задньої серединної борозни між лівим та правим тонкими пучками довгастого мозку (fasciculi graciles medullae oblongatae). СЕРЕДНІЙ МОЗОК (mesencephalon) До нього належать: – покрівля середнього мозку (tectum mesencephali); – ніжки мозку (crura cerebri; pedunculi cerebri); – водопровід середнього мозку; водопровід мозку (aqueductus mesencephali; aqueductus cerebri). Межі середнього мозку чітко виражені з вентральної поверхні стовбура мозку: – передньою межею є зорове перехрестя (chiasma opticum); – задньою межею є передній край моста (margo anterior pontis). Покрівля середнього мозку (tectum mesencephali) Поверхнева (дорсальна) частина покрівлі середнього мозку (tectum mesencephali) є нерівною, розміщена над водопроводом середнього мозку (aqueductus mesencephali) і представлена: – пластинкою покрівлі; чотиригорбковою пластинкою (lamina tecti; lamina quadrigemina), яка має чотири підвищення, що відокремлені одне від одного двома борозками, розділяючи покрівлю на: – два верхні горбики (colliculi superiores); – два нижні горбики (colliculi inferiores). Ядра правого і лівого верхніх горбиків з’єднуються між собою спайкою верхніх горбиків (comissura colliculorum superiorum), а ядра правого і лівого нижніх горбиків – спайкою нижніх горбиків (comissura colliculorum inferiorum). У людини верхні горбики (colliculі superiores), ручки верхніх горбиків та бічні колінчасті тіла входять до складу підкіркових центрів зору, а нижні горбики, ручки нижніх горбиків та присередні колінчасті тіла входять до складу підкіркових центрів слуху. Від цих горбиків у бічному напрямку відходять потовщення у вигляді валика – ручки горбика (brachium colliculi), які є: – ручкою верхнього горбика (brachium colliculi superioris); – ручкою нижнього горбика (brachium colliculi inferioris). Верхні і нижні горбики відокремлені між собою поперечною борозною, а праві та ліві горбики – поздовжньою борозною. Ручки від верхніх горбиків закінчуються в бічному колінчастому тілі (corpus geniculatum laterale). Ручки від нижніх горбиків закінчуються в присередньому колінчастому тілі (corpus geniculatum mediale). Колінчасті тіла (corpora geniculata) є складовою проміжного мозку (diencephalon). Позаду від ручки нижнього горбика (brachium colliculi inferioris), попереду від верхньої мозочкової ніжки (pedunculus cerebellaris superior) і досередини від ніжки мозку розміщений трикутник петлі (trigonum lemnisci), в товщі якого проходять слухові нервові волокна бічної петлі (lemniscus lateralis). Між правим і лівим верхніми горбиками у верхній (передній) частині поздовжньої борозни є ложе для шишкоподібної залози; епіфіза (glandula pinealis), а в нижній (задній) частині цієї борозни починається вуздечка верхнього мозкового паруса (frenulum veli medullaris superioris). До підкіркових центрів зору належать: – верхні горбики (colliculi superiores); – ручки верхніх горбиків (brachia colliculorum superiorum); – бічні колінчасті тіла (corpora geniculata lateralia). До підкіркових центрів слуху належать: – нижні горбики (colliculi inferiores); – ручки нижніх горбиків (brachia colliculorum inferiorum); – присередні колінчасті тіла (corpora geniculata medialia). Ніжки мозку (crura cerebri) Федеративний комітет з анатомічної термінології визнав термін “crus cerebri” – ніжка мозку кращим терміном, ніж “pedunculus cerebri“, оскільки він є більш зрозумілим. Це товсті мозкові тяжі, які відходять від мосту і прямують наперед до півкуль великого мозку. Між ніжками мозку розміщена глибока міжніжкова ямка (fossa interpeduncularis), на дні якої знаходиться задня пронизана речовина (substantia perforata posterior). Із борозни окорухового нерва (sulcus nervi oculomotorii), яка є на присередній поверхні кожної ніжки, виходить окоруховий нерв. На горизонтальному поперечному розрізі кожна ніжка розділена чорною речовиною (substantia nigra) на: – покрив середнього мозку (tegmentum mesencephali) – задня частина; – основу ніжки (basis pedunculi) – передня частина. Чорна речовина (substantia nigra), забарвлення якої спричинене пігментом меланіном, що міститься в її нервових клітинах, поділяється на такі частини: – щільнау та бічнау частини (pars compacta et lateralis); – зачервоноядерну частину (pars retrorubralis); – сітчасту частину (pars reticularis). Покрив середнього мозку (tegmentum mesencephali) розміщений між чорною речовиною (substantia nigra), яка відділяє його від основ ніжок мозку (bases pedunculorum cerebri), та умовною площиною, що проходить через водопровід середнього мозку (aqueductus mesencephali) і відділяє його від покрівлі середнього мозку (tectum mesencephali). У ньому розміщені скупчення сірої та білої речовин. У покриві середнього мозку (tegmentum mesencephali) розміщені такі основні ядра середнього мозку: – червоне ядро (nucleus ruber), яке розміщене дорсально від присередньої частини чорної речовини і простягається від гіпоталамуса (hypothalamus) до рівня нижніх горбиків пластинки покрівлі (colliculi inferiores laminae tecti); – рухове ядро окорухового нерва (nucleus nervi oculomotorii), яке міститься на рівні верхніх горбиків (colliculi superiores); – додаткове ядро окорухового нерва (nucleus accessorus nervi oculomotorii), або ядро Якубовича, що є парасимпатичним ядром ІІІ пари черепних нервів, яке розміщене вентрально від ядра окорухового нерва; – рухове ядро блокового нерва (nucleus nervi trochlearis), яке міститься на рівні нижніх горбиків (colliculi inferiores). Покрив середнього мозку (tegmentum mesencephali) містить також сітчасту речовину; сітчасту формацію (formatio reticularis), в якій розміщені такі сітчасті ядра (nuclei reticulares): – клиноподібне ядро (nucleus cuneiformis); – підклиноподібне ядро (nucleus subcuneiformis); – ніжко–мостове покривне ядро (nucleus tegmentalis pedunculopontinus); – приніжкове ядро (nucleus parapeduncularis). Отже, сітчаста формація ніжок мозку (formatio reticularis crurum cerebri) складається з груп нейронів, дифузно розміщених між чорною речовиною (substantia nigra) та водопроводом середнього мозку (aqueductus mesencephali), які складають сітчасті ядра (nuclei reticulares). У білій речовині покриву середнього мозку (tegmentum mesencephali) проходять: – присередня петля (lemniscus medialis); – бічна петля (lemniscus lateralis); – трійчаста петля (lemniscus trigeminalis); – присередній поздовжній пучок (fasciculus longitudinalis medialis); – задній (дорсальний) поздовжній пучок (fasciculus longitudinalis posterior; fasciculus longitudinalis dorsalis); – центральний покривний шлях (tractus tegmentalis centralis), який є одним з головних низхідних екстрапірамідних шляхів стовбура головного мозку (truncus encephali). Основа ніжки (basis pedunculi) утворена провідними шляхами, які йдуть від кори великого мозку до мосту, довгастого мозку і спинного мозку (низхідні провідні шляхи). До них належать: – кірково–спинномозковий шлях (tractus corticospinalis), або пірамідний шлях (tractus pyramidalis), до якого входять: а) кірково–спинномозкові волокна (fibrae corticospinales); б) кірково–ядерні волокна (fibrae corticonucleares); – кірково–мостовий шлях (tractus corticipontinus), до якого входять: а) лобово–мостові волокна (fibrae frontopontinae); б) потилично–мостові волокна (fibrae occipitopontinae); в) тім’яно–мостові волокна (fibrae parietopontinae); г) скронево–мостові волокна (fibrae temporopontinae); д) кірково–сітчасті волокна (fibrae corticoreticulares). Чорна речовина (substantia nigra), сітчаста речовина (formatio reticularis) і червоне ядро (nucleus ruber) функціонально належать до екстрапірамідної системи, яка підтримує тонус скелетних м’язів та керує несвідомими автоматичними рухами. Отже, середній мозок містить: – підкіркові центри слуху і зору, важливі екстрапірамідні ядра, ядра окорухових нервів (III та IV пари черепних нервів); – усі висхідні та низхідні проекційні шляхи, які зв’язують кору головного мозку з нижче-розміщеними відділами центральної нервової системи; – пучки білої речовини, які зв’язують середній мозок з іншими відділами центральної нервової системи. Водопровід середнього мозку; водопровід мозку; водопровід Сільвія (aqueductus mesencephali; aqueductus cerebri; aqueductus Sylvii) Це вузький канал, який вистелений епендимою, з’єднує ІІІ шлуночок з ІV шлуночком і оточений центральною сірою речовиною (substantia grisea centralis). Він містить спинномозкову рідину і має отвір водопроводу середнього мозку; отвір водопроводу мозку (apertura aqueductus mesencephali; apertura aqueductus cerebri), через який сполучається з IV шлуночком. Водопровід середнього мозку (aqueductus mesencephali) є порожниною середнього мозку і через нього проходить межа між ніжками мозку (pedunculi cerebri) та покривом середнього мозку (tegmentum mesencephali). СІТЧАСТІ ЯДРА (nuclei reticulares), або СІТЧАСТА ФОРМАЦІЯ (formatio reticularis), чи РЕТИКУЛЯРНА ФОРМАЦІЯ (formatio reticularis) Це будь-яка сукупність кількох дифузних сіток із клітин та нервових волокон у спинному мозку та у стовбурі головного мозку (truncus encephali), які утворюють сітку. Сітчаста формація (formatio reticularis) пов’язана з: – усіма органами чуття (organa sensuum); – руховими та чутливими ділянками (regiones motoriae et sensoriae): – кори великого мозку (cortex cerebri); – таламусa (thalamus); – гіпоталамусa (hypothalamus); – спинного мозку (medulla spinalis). Сітчаста формація (formatio reticularis) регулює: – рівень збудливості і тонус різних відділів центральної нервової системи, включаючи кору великого мозку; – бере участь у регуляції рівня свідомості, емоцій, вегетативних функцій, цілеспрямованих рухів. Сітчаста формація, за І. П. Павловим, – це друга неспецифічна аферентна нервова система. До ядер ретикулярної формації належать: – сітчасті ядра (nuclei reticulares) довгастого мозку, мосту та середнього мозку; – ядра шва (nuclei raphes) довгастого мозку, мосту та середнього мозку; ПРОМІЖНИЙ МОЗОК (diencephalon) За новою Міжнародною анатомічною номенклатурою проміжний мозок поділяється на: – епіталамус (epithalamus); – таламус, горб (thalamus); – субталамус (subthalamus); – метаталамус (metathalamus); – гіпоталамус (hypothalamus). Із філогенетичної точки зору (найбільш поширений термін у вітчизняних підручниках) проміжний мозок поділяється на: 1 Таламічний мозок (thalamencephalon), або таламічну ділянку, який є філогенетично молодшим і є центром аферентних шляхів (має іншу назву – дорсальна частина проміжного мозку. Таламічний мозок поділяється на: – таламус (thalamus); – епіталамус (epithalamus); – метаталамус (metathalamus). 2 Гіпоталамус (hypothalamus), що є філогенетично старішим. Він є вищим вегетативним центром. Таламус; горб (thalamus) Це парний утвір, який складається переважно із сірої речовини. Спереду на таламусі (thalamus) розміщується передній горбик таламуса (tuberculum anterius thalami). Ззаду таламус (thalamus) закінчується розширенням, яке називається подушкою таламуса (pulvinar thalami). Присередні поверхні правого та лівого таламусів з’єднуються між собою міжталамічним злипанням (adhesio interthalamica). Сіра речовина таламуса (substantia grisea thalami) формує специфічні ядра таламуса (nuclei thalami), які розмежовані бічною мозковою пластинкою (lamina medullaris lateralis) та присередньою мозковою пластинкою (lamina medullaris medialis) на такі основні групи ядер: – передню групу (nuclei anteriores); – присередню групу (nuclei mediales); – передньобічну групу (nuclei ventrolaterales); – задню групу (nuclei posteriores); – групи ядер ретикулярної формації (nuclei reticulares thalami). У ділянці подушки таламуса розміщені подушкові ядра (nuclei pulvinares). За сучасною Міжнародною анатомічною номенклатурою ядра таламуса поділяються на: – передні ядра таламуса (nuclei anteriores thalami); – дорсальні ядра таламуса (nuclei dorsales thalami); – внутрішньопластинкові ядра таламуса (nuclei intralaminares thalami); – присередні ядра таламуса (nuclei mediales thalami); – серединні ядра таламуса (nuclei mediani thalami); – задні ядра таламуса (nuclei posteriores thalami); – сітчасте ядро таламуса (nucleus reticularis thalami); – вентральні ядра таламуса (nuclei ventrales thalami). Функція таламуса: в ньому розміщені всі (крім нюхового, смакового і слухового) чутливі підкіркові центри, тобто вся інформація (окрім нюхової, смакової та слухової), що прямує до кори головного мозку, обов’язково проходить через таламус. Метаталамус (metathalamus) Він розміщений під подушкою таламуса (pulvinar thalami) і складається з: – бічного колінчастого тіла (corpus geniculatum laterale), або підкіркового центру зору, що з’єднується позаду з верхніми горбиками пластинки покрівлі середнього мозку за допомогою ручок цих горбиків; – присереднього колінчастого тіла (corpus geniculatum mediale), або підкіркового центру слуху, що з’єднується з нижніми горбиками пластинки покрівлі середнього мозку за допомогою ручок цих горбиків. У колінчастих тілах містяться такі ядра: – дорсальне ядро бічного колінчастого тіла (nucleus dorsalis corporis geniculati lateralis); – вентральне ядро бічного колінчастого тіла; передколінчасте ядро (nucleus ventralis corporis geniculati lateralis; nucleus pregeniculatus); – ядра присереднього колінчастого тіла (nuclei corporis geniculati medialis). Епіталамус (epithalamus) Він розміщений позаду таламуса (thalamus). До нього належать: – шишкоподібна залоза (glandula pinealis), яка лежить між верхніми горбиками пластинки середнього мозку і належить до залоз внутрішньої секреції; – повідці (habenulae), що є парним продовженням дозаду мозкової стрічки таламуса і з’єднують правий та лівий таламус з шишкоподібною залозою; – повідцевий трикутник (trigonum habenulare), що розміщений у задній частині повідців у місці зрощення повідців з правою та лівою мозковими стрічками таламуса. Цей трикутник відмежований від подушки таламуса повідцевою борозною (sulcus habenularis); – спайка повідців (commissura habenularum), що утворена передніми відділами повідців перед входженням у шишкоподібну залозу. За допомогою повідців залоза з’єднується з присередньою поверхнею правого та лівого таламусів; – задня спайка; епіталамічна спайка (commissura posterior; commissura epithalamica), що розміщена під спайкою повідців і з’єднує між собою найближчі ділянки півкуль великого мозку (комісуральні волокна); – підспайковий орган (organum subcomissurale), який розміщений під задньою спайкою і об’єднує групу епендимних клітин, що містяться у стінці третього шлуночка. Гіпоталамус (hypothalamus) Він об’єднує структури, що розміщені під гіпоталамічною борозною (sulcus hypothalamicus) і згідно зі старою Базельською анатомічною номенклатурою складається із: – зорової частини гіпоталамуса (pars optica hypothalami) – передньої частини, яка формується за рахунок кінцевого мозку (telencephalon); – нюхової частини гіпоталамуса (pars olfactoria hypothalami) – задньої частини, яка формується за рахунок проміжного мозку (diencephalon). До зорової частини гіпоталамуса; передньої частини гіпоталамуса (pars optica hypothalami) належать: – сірий горб (tuber cinereum); – нейрогіпофіз (neurohypophysis), який має: – лійку (infundibulum); – нервову частину (pars nervosa); – зорове перехрестя (chiasma opticum); – зоровий шлях (tractus opticus). Сірий горб (tuber cinereum) розміщений: – між сосочковими тілами (corpora mamillaria) позаду і зоровим перехрестям (chiasma opticum) попереду; – з боків він обмежований зоровими шляхами (tractus optici). Сірий горб (tuber cinereum) утворений тонкою сірою пластинкою, яка продовжується: – назад у задню пронизану речовину (substantia perforata posterior); – наперед у кінцеву пластину сірого горба (lamina terminalis tuberis cinerei), яка замикає кінець поздовжньої щілини великого мозку (fissura longitudinalis cerebri); – збоку переходить у плащ півкуль великого мозку (pallium hemispheriorum cerebri). Звужуючись донизу, сірий горб (tuber cinereum) переходить у лійку (infundibulum). Нейрогіпофіз; задня частка (neurohypophisis; lobus posterior) є задньою часткою гіпофіза і складається з: – лійки (infundibulum); – нервової частки; нервової частини (lobus nervosus; pars nevrosa). Лійка (infundibulum) є продовженням сірого горба (tuber cinereum). Її нижній кінець не має просвіту і з’єднується з гіпофізом (hypophysis). По лійці (infundibulum) у складі гіпоталамо–гіпофізарного шляху гормони вазопресин і окситоцин потрапляють у нервову частку нейрогіпофіза (pars nervosa neurohypophysis), звідки ці гормони потрапляють у кров. Нервова частка нейрогіпофіза (pars nervosa neurohypophysis) представлена аксонами нейронів, тіла яких розміщені у надзоровому та пришлуночковому ядрах гіпоталамуса (nucleus supraopticus et nucleus paraventricularis hypothalami). Зорове перехрестя (chiasma opticum) розміщене позаду кінцевої пластинки півкуль великого мозку (lamina terminalis hemispheriorum cerebri) і переходить у зорові шляхи (tractus optici). Зоровий шлях (tractus opticus) є парним, огинає збоку ніжки мозку (pedunculi cerebri) і закінчується: – бічним корінцем (radix lateralis) у бічному колінчастому тілі (corpus geniculatum laterale); – присереднім корінцем (radix medialis) у верхніх горбиках пластинки покрівлі середнього мозку (colliculi superiores laminae tecti mesencephali). До задньої частини гіпоталамуса; нюхової частини гіпоталамуса (pars olfactoria hypothalami) належать: – сосочкове тіло (corpus mamillare); – субталамус (subthalamus), у якому міститься парне субталамічне ядро (nucleus subthalamicus), Люісове тіло. Сосочкове тіло (corpus mamillare) є парним утвором, який розміщений симетрично з боків середньої лінії, попереду від задньої пронизаної речовини (substantia perforata posterior) і містить два ядра. За функцією сосочкове тіло (corpus mamillare) належить до підкіркових нюхових центрів, де переключаються нюхові волокна, які направляються до ядер: – передньої зони таламуса (zona anterior thalami); – надталамічної ділянки (regio epithalami); – покрівлі середнього мозку (tectum mesencephali). Субталамус (subthalamus), або його ще називають підталамічною ділянкою (regio subthalamica), у вузькому розумінні слова є невеликою ділянкою мозкової речовини, яка безпосередньо прилягає знизу до зорового горба (thalamus), відокремлена від нього гіпоталамічною борозною (sulcus hypothalamicus) та є безпосереднім продовженням спереду заднього відділу (дорсального відділу) ніжок мозку – покриву середнього мозку (tegmentum mesencephali). Субталамус (subthalamus) оточують чорна речовина та червоне ядро середнього мозку (substantia nigra et nucleus ruber mesencephalі), де вони і закінчуються. Обидва належать до екстрапірамідної системи. Через субталамус (subtalamus) проходять різні шляхи до таламуса (thalamus), зокрема усі шляхи, що входять до складу присередньої петлі (lemniscus medialis). Збоку від чорної речовини розміщене парне субталамічне ядро (nucleus subthalamicus) – Люісове тіло, яке також входить до складу екстрапірамідної системи. У гіпоталамусі (hypothalamus) розрізняють такі ділянки скупчення груп нервових клітин: – дзьобове гіпоталамічне поле (area hypothalamica rostralis); – дорсальне поле гіпоталамуса (area hypothalamica dorsalis); – проміжне поле гіпоталамуса (area hypothalamica intermedia); – бічне поле гіпоталамуса (area hypothalamica lateralis); – заднє поле гіпоталамуса (area hypothalamica posterior). Нервові клітини ядер гіпоталамуса мають здатність виробляти секрет (нейросекрет), який по відростках цих самих нервових клітин транспортується в ділянку гіпофіза. Такі ядра називають нейросекреторними ядрами гіпоталамуса. Ядра гіпоталамуса (nuclei hypothalami) сполучаються з гіпофізом (hypophysis) через його ворітні судини (клітини ядер секретують нейрогормони в ці судини) та через нервові волокна (гіпоталамо-гіпофізарний шлях). Ці зв’язки об’єднують гіпоталамус та гіпофіз у гіпоталамо-гіпофізарну систему. Надзорове ядро (nucleus supraopticus), та пришлуночкове ядро гіпоталамуса (nucleus paraventricularis hypothalami), містять тіла специфічних нейронів, що продукують гормони вазопресин та окситоцин. Аксони цих нейронів утворюють гіпоталамо–гіпофізарний шлях (tractus hypothalamohypophysialis), по якому гормони потрапляють до гіпофіза. Порожниною проміжного мозку (cavitas diencephali) є третій шлуночок (ventriculus tertius), який має 6 стінок: 1, 2 дві бічні стінки (parietes laterales), що утворені присередніми поверхнями таламусів (facies mediales thalami), а також нижче гіпоталамічної борозни (sulcus hypothalamicus) присередніми відділами субталамуса (subthalamus); 3 нижня стінка (paries inferior), або дно ІІІ шлуночка, представлене гіпоталамусом (hypothalamus), в якому розрізняють: а) лійковий закуток (recessus infundibuli; recessus infundibularis); б) надзоровий закуток (recessus supraopticus); 4 передня стінка (paries anterior), що утворена: а) кінцевою пластинкою (lamina terminalis); б) стовпами склепіння (columnae fornicis); в) передньою спайкою (commissura anterior). З кожного боку стовп склепіння і прилягаючий до нього ззаду передній відділ таламуса обмежовує міжшлуночковий отвір (foramen interventriculare). 5 задня стінка (paries posterior), що утворена: а) спайкою повідців (commissura habenularum); б) задньою спайкою; надталамічною спайкою (commussura posterior; commissura epithalamica), під якою знаходиться отвір водопроводу середнього мозку; отвір водопроводу мозку (apertura aqueductus mesencephali; apertura aqueductus cerebri); в) надталамічною спайкою; задньою спайкою (commissura posterior; comissura epithalamica), над якою розміщений надшишкоподібний закуток (recessus suprapinealis); 6 верхня стінка (paries superior), або його дах, що утворений епітеліальною пластинкою III шлуночка (lamina epithelialis ventriculi tertii) – залишка тонкої стінки ембріональної нервової трубки, судинним прошарком (tela choroidea), ворсинки якого утворюють судинне сплетення III шлуночка (plexus choroideus ventriculi tertii). Між переднім горбиком таламуса (tuberculum anterius thalami) і стовпом склепіння (columna fornicis) є міжшлуночковий отвір (foramen interventriculare) – отвір Монроя, який сполучає ІІІ шлуночок з бічними шлуночками головного мозку (ventriculi laterales encephali). Водопровід середнього мозку (aqueductus mesencephali) через отвір водопроводу середнього мозку (apertura aqueductus mesencephali) сполучає ІІІ шлуночок (ventriculus tertius) з порожниною ІV шлуночка (cavitas ventriculi quarti). Судинне сплетення III шлуночка (plexus choroideus ventriculi tertii) з’єднується із судинним сплетенням бічних шлуночків (plexus choroideus ventriculorum lateralium). Третій шлуночок має такі закутки: – надшишкоподібний закуток (recessus suprapinealis), що розміщений у задньоверхніх відділах III шлуночка над задньою спайкою; надталамічною спайкою (commissura posterior; commissura epithalamica); – шишкоподібний закуток (recessus pinealis), що заходить у шишкоподібне тіло; – лійковий закуток (recessus infundibuli), який веде у лійку; – надзоровий закуток (recessus supraopticus), який знаходиться над зоровим перехрестям. ШИШКОПОДІБНА ЗАЛОЗА; ШИШКОПОДІБНЕ ТІЛО; епіфіз (glandula pinealis; corpus pineale; epiphysis cerebri) Це залоза ендокринної системи, яка належить до неврогенної групи та залягає між верхніми горбиками покрівлі середнього мозку (colliculi superiores tecti mesencephali). Від переднього кінця шишкоподібної залози (extremitas anterior glandulae pinealis) до присередньої поверхні правого та лівого таламусів (facies medialis thalamorum dextri et sinistri) натягнуті повідці (habenulae). В основі шишкоподібної залози (glandula pinealis) міститься невеликий шишкоподібний закуток (recessus pinealis). Ззовні шишкоподібна залоза (glandula pinealis) вкрита волокнистою капсулою (capsula fibrosa), від якої всередину органа йдуть сполучнотканинні перекладки, що розділяють паренхіму залози на часточки (lobuli). Клітинами залози (glandula pinealis) є спеціальні залозисті клітини: – пінеалоцити (pinealocyti); – гліоцити; гліальні клітини (gliocyti). Пінеалоцити виділяють гормон, який гальмує виділення гормонів гіпофіза до моменту статевого дозрівання та бере участь у формуванні біоритмів людини. На біоритми людини шишкоподібна залоза впливає через гормон мелатонін. Кількість мелатоніну має здатність викликати фізіологічний сон, який змінюється протягом доби та з віком. Із настанням темряви мелатонін починає посилено продукуватись, а вранці – навпаки, його кількість поступово зменшується (добові ритми – день-ніч). Після 40-45 років кількість мелатоніну поступово зменшується до кінця життя людини. Мелатонін також регулює функції шлунково-кишкового тракту і серцево-судинної системи, активує імунні клітини, має протистресову і протисудомну дію. ГІПОФІЗ; МОЗКОВИЙ ПРИДАТОК (hypophysis; glandula pituitaria) Це залоза внутрішньої секреції (hypophysis), яка належить до неврогенної групи залоз, розміщених у гіпофізній ямці турецького сідла (fossa hypophysialis sellae turcicae). Гіпофіз (hypophysis) відмежований від порожнини черепа (cavitas cranii) діафрагмою сідла (diaphragma sellae) і через отвір у цій діафрагмі за допомогою лійки (infundibulum) сполучається з гіпоталамусом проміжного мозку (hypothalamus diencephali). У гіпофізі (hypophysis) розрізняють: – аденогіпофіз; передню частку (adenohypophysis; lobus anterior); – нейрогіпофіз; задню частку (neurohypophysis; lobus posterior). У аденогіпофізі; передній частці (adenohypophysis; lobus anterior) є: – дальша частина (pars distalis); – проміжна частина (pars intermedia); – горбова частина (pars tuberalis). Нейрогіпофіз; задня частка (neurohypophysis; lobus posterior) складається з: – нервової частки; нервової частини (lobus nervosus; pars nervosa); – лійки (infundibulum). Аденогіпофіз (adenohypophysis) виробляє: – соматотропний гормон, соматотропін, що викликає ріст організму; – адренокортикотропний гормон, адренокортикотропін, що стимулює секрецію стероїдних гормонів наднирковою залозою; – тиреотропний гормон, тиротропін, що стимулює діяльність щитоподібної залози; – гонадотропні гормони, що впливають на статеве дозрівання, у чоловіків на сперматогенез, у жінок – на розвиток фолікулів у яєчнику, овуляцію, ріст молочних залоз, продукцію молока; – ліпотропний гормон, ліпотропін, який впливає на обмін жирів у організмі. Проміжна частина аденогіпофіза утворює: – меланоцитостимулювальний гормон, який регулює колір шкіри, контролюючи утворення в організмі людини пігменту маланіну. Нейрогіпофіз є гормонокумулювальною ділянкою, яка накопичує: – вазопресин; – окситоцин. Вони виробляються ядрами гіпоталамуса. Від цих ядер по лійці у складі гіпоталамо–гіпофізарного шляху (tractus hypothalamohypophisialis) гормони вазопресин та окситоцин надзорового (nucleus supraopticus) та пришлуночкового (nucleus paraventricularis) ядер гіпоталамуса через аксони нервових клітин стікають у нервову частину нейрогіпофіза (pars nervosa neurohypophysis), де вони накопичуються. Далі з нервової частини ці гормони потрапляють у кров. Вазопресин: – звужує судини; – затримує воду в організмі людини, реабсорбуючи її в трубочках нефронів. Окситоцин: – стимулює м’язи матки та гладку м’язову тканину (textus muscularis glaber); – стримує розвиток жовтого тіла; – посилює продукцію молока молочною залозою. КІНЦЕВИЙ МОЗОК; ВЕЛИКИЙ МОЗОК (telencephalon; cerebrum) Він представлений правою та лівою півкулями великого мозку (hemispheria cerebri). До кожної півкулі належать: – плащ (pallium); – нюховий мозок (rhinencephalon); – основна частина кінцевого мозку (pars basilaris telencephali) – підкіркові ядра; – склепіння (fornix); – мозолисте тіло (corpus callosum). Порожниною кінцевого мозку є бічні шлуночки (ventriculi laterales). Півкулі великого мозку (hemispheria cerebri) Півкулі великого мозку (hemispheria cerebri) вкриті корою великого мозку; плащем (cortex cerebri; pallium) і мають три поверхні: – верхньобічну поверхню півкулі великого мозку (facies superolateralis hemispherii cerebri); – присередню поверхню півкулі великого мозку (facies medialis hemispherii cerebri); – нижню поверхню півкулі великого мозку (facies inferior hemispherii cerebri). Найбільш виступаючі ділянки півкуль отримали назву полюсів: – лобовий полюс (polus frontalis); – потиличний полюс (polus occipitalis); – скроневий полюс (polus temporalis). Рельєф кожної поверхні півкуль складається з борозен (sulci) і розміщених між ними валикоподібних підвищень – звивин великого мозку (gyri cerebri), форма і напрям яких досить мінливі. Півкулі великого мозку (hemispheria cerebri) складаються з таких часток: – лобової частки (lobus frontalis); – тім’яної частки (lobus parietalis); – потиличної частки (lobus occipitalis); – скроневої частки (lobus temporalis); – острівця; острівцевої частки (insula; lobus insularis); – обідкової частки (lobus limbicus). Обідкова частка (lobus limbicus) складається зі структур, що утворюють сукупність у самому центрі півкулі великого мозку (hemispherium cerebri). Ця сукупність розглядається як присередні ділянки лобової, тім’яної та скроневої часток і острівця (insula), який розміщений у глибині бічної ямки великого мозку (fossa lateralis cerebri). Кожна частка великого мозку (lobus cerebri) відмежована одна від одної борознами великого мозку (sulci cerebri) – міжчастковими борознами (sulci interlobares). На верхньобічній поверхні півкулі великого мозку (facies superolateralis hemispherii cerebri) розміщені такі міжчасткові борозни (sulci interlobares): – центральна борозна (sulcus centralis), або Роландова борозна, що відокремлює лобову частку (lobus frontalis) від тім’яної (lobus parietalis); – бічна борозна (sulcus lateralis), або Сільвієва борозна, яка відокремлює скроневу частку (lobus temporalis) від лобової та тім’яної (lobus frontalis et parietalis); – тім’яно–потилична борозна (sulcus parietooccipitalis), яка проходить між тім’яною часткою (lobus parietalis) та потиличною часткою (lobus occipitalis). На верхньобічній поверхні півкулі великого мозку (facies superolateralis hemispherii cerebri) виділяють такі борозни та звивини: 1 у лобовій частці (lobus frontalis): а) передцентральну борозну (sulcus precentralis); б) верхню лобову борозну (sulcus frontalis superior); в) нижню лобову борозну (sulcus frontalis inferior); г) передцентральну звивину (gyrus precentralis); д) верхню лобову звивину (gyrus frontalis superior); є) середню лобову звивину (gyrus frontalis medius); ж) нижню лобову звивину (gyrus frontalis inferior), яка за допомогою передньої гілки та висхідної гілки бічної борозни (ramus anterior et ramus ascendens sulci lateralis) поділяється на покришкову частину (pars opercularis), трикутну частину (pars triangularis) та очноямкову частину (pars orbitalis). 2 У тім’яній частці (lobus parietalis): а) зацентральну борозну (sulcus postcentralis); б) внутрішньотім’яну борозну (sulcus intraparietalis); в) зацентральну звивину (gyrus postcentralis); г) верхню тім’яну часточку (lobulus parietalis superior); д) нижню тім’яну часточку (lobulus parietalis inferior), в якій розміщені: надкрайова звивина (gyrus supramarginalis), кутова звивина (gyrus angularis). 3 У скроневій частці (lobus temporalis): а) верхню скроневу борозну (sulcus temporalis superior); б) нижню скроневу борозну (sulcus temporalis inferior); в) поперечну скроневу борозну (sulcus temporalis transversus); г) верхню скроневу звивину (gyrus temporalis superior); д) середню скроневу звивину (gyrus temporalis medius); є) нижню скроневу звивину (gyrus temporalis inferior); ж) поперечні скроневі звивини (gyri temporales transversi) – звивини Гешля, які містяться на присередній поверхні верхньої скроневої звивини (facies medialis gyri temporalis superioris). 4 У потиличній частці (lobus occipitalis): а) поперечну потиличну борозну (sulcus occipitalis transversus), яка обмежовує досить варіабельні потиличні звивини (gyri occipitales); б) півмісяцеву борозну (sulcus lunatus); в) передпотиличу вирізку (incisura preoccipitalis); 5 В острівцевій частці; острівцi (lobus insularis; insula): а) центральну борозну острівця (sulcus centralis insulae); б) колову борозну острівця (sulcus circularis insulae); в) звивини острівця (gyri insulae), довгу звивину острівця (gyrus longus insulae), короткі звивини острівця (gyri breves insulae), поріг острівця (limen insulae). На присередній поверхні півкуль великого мозку (facies medialis hemispheriorum cerebri) розміщені такі міжчасткові борозни (sulci interlobares): – борозна мозолистого тіла (sulcus corporis callosi), що проходить між лобовою часткою (lobus frontalis) та мозолистим тілом (corpus callosum) і продовжується назад між тім’яною часткою (lobus parietalis) та мозолистим тілом (corpus callosum); – тім’яно–потилична борозна (sulcus parietooccipitalis), яка проходить між тім’яною та потиличною частками (lobuli parietalis et occipitalis); – борозна пояса (sulcus cinguli), яка йде паралельно до мозолистого тіла і продовжується на присередню поверхню тім’яної частки під назвою підтім’яної борозни (sulcus subparietalis). На присередній поверхні виділяють такі борозни та звивини: 1 у лобовій частці (lobus frontalis): а) прицентральну борозну (sulcus paracentralis); б) центральну борозну (sulcus centralis); в) прицентральну часточку (lobulus paracentralis); г) присередню лобову звивину (gyrus frontalis medialis); 2 у тім’яній частці (lobus parietalis): а) прицентральну часточку (lobulus paracentralis), її задньою частиною є задня прицентральна звивина (gyrus paracentralis posterior); б) підтім’яну борозну (sulcus subparietalis); в) крайову гілку; крайова борозна (ramus marginalis; sulcus marginalis), яка є гілкою підтім’яної борозни, що спрямована угору; г) передклин (precuneus); 3 у потиличній частці (lobus occipitalis): а) острогову борозну (sulcus calcarinus); б) клин (cuneus); в) тім’яно–потиличну борозну (sulcus parietooccipitalis); г) язикову звивину (gyrus lingualis); 4 У обідковій частці (lobus limbicus) – це сукупність борозен і звивин присередньої ділянки лобової, тім’яної і скроневої часток у самому центрі півкулі мозку: а) поясну борозну (sulcus cinguli); б) морськоконикову борозну (sulcus hippocampalis); в) торочко–зубчасту борозну (sulcus fimbriodentatus); г) обхідну борозну (sulcus collateralis); д) нюхову борозну (sulcus rhinalis); є) приморськоконикову звивину (sulcus parahippocampalis); ж) поясну звивину (gyrus cinguli), яка має перешийок поясної звивини (isthmus gyri cinguli); з) смужкову звивину (gyrus fasciolaris); с) гачок (uncus); к) зубчасту звивину (gyrus dentatus); л) морськокинокові торочки (fimbriae hippocampi). На нижній поверхні півкуль головного мозку (facies inferior hemispheriorum cerebri) виділяють такі борозни та звивини: 1 у лобовій частці: а) нюхову борозну (sulcus rhinalis); б) очноямкові борозни (sulci orbitales); в) пряму звивину (gyrus rectus); г) присередню нюхову звивину (gyrus olfactorius medialis); д) бічну нюхову звивину (gyrus olfactorius lateralis); є) очноямкові звивини (gyri orbitales); 2 у скроневій частці: а) обхідну борозну (sulcus collateralis), яка продовжується в нюхову борозну (sulcus rhinalis); б) потилично–скроневу борозну (sulcus occipitotemporalis); в) присередню потилично–скроневу звивину (gyrus occipitotemporalis medialis); г) бічну потилично–скроневу звивину (gyrus occipitotemporalis lateralis). У потиличній частці розміщені борозни та звивини, що є продовженням дозаду борозен та звивин нижньої поверхні скроневої частки: а) потилично–скроневу борозну (sulcus occipitotemporalis); б) острогову борозну (sulcus calcarinus); в) бічну потилично–скроневу звивину (gyrus occipitotemporalis lateralis), яка є продовженням із скроневої частки (lobus temporalis); г) присередню потилично–скроневу звивину (gyrus occipitotemporalis medialis), яка є продовженням із скроневої частки (lobus temporalis); д) язикову звивину (gyrus lingualis). Специфічні риси будови кінцевого мозку; великого мозку, які відрізняють людину від тварин (telencephalon; cerebrum), У будові центральної нервової системи можна відзначити “людські“ ознаки будови мозку, тобто специфічні риси будови його, що відрізняють людину від тварин . 1 Перевага головного мозку над спинним. Так, у хижаків (наприклад, у кішки) головний мозок у 4 рази важчий спинного, у приматів (наприклад, у макак) – у 8 разів, а в людини – у 45 разів (маса спинного мозку 30 г, головного – 1500 г). Спинний мозок становить у ссавців 22 – 48 % маси головного мозку, у горили – 5-6 %, у людини – тільки 2 %. 2 Маса мозку. За абсолютною масою мозку людина не займає першого місця, тому що у великих тварин мозок важчий, ніж у людини (1500 г): у дельфіна-1800 г, у слона – 5200 г, у кита – 7000 г. Щоб розкрити справжні співвідношення маси мозку до маси тіла, використовують так званий квадратний покажчик мозку, тобто добуток абсолютної маси мозку на відносну. Цей показник дав можливість виділити людину з усього тваринного світу. Так, у гризунів він дорівнює 0,19, у хижаків – 1,14, у китоподібних (дельфін) – 6,27, у людиноподібних мавп – 7,35, у слонів – 9,82 і, нарешті, у людини – 32,0. 3 Перевага плаща над мозковим стовбуром, тобто нового мозку (neencephalon) над старовинним (paleencephalon). 4 Найвищий розвиток лобової частки великого мозку. На лобові частки припадає у нижчих мавп 8 – 12 % усієї поверхні півкуль, в антропоїдних мавп – 16 %, у людини – 30 %. 5 Перевага нової кори півкуль великого мозку над старою. 6 Перевага кори над підкіркою, що у людини досягає максимальних цифр: кора становить 53,7% усього обсягу мозку, а базальні ядра – тільки 3,7 %. 7 Борозни і звивини збільшують площу кори сірої речовини, тому, чим більше розвинута кора півкуль великого мозку, тим більша і складчастість мозку. Збільшення складчастості досягається великим розвитком дрібних борозен третьої категорії, глибиною борозен і їхнім асиметричним розміщенням. У жодної тварини немає одночасно такого великого числа борозен і звивин, при цьому настільки глибоких і асиметричних, як у людини. 8 Наявність другої сигнальної системи, анатомічним субстратом якої є самі поверхневі шари мозкової кори. Отже, специфічними рисами будови мозку людини, які відрізняють його від мозку найбільш високорозвинених тварин, є максимальна перевага молодих частин центральної нервової системи над старими: головного мозку над спинним, плаща над стовбуром, нової кори над старою, поверхневих шарів мозкової кори над глибокими. НЮХОВИЙ МОЗОК (rhinencephalon) ЛІМБІЧНА, або обідкова ЧАСТКА (lobus limbicus), чи ЛІМБІЧНА СИСТЕМА Це центр емоційної чутливості сприйняття зовнішнього середовища, де формуються емоційні реакції, реакції поведінки (статеві та захисні), мотивувань, так звані підсвідомі реакції, і філогенетично найдавніша та морфологічно найглибша структура кінцевого мозку людини. Разом з усією підкіркою нюховий мозок (rhinencephalon) є джерелом енергії для кори і відповідає за життєво важливі реакції людини, регулює діяльність внутрішніх органів. Зокрема, за відчуття голоду і спраги, сприйняття звуків і запахів, мотивацію поведінки. Тут закладені механізми пам’яті, сну, емоцій. Ці реакціїї сформувались у зв’язку з первинними функціями нюху, їх морфологічною основою є відділи мозку, які розвиваються з нижніх відділів мозкового пухиря і належать до нюхового мозку. Учений Брока ще в 1878 році об’єднав поясну борозну (sulcus cinguli), перешийок поясної звивини (isthmus gyri cinguli), приморськоконикову борозну (gyrus parahippocampalis) в одну частку, яка має вигляд дугоподібної крайової частки. Латинське слово “limbus” перекладається як “край” або “облямівка”, “обідок”, і Брока назвав цю частку великою крайовою часткою, або лімбічною часткою, або склепінною звивиною Арнольда. Морфологічно лімбічна система розміщена в центральній частині нюхового мозку в: – обідковій частці (lobus limbicus); – морському конику (hippocampus); – гачку (uncus); – зубчастій звивині (gyrus dentatus); – прозорій перегородці (septum pellucidum). За останніми науковими даними, центр лімбічної системи міститься і в нюховому шляху (тракті), цибулині, нюховому трикутнику та передній пронизаній речовині (периферійний відділ нюхового мозку). Окрім поняття “лімбічна частка”, в нейроанатомії є поняття “лімбічна система” (англ. limbic system – обідкова, або лімбічна система), яка об’єднує всі компоненти нюхового мозку та деякі інши структури. Лімбічна система функціонує у взаємозв’язку з ретикулярною формацією. У людини нюховий мозок (rhinencephalon) розвинутий слабше, ніж у тварин і поділяється на: – передню нюхову частку (lobus olfactorius anterior) – периферійну частину); – задню нюхову частку; грушоподібну частку (lobus olfactorius posterior; lobus piriformis) – центральну частину; – морського коника (hippocampus), який розглядають як окрему додаткову частину нюхового мозку. До центральної частини нюхового мозку (задньої нюхової частки – lobus olfactorius posterior) належать: 1 обідкова частка (lobus limbicus), яка складається з: – поясної звивини (gyrus cinguli) з поясною борозною (sulcus cinguli); – приморськоконикової звивини (gyrus parahip-pocampalis); 2 зубчаста звивина (gyrus dentatus); 3 мигдалеподібне тіло (corpus amygdaloideum), яке також належить до базальних ядер; 4 прозора перегородка (septum pellucidum); 5 гачок (uncus) – кірковий аналізатор нюху. До периферійної частини нюхового мозку (передньої нюхової частки – lobus olfactorius anterior) належать: – нюхова цибулина (bulbus olfactorius); – нюховий шлях (tractus olfactorius); – ділянка прозорої перегородки, або перегородкове поле (area septalis); – присередня та бічна нюхові звивини (gyri olfactorii medialis et lateralis), які є пучками нервових волокон, що розходяться від нюхового шляху в різні боки, утворюючи присередню та бічну сторони нюхового трикутника; – нюховий трикутник (trigonum olfactorium), або нюхове поле (area olfactoria), що має: а) передню пронизану речовину (substantia perforata anterior); б) діагональну стрічку (stria diagonalis); в) нюховий горбик (tuberculum olfactorium). Морський коник (hippocampus) розглядають як окрему додаткову частину нюхового мозку (rhinencephalon). Усі структури нюхового мозку (rhinencephalon) входять до складу лімбічної системи і є філогенетично найдавнішою та морфологічно найглибшою структурою кінцевого мозку людини, що забезпечує здійснення давніх інстинктів. Вважається, що окремі структури нюхового мозку (rhinencephalon) людини, крім забезпечення нюхової чутливості, є морфологічним субстратом, де формуються емоційні реакції, реакції поведінки – статеві та захисні (підсвідомі реакції). Ці реакції відносять до лімбічної системи і вони відіграють роль у взаємодії між вісцеральними та емоційними проявами. Як зазначено у Міжнародній анатомічній номенклатурі (Сан-Пауло, 1997), обідкова частка (lobus limbicus) складається зі структур, що утворюють сукупність у самому центрі півкулі мозку. Інші частки півкулі розміщені з внутрішнього боку відповідної кістки черепа (і мають таку саму назву) й цим відрізняються від обідкової частки. Проте структури, що утворюють обідкову частку, мають функції, характерні тільки для цієї частки, й відокремлюються від прилеглих структур борознами. Обідкова частка (lobus limbicus) Згідно із сучасною анатомічною номенклатурою виділяють обідкову частку (lobus limbicus), яка містить структури, що утворюють сукупність у самому центрі півкулі мозку. Інші частки півкулі мозку прилягають до внутрішньої поверхні відповідної кістки черепа (і мають таку саму назву) й цим відрізняються від обідкової частки (lobus limbicus). Проте структури, що утворюють обідкову частку (lobus limbicus), мають функції, характерні тільки для цієї частки, й відокремлюються від прилеглих структур борознами. Коли термін обідкова частка (lobus limbicus) не вживається, ця сукупність розглядається як присередні ділянки лобової, тім’яної і скроневої часток. До обідкової частки (lobus limbicus) належать: – поясна борозна (sulcus cinguli); – поясна звивина (gyrus cinguli) з перешийком поясної звивини (isthmus gyri cinguli); – смужкова звивина (gyrus fasciolaris); – приморськоконикова звивина (gyrus parahippocampalis) із гачком (uncus); – морськоконикова борозна (sulcus hippocampalis); – зубчаста звивина (gyrus dentatus); – торочко–зубчаста борозна (sulcus fimbriodentatus); – морськоконикові торочки (fimbria hippocampi); – обхідна борозна (sulcus collateralis); – нюхова борозна (sulcus rhinalis). В обідковій частці lobus limbicus) виділяють склепінчасту звивину (gyrus fornicis), до якої належать такі анатомічні утвори: – поясна звивина (gyrus cinguli), яка має перешийок поясної звивини (isthmus gyri cinguli); – смужкова звивина (gyrus fasciolaris); – приморськоконикова звивина (gyrus parahip-pocampalis), яка має гачок (uncus). Кожна півкуля великого мозку (hemispherium cerebri), або півкуля головного мозку (hemispherium encephali) має, окрім кори головного мозку (cortex cerebri), або плаща (pallium), ще й сіру речовину (substantia grisea), яка представлена окремими ядрами. Ці ядра залягають у товщі білої речовини (substantia alba), ближче до основи кінцевого мозку (basis telencephali) і називаються, за попередньою анатомічною номенклатурою – базальними ядрами (nuclei basales), або основними ядрами. За новою сучасною Міжнародною анатомічною номенклатурою (Сан-Пауло, 1997) виділено два нові підрозділи: – основну частину кінцевого мозку (pars basalis telencephali). – основні ядра та структури утворів (nuclei basales et structurae pertinentes). Основна частина кінцевого мозку (pars basalis telencephali) містить структури, що у попередніх номенклатурах були розміщені в інших розділах. Проте ця основна частина кінцевого мозку містить також і деякі структури, що можуть розглядатися як частини базальних ядер (nuclei basalis), наприклад, вентральний палідум (pallidum ventrale), вентральний стріатум (striatum ventrale). До основної частини кінцевого мозку (pars basalis telencephali) входять: – мигдалеподібне тіло (corpus amygdaloideum); – огорожа (claustrum); – вентральний палідум (pallidum ventrale); – вентральний стріатум (striatum ventrale); – периферійна частина нюхового мозку; передня нюхова частка (lobus olfactorius anterior). До основних ядер та структур утворів (nuclei basales et structurae perinentes) належать: – хвостате ядро (nucleus caudatus); – сочевицеподібне ядро (nucleus lentiformis); – смугасте ядро (corpus striatum); – внутрішня капсула (capsula interna); – променистий вінець (corona radiata); – асоціативні волокна кінцевого мозку (fibrae associationis telencephali); – спайкові волокна кінцевого мозку (fibrae commissurales telencephali). До базальних ядер належать: – смугасте тіло (corpus striatum), яке складається з: – хвостатого ядра (nucleus caudatus); – сочевицеподібного ядра (nucleus lentiformis); – огорожа (claustrum); – мигдалеподібне тіло (corpus amygdaloideum). Базальні (основні) ядра (nuclei basales) – це підкіркові рухові центри, вони формують стріопалідарну систему, яка відповідає за: – автоматичні, звичні рухи (біг, ходьба тощо); – тонус м’язів; – деякі автономні (вегетативні) реакції, зокрема теплорегуляцію та вуглеводний обмін. Стріопалідарна система є основною частиною екстрапірамідної системи і складається з двох частин: – стріатума (striatum), який належать до філогенетично нових утворів (neostriatum) стріальної системи, що сповільнюють рухи. До його складу входять: – хвостате ядро (nucleus caudatus); – лушпина (putamen); – палідума (pallidum), який відносять до більш старих утворів (paleostriatum), що прискорюють рухи. До його складу входить: – бічна бліда куля (globus pallidus lateralis); – присередня бліда куля (globus pallidus medialis). Смугасте тіло (corpus striatum) належить до екстрапірамідної системи і має ще назву стріопалідарної системи, складається з: – стріатума (striatum); – палідума (pallidum). Стріатум та палідум поділяються на дві частини: – дорсальний та вентральний стріатум (striatum dorsale et ventrale); – дорсальний та вентральний палідум (pallidum dorsale et ventrale). Хвостате ядро (nucleus caudatus) є видовженим та дугоподібно вигнутим навколо таламуса (thalamus) ядром, має морфофукціональний зв’язок через провідні шляхи із сусідніми ядрами таламуса та складається з: – голови (caput) – це передня потовщена частина ядра, що міститься в лобовій частці півкуль великого мозку (lobus frontalis hemispherii cerebri); – тіла (corpus) – це середня частина ядра, що розміщена у тім’яній частці (lobus parietalis hemispherii cerebri); – хвоста (cauda) – це задня частина ядра, яка загинається донизу та назовні і знаходиться у скроневій частці (lobus temporalis hemispherii cerebri). Сочевицеподібне ядро (nucleus lentiformis) залягає в білій речовині півкуль великого мозку (substantia alba hemispherii cerebri), має на зрізах трикутну форму і подібне до сочевичного зернятка. Це ядро має тісний морфологічний та функціональний зв’язок за допомогою провідних шляхів із сусідніми ядрами таламуса (nuclei thalami). Бічна мозкова пластинка (lamina medullaris lateralis) та присередня мозкова пластинка (lamina medullaris medialis) поділяють сочевицеподібне ядро (nucleus lentiformis) на: – лушпину (putamen); – бічну бліду кулю (globus pallidus lateralis); – присередню бліду кулю (globus pallidus medialis). Бічна мозкова пластинка (lamina medullaris lateralis) відділяє лушпину (putamen) від блідих куль (globi pallidi), а присередня мозкова пластинка відмежовує присередню бліду кулю (globus pallidus medialis) від бічної блідої кулі (globus pallidus lateralis). Огорожа (claustrum) – це тонка пластинка сірої речовини, яка розміщена ззовні від лушпини і сочевицеподібного ядра (putamen nuclei lentiformis). Від лушпини (putamen) огорожа (claustrum) відділена шаром білої речовини – зовнішньою капсулою (capsula externa). Ззовні від огорожі (claustrum) міститься прошарок білої речовини – крайня капсула (capsula extrema), яка розміщена між огорожею та мозковою корою острівцевої частки півкуль. Мигдалеподібне тіло (corpus amygdaloideum) розміщене у скроневій частці півкуль великого мозку (lobus temporalis hemispherii cerebri) попереду від нижнього (скроневого) рогу бічного шлуночка (cornu temporale ventriculi lateralis). Воно є проміжним утвором між корою великого мозку (cortex cerebri) та ядрами півкуль великого мозку (nuclei hemispherii cerebri). До ядер мигдалеподібного тіла належать: – бічне основне ядро мигдалика (nucleus amygdalae basalis lateralis); – присереднє основне ядро мигдалика (nucleus amygdalae basalis medialis); – центральне ядро мигдалика (nucleus amygdalae centralis); – кіркове ядро мигдалика (nucleus amygdalae corticalis); – проміжне ядро мигдалика (nucleus amygdalae interstitialis); – бічне ядро мигдалика (nucleus amygdalae lateralis); – присереднє ядро мигдалика (nucleus amygdalae medialis). Внутрішня капсула (capsula interna) Це шар білої речовини, який розміщений між: – сочевицеподібним ядром (nucleus lentiformis) збоку; – хвостатим ядром (nucleus caudatus) і таламусом (thalamus), що розміщені присередньо. Через цю капсулу проходять проекційні волокна, які з’єднують кору великого мозку (cortex cerebri) з іншими відділами головного мозку та зі спинним мозком. На горизонтальному розрізі півкулі великого мозку (hemispherium cerebri) внутрішня капсула (capsula interna) має вигляд відкритого латерально тупого кута з такими частинами: – передньою ніжкою (crus anterius); – коліном внутрішньої капсули (genu capsulae internae); – задньою ніжкою (crus posterius). Передня ніжка внутрішньої капсули (crus anterius capsulae internae) розміщена між головкою хвостатого ядра (nucleus caudatus) та передньою половиною сочевицеподібного ядра (nucleus lentiformis). Її проекційними волокнами є: – лобово–мостовий шлях (tractus frontopontinus); – передня променистість таламуса (radiatio thalami anterior). Коліно внутрішньої капсули (genu capsulae internae) розміщене між передньою та задньою ніжками (crura anterius et posterius), між сочевицеподібним ядром (nucleus lentiformis) та центральною частиною бічного шлуночка (pars centralis ventriculi lateralis). Воно утворене кірково–ядерними волокнами (fibrae corticonucleares). Задня ніжка внутрішньої капсули (crus posterius capsulae internae) розміщена між таламусом (thalamus) та заднім відділом сочевицеподібного ядра (nucleus lentiformis) і стосовно до останнього складається з трьох країв або частин: – таламо–сочевицеподібної частини (pars thalamo-lentiformis); – засочевицеподібної частини (pars retrolentiformis); – підсочевицеподібної частини (pars sublentiformis). Таламо–сочевицеподібна частина (pars thalamo-lentiformis) прилягає безпосередньо до коліна внутрішньої капсули (genu capsulae internae) і має: – кірково–спинномозкові волокна (fibrae cortico-spinales); – кірково–червоноядерні волокна (fibrae cortico-rubrales); – кірково–сітчасті волокна (fibrae corticoreticula-res); – кірково–таламічні волокна (fibrae corticothalami-cae); – таламо–тім’яні волокна (fibrae thalamoparieta-les); – центральну таламічну променистість (radiatio thalami centralis). Засочевицеподібна частина (pars retrolentifor-mis) складається із: – задньої таламічної променистості (radiatio thalamica posterior); – потилично–мостових волокон (fibrae occipitopon-tinae); – потилично–покрівельних волокон (fibrae occipito-tectales). Підсочевицеподібна частина (pars sublentiformis) містить: – кірково–покрівельні волокна (fibrae corticotecta-les); – скронево–мостові волокна (fibrae temporoponti-nae); – кірково–таламічні волокна (fibrae corticothalami-cae); – зорову променистість (radiatio optica), яку раніше називали коліно-шпорними волокнами (fibrae geniculocalcarinae); – слухову променистість (radiatio acustica), яку раніше називали коліно-скроневими волокнами (fibrae geniculotemporales). Крайня капсула (capsula extrema) розміщена між огорожею (claustrum) та корою острівця (cortex insulae), є прошарком білої речовини, яка належить до променистого вінця (corona radiata), містить асоціативні волокна. Зовнішня капсула (capsula externa) – це шар білої речовини, який знаходиться між лушпиною (putamen) та огорожею (claustrum), містить асоціативні волокна. Мозолисте тіло (corpus callosum) – це нервові волокна, що йдуть поперечно з однієї півкулі в іншу, тобто сполучають праву та ліву півкулі великого мозку, формуючи комісуральні провідні шляхи. Верхню поверхню мозолистого тіла (facies superior corporis callosi) видно в глибині поздовжньої щілини великого мозку (fissura longitudinalis cerebri). Ця структура належить до білої речовини. На стріловому розрізі в мозолистому тілі (corpus callosum) розрізняють: – передню частину, яка зігнута вниз та вперед і утворює: – коліно (genu), яке переходить у дзьоб (rostrum); останній продовжується в кінцеву пластинку (lamina terminalis); – середню частину, яка є найдовшою частиною мозолистого тіла і представлена стовбуром (truncus); – задню частину, яка вільно нависає над передніми відділами пластинки покрівлі середнього мозку і називається валиком (splenium). Верхня поверхня мозолистого тіла (facies superior corporis callosi) вкрита сірою речовиною (substantia grisea), яка називається сірим покриттям (indusium griseum). Уздовж мозолистого тіла (corpus callosum) простягаються: – бічна поздовжня смуга (stria longitudinalis lateralis); – присередня поздовжня смуга (stria longitudinalis medialis); – променистість мозолистого тіла (radiatio corporis callosi); це радіальні нервові волокна, які розходяться в усі боки від мозолистого тіла (corpus callosum) до кори великого мозку (cortex cerebri). Частина променистості мозолистого тіла (прямує вбік та вниз) покриває задній та нижній роги бічного шлуночка і називається покривом (tapetum). Волокна передньої частини мозолистого тіла утворюють малі щипці; лобові щипці (forceps minor; forceps frontalis). Волокна задньої частини мозолистого тіла утворюють великі щипці; потиличні щипці (forceps major; forceps occipitalis). Склепіння (fornix) розміщене під мозолистим тілом (corpus callosum) і побудоване з поздовжніх пучків нервових волокон, які з’єднують морського коника (hippocampus) з ядрами таламуса (nuclei thalami) та гіпоталамуса (nuclei hypothalami). Склепіння (fornix) складається з тіла (corpus), яке спрямоване вперед і вниз. Спереду тіло (corpus) продовжується у два стовпи склепіння (columnaе fornicis), які закінчуються у сосочкових тілах гіпоталамуса (corpus mamillare). Ці стовпи склепіння відмежовують спереду міжшлуночкові отвори (foramen interventriculare). Ззаду тіло (corpus) переходить у дві ніжки склепіння (crura fornicis), кожна з яких продовжується у торочку морського коника (fimbria hippocampi). У місці відходження від тіла (corpus) ніжки (crura) з’єднані між собою трикутною пластинкою – спайкою (comissura). Бічний край тіла та ніжок склепіння (до них прикріплюється ворсинчасте сплетення правого та лівого бічних шлуночків) називається стрічкою склепіння (taenia fornicis). Прозора перегородка (septum pellucidum) з’єднує стовпи склепіння з мозолистим тілом і належить до лімбічної системи (відчуття задоволення). Прозора перегородка (septum pellucidum) має дві пластинки (laminae), які натягнуті між передніми частинами стовпів склепіння та передніми частинами мозолистого тіла. Між пластинками міститься замкнена щілиноподібна порожнина (cavitas), що заповнена прозорою рідиною. Пластинка прозорої перегородки (lamina septi pellucidi) є присередньою стінкою лобового рога бічного шлуночка (paries medialis cornus frontalis ventriculi lateralis). Попереду від стовпів склепіння (columnae fornicis) розміщена передня спайка (commissura anterior), волокна якої орієнтовані поперечно. Передня спайка (commissura anterior) має: – передню частину (pars anterior); – задню частину (pars posterior). Передня спайка (commissura anterior) розміщена позаду кінцевої пластинки (lamina terminalis) і належить до нюхового мозку (rhinencephalon). Як і мозолисте тіло (corpus callosum), передня спайка (commissura anterior) складається з комісуральних нервових волокон, що з’єднують півкулі великого мозку (hemispheria cerebri). Кінцева пластинка (lamina terminalis) є продовженням дзьоба мозолистого тіла (rostrum corporis callosi). У товщі кінцевої пластинки розміщений судинний орган кінцевої пластинки (organum vasculosum laminae terminalis), який є зовнішньою зоною цієї пластинки. Морський коник (hippocampus) належить до лімбічної системи, а саме – до нюхового мозку (rhinencephalon), і структурно-функціонально тісно пов’язаний із склепінням (fornix). Морський коник (hippocampus) – це підвищення на присередній стінці скроневого рога бічного шлуночка (paries medialis cornus temporalis ventriculi lateralis), яке утворене скупченням сірої речовини в глибині півкуль великого мозку (hemispheria cerebri) і має форму морського коника (hippocampus). Передній потовщений кінець морського коника – нога морського коника (pes hippocampi) має пальцеподібні випини морського коника (digitationes hippocampi). Угорі морський коник (hippocampus) вкритий тонким шаром білої речовини (substantia alba), яка формує заглиблення морського коника (alveus hippocampi) із торочкою морського коника (fimbria hippocampi). Морський коник (hippocampus) складається з таких частин: – припідставки (parasubiculum); – передпідставки (presubiculum); – підставки (subiculum); – Аммонівого рога (cornu Ammonis), що має ділянки I-IV Аммонівого рога (regiones I-IV cornus Ammonis); – зубчастої звивини (gyrus dentatus); – ноги морського коника (pes hippocampi); – пальцеподібних відростків (випини) морського коника (digitationes hippocampi); – торочки морського коника (fimbria hippocampi); – заглиблення морського коника (alveus hippocampi). – шарів морського коника (strata hippocampi); – шарів зубчастої звивини (strata gyri dentati). Морський коник (hippocampus) відіграє важливу роль у забезпеченні пам’яті і в генезі її порушень. ЛОКАЛІЗАЦІЯ ФУНКЦІЙ У КОРІ ВЕЛИКОГО МОЗКУ У корі великого мозку містяться центри, які регулюють виконання тих чи інших функцій. Дослідження цито- і мієлоархітектоніки кори головного мозку започаткував київський анатом В. О. Бец, а продовжив – І.П. Павлов. Ці центри, за І.П.Павловим, поділяють на: – центри першої сигнальної системи (проекційні), які є як у людини, так і тварини; – центри другої сигнальної системи (асоціативні), які є тільки у людини і обумовлені розвитком усного та писемного мовлення. До проекційних центрів (центрів першої сигнальної системи) належать: – кірковий центр зору, який розміщений на присередній поверхні потиличної частки (facies medialis lobi occipitalis) з боків острогової борозни (sulcus calcarinus); – кірковий центр слуху, який розміщений у глибині бічної борозни (sulcus lateralis) на верхній поверхні середньої частини верхньої скроневої звивини (facies superior partis mediae gyri temporalis superioris) в корі поперечних скроневих звивин (gyri temporales transversi) – закрутках Гешля; – кірковий центр нюху та смаку, який локалізований у гачку (uncus); – кірковий центр загальної чутливості (больової, температурної, тактильної), що представлений зацентральною звивиною (gyrus postcentralis); – кірковий центр рухового аналізатора, що представлений передцентральною звивиною (gyrus precentralis) та прицентральною часточкою (lobus paracentralis). У цьому центрі сприймається пропріоцептивна чутливість і звідси регулюється діяльність скелетних м’язів; – кірковий центр сумісного повороту голови і очей у протилежний бік, розміщений у задніх відділах середньої лобової звивини (pars posterior gyri frontalis medii); – кірковий центр рухового аналізатора практичних навичок (цілеспрямованих, координованих рухів, набутих у процесі трудової діяльності), що розміщений у ділянці нижньої тім’яної часточки в надкрайовій звивині (lobulus parietalis inferior gyri supramarginalis). Цей руховий аналізатор координує рухи, пов’язані з професійними і спортивними діями або складними набутими навиками, тобто здійснює всі цілеспрямовані складні комбіновані рухи – функція праксії (praxis – практика). У людей з домінуючою правою рукою цей аналізатор розміщений у лівій півкулі великого мозку, а у людей з домінуючою лівою рукою – у правій півкулі великого мозку. Ураження цього центру призводить до втрати здатності виконання складних координованих рухів – апраксії, незважаючи на відсутність паралічу; – кірковий центр стереогнозу (тримірно-просторового відчуття), що міститься у верхній тім’яній часточці (lobulus parietalis superior). Усі вищеописані кіркові центри двосторонні, а в передцентральній та зацентральній звивинах кіркові центри правої половини тіла людини розміщені в лівій півкулі, а лівої – у правій півкулі. Необхідно зауважити, що чутливі та рухові функції голови представлені в нижніх частинах цих звивин, а ніг – у верхніх. До асоціативних центрів (центрів другої сигнальної системи) належать: – кірковий центр артикуляції мови – центр Брока, який міститься у задніх відділах нижньої лобової звивини (gyrus frontalis inferior). Цей центр є найбільш важливим для вимовляння слів. При його ушкодженні втрачається рухова програма слова, людина не може вимовляти склади та слова – моторна афазія; – кірковий слуховий аналізатор мови – центр Верніке міститься у задніх відділах верхньої скроневої звивини (gyrus temporalis superior). Цей центр є найбільш важливим для розуміння мови. При його ушкодженні має місце сенсорна афазія (втрата розуміння власної усної мови); – кірковий центр письма (писемної мови), або руховий аналізатор письмових знаків локалізується в задній частині середньої лобової звивини (gyrus frontalis medius). Діяльність цього центру тісно пов’язана з аналізаторами рухів руки і сумісного повороту голови та очей в протилежний бік. Ушкодження аналізатора письмових знаків призводить до порушення тонких рухів у написанні букв, слів та інших знаків – аграфії (порушення здатності писати), при збереженні інших практичних навичок; – кірковий центр читання (зоровий аналізатор писемної мови) розміщений у кутовій звивині (gyrus angularis). При його ушкодженні порушується здатність читати та розуміти написане) – алексія. Усі центри мови непарні і розміщені у праворуких в лівій півкулі, а у ліворуких – у правій півкулі. Бічний шлуночок (ventriculus lateralis) Порожниною кінцевого мозку є бічні шлуночки (правий та лівий), які складаються з: – лобових рогів; передніх рогів (cornua frontalia; cornua anteriora); – потиличних рогів; задніх рогів (cornua occipitalia; cornua posteriora); – скроневих рогів; нижніх рогів (cornua temporalia; cornu inferiora); – центральної частини (pars centralis). Лобові роги; передні роги (cornua frontalia; cornua anteriora) розміщені в лобовій частці (lobus frontalis). Вони обмежовані: – присередньо – пластинкою прозорої перегородки (lamina septi pellucidi); – збоку і знизу – головою хвостатого ядра (caput nuclei caudati); – зверху – мозолистим тілом (corpus callosum). Центральна частина (pars centralis) знаходиться в тім’яній частці (lobus parietalis). Вона обмежована: – знизу – тілом хвостатого ядра (corpus nuclei caudati) і таламусом (thalamus); – зверху – мозолистим тілом (corpus callosum). Потиличні роги; задні роги (cornua occipitalia; cornua posteriora) розміщені в потиличних частках (lobi occipitales). Вони обмежовані: – зверху і збоку – волокнами мозолистого тіла, які утворюють покрив (tapetum). На присередній стінці потиличних рогів (paries medialis cornuum occipitalium) розміщена: – цибулина заднього рога (bulbus cornus posterioris); – пташина острога (calcar avis). На нижній стінці потиличних рогів (paries inferior cornuum occipitalium) розміщується обхідний трикутник (trigonum collaterale). Скроневі роги; нижні роги (cornua temporalia; cornua inferiora) розміщені в скроневій частці (lobus temporalis). Вони обмежовані: – присередньо – морським коником (hippocampus); – знизу – білою речовиною, яка утворює обхідне підвищення (eminentia collateralis); – зверху і збоку – білою речовиною – покривом мозолистого тіла (tapetum corporis callosi). Верхньоприсередню стінку скроневих рогів утворює хвіст хвостатого ядра (cauda nuclei caudati). У центральній частині та в скроневому розі бічного шлуночка міститься судинне сплетення (plexus choroideus), яке утворюється внаслідок проникнення м’якої мозкової оболони із судинами; це сплетення через міжшлуночковий отвір (foramen interventriculare) проникає в III шлуночок. Судинне сплетення бере участь в утворенні більшої частини спинномозкової рідини. ПРОВІДНІ ШЛЯХИ ГОЛОВНОГО І СПИННОГО МОЗКУ Провідні шляхи головного і спинного мозку поділяються на: – асоціативні; – комісуральні; – проекційні. Асоціативні провідні шляхи (neurofibrae associationes) Це шляхи, що сполучають функціональні ділянки однієї півкулі. Вони поділяються на: – довгі асоціативні волокна (fibrae associationis longae); – короткі асоціативні волокна (fibrae associationis breves). До довгих асоціативних провідних шляхів (neurofibrae associationis longae) належать: – верхній поздовжній пучок; дугоподібний пучок (fasciculus longitudinalis superior; fasciculus arcuatus), що сполучає лобову, тім’яну та потиличну частки (lobi frontalis, parietalis et occipitalis); – нижній поздовжній пучок (fasciculus longitudinalis inferior), що сполучає потиличну і скроневу частки (lobi occipitalis et temporalis); – гачкуватий пучок (fasciculus uncinatus), що сполучає лобову та скроневу частки (lobi frontalis et temporalis); – пояс (cingulum), що належить до асоціативних пучків лімбічної системи і з’єднує підмозолисте поле (area subcallosa) з корою всіх структур лімбічної частки до гачка (uncus) включно. До коротких асоціативних провідних шляхів (neurofibrae associationis breves) належать дугоподібні волокна великого мозку (fibrae arcuatae cerebri), які сполучають сусідні звивини в межах однієї півкулі. Асоціативні провідні шляхи спинного мозку (neurofibrae associationis medullae spinalis) забезпечують можливість інтра- та інтерсегментальних рефлексів. Вони складаються з висхідних та низхідних волокон і з’єднують сусідні ділянки сірої речовини спинного мозку (substantia grisea medullae spinalis). До них належать: – передній власний пучок (fasciculus proprior anterior), який належить до власного сегментарного апарату спинного мозку і лежить у передніх канатиках (funiculi anteriores); – бічний власний пучок (fasciculus proprior lateralis), який належить до власного сегментарного апарату спинного мозку і лежить у бічних канатиках (funiculi laterales); – задній власний пучок (fasciculus proprior posterior), який належить до власного сегментарного апарату спинного мозку і розміщений у задніх канатиках (funiculi posteriores). Комісуральні провідні шляхи (neurofibrae commissurales) Вони сполучають симетричні ділянки обох півкуль великого мозку та обох половин спинного мозку для координації їх діяльності. До них належать: – мозолисте тіло (corpus callosum); – передня мозкова спайка (commissura cerebri anterior); – задня мозкова спайка (commissura cerebri posterior); – спайка повідців (commissura habenularum); – спайка склепіння (commissura fornicis); – міжталамічне злипання (adhesio interthalamica); – передня біла спайка (commissura alba anterior) спинного мозку; – задня біла спайка (commissura alba posterior) спинного мозку. Проекційні провідні шляхи (neurofibrae projectiones) Це шляхи, які сполучають головний та спинний мозок (encephalon et medulla spinalis) з робочими органами. Вони поділяються на: – висхідні (чутливі, аферентні); – низхідні (рухові, еферентні). Чутливі проекційні шляхи, що поділяються на: 1 Екстероцептивні провідні шляхи проводять імпульси від рецепторів, які реагують на подразники зовнішнього середовища. Ці шляхи починаються від шкіри (контактні екстерорецептори) та від органів зору (organum visus), нюху (organum olfactorium), смаку (organum gustatorium), слуху (organum auditus) і рівноваги (дистантні екстерорецептори). До них належать: – бічний спинномозково–таламічний шлях (tractus spinothalamicus lateralis) – шлях больової і температурної чутливості; – передній спинномозково–таламічний шлях (tractus spinothalamicus anterior) – шлях дотикової чутливості; – провідні шляхи від: – органа зору (зоровий нерв); – органа нюху (нюховий нерв); – органа смаку (барабанна струна VII пари та язикові гілки IX пари черепних нервів); – органа слуху (завитковий нерв) – органа рівноваги (присінковий нерв). 2 Інтероцептивні провідні шляхи, що проводять нервові імпульси від внутрішніх органів і сприймають зміни в цих органах: – тіло першого нейрона цих шляхів, що розміщене у чутливому вузлі відповідного черепного нерва (ganglion sensorium nervi cranialis) або чутливому вузлі спинномозкового нерва (ganglion sensorium nervi spinalis); – аксон першого нейрона, що заходить у центральну нервову систему та передає нервовий імпульс на тіло другого нейрона, яке розміщене у чутливому ядрі черепного нерва (ganglion sensorium nervi cranialis) або ядрі заднього рога спинного мозкy (nucleus cornus posteriores medullae spinalis); – аксон другого нейрона закінчується на тілі третього нейрона, розміщеного в ядрі таламуса (nucleus thalami); – аксон третього нейрона закінчується у корі великого мозку (cortex cerebri). 3 Пропріоцептивні провідні шляхи, що проводять нервові імпульси від пропріорецепторів опорно-рухового апарату до півкуль великого мозку (hemispheria cerebri) та півкуль мозочка (hemispheria cerebelli). Ці провідні шляхи поділяються на: – пропріоцептивний шлях мозкового напрямку, свідомий шлях, до якого належить цибулинно–таламічний шлях (tractus bulbothalamicus), що складається з: – тонкого пучка (fasciculus gracilis), або пучка Голля; – клиноподібного пучка (fasciculus cuneatus), або пучка Бурдаха; – пропріоцептивний шлях мозочкового напрямку, несвідомий шлях, до якого належать: – задній спинномозково–мозочковий шлях (tractus spinocerebellaris posterior), або шлях Флексига; – передній спинномозково–мозочковий шлях (tractus spinocerebellaris posterior), або шлях Говерса. Чутливі проекційні провідні шляхи, або аферентні (висхідні) провідні шляхи 1 Шлях больової і температурної чутливості – бічний спинномозково–таламічний шлях (tractus spinothalamicus lateralis) має три нейрони. Тіла перших нейронів (псевдоуніполярні клітини) розміщені у чутливому вузлі спинномозкового нерва (ganglion sensorium nervi spinalis). Периферійні відростки (дендрити) нейронів починаються екстерорецепторами в шкірі. Центральні відростки (аксони) у складі задніх корінців заходять у задні роги спинного мозку (cornua posteriora medulla spinalis), де утворюють синапси з тілами других нейронів. Тіла других нейронів розміщені у власному ядрі (nucleus proprius) заднього рога спинного мозку (nucleus proprius cornus posterioris medullae spinalis). Аксони цього нейрона вздовж двох-трьох сегментів роблять перехрестя у передній сірій спайці спинного мозку (comissura grisea anterior medullae spinalis) і йдуть у бічних канатиках (funiculi laterales) протилежного боку під назвою бічного спинномозково–таламічного шляху (tractus spinothalamicus lateralis). Аксони других нейронів у складі присередньої петлі доходять до таламуса, де утворюють синапси з тілами третіх нейронів. Тіла третіх нейронів містяться в бічних ядрах таламуса, а його аксони під назвою таламо–кіркового шляху (tractus thalamocorticalis) через задню ніжку внутрішньої капсули (crus posterior capsulae internae) доходять до зацентральної звивини (gyrus postcentralis), де локалізується кірковий аналізатор шкірної чутливості. 2 Шлях дотикової чутливості – передній спинномозково–таламічний шлях (tractus spinothalamicus anterior). Шлях дотикової чутливості, як і попередній, складається з трьох нейронів, але тіла других нейронів розміщені у драглистій речовині задніх рогів (substantia gelatinosa cornuum posteriorum). Аксони цього нейрона після перехрестя в передній сірій спайці (commissura grisea anterior) йдуть у передніх канатиках спинного мозку (funiculi anteriores medullae spinalis) протилежного боку і називаються переднім спинномозково–таламічним шляхом (tractus spinothalamicus anterior). Частина аксонів другого нейрона цього шляху у складі медіальної петлі йде зі свого боку разом із волокнами тонкого пучка (fasciculus gracilis) – пучка Голля та клиноподібного пучка (fasciculus cuneatus) – пучка Бурдаха. 3 Шлях пропріоцептивної чутливості кіркового напрямку – цибулинно–таламічний шлях (tractus bulbothalamicus) – також має три нейрони. Тіла перших нейронів (псевдоуніполярні клітини) цього шляху лежать у чутливому вузлі спинномозкового нерва (ganglion sensorium nervi spinalis). Периферійні відростки (дендрити) перших нейронів цибулинно-таламічного шляху (tractus bulbothalamicus) починаються пропріорецепторами, які містяться в сухожилках м’язів, капсулах суглобів та зв’язках. Центральні відростки (аксони) перших нейронів цибулинно-таламічного шляху (tractus bulbothalamicus) через задні корінці заходять у спинний мозок і, не заходячи в сіру речовину, утворюють у білій речовині заднього канатика: – тонкий пучок (fasciculus gracilis) – шлях Голля (нижні 20 сегментів) і – клиноподібний пучок (fasciculus cuneatus) – шлях Бурдаха (верхні 11 сегментів). Відростки першого нейрона цибулинно-таламічного шляху (tractus bulbothalamicus) доходять до довгастого мозку, де закінчуються синапсом із другим нейроном. Тіла других нейронів розміщені в тонкому ядрі, або клиноподібному ядрі, довгастого мозку (nucleus gracilis et cuneatus myelencephali). Аксони других нейронів утворюють цибулинно–таламічнй шлях (tractus bulbothalamicus), який становить основу присередньої петлі (lemniscus medialis) – колектора чутливості. У складі присередньої петлі аксони другого нейрона перехрещуються (перехрестя присередньої петлі – decussatio lemnisci medialis) в мосту і доходять до таламуса, де закінчуються синапсами з третіми нейронами. Аксони третіх нейронів, як і в шляхах больової, температурної та дотикової чутливостей, формують таламо–кірковий шлях (tractus thalamocorticalis). Він проходить через задню ніжку внутрішньої капсули до зацентральної звивини (gyrus postcentralis) – кіркового чутливого аналізатора. 4 Пропріоцептивні шляхи мозочкового напрямку – спинномозково–мозочкові шляхи (tractus spinocerebellaris) поділяються на: А. Задній спинномозково–мозочковий шлях (tractus spinocerebellaris posterior) – шлях Флексіга: – тіла перших нейронів (псевдоуніполярні клітини) розміщені у чутливих вузлах спинномозкового нерва (ganglion sensorium nervi spinalis). Периферійні відростки (дендрити) починаються пропріорецепторами. Центральні відростки (аксони) через задні корінці спинного мозку заходять у його сіру речовину, де переключаються на другі нейрони; – тіла других нейронів лежать у задньому грудному ядрі (nucleus thoracicus posterior) задніх рогів – стовпи Кларка-Штиллінга. Аксони других нейронів заднього спинномозково-мозочкового шляху (tractus spinocerebellaris posterior) йдуть у складі бічних канатиків спинного мозку (funiculi laterales medullae spinalis) своєї сторони. Потім через нижню мозочкову ніжку (pedunculus cerebellaris inferior) заходять у кору черв’яка мозочка (cortex vermis cerebelli). Частина інформації передається до нейронів зубчастого ядра (nucleus dentatus), а звідти до червоного ядра (nucleus ruber) протилежного боку. Б. Передній спинномозково–мозочковий шлях (tractus spinocerebellaris anterior) – шлях Говерса. Цей шлях відрізняється від попереднього таким чином: – тіла других нейронів розміщені у присередньо–проміжному ядрі спинного мозку (nucleus intermediomedialis medullae spinalis); – аксони других нейронів уздовж двох-трьох сегментів переходять на протилежний бік і йдуть у бічних канатиках (funiculi laterales), проходять через довгастий мозок (medulla oblongata), міст (pons), перешийок ромбоподібного мозку (isthmus rhombencephali) і через верхню мозочкову ніжку (pedunculus cerebellaris superior) доходять до верхнього мозкового паруса (velum medullare superius); – у верхньому мозковому парусі (velum medullare superius) аксони знову перехрещуються і доходять до кори мозочка (cortex cerebelli) та ядер черв’яка мозочка (nuclei vermis cerebelli). Частина інформації передається до нейронів зубчастого ядра (nucleus dentatus), а звідти до червоного ядра протилежного боку. По спинномозково-мозочкових шляхах проходить несвідома чутлива інформація про стан опорно-рухового апарату (пропріоцептивна чутливість), яка необхідна для рефлекторної координації рухів та забезпечення рівноваги тіла. Рухові проекційні провідні шляхи, або еферентні (низхідні) провідні шляхи Вони поділяються на: – пірамідні шляхи, що забезпечують свідомі рухи людини. До них належать: – кірково-ядерний шлях (tractus corticonuclearis), що проходить від кори великого мозку (cortex cerebri) нижньої третини передцентральної звивини лобової частки (gyrus precentralis lobi frontalis) до рухових ядер черепних нервів (nuclei nervorum cranialium), а потім по відповідних черепних нервах до скелетних м’язів голови та шиї; – бічний кірково–спинномозковий шлях (tractus corticospinalis lateralis), що проводить імпульси до скелетних м’язів для виконання цілеспрямованих вольових рухів; – передній кірково–спинномозковий шлях (tractus corticospinalis anterior), що проводить імпульси до скелетних м’язів для виконання цілеспрямованих вольових рухів. – екстрапірамідні шляхи, які передають імпульси, що підтримують тонус м’язів, забезпечують безумовно-рефлекторну рівновагу тіла та виконання автоматизованих рухів. Ця система доповнює пірамідну систему свідомих, вольових рухів. При цьому кожний довільний рух стає дуже точно підготовленим та здійснюється плавно і скоординовано. До екстрапірамідних шляхів належать: – червоноядерно–спинномозковий шлях (tractus rubrospinalis), або шлях Монакова; – бічний присінково–спинномозковий шлях (tractus vestibulospinalis lateralis); – присередній присінково–спинномозковий шлях (tractus vestibulospinalis medialis); – сітчасто–спинномозкові волокна (fibrae reticulospinales); – оливо–спинномозкові волокна (fibrae olivospinales) та ін. 1 Пірамідні шляхи (tractus corticospinales) поділяються на: А. Бічний кірково–спинномозковий шлях, (tractus corticospinalis lateralis); бічний пірамідний шлях (tractus pyramidalis lateralis): – тіла перших нейронів – гігантські пірамідні клітини Беца, що розміщені в корі передцентральної звивини (cortex gyri precentralis). Аксони перших нейронів кірково-спинномозкового шляху (tractus corticospinalis) проходять через передню третину задньої ніжки внутрішньої капсули (crus posterius capsulae internae), через основу ніжки мозку (basis pedunculi), міст (pons), довгастий мозок (myelencephalon). У довгастому мозку волокна цього шляху утворюють піраміду довгастого мозку (pyramis medullae oblongatae), частина волокон переходить на протилежний бік, утворюючи перехрестя пірамід (decussatio pyramidum). Перехрещені волокна першого нейрона формують бічний кірково-спинномозковий шлях (tractus corticospinalis lateralis), йдуть у бічних канатиках спинного мозку (funiculi laterales medullae spinales) під назвою бічного кірково–спинномозкового шляху; пірамідного шляху (tractus corticospinalis lateralis; tractus pyramidalis) і закінчуються в передніх рогах спинного мозку (cornua anteriora medullae spinalis) відповідного сегмента; – тіла других нейронів лежать у рухових ядрах передніх рогів (cornua anteriora) спинного мозку (medulla spinalis), а їх аксони в складі передніх корінців (radices anteriores), а потім спинномозкових нервів (nn. spinales) доходять до поперечносмугастих м’язів відповідних ділянок тулуба та кінцівок. Б. Передній кірково–спинномозковий шлях; передній пірамідний шлях (tractus corticospinalis anterior; tractus pyramidalis anterior). Більша частина волокон першого нейрона переднього кірково-спинномозкового шляху (tractus corticospinalis anterior) в пірамідах довгастого мозку (pyramides medullae oblongatae) не перехрещується, а йде в передніх канатиках спинного мозку (funiculi anteriores medullae spinalis) на своєму боці під назвою переднього кірково-спинномозкового шляху (tractus corticospinalis anterior). Аксони перших нейронів в передній сірій спайці (commissura grisea anterior) відповідного сегмента спинного мозку (medulla spinalis) переходять на протилежний бік і закінчуються в передніх рогах спинного мозку (cornua anteriora medullae spinalis). Тіла других нейронів лежать в рухових ядрах передніх рогів (neclei motorii cornuum anteriorum), а їх аксони в складі передніх корінців (radices anteriores), а потім спинномозкових нервів (nn. spinales) шийних та грудних сегментів доходять до поперечнопосмугованих м’язів відповідних ділянок тулуба і кінцівок. Пірамідні провідні шляхи забезпечують виконання різноманітних рухів за бажанням людини – свідомі рухові шляхи. В. Кірково–ядерний шлях (tractus corticonuclearis) Тіла перших нейронів цього шляху – гігантські пірамідні клітини Беца – розміщені в корі нижньої третини передцентральної звивини (gyrus precentralis). Аксони перших нейронів кірково-ядерного шляху (tractus corticonuclearis) проходять через коліно внутрішньої капсули (genu capsulae internae), основу ніжок середнього мозку (basis pedunculorum mesencephali), основу моста (basis pontis) і довгастого мозку (medulla oblongata). В останніх вони заходять у рухові ядра відповідних черепних нервів (nervi craniales), попередньо перейшовши на протилежний бік, де цей нейрон закінчується. Цим шляхом здійснюється “управління” руховими ядрами черепних нервів (nuclei motorii nervorum cranialium). Тіла других нейронів лежать у рухових ядрах ромбоподібної ямки (nuclei motorii fossae rhomboideae) та середнього мозку (mesencephalon) протилежної сторони, а його аксони у складі черепних нервів (nervi craniales) доходять до поперечнопосмугованих м’язів голови і поверхневих м’язів шиї. Екстрапірамідні шляхи. По них передається команда (імпульс) для забезпечення тонусу м’язів, забезпечення безумовно-рефлекторної рівноваги тіла людини та виконання автоматичних рухів. Ці шляхи поділяються на: А. Червоноядерно–спинномозковий шлях; шлях Монакова (tractus rubrospinalis): – тіла перших нейронів цього низхідного шляху розміщені у червоних ядрах покриву середнього мозку (nuclei rubri tegmenti mesencephali). Їх аксони після виходу з червоного ядра (nucleus ruber) переходять на протилежний бік, утворюючи покришкове перехрестя (decussatio tegmentalis), йдуть через основу ніжок мозку, міст та довгастий мозок у спинний мозок. У спинному мозку ці волокна проходять в бічному канатику під назвою червоноядерно–спинномозкового шляху (шляху Монакова); – тіла других нейронів лежать в рухових ядрах передніх рогів спинного мозку, а їх аксони у складі передніх корінців, а потім спинномозкових нервів досягають м’язів відповідних ділянок тулуба і кінцівок. Цей двонейронний шлях є низхідною ланкою рефлексів несвідомої координації рухів, які мають ще і висхідну (два нейрони шляхів Флексіга чи Говерса) та проміжну (від черв’яка мозочка до моста і з моста до червоного ядра протилежного боку) ланки. Б. Покрівельно–спинномозковий шлях (tractus tectospinalis) починається від пластинки покрівлі середнього мозку; чотиригорбкової пластинки (lamina tecti mesencephali; lamina quadrigemina), де залягають тіла перших нейронів. Аксони перших нейронів роблять перехрест у покрівлі (перехрест Мейнерта) і через передні відділи стовбура мозку та передні канатики спинного мозку досягають ядер у передніх рогах спинного мозку, де розміщені тіла других (рухових) нейронів. Аксони других нейронів у складі передніх корінців спинномозкових нервів (radices anteriores nervorum spinalium), а потім самих спинномозкових нервів (nn. spinales) досягають відповідних м’язів. До пластинки покрівлі; чотиригорбкової пластинки (lamina tecti; lamina quadrigemina) поступає інформація від слухових і зорових аналізаторів. Тому цей несвідомий руховий шлях забезпечує рефлекторний захист організму від небезпеки. В. Присінково–спинномозковий шлях (tractus vestibulospinalis) – несвідомий шлях, за допомогою якого автоматично (рефлекторно) забезпечується рівновага тіла, координуються функції тіла, зокрема, голови, шиї, очних яблук. Він має відповідний зв’язок із мозочком і ядрами окорухових нервів. Тіла перших нейронів цього шляху розміщені у бічному присінковому ядрі (nucleus vestibularis lateralis) – ядрі Дейтерса, та нижньому присінковому ядрі (nucleus vestibularis inferior) – ядрі Роллера. Аксони перших нейронів проходять через вентральну частину довгастого мозку (medulla oblongata), а потім спускаються у бічній частині переднього канатика спинного мозку (funiculus anterior medullae spinalis) і закінчуються у рухових ядрах передніх рогів (cornua anteriora) відповідних сегментів спинного мозку (medulla spinalis). Тіла других нейронів цього шляху розміщені у рухових ядрах передніх рогів спинного мозку (cornua anteriora medullae spinalis). Аксони других нейронів у складі передніх корінців (radices anteriores), а потім спинномозкових нервів (nervi spinales) досягають м’язів відповідних ділянок тулуба і кінцівок. Ядра зі своїми відростками, що утворюють присінково-спинномозковий шлях (tractus vestibulospinalis), зв’язані з мозочком (cerebellum) і заднім поздовжнім пучком (fasciculus longitudinalis dorsalis), які також з’єднані з ядрами окорухових черепних нервів. Цим забезпечується збереження положення очного яблука (bulbus oculi) у визначеному положенні (спрямування зорової осі) при повороті голови (caput) і шиї (cervix). В утворенні заднього поздовжнього пучка (fasciculus longitudinalis dorsalis), волокна якого досягають передніх рогів спинного мозку (cornua anteriora medullae spinalis) у складі сітчасто–спинномозкового шляху (tractus reticulospinalis), беруть участь клітини ретикулярної формації стовбура головного мозку (cellulae reticulares trunci encephali). Серед них: – проміжне сітчасте ядро (nucleus reticularis interstitialis) – ядро Кахаля; – ядро епіталамічної спайки; задньої спайки (commissura epithalamica; commissura posterior) – ядро Даркшевича. До цих ядер підходять волокна з основних ядер; базальних ядер (nuclei basales) півкуль головного мозку (hemispheria cerebri), і вони належать до екстрапірамідної системи. Г. Сітчасто–спинномозковий шлях (tractus reticulospinalis) починається від клітин (тіла перших нейронів) сітчастої формації головного мозку. Їх аксони (аксони перших нейронів) проходять у складі переднього канатика спинного мозку і закінчуються на тілах других нейронів – ядрах передніх рогів спинного мозку (nuclei cornuum anteriorum medullae spinales). Д. Оливо–спинномозковий шлях (tractus olivospinalis) починається від олив довгастого мозку (тіла перших нейронів) і доходить до тіл других нейронів, які розміщені у передніх рогах спинного мозку (cornua anteriora medullae spinalis). Е. Кірково–мосто–мозочковий шлях; шлях кіркової корекції мозочка (tractus corticopontocerebellaris), за допомогою якого здійснюється кіркова (свідома) корекція несвідомої координації рухів. Цей двонейронний шлях складається з двох відділів: – перший відділ – кірково–мостовий шлях (tractus corticopontinus), що складається ще з двох частин: – лобово–мостових волокон (fibrae frontopontinae); – тім’яно–скронево–потилично–мостових волокон (fibrae parietotemporooccipitopontinae). Тіла перших нейронів кірково-мостового шляху (tractus corticopontinus) розміщені в корі лобової, скроневої, тім’яної та потиличної часток (lobi frontalis, temporalis, parietalis et occipitalis) верхньобічної поверхні півкуль великого мозку (facies superolateralis hemispheriorum cerebri). Аксони перших нейронів кірково-мостового шляху (tractus corticopotinus) формують дві частини волокон: – лобово–мостовий шлях (tractus frontopontinus), який проходить через передню ніжку внутрішньої капсули (crus anterius capsulae interna), півкулі великого мозку (hemispherii cerebri), присередню частину основи ніжки мозку (pars medialis basis cruris cerebri) і закінчується у власних ядрах моста (nuclei pontis proprii) на своєму боці; – тім’яно–скронево–потилично–мостові волокна,що проходять через задню ніжку внутрішньої капсули (crus posterius capsulae internae), півкулі великого мозку (hemispherium cerebri), бічну частину основи ніжки мозку (pars lateralis basis cruris cerebri) і закінчуються у власних ядрах моста (nuclei pontis proprii) на своєму боці; – другий відділ – мосто–мозочковий шлях (tractus pontocerebellaris), що починається від власних ядер моста (nuclei pontis proprii), що є тілами других нейронів кірково-мосто-мозочкового шляху (tractus corticopontocerebellaris). Аксони других нейронів мосто-мозочкового шляху (tractus pontocerebellaris) переходять на протилежний бік моста (pons) і в складі середньої мозочкової ніжки (pedunculus cerebellaris medius) досягають кори черв’яка мозочка (cortex vermis cerebelli). Звідси інформація передається на зубчасте ядро мозочка (nucleus dentatus cerebelli), а потім на червоне ядро середнього мозку (nucleus ruber mesencephali). Оболони спинного мозку (meninges spinales) Спинний мозок вкритий наступними оболонами мозку (meniges): Спинномозкова тверда оболона (dura mater spinalis або pachymeninx): між окістям хребтового стовпа і цією оболоною утворюється надтвердооболонний простір (spatium epidurale), або епідуральний простір, заповнений жировою клітковиною та венозними сплетеннями (внутрішнє венозне хребтове сплетення). Спинномозкова павутинна оболона (arachnoidea mater spinalis); між нею і твердою оболоною утворюється підтвердооболонний простір (spatium subdurale), або субдуральний простір, що пронизаний великою кількістю тонких пучків волокнистої сполучної тканини. Спинномозкова м’яка оболона (pia mater spinalis), або судинна оболонка, що безпосередньо прилягає до спинного мозку, заходячи в його борозни. Під павутинною оболоною міститься підпавутинний простір; підм’якооболонний простір (spatium subarachnoideum; spatium leptomeningeum). Ця порожнина розміщена глибоко в зовнішньому шарі м’якої мозкової оболони, що містить павутинні перекладки павутинної оболони (trabeculae arachnoideae arachnoideae matris). Вона обмежована зсередини зовнішнім шаром судинної мозкової оболони, тому точнішим є термін – порожнина м’якої мозкової оболони (cavitas piae matris). Отже, між павутинною і м’якою оболонами розміщений підпавутинний простір (spatium subarachnoideum), або субарахноїдальний простір, заповнений спинномозковою рідиною (liquor cerebrospinalis), ліквором. Сполучнотканинні трабекули, що з’єднують м’яку оболону з павутинною та твердою, фіксують спинний мозок у хребтовому каналі. Найбільші такі трабекули – це зубчасті зв’язки (ligg.denticulatum). ОБОЛОНИ великого МОЗКУ (meninges) У головному мозку (encephalon) розрізняють такі самі оболони, як і у спинному мозку (medulla spinalis): – тверду оболону (dura mater); – павутинну оболону (arachnoidea mater); – м’яку оболону (pia mater). Черепна тверда оболона; тверда оболона головного мозку (dura mater cranialis; dura mater encephali) Вона є міцною, вистилає зсередини порожнину черепа (cavitas cranii) і слугує окістям для внутрішньої поверхні кісток черепа. Із кістками склепіння черепа (calvaria) тверда оболона (dura mater cranialis) зв’язана пухко і легко відділяється, а в ділянці кісток основи черепа (basis cranii) вона зрощена щільно. Виділяють надтвердооболонний простір (spatium epidurale), який розміщений між кістками черепа та черепною твердою оболоною, і підтвердооболонний простір (spatium subdurale), який розміщений між твердою і павутинною оболонами. Надтвердооболонний простір та підтвердооболонний простір (spatium epidurale et spatium subdurale) за нормальних умов не існують. Павутинна оболона прикріплюється до твердої оболони, а тверда оболона прикріплюється до черепа, при цьому не виникає порожнин. Поява цих порожнин – це наслідок травми або патологічного процесу, що штучно відокремлює павутинну оболону від твердої, а тверду – від черепа. Черепна тверда оболона (dura mater cranialis) оточує нерви, утворюючи для них піхви і зростається з краями отворів, через які ці нерви виходять з порожнини черепа (cavitas cranii). На внутрішній основі черепа (basis cranii interna), в ділянці довгастого мозку (medulla oblongata) черепна тверда оболона (dura mater cranialis) зростається з краями великого отвору потиличної кістки (foramen magnum ossis occipitalis) та продовжується в спинномозкову тверду оболону (dura mater spinalis). Черепна тверда оболона (dura mater cranialis) з внутрішнього боку розгалужується на відростки, які заходять у вигляді пластинок у щілини між окремими частинами головного мозку, відокремлюючи їх. При цьому утворюються такі вирости: – серп великого мозку (falx cerebri), який розміщений у поздовжній щілині великого мозку (fissura longitudinalis cerebri) і відокремлює праву та ліву півкулі великого мозку (hemispheria cerebri dextrum et sinistrum); – серп мозочка (falx cerebelli), який заходить у задню вирізку мозочка (incisura posterior cerebelli) і відокремлює праву та ліву півкулі мозочка (hemispheria cerebelli dextrum et sinistrum); – намет мозочка (tentorium cerebelli), який заходить у поперечну щілину великого мозку (fissura transversa cerebri); – діафрагма сідла (diaphragma sellae), яка закриває гіпофізну ямку (fossa hypophysialis), відмежовуючи гіпофіз від проміжного мозку. У цій діафрагмі (diaphragma sellae) є отвір (foramen), через який проходить лійка (infundibulum), до якої прикріплений гіпофіз (hypophysis); – трійчаста порожнина (cavum trigeminale), що утворена розщепленням черепної твердої оболони (dura mater cranialis) в ділянці трійчастого втиснення (impressio trigeminalis) і розміщується на передній поверхні кам’янистої частини скроневої кістки (facies anterior partis petrosae ossis temporalis) біля верхівки кам’янистої частини (apex partis petrosae). Відростки твердої оболони (dura mater cranialis), підходячи до борозен на мозковій поверхні кісток черепа, розщеплюються і прикріплюються до країв борозен, утворюючи пазухи черепної твердої оболони (sinus durae matris cranialis), по яких тече венозна кров. Виділяють такі пазухи: – верхню стрілову пазуху (sinus sagittalis superior); – нижню стрілову пазуху (sinus sagittalis inferior); – пряму пазуху (sinus rectus); – потиличну пазуху (sinus occipitalis); – поперечну пазуху (sinus transversus); – печеристу пазуху (sinus cavernosus); – сигмоподібну пазуху (sinus sigmoideus); – верхню кам’янисту пазуху (sinus petrosus superior); – нижню кам’янисту пазуху (sinus petrosus inferior); – стік пазух (confluens sinuum), що є непарним і розміщений на внутрішньому потиличному виступі (protuberantia occipitalis interna) в місці злиття верхньої стрілової, прямої, потиличної та поперечної пазух. Венозна кров (sanguis venosus) зі стоку пазух (confluens sinuum) надходить у поперечну пазуху (sinus transversus), а потім у сигмоподібну пазуху (sinus sigmoideus), а вже звідти, через яремний отвір (foramen jugulare), – у внутрішню яремну вену (v. jugularis interna). Через випускні вени (venae emissariae) та вени губчатки (venae diploicae) пазухи твердої оболони (sinus durae matris) сполучаються з поверхневими венами голови. Черепна павутинна оболона; павутинна оболона головного мозку (arachnoidea mater cranialis; arachnoidea mater encephali) Вона є тонкою напівпрозорою перетинкою, що позбавлена судин, не проникає в щілини і борозни. Поблизу пазух черепної твердої оболони (arachnoidea mater cranialis) павутинна оболона (arachnoidea mater) утворює своєрідні вирости – павутинні зернистості (granulationes arachnoidae), або пахіонові грануляції. Вони випинаються у венозні пазухи і на внутрішній поверхні кісток склепіння черепа (facies interna ossium calvariae) утворюють втиснення – зернисті ямочки (foveolae granulares), або грануляційні ямочки. Павутинні зернистості (granulationes arachnoidae) забезпечують відтік спинномозкової рідини з підпавутинного простору у венозне русло. Між павутинною та м’якою оболонами міститься підпавутинний простір; підм’якооболонний простір (spatium subarachnoideum; spatium leptomeningeum), що заповнений спинномозковою рідиною (liquor cerebrospinalis). Підпавутинний простір (spatium subarachnoideum) розміщений глибоко в зовнішньому шарі м’якої мозкової оболони і має павутинні перекладки (trabeculae arachnoideae). Він обмежований зсередини (із внутрішнього боку) зовнішнім шаром судинної мозкової оболони, тому найточнішим є термін порожнина м’якої мозкової оболони (spatium leptomeningeum). Підпавутинний простір (spatium subarachnoideum) утворює такі розширення, або підпавутиннi цистерни (cisternae subarachnoideae): – задню мозочково–мозкову цистерну; велику цистерну (cisterna cerebellomedullaris; cisterna magna); – бічну мозочково–мозкову цистерну (cisterna cerebellomedullaris lateralis); – цистерну перехрестя (cisterna chiasmatica); – міжніжкову цистерну (cisterna interpeduncularis); – цистерну бічної ямки великого мозку (cisterna fossae lateralis cerebri); – оточну цистерну (cisterna ambiens); – мосто–мозочкову цистерну (cisterna pontocerebellaris); – навколомозолисту цистерну (cisterna pericallosa); – чотиригорбкову цистерну; цистерну великої вени великого мозку (cisterna quadrigeminalis; cisterna venae magnae cerebri); – цистерну кінцевої пластинки (cisterna laminae terminalis). Підпавутинні простори головного та спинного мозку (spatia subarachnoidea encephali et medullae spinalis) сполучаються між собою і містять спинномозкову рідину (liquor cerebrospinalis), яка потрапляє в ці простори з четвертого шлуночка (ventriculus quartus) через його отвори. Через павутинні зернистості (granulationes arachnoideae) спинномозкова рідина потрапляє до венозної системи і лише незначна частина її відтікає із підпавутинного простору по периневральних та периваскулярних просторах нервів і судин, що пронизують цей простір. Черепна м’яка оболона; м’яка оболона головного мозку (pia mater cranialis; pia mater encepali) Вона є внутрішньою оболонкою головного мозку. Вона щільно прилягає до зовнішньої поверхні мозку та заходить у всі ямки, щілини та борозни. Ця оболона побудована з пухкої сполучної тканини, в товщі якої розміщені кровоносні судини, які прямують до головного мозку та здійснюють його кровопостачання. У певних місцях м’яка оболона проникає в порожнини шлуночків головного мозку і утворює судинні сплетення (plexus choroideus), які продукують спинномозкову рідину. Є такі судинні сплетення: – судинне сплетення бічного шлуночка (plexus choroideus ventriculi lateralis); – судинне сплетення третього шлуночка (plexus choroideus ventriculi tertii); – судинне сплетення четвертого шлуночка (plexus choroideus ventriculi quarti). Утворення і шляхи циркуляції спинномозкової рідини Спинномозкова рідина (liquor cerebrospinalis) з бічних шлуночків (ventriculi laterales) через міжшлуночковий отвір (foramen interventriculare) – отвір Монро (foramen Monroi) – потрапляє в третій шлуночок (ventriculus tertius). Із третього шлуночка (ventriculus tertius) через водопровід середнього мозку (aqueductus mesencephali) вона потрапляє в четвертий шлуночок (ventriculus quartus). У четвертому шлуночку (ventriculus quartus) спинномозкова рідина (liquor cerebrospinalis) поповнюється і через серединний (отвір Мажанді) та бічні отвори (отвори Лушки) потрапляє у підпавутинний простір головного та спинного мозку (spatium subarachnoideum encephali et medullae spinalis). Із підпавутинного простору головного мозку (spatium subarachnoideum encephali) спинномозкова рідина (liquor cerebrospinalis) через павутинні зернистості (granulationes arachnoideae) всмоктується у пазухи твердої оболони (sinus durae matris). Із підпавутинного простору спинного мозку (spatium subarachnoideum medullae spinalis) спинномозкова рідина (liquor cerebrospinalis) відтікає у лімфатичні капіляри по міжоболонних просторах, які супроводжують корінці спинномозкових нервів. Кожний шлуночок має судинне сплетення (plexus choroideus). Найбільшим є сплетення бічного шлуночка. Спинномозкова рідина (liquor cerebrospinalis) циркулює: – у шлуночках кінцевого мозку (telencephalon); – у центральному каналі спинного мозку (canalis centralis medullae spinalis); – у підпавутинному просторі (spatium subarachnoideum). Спинномозкова рідина поновлюється кожних 4-7 годин і від плазми крові різниться низьким вмістом білка та підвищеною концентрацією натрію, калію і хлору. Спинномозкова рідина (liquor cerebrospinalis) виконує такі функції: – захисну – амортизацію ударів та струсів мозку; – утворення гідростатичної оболонки навколо мозку, його корінців та судин, завдяки чому зменшується натяг корінців та судин; – утворення оптимального рідкого середовища, що оточує структури центральної частини нервової системи, завдяки чому підтримується постійний іонний баланс, який забезпечує нормальну діяльність нейронів і глії; – виведення метаболітів, що утворюються в мозковій тканині; – інтегративну – перенесення гормонів та інших біологічно активних речовин. Спинномозкова рідина розміщена у замкнутому просторі. Отже, всмоктування компонентів спинномозкової рідини в кров відбувається в ділянках павутинних зернистостей (granulationes arachnoideae), у незначною мірою – епендимою судинних сплетень. Через павутинні зернистості спинномозкова рідина переходить шляхом фільтрації з підпавутинного простору у: – пазухи твердої оболони (sinus durae matris); – вени губчатки (vv.diploicae). ОРГАНИ ЧУТТЯ (organa sensuum) Органами чуття називають анатомічні утвори, які сприймають зовнішні подразненя і передають їх енергію (нервовий імпульс) у мозок. Різні зовнішні впливи сприймаються шкірним покривом (контактні екстерорецептори, інтерорецептори, пропріорецептори) і дистантними органами чуття: органом зору (organum visus), присінково-завитковим органом (organum vestibulocochleare), органом нюху (organum olfactorium), органом смаку (organum gustatorium). Виходячи з особливостей подразнень, що їх сприймають органи чуттів, останні можна класифікувати так: – подразник механічний, це органи шкірного чуття, орган слуху і статичного чуття; – подразник хімічний, це органи нюху і смаку; – подразник світловий, це орган зору. Органи чуттів тільки сприймають зовнішнє подразнення. Їх вищий аналіз проходить у корі великого мозку, куди нервовий імпульс потрапляє по нервових волокнах (нервам), які зв’язують органи чуттів з головним мозком. Не випадково І.П.Павлов назвав органи чуттів у їх широкому розумінні аналізаторами. Кожний аналізатор містить: – периферійний прилад (або рецептор), який сприймає зовнішнє подразнення (світло, звук, запах, смак, дотик) і трансформує його у нервовий імпульс; – провідні шляхи, по яких нервовий імпульс потрапляє у відповідний нервовий центр; – нервовий центр у корі великого мозку (кірковий кінець аналізатора). Отже, як нерви органів чуттів виступають деякі чутливі черепні і спинномозкові нерви, які проводять нервовий імпульс до центральної нервової системи, досягаючи кіркових центрів аналізаторів, де відбуваються вищий аналіз та синтез зовнішніх подразнень. ОРГАН НЮХУ (organum olfactorium; organum olfactus) Орган нюху (organum olfactorium) належать до нюхового мозку (rinencephalon), який є філогенетично найдавнішою та морфологічно найглибшою структурою кінцевого мозку людини (див. розділ “Нюховий мозок”). Орган нюху (organum olfactorium) складається з: – нюхової частини слизової оболонки носа (pars olfactoria tunicae mucosae nasi), яка займає поверхню верхньої носової раковини (concha nasalis superior) та протилежної ділянки носової перегородки (septum nasi) і містить нюховий епітелій (epithelium olfactorium); – нюхових залоз (glandulae olfactoriae), або залоз Боумена, що розміщені у нюховій частині слизової оболонки носа і виробляють секрет переважно серозного характеру, який зволожує поверхню нюхового епітелію (epithelium olfactorium). Орган нюху (organum olfactorium), подібно до органа смаку (organum gustatorium), контролює якість рідин та їжi, які ми споживаємо, і визначає властивості повітря, що вдихається; міститься в слизовій оболонці носової порожнини (tunica mucosa cavitatis nasi) в її нюховій частині (pars olfactoria), в ділянці верхнього носового ходу (meatus nasi superior) і має назву нюхової частини слизової оболонки носа (pars olfactoria tunicae mucosae nasi). Слизова оболонка нюхової частини вкриває верхню носову раковину (concha nasi superior) і відповідну частину носової перегородки (septum nasi), має жовтуватий колір і вкрита нюховим епітелієм, до складу якого входять нервові клітини – хеморецептори. Відцентрові відростки останніх, а це аксони чутливих клітин – нюхові нервові волокна (neurofibrae olfactoriae), збираючись разом, формують 15-20 нюхових нервів (nervi olfactorii) і направляються до нюхової цибулини (bulbus olfactorius), утворюючи початкову частину нюхового шляху. Нюховий нерв [I] (nervus olfactorius [I]) I пара черепних нервів Рецептор нюху розміщений у нюховій частині слизової оболонки носа (pars olfactoria tunicae mucosae nasi) у верхньому носовому ході (meatus nasi superior). Рецепторний шар слизової оболонки носової порожнини (tunica mucosa cavitatis nasi) представлений нюховими нейросенсорними (чутливими) клітинами (cellulae neurosensoriae olfactoriae) – це видозмінені біполярні нейрони, що розміщені між підтримуючими клітинами (cellulae sustentaculares). У слизовій оболонці носової порожнини (tunica mucosa cavitatis nasi) є нюхові залози (glandulae olfactoriae) – Боуменові залози, що зволожують поверхню рецепторного шару. Периферійні відростки рецепторних нюхових клітин починаються нюховими війками (cilia olfactoria). Центральні відростки рецепторних нюхових клітин формують 15-20 нюхових ниток (fila olfactoria), які через отвори дірчастої пластинки решітчастої кістки (foramina laminae cribrosae ossis ethmoidalis) проходять у порожнину черепа (cavitas cranii) і закінчуються в нюховій цибулині (bulbus olfactorius), де переключаються на другий нейрон нюхового шляху. Таким чином: – тіла перших нейронів нюхового шляху розміщені в слизовій оболонці верхнього і заднього відділів носової порожнини (cavitas nasi); – тіла других нейронів – у нюховій цибулині. Аксони других нейронів, які проходять у складі нюхового шляху (tractus olfactorius), закінчуються в нюховому трикутнику (trigonum olfactorium) і в передній пронизаній речовині (substantia perforata anterior) та в підмозолистому полі (area subcalosa), де переключаються на тіла третіх нейронів. Аксони третіх нейронів направляються трьома шляхами: – медіальним (присереднім) нюховим пучком (stria olfactoria medialis); – латеральним (бічним) нюховим пучком (stria olfactoria lateralis); – проміжним нюховим пучком (stria olfactoria intermedia) і закінчуються в гачку (uncus), який є кірковим аналізатором нюху. Орган смаку (organum gustatorium; organum gustus) Орган смаку має: – смакові бруньки; смакові чашечки (gemmae gustatoriae; caliculi gustatorii), що утворюють периферійний відділ смакового аналізатора; – смакову пору; смаковий отвір (porus gustatorius), який є на верхівці кожної смакової бруньки і відкривається на поверхні слизової оболонки. У людини є близько 2000 смакових чашечок; смакових бруньок (caliculi gustatorii; gemmae gustatoriae), які сприймають відчуття смаку. Вони розміщені в слизовій оболонці (tunica mucosa): – язика (lingua); – м’якого піднебіння (palatum mole); – надгортанника (epiglottis). Найбільше їх є в жолобуватих сосочках та листоподібних сосочках язика (papillae vallatae et papillae foliatae linquae), а також грибоподібних сосочках (papillae fungiformes). Рецепторним елементом смакових бруньок є сенсорно–епітеліальні клітини. Кожна смакова брунька (caliculus gustatorius; gemma gustatoria) має близько 50 нервових закінчень периферійних відростків перших чутливих псевдоуніполярних нейронів VII, IX і Х черепних нервів. Ці закінчення утворюють синапси з рецепторними клітинами, по яких передається інформація про відчуття смаку до центральних ланок смакового аналізатора. У ділянці передніх двох третин язика (lingua) відчуття смаку сприймається чутливими волокнами барабанної струни (chorda tympani) – гілки проміжного нерва (n. intermedius), що є складовою частиною лицевого нерва (n. facialis). У ділянці задньої третини язика (lingua) відчуття смаку сприймається чутливими волокнами язико–глоткового нерва (n. glossopharyngeus). У ділянці кореня язика (radix linguae) та надгортанника (epiglottis) відчуття смаку сприймається чутливими волокнами блукаючого нерва (n. vagus). Ці чутливі волокна, що сприймають смакову інформацію, є периферійними відростками чутливих псевдоуніполярних нейронів, що розміщені в чутливих вузлах VII, IX і X черепних нервів. Центральні відростки перших нейронів, що йдуть у складі гілок VII, IX, X пар черепних нервів (nervi craniales), доходять до смакового ядра, що представлене ядром одинокого шляху (nuclei tractus solitarii) і розміщене в довгастому мозку (myelencephalon) – другі нейрони. Аксони других нейронів прямують до таламуса (thalamus), де розміщені тіла третіх нейронів. Аксони третіх нейронів закінчуються в гачку (uncus) – корі великого мозку (cortex cerebri), де локалізується кірковий аналізатор смаку. Завдяки зв’язкам підкіркового центру смаку – ядрам одинокого шляху (nuclei tractus solitarii) і розміщеним поряд руховим ядрам довгастого мозку (nuclei motorii medulae oblongatae), що контролюють ковтання і жування, – забезпечується рефлекс блювання на неприємну на смак їжу. ЗАГАЛЬНИЙ ПОКРИВ (integumentum commune) Загальний покрив (integumentum commune) складається з: – шкіри (cutis); – підшкірного прошарку; підшкір’я (tela subcutanea; hypodermis). Шкіра (cutis) утворює загальний покрив тіла, який захищає організм від впливу зовнішнього середовища. У шкірі розміщені інкапсульовані та неінкапсульовані нервові закінчення. Шкіра має: – борозни шкіри (sulci cutis); – гребені шкіри (cristae cutis); – тримачі шкіри (retinacula cutis); – дотикові валочки (toruli tactiles); – лінії розтягів (lineae distractionum). Шкіра (cutis) виконує такі функції: – терморегуляції; – обміну речовин; – газообміну (дихання); – видалення шкідливих речовин з потом; – депо енергетичних ресурсів; – контактної рецепції навколишніх подразнень (тиску, дотику, температури та болю). Шкіра (cutis) складається з: – надшкір’я (epidermis), це є поверхневий шар, або епідерміс; – дерміса; власне шкіри (dermis; corium), це є глибокий шар, який складається із: – волокнистої сполучної тканини; – еластичних волокон; – м’язових волокон. Надшкір’я (epidermis) складається з багатошарового зроговілого епітелію і має такі шари: – роговий шар (stratum corneum), він є поверхневим; – блискучий шар (stratum lucidum); – зернистий шар (stratum granulosum); – шипуватий шар (stratum spinosum); – основний шар (stratum basale), він є найглибший. Основний шар (stratum basale) є джерелом поновлення усіх шарів надшкір’я. В основному шарі (stratum basale) розміщуються клітини – меланоцити, які містять пігмент. Кількість цього пігменту в меланоцитах обумовлює колір шкіри. Дерміс; власне шкіра, дерма (dermis; corium) складається з пухкої волокнистої сполучної тканини (textus connectives fibrosus laxus), в якій також є колагенові й еластичні волокна та гладкі м’язові клітини (myocyti glabri). Дерма пронизана великою кількістю судин та нервів. У дермі розрізняють: – сосочковий шар (stratum papillare); він має сосочки (papillae), у яких є багато кровоносних капілярів, лімфокапілярів та нервових закінчень; – сітчастий шар (stratum reticulare), що складається з сітки щільно переплетених колагенових волокон та невеликої кількості еластичних і ретикулярних волокон. Цей шар містить корені волосся і залози шкіри. У верхньому шарі дерміса залягають: – кровоносні капіляри; – лімфатичні капіляри; – кінцеві нервові тільця. Нижній шар дерміса переходить у підшкірну основу, в якій є скупчення жирових клітин. У шкірі є численні нервові закінчення (terminationes nervorum). Похідними надшкір’я є: – волосся (pili); – нігті (unguis); – залози шкіри (glandulae cutis), які поділяються на: – потові залози (glandulae sudoriferae); – сальні залози (glandulae sebaceae); – молочні залози (glandulae mammariae). Волосся (pili) вкриває певні частини шкіри(cutis), окрім: – долонь (palma); – підошов (planta); – перехідної частини губ рота (pars anterior labiorum oris); – голівки статевого члена (glans penis); – внутрішньої поверхні передньої шкірочки статевого члена (facies interna preputii penis); – малих соромітних губ (labia pudendi). Волосся (pili) має: – стрижень (scapus pili), який виступає над поверхнею тіла; – корінь (radix pili). Корінь волосся (radix pili) лежить у товщі шкіри і закінчується волосяною цибулиною (bulbus pili), що є ростовою частиною волосся (pili). Корінь волосся (radix pili) лежить у сполучнотканинній сумці – волосяному мішечку (folliculus pili), в який відкриваються сальні залози (glandulae sebaceae) і вплітається м’яз–випрямляч волосся (m. arrector pili). У людини розрізняють такі види волосся (pili): – пушок (lanugo), який вкриває всю шкіру (cutis) і особливо розвинутий у новонароджених; – волосся голови (capilli); – брови (supercilia); – вії (cilia); – борода (barba); – вушне волосся (tragi); – волосся ніздрів (vibrissae); – пахвове волосся (hirci); – лобкове волосся (pubes). Ніготь (unguis) – це рогова пластинка, що лежить у сполучнотканинному ложі нігтя (matrix unguis), звідки починається його ріст. У нігті (unguis) розрізняють: – корінь нігтя (radix unguis); – тіло нігтя (corpus unguis); – вільний край (margo liber), який виступає за межі ложа нігтя (matrix unguis); – прикритий край (margo occultus); – бічний край (margo lateralis), який оточений валиком нігтя (vallum unguis). Ніготь має місячко (lunula), яке у вигляді білої смужки тіла нігтя (corpus unguis) розміщене біля прикритого краю нігтя (margo occultus unguis). Зверху корінь нігтя (radix unguis) вкриває наднігтя (eponychium), а знизу – піднігтя (hyponychium). Волосся (pili) і нігті (ungues) належать до придатків шкіри. Залози шкіри є похідними шкіри і поділяються на: – сальні залози (glandulae sebaceae); – потові залози (glandulae sudoriferae). Грудь (mamma), або грудна залоза (glandula mammaria). За попередньою анатомічною номенклатурою (PNA) грудь називалася молочною залозою (glandula mammaria). Грудь (mamma) – це видозмінена потова залоза (glandula sudorifera), яка лежить на фасції, що вкриває великий грудний м’яз (m. pectoralis major) на рівні ІІІ-VІ ребер (costae). У чоловіків вона є недорозвинутою. Права та ліва груді (mamma dextra et sinistra) розділені міжгрудною борозною (sulcus intermammarius). Грудь (mamma) має такі анатомічні утвори: – грудний сосок (papilla mammaria), який містить шар гладкої м’язової тканини (textus muscularis glaber) та отвори молочних протоків (foramina ductuum lactiferorum); – тіло груді (corpus mammae); – підвішувальні зв’язки груді; тримач шкіри груді (ligg. suspensoria mammaria; retinaculum cutis mammae) – це пучки пухкої волокнистої сполучної тканини (textus connectivus fibrosus laxus), які пронизують прошарки жирової тканини (textus adiposus) між частками грудної залози (lobi glandulae mammariae) і йдуть від грудної фасції (fascia pectoralis) до шкіри молочної залози (cutis glandulae mammariae). Власне грудна залоза (glandula mammaria) має: – пахвовий відросток; бічний відросток (processus axillaris; processus lateralis); – частки грудної залози (lobi glandulae mammariae), які містять часточки грудної залози (lobuli glandulae mammariae); – молочні протоки (ductus lactiferi) – це вивідні протоки часток молочної залози, які утворюються злиттям часточкових і міжчасточкових молочних ходів; – молочні пазухи (sinus lactiferi) – це розширення молочних протоків (ductus lactiferi) в основі грудного соска; – грудне кружальце (areola mammae), яке має: – кружальцеві залози (glandulae areolares); – кружальцеві горбики (tubercula areolae); Грудна залоза (glandula mammaria) призначена для вигодовування новонародженого. Під час вагітності залозиста тканина (textus glandulae) розростається і грудна залоза (glandula mammaria) збільшується в розмірах, а грудний сосок (papilla mammaria) та грудне кружальце (areola mammae) темніють. Присередньо край грудної залози доходить до груднинної лінії (linea sternalis), збоку – до передньої пахвової лінії (linea axillaris anterior). Тіло груді (corpus mammae) складається з часток грудної залози (lobi glandulae mammariae), які містять 15-20 часточок грудної залози (lobuli glandulae mammariae), що відокремлені між собою прошарками сполучної тканини. Частки грудної залози (lobi glandulae mammariae) розміщені стосовно грудного соска (papilla mammaria) радіально, а молочні протоки (ductus lactiferi) відкриваються на верхівці соска (apex papillae). Навколо грудного соска (papilla mammaria) розміщене грудне кружальце (areola mammae), яке вкрите кружальцевими горбиками (tubercula areolae), де відкриваються кружальцеві залози (glandulae areolares). Підшкірний прошарок; підшкір’я (tela subcutanea; hypodermis) містить венозні, нервові та лімфатичні сплетення і підшкірну жирову клітковину (panniculus adiposus), яка виконує функцію термоізолятора та депо енергетичних запасів. Також там розміщена пухка сполучна тканина (textus connectivus laxus). Найбільше жирового прошарку є в ділянках сідниць (regiones gluteales), живота (regiones abdominales) та підошвах (plantae). На деяких ділянках підшкірного прошарку (tela subcutanea) виявляється шар м’язових волокон – м’язовий шар (stratum musculosum). У стовщених місцях він має перетинчастий шар (stratum membranosum) і може бути розділений на кілька волокнистих шарів (strata fibrosa). Підшкірний прошарок (tela subcutanea) відсутній на: – повіках (palpebrae); – кліторі (clitoris); – статевому члені (penis); – більшій частині зовнішнього вухa (auris externa); – у калитці (scrotum), де є тільки м’язовий шар (tela musculosum) – м’ясиста оболонка (tunica dartos). Шкіру з підлеглими тканинами сполучають пучки сполучнотканинних волокон, які називаються утримувачами шкіри (retinacula cutis). Шкіра займає площу 1,5 – 2 м2 залежно від розмірів тіла. Вона є великим полем для різних видів шкірної чутливості (тактильної, больової і температурної). ОКО та СТРУКТУРИ УТВОРІВ (oculus et structurae pertinentes) Орган зору (organum visus) Око (oculus; грец. ophthalmos) складається з: – очного яблука (bulbus oculi); – додаткових структур ока (structurae oculi accessoriae); – зорового нерва (n. opticus). До очного яблука (bulbus oculi) належать: – ядро очного яблука (nucleus bulbi оculi); – оболонки очного яблука (tunicae bulbi oculi). Додаткові структури ока (structurae oculi accessoriae) містять: – брову (supercilium); – повіки (palpebrae); – зовнішні м’язи очного яблука (musculi externi bulbi oculi); – сльозовий апарат (apparatus lacrimalis); – сполучну оболонку; кон’юнктиву (tunica conjunctiva); – очноямкові фасції (fasciae orbitales); – сполучнотканинні утвори, до яких належать: – окістя очної ямки (periorbita); – очноямкову перегородку (septum orbitale); – піхва очного яблука (vagina bulbi); – надбілковооболонковий простір; – епісклеральний простір (spatium episclerale); – жирове тіло очної ямки (corpus adiposum orbitae); – м’язові фасції (fasciae musculares). Очне яблуко (bulbus oculi) оточене: – жировим тілом очної ямки (corpus adiposum orbitae); – зовнішніми м’язами очного яблука (musculi externi bulbi oculi); – очноямковою фасцією (fascia orbitalis). В очному яблуці (bulbus oculi) розрізняють: – передній полюс (polus anterior); – задній полюс (polus posterior); – зовнішню вісь очного яблука (axis bulbi externus), яка проведена між переднім полюсом (polus anterior) та заднім полюсом (polus posterior). Внутрішня вісь очного яблука (axis bulbi internus) проходить від задньої поверхні рогівки (facies posterior corneae) до сітківки (retina). Зорова вісь (axis opticus) проводиться від центра переднього полюса (polus anterior) до центральної ямки сітківки (fossa centralis retinae). Лінія, що проходить по поверхні очного яблука, з’єднуючи полюси між собою, називається меридіаною (meridianus). Навколо очного яблука (bulbus oculi) їх можна провести безліч. Лінія, що проходить поперечно по поверхні очного яблука (bulbus oculi) та ділить меридіани посередині, називається екватором (equator). Він проходить перпендикулярно до меридіан. До оболонок очного яблука (tunicae bulbi oculi) належать: – волокниста оболонка очного яблука (tunica fibrosa bulbi) – зовнішня оболонка (tunica externa); – судинна оболонка очного яблука (tunica vasculosa bulbi) – середня оболонка (tunica media); – внутрішня оболонка ока очного яблука (tunica interna bulbi) – сітківка (retina). Волокниста оболонка очного яблука (tunica fibrosa bulbi) поділяється на: – рогівку (cornea) – передню прозору частину; – білкову оболонку ока (sclera). На межі між рогівкою та білковою оболонкою ока проходить венозна пазуха білкової оболонки (sinus venosus sclerae) – канал Шлема. Судинна оболонка очного яблука (tunica vasculosa bulbi) складається з: – власної судинної оболонки (choroidea), яка пухко з’єднана із білковою оболонкою ока (sclera) і відмежована від неї навколосудинним простором (spatium perichoroideum); – війкового тіла (corpus ciliare), яке складається з: – війкового вінця (corona ciliaris); – близько 70 війкових відростків (processus ciliares). У товщі війкового тіла (corpus ciliare) залягає війковий м’яз (m. ciliaris), при скороченні якого забезпечується акомодація ока (oculus) – здатність чітко бачити предмети на різній відстані; – райдужка (iris), яка помітна через рогівку (cornea). Райдужка (iris) в центрі має круглий отвір – зіницю (pupilla). Райдужка є біологічною діафрагмою, що регулює величину світлового потоку. Навколо зіниці (pupilla) у райдужці розміщені гладкі м’язи, які утворюють: – м’яз–звужувач зіниці ( m. sphincter pupillae); – м’яз–розширювач зіниці (m. dilatator pupillae). Внутрішня оболонка очного яблука (tunica interna bulbi) щільно прилягає до судинної оболонки очного яблука (tunica vasculosa bulbi) від місця виходу зорового нерва (nervus opticus) до краю зіниці (pupilla) і складається з: – сітківки (retina); – кровоносних судин сітківки (vasa sanguinea retinae); – зорового нерва (nervus opticus). Відповідно до функції у сітківці (retina) розрізняють: – більшу задню частину – зорову частину сітківки (pars optica retinae), яка містить палички і колбочки – фоторецептори; – меншу передню частину – сліпу частину сітківки (pars caeca retinae), у якій немає ні паличок, ні колбочок, тому не сприймає світлові подразнення. У зоровій частині сітківки (pars optica retinae) виділяють: – пігментний шар (stratum pigmentosum), або зовнішній шар (stratum externum); – нервовий шар (stratum nervosum), або внутрішній шар (stratum internum). Сліпа частина сітківки містить тільки пігментний шар і поділяється на: – війкову частину сітківки (pars ciliaris retinae); – райдужкову частину сітківки (pars iridica retinae). Межею між зоровою частиною сітківки (pars optica retinae) та сліпою частиною сітківки (pars caeca retinae) є зубчаста лінія (ora serrata), яка відповідає переходу власної судинної оболонки (choroidea) у війкове тіло (corpus ciliare). У задньому відділі сітківки (retina) на дні очного яблука (fundus bulbi oculi) є диск зорового нерва (discus nervi optici), що має невелику заглибину диска (excavatio disci) – місце виходу з очного яблука зорового нерва. Ця ділянка не сприймає світлових подразнень. У центрі сітківки (retina) при офтальмоскопії видно жовту пляму (macula lutea), в якій помітні центральна ямка (fovea centralis) та ямочка (foveola), яка є місцем найкращої гостроти зору, де спостерігається найбільше скупчення колбочок. Кровоносні судини сітківки (vasa sanguinea retinae) Артерії сітківки (arteriae retinae) починаються від центральної артерії сітківки; внутрішньоочної частини (a.centralis retinae, pars intraocularis), яка є гілкою очної артерії (a. ophthalmica). Венозна кров від сітківки (retina) відтікає по венулах (venulae), які йдуть із однойменними артеріолами (arteriolae) і впадають у центральну вену сітківки, внутрішньочерепну частину (v. centralis retinae, pars intraocularis). Від центральної артерії сітківки; внутрішньоочної частини (a.centralis retinae, pars intraocularis) відходять: – нижня скронева артеріола сітківки (arteriola temporalis retinae inferior), яка має: – носові артеріоли сітківки (arteriolae nasales retinae); – плямові артеріоли (arteriolae maculares); – верхня скронева артеріола сітківки (arteriola temporalis retinae superior), яка відходить від судинного кола зорового нерва (circulus vasculosus nervi optici). Центральна вена сітківки; внутрішньочерепна частина (v .centralis retinae, pars intraocularis) виходить від заглибини диска (excavatio disci) і проходить у порожнину черепа (cavitas cranii) всередині зорового нерва (nervus opticus) та вливається у верхню очну вену (vena ophthalmica superior), або печеристу пазуху (sinus cavernosus). Центральна вена сітківки; внутрішньочерепна частина (v. centralis retinae; pars intraocularis) має такі притоки: – скроневі венули сітківки (venulae temporales retinae); – носові венули сітківки (venulae nasales retinae); – плямові венули (venulae maculares retinae). Ядро очного яблука (nucleus bulbi oculi) складається із таких світлозаломлюючих середовищ: – склистого тіла – corpus vitreum; – кришталика – lens; – водянистої вологи – humor aquosus; – передньої камери – camera anterior; – задньої камери – camera posterior). Склисте тіло (corpus vitreum) – драглиста прозора маса, в якій немає судин. Воно займає всю задню частину очного яблука (bulbus oculi) позаду кришталика (lens). На передній поверхні cклистого тіла (facies anterior corporis vitrei) є ямка склистого тіла (fossa hyaloidea), у якій лежить кришталик (lens). Кришталик (lens) – це двоякоопукла лінза, що має: – передню поверхню (facies anterior); – задню поверхню (facies posterior); – передній полюс (polus anterior); – задній полюс (polus posterior); – ядро кришталика (nucleus lentis), що є його внутрішньою частиною; – кору кришталика (cortex lentis), що є його периферійною частиною; – капсулу кришталика (capsula lentis), що вкриває його ззовні; – війковий поясок (zonula ciliaris), або зв’язку Цинна, за допомогою якої капсула кришталика (capsula lentis) прикріплюється до війкового тіла (corpus ciliare). При скороченні війкового м’яза (m. ciliaris) війковий поясок (zonula ciliaris), розслаблюється і кришталик (lens) розправляється, стає більш опуклим, його заломлююча здатність збільшується – людина бачить близькі предмети, пише, читає тощо. При розслабленні війкового м’яза (m. ciliaris) війковий поясок (zonula ciliaris) або зв’язка Цинна, натягується і кришталик (lens) сплющується, його заломлююча здатність зменшується. Цей процес називається акомодацією – здатність бачити предмети, розташовані на різних відстанях від ока. Камери очного яблука (camerae bulbi) є такі: – передня камера (camera anterior), що розміщена між задньою поверхнею рогівки (facies posterior corneae) та передньою поверхнею райдужки (facies anterior iridis); – задня камера (camera posterior), що розміщена між задньою поверхнею райдужки (facies posterior iridis) та передньою поверхнею кришталика (facies anterior lentis); – зазадня камера; склиста камера (camera postrema; camera vitrea), в якій розміщене склисте тіло (corpus vitreum). Водяниста волога (humor aquosus) заповнює передню камеру та задню камеру (camera anterior et camera posterior). Водяниста волога (humor aquosus) виробляється: – війковими відростками (processus ciliares); – війковими складками війкового тіла (plicae ciliares corporis ciliaris). Передня і задня камери очного яблука (camerae bulbi: camera anterior et camera posterior) сполучаються між собою через зіницю (pupilla). Між рогівкою (cornea) та райдужкою (iris) утворюється райдужково–рогівковий кут (angulus iridocornealis), який заповнений гребінною зв’язкою (lig. pectinatum), між пучками волокон якої є простори райдужково–рогівкового кута (spatia anguli iridocornealis) – фонтанові простори. Через фонтанові простори (spatia anguli iridocornealis) водяниста волога (humor aquosus) відтікає з передньої камери (camera anterior) у венозну пазуху білкової оболонки (sinus venosus sclerae), Шлемів канал, а з нього потрапляє в передні війкові вени (vv. ciliares anteriores). До додаткових структур ока (structurae oculi accessoriae) належать: – зовнішні м’язи очного яблука (musculi externi bulbi oculi); – брови (supercilia); – повіки (palpebrae); – сполучна оболонка, кон’юнктива (tunica conjunctiva); – сльозовий апарат (apparatus lacrimalis). Зовнішні м’язи очного яблука (musculi externi bulbi oculi) поділяються на: – прямі м’язи (mm. recti); – косі м’язи (mm. obliqui); – інші м’язи (et ceteri). До прямих м’язів очного яблука належать: – верхній прямий м’яз (m. rectus superior); – нижній прямий м’яз (m. rectus inferior); – бічний прямий м’яз (m. rectus lateralis); – присередній прямий м’яз (m. rectus medialis). Вони повертають очне яблуко (bulbus oculi) відповідно у свій бік, навколо лобової та вертикальної осей. До косих м’язів очного яблука належать: – верхній косий м’яз (m. obliquus superior), який своїм сухожилком (tendo) перекидається через блок блокової ості (trochlea spinaе trochlearis) і повертає очне яблуко (bulbus oculi) донизу та назовнi; – нижній косий м’яз (m. obliquus inferior), що повертає очне яблуко (bulbus oculi) догори та назовні, тобто повертає очне яблуко (bulbus oculi) переважно навколо стрілової осі. До інших зовнішніх м’язів очного яблука (musculi externi bulbi oculi) належать: – м’яз–підіймач верхньої повіки (m. levator palpebrae superioris), який має поверхневу пластинку (lamina superficialis) та глибоку пластинку (lamina profunda); – очноямковий м’яз (m. orbitalis), що вгорі вкриває передній відрізок нижньої очноямкової щілини (fissura orbitalis inferior). До внутрішніх м’язів очного яблука (musculi interni bulbi oculi), які є гладкими м’язовими волокнами (myofibrae glabrae), належать: – війковий м’яз (m. ciliaris), який має: а) меридіанні волокна (fibrae meridionales); б) поздовжні волокна (fibrae longitudinales); в) радіальні волокна (fibrae radiales); г) колові волокна (fibrae circulares); – м’яз-звужувач зіниці (m. sphincter pupillae); – м’яз-розширювач зіниці (m. dilatator pupillae). Окістя очної ямки (periorbita) є окістям кісток (periosteum ossium), що формують стінки очної ямки (orbita) і, зростаючись ззаду в ділянці зорового каналу (canalis opticus) та верхньої очноямкової щілини (fissura orbitalis superior), продовжується у черепну тверду оболону (dura mater cranialis). Очне яблуко (bulbus oculi) оточене піхвою очного яблука (vagina bulbi) – теноновою капсулою, яка пухко сполучається із білковою оболонкою ока (sclera). Між піхвою очного яблука (vagina bulbi) та окістям очної ямки (periorbita) залягає жирове тіло очної ямки (corpus adiposum orbitae), яке виконує функцію еластичної подушки для очного яблука (bulbus oculi). Верхня та нижня повіки (palpebra superior et palpebra inferior) – це утвори, які прикривають очне яблуко (bulbus oculi) згори та знизу і переходять у шкіру сусідньої ділянки. Між повіками є щілина повік (rima palpebrarum). Передня поверхня повіки (facies anterior palpebrae) вкрита шкірою, а задня поверхня повіки (facies posterior palpebrae) – тонкою сполучною оболонкою (tunica conjunctiva). Остання переходить на очне яблуко (bulbus oculi). У місці переходу сполучної оболонки (tunica conjunctiva) з верхньої повіки та нижньої повіки (palpebra superior et inferior) на очне яблуко (bulbus oculi) утворюється: – верхнє склепіння сполучної оболонки (fornix conjunctivae superior); – нижнє склепіння сполучної оболонки (fornix conjunctivae inferior), утворюючи сполучнооболонковий мішок (saccus conjunctivalis). У товщі повік розміщена сполучна пластинка, яка нагадує хрящ, і тому вона називається верхнім хрящем повіки (tarsus superior) та нижнім хрящем повіки (tarsus inferior), де містяться залози хрящів і повік (glandulae tarsales et palpebrarum). У повіках (palpebrae) є також війкові залози (glandulae ciliares) та сальні залози (glandulae sebaceae). На межі між верхньою повікою і лобом помітний шкірний валик, вкритий волоссям – брови (supercilia). Сльозовий апарат (apparatus lacrimalis) складається із: – сльозової залози (glandula lacrimalis), що лежить в ямці сльозової залози (fossa glandulae lacrimalis), яка розташована на межі верхньої стінки очної ямки (paries superior orbitae) з бічною стінкою очної ямки (paries lateralis orbitae); – сльозовивідних шляхів. Сухожилок м’яза-підіймача верхньої повіки (tendo musculi levatoris palpebrae superioris) розділяє сльозову залозу (glandula lacrimalis) на: – більшу верхню очноямкову частину (pars orbitalis superior); – меншу нижню повікову частину (pars palpebralis inferior). Від цих частин відходять вивідні проточки (ductuli excretorii), яких є 10-15 і вони відкриваються в сполучнооболонковий мішок (saccus conjunctivalis), а саме в бічну частину верхнього склепіння сполучної оболонки (pars lateralis fornicis superioris conjunctivae). Відходячи з вивідних протоків, сльоза (lacrima) омиває передню поверхню очного яблука (facies anterior bulbi oculi). Далі сльоза (lacrima) по капілярній щілині повік (rima palpebrarum) прямує по сльозовому струмку (rivus lacrimalis), відтікаючи у присередній кут ока (angulus oculi medialis). Тут сльозова рідина (liquor lacrimalis) накопичується у сльозовому озері (lacus lacrimalis). Із сльозового озера (lacus lacrimalis) через сльозові точки (puncta lacrimalia), які розміщені на присередніх краях верхньої повіки та нижньої повіки (margo medialis palpebrae superioris et palpebrae inferioris) біля сльозового сосочка (papilla lacrimalis), сльоза (lacrima) через верхній і нижній сльозові канальці (canaliculi lacrimales superior et inferior) надходить у сльозовий мішок (saccus lacrimalis). Останній лежить в однойменній ямці в нижньоприсередньому куті очної ямки (orbita). Сльозовий мішок (saccus lacrimalis) переходить у носо–сльозову протоку (ductus nasolacrimalis), яка відкривається у передню частину нижнього носового ходу (meatus nasi inferior). Із передньою стінкою сльозового мішка (paries anterior sacci lacrimalis) зрощена глибока частина (сльозова частина – pars lacrimalis) колового м’яза ока (pars profunda musculi orbicularis oculi), яка при скороченні розширяє сльозовий мішок (saccus lacrimalis), що сприяє всмоктуванню в нього сльозової рідини (liquor lacrimalis) через сльозові канальці (canaliculi lacrimales). Ембріогенез органа зору Частини очного яблука розвиваються з трьох джерел: з мозкової трубки, ектодерми та мезенхіми. З базальних відділів бокових стінок проміжного мозку в тій стадії, коли він ще слабо відмежований від кінцевого мозку, утворюються парні випинання – очні пухирці, які залишаються з’єднаними з місцем їх походження очними стебельцями, що згодом перетворюються в зорові нерви. Пізніше дистальний відділ стінки очних пухирців випинається всередину, утворюється очний бокал з подвійною стінкою, зі стінок якого розвивається сітківка (retina). Із ектодерми, яка знаходиться біля очного пухирця, розвивається кришталик (lens). Мезенхіма, яка оточує очний бокал і кришталик, диференціюється в білкову оболонку ока (sclera), рогівку (cornea) та судинну оболонку очного яблука (tunica vasculosa bulbi), включаючи райдужку (iris). З дуплікатори шкіри розвиваються повіки (palpebrae). Вади розвитку очного яблука. До них належать: – астигматизм – неправильне формування кривини рогівки та кришталика. При цьому зображення викривлене, бо воно проекціюється у вигляді лінії, а не точки; – короткозорість – подовження очного яблука у передньо-задньому напрямку; – далекозорість – вкорочення очного яблука у передньо-задньому напрямку; – помутніння кришталика – перешкоджання проходженню світлового пучка; – глаукома – недорозвинутість венозного синуса, білкової оболонки ока та простору райдужково-рогівкового кута, що супроводжується підвищенням внутрішньоочного тиску, який призводить до атрофії світлочутливих і нервових елементів сітківки; – альбінос – відсутність пігменту в судинній оболонці. Зоровий нерв [II] (nervus opticus [II]) II пара черепних нервів Зоровий нерв (nervus opticus). Як черепний нерв належить до внутрішньої оболонки очного яблука (tunica interna bulbi), а саме: починається з диска зорового нерва (discus nervi optici), який є місцем виходу із очного яблука (bulbus oculi) відростків гангліонарних клітин (neurocyti ganglii), що його формують, складається із таких частин: – внутрішньочерепної частини (pars intracranialis), яка знаходиться у порожнині черепа (cavitas cranii) і починається від зорового каналу (canalis opticus) до зорового перехрестя (chiasma opticum); – канальної частини (pars canalis) – частини зорового нерва (nervus opticus), яка проходить через зоровий канал (canalis opticus); – очноямкової частини (pars orbitalis), яка проходить у товщі жирового тіла очної ямки (corpus adiposum orbitae); – внутрішньоочної частини (pars intraocularis), в якій розрізняють: – передпластинкову частину (pars prelaminaris), яка розміщена перед решітчастою пластинкою білкової оболонки (lamina cribrosa sclerae); – внутрішньопластинкову частину (pars intralaminaris) – частину волокон зорового нерва (nervus opticus), що розміщена між волокнами решітчастої пластинки білкової оболонки (lamina cribrosa sclerae). Навколо цієї частини знаходиться судинне коло зорового нерва (circulus vasculosus nervi optici), яке утворене гілками задніх коротких війкових артерій (aa. ciliares posteriores breves). – запластинкову частину (pars postlaminaris), яка розміщена позаду решітчастої пластинки білкової оболонки (lamina cribrosa sclerae). Зоровий нерв (nervus opticus) оточений такими двома піхвами, які є продовженням оболон головного мозку (meninges): – зовнішньою піхвою (vagina externa), яка є продовженням черепної павутинної оболони (arachnoidea mater cranialis); – внутрішньою піхвою (vagina interna), яка є продовженням черепної м’якої оболони (pia mater cranialis). Між цими піхвами зорового нерва (vaginae externa et interna nervi optici) розміщений щілиноподібний: – підпавутинний міжпіхвовий простір; простір м’якої оболони (spatium intervaginale subarachnoidale; spatium leptomeningeum), який є продовженням підпавутинного простору головного мозку (spatium subarachnoideum). Зоровий нерв (n. opticus) є частиною зорового аналізатора. Тіла його перших трьох нейронів розміщені в сітківці (retina). Він має: – І нейрон – це палички і колбочки (bacilli et coni); – ІІ нейрон – це біполярні клітини сітківки (neurocyti bipolares retinae); – ІІІ нейрон – це мультиполярні клітини сітківки; гангліонарний шар (stratum ganglionare). Аксони ІІІ нейронів утворюють зоровий нерв (n. opticus), який через зоровий канал (canalis opticus) проходять у порожнину черепа (cavitas cranii). Тут утворюється неповне перехрестя волокон зорового нерва (chiasma opticum), де перехрещуються до 70% аксонів III нейронів. Перехрещуються волокна від присередньої частини сітківки (pars medialis retinae). Волокна від бічної частини сітківки (pars lateralis retinae) йдуть на своєму боці. Після зорового перехрестя (chiasma opticum) в ділянці турецького сідла (sella turcica) починається зоровий шлях (tractus opticus), який складається із: – присередніх волокон зорового нерва протилежного боку; – бічних волокон зорового нерва власного боку. У складі зорових шляхів аксони ІІІ нейронів доходять до підкіркових центрів зору. Ними є: – подушка таламуса (pulvinar thalami); – верхні горбики середнього мозку (colliculi superiores mesencephali); – бічні колінчасті тіла (corpora geniculata lateralia). У підкіркових центрах зору розміщені тіла ІV нейронів зорового шляху. Від бічного колінчастого тіла (corpus geniculatum laterale) і подушки таламуса (pulvinar thalami) аксони ІV нейронів проходять через задню третину задньої ніжки внутрішньої капсули (pars tertia posterior cruris posterioris capsulae internae) і, утворивши зорове сяйво (radiatio optica), закінчуються “на берегах” острогової борозни (sulcus calcarinus), де розміщений кірковий центр зорового аналізатора. Аксони ІV нейронів від верхніх горбиків пластинки покрівлі (colliculi superiores laminae tecti) йдуть до додаткових парасимпатичних ядер Якубовича протилежного боку (ІІІ пара черепних нервів), де залягають тіла п’ятих нейронів. Звідси починається еферентна частина зіничного та акомодаційного рефлексів (зв’язок ІІ пари черепних нервів з ІІІ). Аксони V нейронів (передвузлові парасимпатичні волокна) у складі окорухового нерва через верхню очноямкову щілину (fissura orbitalis superior) заходять в очну ямку (orbita) до війкового вузла (ganglion ciliare), в якому розміщені тіла VІ нейронів. Аксони VІ нейронів (завузлові парасимпатичні волокна) іннервують: – м’яз-звужувач зіниці (m. sphincter pupillae); – війковий м’яз (m.ciliaris); – м’яз-розширювач зіниці (m. dilatator pupillae), що іннервується симпатичними завузловими волокнами. Цей рефлекс не залежить від нашої волі чи свідомості. Крім зорового нерва, до нервів очного яблука належать окорухові нерви: третя, четверта та шоста пари. Окоруховий нерв [III] (nervus oculomotorius [III] III пара черепних нервів Окоруховий нерв (nervus oculomotorius) має: – ядро окорухового нерва (nucleus nervi oculomotorii), яке є руховим ядром (nucleus motorius); – додаткове ядро окорухового нерва (nucleus accessorius nervi oculomotorii); парасимпатичне ядро Якубовича. Ці ядра розміщені в сірій речовині покриву середнього мозку (substantia grisea tegmenti mesencephali) на рівні верхніх горбиків середнього мозку (colliculi superiores mesencephali). Аксони нейронів цих ядер формують окоруховий нерв (nervus oculomotorius [III]), який виходить з головного мозку в міжніжковій ямці (fossa interpeduncularis). З порожнини черепа (cavitas cranii) – через верхню очноямкову щілину (fissura orbitalis superior). У ділянці верхньої очноямкової щілини (fissura orbitalis superior) окоруховий нерв (nervus oculomotorius [III]) розгалужується на: – верхню гілку (ramus superior); – нижню гілку (ramus inferior). Нервові волокна від верхньої гілки (ramus superior) іннервують: – верхній прямий м’яз ока (m. rectus superior); – м’яз–підіймач верхньої повіки (m. levator palpebrae superioris). Нервові волокна від нижньої гілки (ramus inferior) іннервують: – нижній прямий м’яз ока (m. rectus inferior); – присередній прямий м’яз ока (m. rectus medialis); – нижній косий м’яз ока (m. obliquus inferior). Від додаткового ядра окорухового нерва (nucleus accessorius nervi oculomotorii) – парасимпатичного ядра Якубовича – відходить гілка до війкового вузла (ramus ad ganglion ciliare). Вона ще називається парасимпатичним корінцем війкового вузла (radix parasympathica ganglii ciliaris), або окоруховим корінцем війкового вузла (radix oculomotoria ganglii ciliaris), – це передвузлові парасимпатичні волокна. Ці передвузлові парасимпатичні нервові волокна (neurofibrae preganglionicae parasympathicae), йдуть в складі нижньої гілки окорухового нерва (ramus inferior nervi oculomotorii) до війкового вузла (ganglion ciliare), де переключаються на другі нейрони. Завузлові парасимпатичні нервові волокна (neurofibrae postganglionicae parasympathicae) – аксони других нейронів від війкового вузла (ganglion ciliare) – йдуть у складі коротких війкових нервів (nervi ciliares breves) до: – м’яза-звужувача зіниці (m. sphincter pupillae); – війкового м’яза (m. ciliaris). Блоковий нерв (nervus trochlearis [IV]) IV пара черепних нервів Він має власне рухове ядро – ядро блокового нерва (nucleus nervi trochlearis), яке розміщене у сірій речовині покриву середнього мозку (substantia grisea tegmenti mesencephali) на рівні нижніх горбиків середнього мозку (colliculi inferiores mesencephali). Аксони нейронів цього ядра формують блоковий нерв, який виходить з головного мозку (encephalon) із верхнього мозкового паруса (velum medullare superius). На основі мозку появляється з бічної поверхні ніжок мозку (crura cerebri), а з порожнини черепа (cavitas cranii) – через верхню очноямкову щілину (fissura orbitalis superior). Блоковий нерв (nervus trochlearis) іннервує верхній косий м’яз ока (m. obliquus superior). Відвідний нерв (nervus abducens [VI]) VI пара черепних нервів Він має власне рухове ядро відвідного нерва (nucleus nervi abducentis), яке розміщене у сірій речовині покриву мосту (substantia grisea tegmenti pontis) на рівні верхівки лицевого горбика ромбоподібної ямки (apex colliculi facialis fossae rhomboideae). Аксони нейронів цього ядра формують відвідний нерв (n. abductus [VI]), який виходить з головного мозку (encephalon) на межі між пірамідами довгастого мозку (pyramides medullae oblongatae) і мостом (pons). З порожнини черепа (cavitas cranii) – через верхню очноямкову щілину (fissura orbitalis superior). Відвідний нерв іннервує бічний прямий м’яз ока (m. rectus lateralis). Порівняльна анатомія та онтогенез вуха Орган слуху людини і вищих хребетних є утворенням надто складним. У ньому поєднуються два апарати зовсім різної функції: власне орган слуху та орган рівноваги й орієнтування в просторі. Розрізняють два головні типи органів – водний і повітряний. Повітряний тип спостерігається у комах. У них є тимпанальні (барабанні) органи, які побудовані за принципом пружних перетинок, що сприймають звукові вібрації і передають їх специфічним нервовим закінченням). До органів водного типу належать слухові пухирці медуз (отоцисти), що містять рідину, в якій є один або кілька слухових камінців – отолітів. Звукові хвилі, вдаряючи в стінку пухирця, передаються рідиною й отолітами епітеліальним клітинам, які з’єднані з нервом. У черепних акустичний і статичний апарати об’єднані. У риб існує водний тип. У наземних – мішаний (тобто в одній частині – повітряний, в іншій – водний). У вищих хребетних (в тому числі й у людини) орган слуху складається з трьох головних відділів: зовнішнього вуха, середнього вуха і внутрішнього вуха. Останнє, щодо функції, найважливіше і з’являється (онто- і філогенетично) раніше від інших. Ембріогенез органа слуху Розвиток органа слуху в людського зародка має багато спільного з його філогенезом. На третьому тижні внутрішньоутробного життя поблизу заднього мозкового пухиря з’являється парне стовщення ектодерми, на місці якого утворюється слуховий пухирець. З нього розвиваються всі частини перетинчастого лабіринту. В ампульному гребені розміщені чутливі клітини, від яких відходять нервові волокна присінкового нерва, а із плям маточки і мішечка – нервові волокна завиткового нерва. З навкружної мезенхіми диференціюється кістковий лабіринт. Між ним і перетинчастим лабіринтом утворюються перилімфатичні простори. З першого зябрового закутка походить середнє вухо – барабанна порожнина зі слуховою (євстахійовою) трубою. Слухові кісточки розвиваються з хряща першої і другої вісцеральних дуг. ВУХО (auris) ПРИСІНКОВО-ЗАВИТКОВИЙ ОРГАН (organum vestibulocochleare) Орган слуху і рівноваги (organum vestibulocochleare) Вухо (auris) поділяється на: 1 зовнішнє вухо (auris externa), до якого належать: а) вушна раковина (auricula); б) зовнішній слуховий хід (meatus acusticus externus); 2 середнє вухо (auris media), до нього належать: а) барабанна порожнина (cavitas tympani) із слуховими кісточками (ossicula auditus; ossicula auditoria): б) слухова труба (tuba auditiva; tuba auditoria) – трубa Євстахія; 3 внутрішнє вухо (auris interna), яке складають: а) кістковий лабіринт (labyrinthus osseus); б) перетинчастий лабіринт (labyrinthus membranaceus). Зовнішнє вухо (auris externa) Вушна раковина (auricula) у своїй основі має вушний хрящ (cartilago auriculae), покритий шкірою. У нижньому відділі хрящ відсутній і замість нього утворюється складка шкіри з жировою тканиною – це вушна часточка (lobulus auriculae). Вільний край вушної раковини (auricula) утворює завиток (helix), на внутрішній поверхні якого міститься: – ость завитка (spina helicis) ость Дарвіна; – ніжка завитка (crus helicis); – хвіст завитка (cauda helicis). Паралельно до завитка (helix) проходить протизавиток (antihelix). Попереду зовнішнього слухового ходу (meatus acusticus externus) розміщений козелок (tragus), а навпроти нього в нижній частині – протикозелок (antitragus). Між ними ззаду розміщена порожнина раковини (cavitas conchae; cavum conchae), яка продовжується у зовнішній слуховий хід (meatus acusticus externus). Зовнішній слуховий хід (meatus acusticus externus) відкритий назовні зовнішнім слуховим отвором (porus acusticus externus), а в глибині з боку барабанної порожнини (cavitas tympani), або порожнини середнього вуха (cavitas auris mediae), він відмежовується барабанною перетинкою (membrana tympanica). Зовнішній слуховий хід (meatus acusticus externus) має: – хрящовий зовнішній слуховий хід (meatus acusticus externus cartilagineus); – кістковий зовнішній слуховий хід (meatus acusticus externus osseus). Хрящовий зовнішній слуховий хід (meatus acusticus externus cartilagineus) є продовженням вушної раковини (auricula) і складає одну третину довжини зовнішнього слухового ходу (meatus acusticus externus). Кістковий зовнішній слуховий хід (meatus acusticus externus osseus) займає дві третини зовнішнього слухового ходу (meatus acusticus externus). Зовнішній слуховий хід (meatus acusticus externus) вигнутий S-подібно і для його випрямлення при огляді барабанної перетинки (membrana tympanica) у дорослого необхідно відтягнути вушну раковину (auricula) назад, догори та назовні. Барабанна перетинка (membrana tympanica) закріплена в кінці зовнішнього слухового ходу (meatus acusticus externus) і складається з: – натягнутої частини (pars tensa) – більшої нижньої; – розслабленої частини (pars flaccida) – меншої верхньої. У центрі барабанної перетинки (membrana tympanica), що має овальну форму, помітний пупок барабанної перетинки (umbo membranae tympanicae), який утворився внаслідок прикріплення ручки молоточка (manubrium mallei) до її внутрішньої поверхні. Ззовні барабанна перетинка (membrana tympanica) покрита шкірою (cutis). Зсередини, що обернена до барабанної порожнини (cavitas tympani), барабанна перетинка (membrana tympanica) покрита слизовою оболонкою (tunica mucosa). У розслабленій частині барабанної перетинки (pars flaccida membranae tympanicae) волокнистий шар відсутній і шкіра (cutis) прилягає до слизової оболонки (tunica mucosa). Середнє вухо (auris media) Барабанна порожнина (cavitas tympani) розміщена у товщі кам’янистої частини скроневої кістки (pars petrosa ossis temporalis) і має такі стінки (parietes): 1 Покрівельну стінку (paries tegmentalis) – верхню стінку; 2 Яремну стінку (paries jugularis) – нижню стінку; 3 Лабіринтну стінку (paries labyrinthicus) – присередню стінку, на якій є два вікна: – вікно присінка (fenestra vestibuli) – овальне вікно; – вікно завитки (fenestra cochleae) – кругле вікно. Вікно присінка (fenestra vestibuli) закрите основою стремінця (basis stapedis). Вікно завитки (fenestra cochleae) затягнуте вторинною барабанною перетинкою (membrana tympanica secundaria); 4 Соскоподібну стінку (paries mastoideus) – задню стінку, яка в нижній частині має пірамідне підвищення (eminentia pyramidalis). У ньому починається стремінцевий м’яз (m. stapedius). У верхньому відділі соскоподібна стінка (paries mastoideus) продовжується у соскоподібну печеру (antrum mastoideum), в яку відкриваються соскоподібні комірки (cellulae mastoideae) однойменного відростка скроневої кістки (processus mastoideus ossis temporalis). 5 Сонну стінку (paries caroticus) – передню стінку, у верхній частині якої є барабанний отвір слухової труби (ostium tympanicum tubae auditivae), а також проходить м’яз–натягувач барабанної перетинки (m. tensor tympani). Останній розміщений у верхньому півканалі мязово-трубного каналу (semicanalis superior canalis musculotubarii); 6 Перетинчасту стінку (paries membranaceus) – бічну стінку, яка утворена барабанною перетинкою (membrana tympanica). При переході перетинчастої стінки (paries membranaceus) у покрівельну стінку (paries tegmentalis) утворюється надбарабанний закуток (recessus epitympanicus), де містяться голівка молоточка (caput mallei) та тіло коваделка (corpus incudis). У барабанній порожнині розміщені: – три слухові кісточки (ossicula auditus; ossicula auiditoria); – зв’язки слухових кісточок (ligg. ossiculorum auditus; ligg. ossiculorum auditoriorum); – м’язи слухових кісточок (musculi ossiculorum auditus; musculi ossiculorum auditoriorum;). За своєю формою кісточки одержали назву: – молоточок (malleus); – коваделко (incus); – стремінце (stapes). Молоточок (malleus) має: – голівку молоточка (caput mallei); – шийку молоточка (collum mallei); – ручку молоточка (manubrium mallei) з бічним відростком (processus lateralis) та переднім відростком (processus anterior). До ручки молоточка (manubrium mallei) прикріплений м’яз–натягувач барабанної перетинки (m. tensor tympani). Коваделко (incus) складається з: – тіла коваделка (corpus incudis); – короткої ніжки (crus breve); – довгої ніжки (crus longum). Тіло коваделка (corpus incudis) з’єднується з голівкою молоточка (caput mallei), утворюючи коваделко–молоточковий суглоб (art. incudomallearis). Довга ніжка коваделка (crus longum incudis) з’єднується із стремінцем (stapes), утворюючи коваделко–стремінцевий суглоб (art. incudostapedialis). Стремінце (stapes) має: – голівку стремінця (caput stapedis); – передню ніжку (crus anterius); – задню ніжку (crus posterius); – основу стремінця (basis stapedis), яка прикриває вікно присінка (fenestra vestibuli) – овальний отвір присінка (foramen ovale vestibuli) і зчленовується з краєм цього отвору (foramen ovale) барабанно–стремінцевим синдесмозом (syndesmosis tympanostapedialis). До задньої ніжки стремінця (crus posterius stapedis) прикріплюється стремінцевий м’яз (m. stapedius). М’язи барабанної порожнини (mm. cavitatis tympanicae) регулюють рух слухових кісточок (ossicula auditus) і запобігають сильним коливанням при звуках різної висоти та частоти. Це складний кібернетичний пристрій, який регулює амплітуду звукових коливань у певних межах – послаблює або підсилює звук. Слухова труба (tuba auditiva; tuba auditoria) – труба Євстахія. Має довжину в середньому 35 мм, сполучає порожнину середнього вуха (cavitas auris mediae) з порожниною носової частини глотки (cavitas partis nasalis pharyngis). Слухова труба (tuba auditiva; tuba auditoria) складається із: – кісткової частини (pars ossea); – хрящової частини (pars cartilaginea). Перехід хрящової частини (pars cartilaginea) в кісткову частину (pars ossea) називається перешийком слухової труби (isthmus tubae auditoriae). Слухова труба (tuba auditiva) відкривається: – глотковим отвором слухової труби (ostium pharyngeum tubae auditivae; ostium pharyngeum tubae auditoriae) у носову частину глотки (pars nasalis pharyngis); – барабанним отвором слухової труби (ostium tympanicum tubae auditivae; ostium tympanicum tubae auditoriae) у барабанну порожнину (cavitas tympani). Від хрящової частини слухової труби (pars cartilaginea tubae auditivae) починаються: – м’яз–натягувач піднебінної завіски (m. tensor veli palatini); – м’яз–підіймач піднебінної завіски (m. levator veli palatini). При скороченні цих м’язів просвіт слухової труби (lumen tuba auditivae) розширюється і повітря вільно потрапляє у барабанну порожнину (cavitas tympani), врівноважуючи тиск зовнішнього середовища з тиском у барабанній порожнині. Внутрішнє вухо (auris interna) Внутрішнє вухо (auris interna) представлене кістковим і перетинчастим лабіринтами (labyrinthi osseus et membranaceus) та знаходиться у кам’янистій частині скроневої кістки (pars petrosa ossis temporalis). Кістковий лабіринт (labyrinthus osseus) складається із: – завитка (cochlea); – присінка (vestibulum); – півколових каналів (canales semicirculares). Присінок (vestibulum) – це порожнина, на бічній стінці якої є: – вікно присінка (fenestra vestibuli), або овальне вікно (fenestra ovale); – вікно завитки (fenestra cochleae), або кругле вікно (fenestra rotundum). У вікні присінка (fenestra vestibuli) міститься основа стремінця (basis stapedis). Вікно завитки (fenestra cochleae) закрите вторинною барабанною перетинкою (membrana tympanica secundaria). На задній стінці присінка (paries posterior vestibuli) розміщено 5 отворів, через які в нього відкриваються півколові канали (canales semicirculares). На передній стінці присінка (paries anterior vestibuli) є великий отвір, що веде в канал завитки (canalis cochleae). На внутрішній стінці присінка (paries internus vestibuli) розміщений присінковий гребінь (crista vestibuli), який відділяє кулястий закуток; мішечковий закуток (recessus sphericus; recessus saccularis) від еліптичного закутка; маточкового закутка (recessus ellipticus; recessus utricularis). В еліптичний закуток (recessus ellipticus) відкривається внутрішній отвір канальця присінка (apertura interna canaliculi vestibuli). Позаду від присінка розміщені кісткові півколові канали (canales semicirculares), що мають вигляд дугоподібних трубок, які лежать у трьох взаємно перпендикулярних площинах. Розрізняють: – передній півколовий канал (canalis semicircularis anterior) – у стріловій площині (planum sagittalis); – задній півколовий канал (canalis semicircularis posterior) – у лобовій площині (planum frontalis); – бічний півколовий канал (canalis semicircularis lateralis) – у горизонтальній площині (planum horizontalis). Кожний півколовий канал (canalis semicircularis) біля своєї основи (basis) має розширену частину, або ампулу (ampula). Тому у кожному з півколових каналів виділяють: – передню кісткову ампулу (ampulla ossea anterior); – задню кісткову ампулу (ampulla ossea posterior); – бічну кісткову ампулу (ampulla ossea lateralis). Півколові канали (canales semicirculares) з’єднані з присінком за допомогою кісткових ніжок (crura ossea). Ніжки півколових каналів (crura canalium semicircularium), що містять ампули, називаються ампульними кістковими ніжками (crura ossea ampullaria). Сусідні ніжки переднього та заднього півколових каналів (crura canalium semicircularium anterioris et posterioris) зливаються разом і приєднуються до присінка спільною кістковою ніжкою (crus osseum commune). Задня ніжка бічного півколового каналу (crus posterius canalis semicircularis lateralis) з’єднується з присінком (vestibulum) простою кістковою ніжкою (crus osseum simplex). Ось чому кісткові півколові канали сполучаються з присінком не шістьма, а п’ятьма отворами. Попереду від присінка (vestibulum) лежить завитка (cochlea), що утворена кісткою. Її канал робить два з половиною оберти навколо веретена завитки (modiolus cochleae). Від веретена завитки (modiolus cochleae) відходить кісткова спіральна пластинка (lamina spiralis ossea), яка не досягає латерального боку каналу і тому лише частково поділяє спіральний канал завитки (canalis spiralis cochleae) на сходи присінка (scala vestibuli) і барабанні сходи (scala tympani). По краю кісткової спіральної пластинки (lamina spiralis ossea) міститься завиткова протока перетинчастого лабіринту, яка доповнює кісткову спіральну пластинку і розділяє сходи. Порожнини цих сходів сполучаються між собою на куполі завитки (cupula cochleae) – верхівці завитки (apex cochleae) отвором завитки (helicotrema). В основі завитки (basis cochleae) на початку її барабанних сходів (scala tympani) є внутрішній отвір канальця завитки (apertura interna canaliculi cochleae). Усередині кісткового лабіринту (labyrinthus osseus) залягає перетинчастий лабіринт (labyrinthus membranaceus), який має менші розміри і повторює хід кісткового лабіринту (labyrinthus osseus). Між внутрішньою поверхнею кісткового лабіринту (labyrinthus osseus) і зовнішньою поверхнею перетинчастого лабіринту (labyrinthus membranaceus) розміщений перилімфатичний простір (spatium perilymphaticum), який заповнений рідиною – перилімфою (perilympha). Перетинчастий лабіринт (labyrinthus membranaceus) складається з: – присінкового лабіринту (labyrinthus vestibularis); – півколових проток (ductus semicirculares); – завиткової протоки (ductus cochlearis). Перетинчастий лабіринт (labyrinthus membranaceus) заповнений ендолімфою (endolympha). Присінковий лабіринт (labyrinthus vestibularis) складається з: – маточки (utriculus); – мішечка (sacculus). Маточка (utriculus) лежить в еліптичному закутку кісткового лабіринту (recessus ellipticus labyrinthi ossei) і сполучається з півколовими протоками (ductus semicirculares). Мішечок (sacculus) лежить у кулястому закутку кісткового лабіринту (recessus sphericus labyrinthi ossei) і сполучається із завитковою протокою (ductus cochlearis) через сполучну протоку (ductus reuniens). Маточка (utriculus) і мішечок (sacculus) сполучаються між собою за допомогою маточково–мішечкової протоки (ductus utriculosaccularis). Від маточково-мішечкової протоки відходить ендолімфатична протока (ductus endolymphaticus), яка проходить у канальці присінка (canaliculi vestibuli). Вийшовши із зовнішнього отвору канальця присінка (apertura externa canaliculi vestibuli) на задню поверхню кам’янистої частини скроневої кістки (facies posterior partis petrosae ossis temporalis), маточково-мішечкова протока закінчується під черепною твердою оболоною (dura mater cranialis) ендолімфатичним мішечком (saccus endolymphaticus). Півколові протоки (ductus semicirculares) залягають усередині кісткових півколових каналів (canales semicirculares ossei) і повторюють їх хід. Розрізняють: – передню півколову протоку (ductus semicircularis anterior), яка має передню перетинчасту ампулу (ampulla membranacea anterior); – задню півколову протоку (ductus semicircularis posterior), яка має задню перетинчасту ампулу (ampulla membranacea posterior); – бічну півколову протоку (ductus semicircularis lateralis), яка має: – бічну перетинчасту ампулу (ampulla membranacea lateralis); – просту перетинчасту ніжку (crus membranaceum simplex). Передня та задня півколові протоки (ductus semicirculares anterior et posterior) мають спільну перетинчасту ніжку (crus membranaceum commune). Перелічені вище структури розміщені у відповідних кісткових структурах. Півколові протоки (ductus semicirculares) відкриваються п’ятьма отворами в маточку (utriculus). На внутрішній поверхні маточки (utriculus) та мішечка (sacculus) розміщені епітеліальні волоскові рецепторні клітини, що утворюють плями (maculae), а в перетинчастих ампулах (ampulae membranaceae) – ампулярні гребені (cristae ampullares), які належать до периферійної частини присінкового аналізатора. Завиткова протока (ductus cochlearis) залягає у спіральному каналі завитки (canalis spiralis cochleae) і починається у присінку кісткового лабіринту (vestibulum labyrinthi ossei) присінковим сліпим кінцем (caecum vestibulare), який з’єднується сполучною протокою (ductus reuniens) з мішечком (sacculus). Закінчується завиткова протока (ductus cochlearis) на верхівці завитки (apex cochleae) купольним сліпим кінцем (caecum cupulare). На поперечному перерізі завиткова протока (ductus cochlearis) має трикутну форму і такі стінки: – зовнішню стінку (paries externus), яка зростається з окістям зовнішньої стінки спірального каналу завитки (periosteum parietis externi canalis spiralis cochleae); – барабанну стінку; спіральну перетинку (paries tympanicus; membrana spiralis), або нижню стінку (paries inferior), що є продовженням кісткової спіральної пластинки (lamina spiralis ossea); – присінкову стінку; присінкову перетинку (paries vestibularis; membrana vestibularis), або верхню стінку (paries superior) – перетинку Рейсснера. Завиткова протока (ductus cochlearis) займає середню частину кісткового спірального каналу завитки (canalis spiralis cochleae ossei) і, доповнюючи кісткову спіральну пластинку (lamina spiralis ossea), відділяє його барабанні сходи (scala tympani) від сходів присінка (scala vestibuli). Усередині завиткової протоки (ductus cochlearis) на спіральній перетинці (membrana spiralis) – барабанній стінці (paries tympanicus) – міститься спіральний орган (organum spirale) – орган Кортія, який належить до периферійної частини слухового аналізатора і містить епітеліальні волоскові рецепторні клітини, що сприймають звукові коливання. Шляхи передачі звукової хвилі Звукові хвилі передаються на барабанну перетинку (membrana tympanica) і викликають її коливання. Коливання барабанної перетинки (membrana tympanica) передається на ланку слухових кісточок (ossicula auditus). Завдяки коливанням основи стремінця (basis stapedis), яка прикриває вікно присінка (fenestra vestibuli), починає коливатися перилімфа (perilympha). Коливання перилімфи в барабанних сходах (scala tympani) через отвір завитки (helicotrema) передається на перилімфу в сходах присінка (scala vestibuli). Унаслідок цього починають коливатися присінкова стінка (paries vestibularis) – рейснерова перетинка і барабанна стінка (paries tympanicus). Останні змушують коливатися ендолімфу (endolympha). Коливання ендолімфи сприймається волосками спірального органа (organum spirale) – кортієвого органа, де механічні коливання перетворюються на нервовий імпульс, і звідси починається слуховий шлях. Присінково-завитковий нерв [VIII] (nervus vestibulocochlearis ) [VIII] VIII пара черепних нервів Цей нерв складається з двох частин: – завиткового нерва (nervus cochlearis); – присінкового нерва (nervus vestibularis). Завитковий нерв (nervus cochlearis) є слуховим шляхом, по якому передається інформація про характер звукових коливань у головний мозок. Завитковий нерв (nervus cochlearis) Слуховий шлях Тіла перших нейронів (псевдоуніполярні нейроцити) завиткового нерва (nervus cochlearis) – слухового шляху – містяться в завитковому вузлі; спіральному вузлі завитки (ganglion cochlearie; ganglion spiralie cochleae), який розміщений в спіральному каналі веретина (canalis spiralis modioli). Периферійні відростки перших нейронів закінчуються в спіральному органі завиткової протоки (organum spirale ductus cochlearis), утворюючи синапси з волосковими рецепторними клітинами. Центральні відростки перших нейронів утворюють завиткову частину VІІІ пари черепних нервів – завитковий нерв (nervus cochlearis) і через внутрішній слуховий отвір (porus acusticus internus) заходять у порожнину черепа (cavitas cranii), а потім у міст (pons) на межі із середньою мозочковою ніжкою на її вентральній поверхні, де закінчуються синапсом з тілом другого нейрона. Тіла других нейронів завиткового нерва (nervus cochlearis) розміщені у передньому та задньому завиткових ядрах (nuclei cochleares anterior et posterior), які проекціюються у бічному куті ромбоподібної ямки (angulus lateralis fossae rhomboideae). Аксони других нейронів від переднього завиткового ядра (nucleus cochlearis anterior) йдуть на своєму боці до присереднього колінчастого тіла (corpus geniculatum mediale), де містяться тіла третіх нейронів. Це тринейронний слуховий шлях. Аксони других нейронів від заднього завиткового ядра (nucleus cochlearis posterior) йдуть по дну IV шлуночка (ventriculus quartus) у вигляді мозкових смуг (striae medullares) і переходять на протилежний бік. Ці волокна беруть участь в утворенні трапецієподібного тіла (corpus trapezoideum). Тіла третіх нейронів чотиринейронного завиткового нерва (nervus cochlearis) розміщені у верхньому оливному ядрі (nucleus olivaris superior) – задньому ядрі трапецієподібного тіла. Аксони третіх нейронів утворюють бічну петлю (lemniscus lateralis), яка виходить на поверхню в перешийку ромбоподібного мозку (isthmus rhombencephali) у вигляді трикутника петлі (trigonum lemnisci). Бічна петля (lemniscus lateralis) доходить до підкіркових центрів слуху, де розміщені тіла ІV нейронів. Тіла четвертих нейронів завиткового нерва (nervus cochlearis) розміщені в: – присередньому колінчастому тілі (corpus geniculatum mediale); – нижніх горбиках покрівлі середнього мозку (colliculi inferiores tecti mesencephali). Від присереднього колінчастого тіла (corpus geniculatum mediale) аксони четвертих або третіх нейронів через задню третину задньої ніжки внутрішньої капсули (crus posterius capsulae internae) доходять до кори верхньої скроневої звивини (cortex gyri temporalis superioris) – це є поперечні скроневі звивини (gyri temporales transversi), або звивини Гешля, де локалізується кірковий аналізатор слуху (кірковий кінець слухового аналізатора). Аксони четвертих нейронів від нижніх горбиків покрівлі середнього мозку (colliculi inferiores tecti mesencephali) йдуть у передніх канатиках спинного мозку (funiculi anteriores medullae spinalis) у вигляді покрівельно–спинномозкового шляху (tractus tectospinalis). По ньому проходять імпульси, що викликають несвідомі рухи під час сприйняття звуків, які виникають раптово (охоронний рефлекс). Присінковий нерв (nervus vestibularis) Цей нерв є початком аферентного шляху, по якому передається інформація про рівновагу тіла людини від волоскових рецепторних клітин, що розміщені у півколових каналах (canales semicirculares) та присінку внутрішнього вуха (vestibulum auris interna), до кори великого мозку (cortex cerebri). Відчуття рівноваги ґрунтується не тільки на інформації, що підходить від рецепторів внутрішнього вуха (auris interna), але й від фоторецепторів та пропріорецепторів опорно-рухового апарату. Цю інформацію аналізують мозочок (cerebellum) і кора великого мозку (cortex cerebri), що дає змогу утримувати тіло у певному положенні в просторі. Чутливі елементи органа рівноваги – це волоскові клітини (cellulae pilosae), які знаходяться в присінковому лабіринті внутрішнього вуха (labyrinthus vestibularis auris internae) і розміщені: – у півколових протоках перетинчастого лабіринту (ductus semicirculares labyrinthi vestibularis), зокрема в ампульних гребенях (cristae ampullares). Волоскові клітини (cellulae pilosae) сприймають обертальні рухи; – у мішечку (sacculus) і маточці (utriculus), зокрема їх чутливих ділянках – плямах (maculae), волоскові клітини яких сприймають зміни положення голови стосовно землі (при нахилах голови тощо). Тіла перших нейронів (псевдоуніполярні клітини) присінкового нерва (nervus vestibularis) містяться в присінковому вузлі (ganglion vestibulare), який розміщений на дні внутрішнього слухового ходу (meatus acusticus internus). Периферійні відростки перших нейронів утворюють: – передній ампульний нерв (n. ampullaris anterior); – задній ампульний нерв (n. ampullaris posterior); – бічний ампульний нерв (n. ampullaris lateralis); – маточково–ампулярний нерв (n. utriculoampul-laris); – маточковий нерв (n. utricularis); – мішечків нерв (n. saccularis). Вони утворюють синапси з волосковими рецепторними клітинами органа рівноваги. Центральні відростки перших нейронів утворюють присінковий нерв, який проходить через внутрішній слуховий отвір (porus acusticus internus) у порожнину черепа (cavitas cranii), а потім у складі присінковo-завиткового нерва входять у міст (pons) до чотирьох присінкових ядер (nuclei vestibulares). В них розміщені другі нейрони присінкового нерву (nervus vestibularis), які являються складовою частиною присінкового шляху. Частина аксонів других нейронів присінкових ядер (nuclei vestibulares) формує присінково-спинномозковий шлях (tractus vestibulospinalis) і доходить до рухових ядер передніх рогів спинного мозку (nuclei motorii cornu anterioris). Частина аксонів других нейронів присінкових ядер (nuclei vestibulares) перехрещується, прямує в таламус (thalamus), де розміщені тіла третіх нейронів. Їх аксони йдуть до кори півкуль великого мозку (cortex cerebri), а саме до зацентральної звивини тім’яної та скроневої часток (gyrus postcentralis lobulorum parietalis et temporalis) – кіркових центрів статокінетичного аналізатора. Ці зв’язки забезпечують свідому орієнтацію в просторі. Частина аксонів других нейронів присінкових ядер (nuclei vestibulares), а також частина аксонів перших нейронів присінкового нерва (nervus vestibularis) йдуть безпосередньо в мозочок (cerebellum) до клаптика (flocculus), вузлика (nodulus) і ядра вершини; присереднього ядра мозочка (nucleus fastigii; nucleus medialis cerebelli). Ці зв’язки регулюють присінкові рефлекси. Зв’язки присінкових ядер (nuclei vestibulares) з ядрами окорухових черепних нервів, що забезпечують рух очних яблук (bulbi oculorum), також регулюють процеси зміни положення голови і тіла в просторі. ЧЕРЕПНІ НЕРВИ (nervi craniales) I, II, III, IV, VI та VIII пари черепних нервів див. в “Органи чуття” Трійчастий нерв [V] (nervus trigeminus [V]) Трійчастий нерв (nervus trigeminus) є змішаним і складається з чутливих та рухових волокон. Він має такі ядра: – головне ядро трійчастого нерва (nucleus principalis nervi trigemini) – чутливе, знаходиться у покриві мосту (tegmentum pontis); – середньомозкове ядро трійчастого нерва (nucleus mesencephalicus nervi trigemini) – чутливе, розміщене в середньому мозку (mesencephalon); – спинномозкове ядро трійчастого нерва (nucleus spinalis nervi trigemini) – чутливе, знаходиться в довгастому мозку (myelencephalon) та спинному мозку (medulla spinalis); – рухове ядро трійчастого нерва (nucleus motorius nervi trigemini) – рухове, розміщене у мості (pons). Трійчастий нерв (nervus trigeminus) виходить з мозку на вентральній поверхні середніх мозочкових ніжок (facies ventralis pedunculorum cerebellarium mediorum) на межі з мостом (pons) і складається з: – чутливого корінця (radix sensoria); – рухового корінця (radix motoria). Чутливий корінець (radix sensoria) утворений із центральних відростків (дендритів) чутливих псевдоуніполярних клітин, які лежать у трійчастому вузлі – вузлі Гассера (ganglion trigeminale Gasseri). Цей вузол розміщений у трійчастій порожнині; порожнині Меккеля (cavum trigeminale), яка утворюється внаслідок того, що трійчасте втиснення на передній поверхні верхівки кам’янистої частини скроневої кістки (apex partis petrosae ossis temporalis) покривається черепною твердою оболоною (dura mater cranialis). Руховий корінець (radix motoria) утворений аксонами рухових нейронів, що розміщені в руховому ядрі трійчастого нерва (nucleus motorius nervi trigemini). Ці волокна у вузол Гассера не заходять, а приєднуються до третьої гілки трійчастого нерва (nervus mandibularis). Трійчастий нерв (nervus trigeminus) у ділянці трійчастого вузла (ganglion trigeminale) формує три гілки нервів: – очний нерв (nervus ophthalmicus) – чутливий, виходить із черепа через верхню очноямкову щілину (fissura orbitalis superior); – верхньощелепний нерв (nervus maxillaris) – чутливий, виходить із черепа через круглий отвір (foramen rotundum); – нижньощелепний нерв (nervus mandibularis) – змішаний, виходить із черепа через овальний отвір (foramen ovale). До складу деяких гілок трійчастого нерва (nervus trigeminus) приєднуються на певних їх ділянках парасимпатичні волокна III, VII і IX пар черепних нервів та розміщується біля них їхні парасимпатичні вузли (ganglia parasympathhica). Очний нерв [Va;V1] (nervus ophthalmicus [Va;V1]) в очній ямці (orbita) поділяється на: – лобовий нерв (nervus frontalis); – сльозовий нерв (nervus lacrimalis); – носовійковий нерв (nervus nasociliaris). Перед розгалуженням від очного нерва (nervus ophthalmicus) відходить поворотна оболонна гілка; наметова гілка (r. meningeus recurrens; r. tentorius) до черепної твердої оболони (dura mater cranialis). Носовійковий нерв (nervus nasociliaris) чутливий, йде по присередній стінці очної ямки (paries medialis orbitae) і своєю кінцевою гілкою виходить під блоковою остю (spina trochlearis), іннервує: – присередній кут ока (angulus oculi medialis); – спинку носа (dorsum nasi). Від носовійкового нерва (nervus nasociliaris) відходить чутлива гілка до парасимпатичного війкового вузла (чутливий корінець війкового вузла – radix sensoria ganglii ciliaris) і довгі війкові нерви (nn. ciliares longi), які іннервують оболонки очного яблука (bulbus oculi). Його гілки – задній решітчастий нерв (nervus ethmoidalis posterior) та передній решітчастий нерв (nervus ethmoidalis anterior), що проходять через однойменні отвори, іннервують: – слизову оболонку носової порожнини (tunica mucosa cavitatis nasi); – слизову оболонку клиноподібної пазухи та лобової пазухи (tunica mucosa sinus sphenoidalis et sinus frontalis); – решітчасті комірки решітчастої кістки (cellulae ethmoidales ossis ethmoidalis); – шкіру кінчика носа (cutis apicis nasi). Лобовий нерв (nervus frontalis) чутливий, йде по середній частині верхньої стінки очної ямки (pars media parietis superioris orbitae) і виходить на шкіру лобової ділянки (cutis regionis frontalis) через надочноямкову вирізку/надочноямковий отвір (incisura supraorbitalis/foramen supraorbitale) і лобову вирізку/лобовий отвір (incisura frontalis/foramen frontale) трьома гілками, що іннервують: – шкіру лобової ділянки (cutis regionis frontalis); – шкіру верхньої повіки (cutis palpebrae superioris). Сльозовий нерв (nervus lacrimalis) йде по бічній стінці очної ямки (paries lateralis orbitae), підходить до сльозової залози (glandula lacrimalis) та іннервує її, а інші гілки іннервують шкіру та кон’юнктиву бічної частини верхньої повіки. Перед входом у сльозову залозу (glandula lacrimalis) сльозовий нерв (nervus lacrimalis) отримує сполучну гілку з виличним нервом (r. communicans cum nervo zygomatico), яка з’єднує сльозовий нерв із виличним нервом (n. zygomaticus), що є гілкою верхньощелепного нерва (n. maxillaris). Сполучна гілка з виличним нервом містить завузлові нервові волокна (neurofibrae postganglionicae), які є парасимпатичними нервовими волокнами (neurofibrae parasympathicae). Ці волокна відходять від крило-піднебінного вузла (ganglion pterygopalatinum) і через верхньощелепний нерв (nervus maxillaris) і виличний нерв (n. zygomaticus) доходять до сльозового нерва (n. lacrimalis), забезпечуючи сльозову залозу (glandula lacrimalis) секреторною іннервацією. Отже, очномим нервом (n. ophthalmicus) передається чутлива інформація від: – черепної твердої оболони (dura mater cranialis) в ділянках: – передньої черепної ямки (fossa cranii anterior); – серпа великого мозку (falx cerebri); – намета мозочка (tentorium cerebelli); – шкіри носа (cutis nasi); – шкіри лобової і тім’яної ділянок (cutis regionum frontalis et parietalis); – шкіри верхньої повіки (cutis palpebrae superioris); – слизової оболонки лобової і клиноподібної пазух (tunica mucosa sinuum frontalis et sphenoidalis); – слизової оболонки решітчастих комірок (tunica mucosa cellularum ethmoidalium); – слизової оболонки передніх ділянок носової порожнини (tunica mucosa regionum anteriorum cavitatis nasi); – сльозового апарату (apparatus lacrimalis); – кон’юнктиви (tunica conjunctiva); – оболонок очного яблука (tunicae bulbi oculi). Очний нерв (n. ophthalmicus) проводить пропріо-цептивну чутливість від: – м’язів очного яблука через гілки III, IV і V пар черепних нервів; – мімічних м’язів через гілки VII пари черепних нервів. Верхньощелепний нерв (nervus maxillaris [VB;V2]) виходить із порожнини черепа через круглий отвір (foramen rotundum)) у крило–піднебінну ямку (fossa pterygopalatina), у якій він розгалужується на три гілки: – підочноямковий нерв (n. infraorbitalis); – виличний нерв (n. zygomaticus); – вузлові гілки до крило–піднебінного вузла (rr. ganglionares ad ganglion pterygopalatinum), або крило-піднебінні нерви (nn. pterygopalatinі). У порожнині черепа від верхньощелепного нерва (nervus maxillaris) відходить оболонна гілка (ramus meningeus) до черепної твердої оболони (dura mater cranialis). У крило-піднебінній ямці (fossa pterygopalatina) біля верхньощелепового нерва (nervus maxillaris) розміщений парасимпатичний крило-піднебінний вузол (ganglion pterygopalatinum). Підочноямковий нерв (nervus infraorbitalis) через нижню очноямкову щілину (fissura orbitalis inferior) заходить у очноямкову порожнину (cavitas orbitalis), де лягає на її нижню стінку (paries inferior), проходить по її підочноямковій борозні (sulcus infraorbitalis) в підочноямковий канал (canalis infraorbitalis). Із підочноямкового каналу (canalis infraorbitalis) підочноямковий нерв виходить через підочноямковий отвір (foramen infraorbitale) в іклову ямку (fossa canina), утворюючи своїми розгалуженнями малу гусячу лапку (pes anserinus minor). Її гілки (rr. palpebrales inferiores, rr. nasalesx externi et interni, rr. labiales superiores) іннервують шкіру від присереднього кута ока до кута рота. Від підочноямкового нерва (n. infraorbitalis) відходять верхні коміркові нерви (nn. alveolares superiores), які мають: – задні верхні коміркові гілки (rr. alveolares superiores posteriores); – середню верхню коміркову гілку (r. alveolaris superior medius); – передні верхні коміркові гілки (rr. alveolares superiores anteriores). Ці гілки, іннервуючи слизову оболонку верхньощелепної пазухи (sinus maxillaris), утворюють верхнє зубне сплетення (plexus dentalis superior). Від останнього відходять: – верхні зубні нерви (nn. dentales superiores); – верхні ясенні гілки (rr. gingivales superiores) до верхньої щелепи (maxilla). Виличний нерв (n. zygomaticus) через нижню очноямкову щілину (fissura infraorbitalis) входить в очну ямку (orbita) і лягає на її бічну стінку (paries lateralis). Цей нерв (n. zygomaticus) заходить у канал виличної кістки (canalis ossis zygomatici), при виході з нього розгалужується на: – вилично–скроневу гілку (r .zygomaticotemporalis) до шкіри скроневої ділянки (cutis regionis temporalis); – вилично–лицеву гілку (r. zygomaticofacialis) до шкіри виличної ділянки (regio zygomatica). У складі цього нерва (n. zygomaticus) проходять завузлові парасимпатичні нервові волокна (neurofibrae postganglionicae parasympathicae) від парасимпатичного крило-піднебінного вузла (ganglion pterygopalatinum), які потім приєднуються до сльозового нерва (n. lacrimalis). Вузлові гілки до крило–піднебінного вузла; чутливий корінець крило-піднебінного вузла (rr. ganglionares ad ganglion pterygopalatinum; radix sensoria ganglii pterygopalatini) йдуть від верхньощелепного нерва (nervus maxillaris) до крило–піднебінного вузла (ganglion pterygopalatinum) і далі продовжуються у вигляді: – великого піднебінного нерва (n. palatinus major); – малих піднебінних нервів (nn. palatini minores), що виходять через великий піднебінний канал (canalis palatinus major) та малі піднебінні отвори (foramina palatina minora), іннервуючи слизову оболонку твердого піднебіння (palatum durum) і м’якого піднебіння (palatum molle). Від великого піднебінного нерва (n. palatinus major) відходять нижні задні носові гілки (rr. nasales posteriores inferiores), які через клино–піднебінний отвір (foramen sphenopalatinum) проходять у носову порожнину (cavitas nasi), де іннервують слизову оболонку носа (tunica mucosa nasi). Звідси вони направляються через різцевий канал (canalis incisivus) до слизової оболонки твердого піднебіння (palatum durum) у вигляді носо–піднебінного нерва; Скарпівського нерва (n. nasopalatinus). У складі цього нерва йдуть завузлові парасимпатичні нервові волокна (neurofibrae postganglionicae parasympathicae) від крило-піднебінного вузла (ganglion pterygopalatinum). Отже, по верхньощелепному нерву (n. maxillaris) передається чутлива інформація від: – черепної твердої оболони середньої черепної ямки (dura mater cranialis fossae mediae cranii); – окістя очної ямки (periorbita); – шкіри щоки (cutis buccae); – шкіри скроневої і виличної ділянок (cutis regionum temporalis et zygomaticae); – шкіри верхньої губи (cutis labii superioris); – шкіри нижньої повіки (cutis palpebrae inferioris); – шкіри бічної поверхні і крил носа (cutis faciei lateralis et alarum nasi); – слизової оболонки верхньої губи (tunica mucosa labii superioris); – слизової оболонки піднебіння (tunica mucosa palati); – слизової оболонки носової порожнини (tunica mucosa cavitatis nasi); – слизової оболонки приносових пазух (tunica mucosa sinuum paranasalium), крім лобової пазухи (sinus frontalis); – мигдаликів (tonsillae); – зубів та ясен (dentes et gingiva) верхньої щелепи (maxilla). Верхньощелепний нерв (n. maxillaris) проводить пропріоцептивну чутливість від мімічних м’язів через гілки VII пари черепних нервів. Нижньощелепний нерв (nervus mandibularis [VC;V3]) має у своєму складі рухові і чутливі волокна. Цей нерв виходить із порожнини черепа через овальний отвір (foramen ovale), від нього відходять: – рухові гілки, що іннервують усі жувальні м’язи; – нерв м’яза–натягувача піднебінної завіски (n. musculi tensoris veli palatini); – нерв м’яза–натягувача барабанної перетинки (n. musculi tensoris tympani). До чутливих гілок нижньощелепного нерва (nervus mandibularis) належать: – щічний нерв (n. buccalis); – вушно–скроневий нерв (n. auriculotemporalis); – язиковий нерв (n. lingualis); – гілки до черепної твердої оболони (dura mater cranialis) в ділянці середньої черепної ямки (fossa cranii media). Щічний нерв (nervus buccalis) пронизує щічний м’яз (m. buccalis) та іннервує: – слизову оболонку щоки (tunica mucosa buccae) навпроти верхнього другого великого кутнього зуба (dens molaris); – шкіру кута рота (cutis anguli oris). Вушно–скроневий нерв (nervus auriculotemporalis) починається двома корінцями, які охоплюють середню оболонну артерію (a.meningea media), а потім з’єднуються в один стовбур, який пронизує привушну залозу (glandula parotidea), іннервуючи: – привушну залозу (glandula parotidea); – шкіру скроневої ділянки (cutis regionis temporalis). У складі цього нерва йдуть завузлові парасимпатичні нервові волокна (neurofibrae postganglionicae parasympathicae) від парасимпатичного вушного вузла (ganglion oticum), що забезпечують секреторну іннервацію привушної залози (glandula parotidea). Язиковий нерв (nervus lingualis) проходить по внутрішній поверхні нижньої щелепи (mandibula) під слизовою оболонкою дна ротової порожнини (tunica mucosa fundi cavitatis oris) і входить у язик, забезпечуючи загальну чутливу іннервацію: – передніх 2/3 язикa; – чутливу іннервацію під’язикової залози (glandula sublingualis) і піднижньощелепної залози (glandula submandibularis). До язикового нерва (nervus lingualis) підходить барабанна струна (chorda tympani) – гілка VІІ пари черепних нервів (nervus facialis), яка у своєму складі містить чутливі смакові та парасимпатичні секреторні волокна. Смакові волокна разом із язиковим нервом (n. lingualis) іннервують язикові сосочки (papillae linguales) слизової оболонки передніх 2/3 язика. Секреторні волокна (парасимпатичні волокна) перериваються у під’язиковому вузлі (ganglion sublinguale) та піднижньощелепному вузлі (ganglion submandibulare). Завузлові нервові волокна (neurofibrae postganglionicae) від цих вузлів (ganglion sublinguale et submandibulare) забезпечують парасимпатичну секреторну іннервацію однойменних слинних залоз. Нижній комірковий нерв (nervus alveolaris inferior) змішаний, найбільший з усіх гілок нижньощелепного нерва (nervus mandibularis). Рухові гілки цього нерва іннервують: – щелепно-під’язиковий м’яз (m. mylohyoideus); – переднє черевце двочеревцевого м’яза (venter anterior musculi digastrici). Чутливі волокна цього нерва заходять у нижньощелепний канал (canalis mandibularis), де іннервують зуби та ясна нижньої щелепи (dentes et gingiva mandibullae). Із каналу ці волокна виходять у вигляді підборідного нерва (n. mentalis), який закінчується в шкірі нижньої губи та підборідної ділянки (cutis labii inferioris et regionis mentalis). Отже, рухові волокна нижньощелепного нерва (n. mandibularis) іннервують: – жувальні м’язи (musculi masticatorii); – м’яз-натягувач піднебінної завіски (m. tensor veli palatini); – м’яз-натягувач барабанної перетинки (m. tensor membranae tympani); – щелепно-під’язиковий м’яз (m. mylohyoideus); – переднє черевце двочеревцевого м’яза (venter anterior musculi digastrici). По чутливих гілках нижньощелепного нерва (n. mandibularis) передається чутлива інформація від: – черепної твердої оболони середньої черепної ямки (dura mater cranialis fossae cranii mediae); – шкіри нижньої губи (cutis labii inferioris); – шкіри підборіддя (cutis menti); – шкіри щоки (cutis buccae); – шкіри скроневої ділянки (cutis regionis temporalis); – шкіри передньої частини вушної раковини (cutis partis anterioris auriculae); – слизової оболонки соскоподібних комірок (tunica mucosa cellularum mastoidearum); – слизової оболонки клиноподібної пазухи (tunica mucosa sinus sphenoidalis); – слизової оболонки передніх двох третин язика (tunica mucosa [2/3] linguae); – слизової оболонки дна ротової порожнини (tunica mucosa fundi cavitatis oris); – слизової оболонки перешийка зіва (tunica mucosa isthmi faucium); – слизової оболонки нижньої губи (tunica mucosa labii inferioris); – нижніх зубів та ясен (dentes inferiores et gingiva); – ротових залоз (glandulae oris). Нижньощелепний нерв (n. mandibularis) є змішаним і містить чутливі та рухові волокна. Лицевий нерв [VII] (nervus facialis [VII]) Цей нерв є змішаним, складається з чутливих, парасимпатичних і рухових волокон. Під його назвою об’єднуються два нерви: – власне лицевий нерв (nervus facialis), який має: – власне рухове ядро лицевого нерва (nucleus nervi facialis), що розміщене назовні від лицевого горбика в ділянці ромбоподібної ямки (colliculus facialis fossae rhomboideae); – проміжний нерв (nervus intermedius), який має: – чутливе ядро одинокого шляху (nucleus tractus solitarii) в довгастому мозку (medulla oblongata); – парасимпатичне верхнє слиновидільне ядро (nucleus salivatorius superior) у мості (pons). Власне лицевий нерв (nervus facialis) проходить у каналі лицевого нерва (canalis nervi facialis), виходить із черепа через шило-соскоподібний отвір (foramen stylomastoideum) та іннервує: – задній вушний м’яз (m. auricularis posterior); – шило-під’язиковий м’яз (m. stylohyoideus); – заднє черевце двочеревцевого м’яза (venter posterior musculi digastrici). Потім лицевий нерв (nervus facialis) входить у товщу привушної слинної залози (glandula parotidea), але її не іннервує, хоча утворює там внутрішньопривушне сплетення (plexus intraparotideus). Від внутрішньопривушного сплетення (plexus intraparotideus) відходять гілки, що утворюють велику гусячу лапку (pes anserinus major), яка іннервує м’язи лиця (musculi faciei). До її складу належать такі гілки: – скроневі гілки (rr. temporales); – виличні гілки (rr. zygomatici); – щічні гілки (rr. buccales); – крайова нижньощелепна гілка (r. marginalis mandibulae); – шийна гілка (r. colli; r.cervicalis) до підшкірного м’яза шиї (platysma). У каналі (canalis nervi facialis) від лицевого нерва (nervus facialis) відходять гілки до стремінцевого м’яза (m. stapedius) – стремінцевий нерв (n. stapedius). Проміжний нерв (nervus intermedius) йде у складі лицевого нерва (nervus facialis). У каналі, в ділянці колінця лицевого нерва (geniculum nervi facialis), від нього відходять такі дві гілки: 1 Великий кам’янистий нерв; парасимпатичний корінець крило-піднебінного вузла (n. petrosus major; radix parasympathica ganglii pterygopalatini), що утворений передвузловими парасимпатичними волокнами, які йдуть від верхнього слиновидільного ядра (nucleus salivatorius superior). Цей нерв (n. petrosus major) виходить з каналу лицевого нерва (canalis nervi facialis) через однойменний розтвір (hiatus canalis nervi petrosi majoris) і однойменну борозну (sulcus nervi petrosi majoris), що проходять по передній поверхні кам’янистої частини скроневої кістки (facies anterior partis petrosae). Через рваний отвір (foramen lacerum) великий кам’янистий нерв (передвузлові парасимпатичні волокна) заходить у крилоподібний канал (canalis pterygoideus) в основі крилоподібних відростків клиноподібної кістки (processus pterygoidei ossis sphenoidalis). У цьому каналі (canalis pterygoideus) разом із симпатичним завузловим глибоким кам’янистим нервом (n. petrosus profundus) великий кам’янистий нерв (n. petrosus major) утворює нерв крилоподібного каналу (n. canalis pterygoidei) – Відієв нерв, який підходить до крило-піднебінного парасимпатичного вузла (ganglion parasympathicum pterygopalatinum). Симпатичні волокна огинають крило-піднебінний парасимпатичний вузол і доходять до об’єкта іннервації по артеріях, обплітаючи їх. Симпатичні волокна гальмують виділення секрету залозами. Від крило-піднебінного парасимпатичного вузла вегетативні волокна іннервують залози. Вони підсилюють виділення секрету малими залозами: – твердого та м’якого піднебіння (glandula palatinae); – слизової оболонки носової порожнини (glandulae nasales); – слизової оболонки ротової порожнини (glandulae labiales, buccales, molares, linguales). Від цього вузла (ganglion parasympathicum pterygopalatinum) завузлові волокна йдуть спочатку в складі виличного нерва (n. zygomaticus), а потім у складі сльозового нерва (n. lacrimalis) і забезпечують секреторну парасимпатичну іннервацію сльозової залози (glandula lacrimalis). 2 барабанна струна (chorda tympani) утворена передвузловими парасимпатичними нервовими волокнами (neurofibrae parasympathicae preganglionicae) від верхнього слиновидільного ядра (nucleus salivatorius superior) і смаковими чутливими волокнами – периферійними відростками псевдоуніполярних нейронів колінцевого вузла (ganglion geniculi). Колінцевий вузол (ganglion geniculi) є чутливим і розміщений у ділянці колінця лицевого нерва (geniculus nervi facialis). Центральні відростки псевдоуніполярних нейронів колінцевого вузла закінчуються в ядрі одинокого шляху (nucleus tractus solitarii). Барабанна струна (chorda tympani) відгалужується від лицевого нерва (nervus facialis) перед його виходом із шило-соскоподібного отвору (foramen stylomastoideum) через каналець барабанної струни (canaliculus chordae tympani) і входить у барабанну порожнину (cavitas tympani). З останньої цей нерв виходить через кам’янисто-барабанну щілину (fissura petrotympanica) і приєднується до язикового нерва – n. lingualis. Парасимпатичні передвузлові нервові волокна барабанної струни (neurofibrae parasympaticae preganglionicae) йдуть до таких парасимпатичних вузлів: – під’язикового вузла (ganglion sublinguale); – піднижньощелепного вузла (ganglion submandibulare). Парасимпатичні завузлові нервові волокна барабанної струни (neurofibrae postganglionicae) прямують до під’язикової залози (glandula sublingualis) і піднижньощелепної залози (glandula submandibularis). По цих волокнах передається команда на виділення серозного секрету цими великими слинними залозами (glandulae salivariae majores). Язико-глотковий нерв [IX] (nervus glossopharyngeus [IX]) Він є змішаним, складається з чутливих, рухових та парасимпатичних волокон і в довгастому мозку має такі ядра: – рухове подвійне ядро (nucleus ambiguus); – смакове (чутливе) ядро одинокого шляху (nucleus tractus solitarii); – парасимпатичне нижнє слиновидільне ядро (nucleus salivatorius inferior). В яремному отворі (foramen jugulare) язико-глотковий нерв (nervus glossopharyngeus) потовщується і утворює: – чутливий верхній вузол (ganglion superius). При виході з яремного отвору (foramen jugulare) утворює чутливий нижній вузол (ganglion inferius). У цих вузлах розміщені тіла чутливих псевдоуніполярних нейронів. Вийшовши з яремного отвору (foramen jugulare), язико-глотковий нерв (nervus glossopharyngeus) заходить у корінь язика (radix linguae), де розгалужується на кінцеві язикові гілки (rami linguales), що іннервують слизову оболонку задньої третини язика (pars tertia tunicae mucosae linguae). По цих чутливих гілках передається чутлива інформація про смакову і загальну чутливість (біль, температура, дотик). Від язико-глоткового нерва (nervus glossopharyngeus) відходять такі гілки: – чутливі глоткові гілки (rr. pharyngei), що йдуть до бічної стінки глотки (paries lateralis pharyngis), де разом з гілками блукаючого нерва і від симпатичного стовбура (nervus vagus et truncus sympaticus) утворюють глоткове сплетення (plexus pharyngeus). – мигдаликові гілки (rr. tonsillares), що йдуть до слизової оболонки: – піднебінних мигдаликів (tunica mucosa tonsillarum palatinarum); – піднебінних дужок (arcus palatini); – гілка шило–глоткового м’яза (r. musculi stylopharyngei) – рухова гілка, що утворена аксонами рухових клітин подвійного ядра (nucleus ambiguus). Вона іннервує: – шило-глотковий м’яз (m. stylopharyngeus); – гілка сонної пазухи (r. sinus carotici), що іннервує: – сонний клубочок (glomus caroticum); – стінку сонної пазухи (paries sinus carotici); – барабанний нерв (n. tympanicus) – змішаний нерв (має чутливі і парасимпатичні), який через барабанний каналець скроневої кістки (canaliculus tympanicus ossis temporalis) входить у барабанну порожнину (cavitas tympani). У барабанній порожнині (cavitas tympani) чутливі гілки барабанного нерва (n. tympanicus) разом із сонно–барабанними нервами (nn. caroticotympanici) – симпатичними нервами, утворюють барабанне сплетення; сплетення Якобсона (plexus tympanicus), яке іннервує: – слизову оболонку барабанної порожнини (tunica mucosa cavitatis tympani). Парасимпатичні передвузлові нервові волокна (neurofibrae parasympathicae preganglionicae), що йдуть від нижнього слиновидільного ядра (nucleus salivatorius inferior), виходять з барабанної порожнини (cavitas tympani) через розтвір каналу малого кам’янистого нерва (hiatus canalis nervi petrosi minoris) і мають назву малого кам’янистого нерва (n. petrosus minor). Малий кам’янистий нерв (n. petrosus minor) проходить по однойменній борозні і входить у парасимпатичний вушний вузол (ganglion oticum), де розміщені тіла других нейронів. Від парасимпатичного вушного вузла (ganglion oticum) завузлові нервові волокна (neurofibrae postganglionicae) підходять до привушної залози (glandula parotidea) і забезпечують її секреторну іннервацію. По парасимпатичних нервових волокнах передається команда на виділення серозного секрету цією великою слинною залозою. Блукаючий нерв [X] (nervus vagus [X]) Цей нерв змішаний, складається з чутливих, рухових і парасимпатичних волокон. У довгастому мозку (medulla oblongata) має такі ядра: – рухове подвійне ядро (nucleus ambiguus); – чутливе ядро одинокого шляху (nucleus tractus solitarii); – парасимпатичне заднє ядро блукаючого нерва (nucleus posterior nervi vagi), яке проекціюється в трикутнику блукаючого нерва ромбоподібної ямки (trigonum nervi vagi fossae rhomboideae). Блукаючий нерв (nervus vagus) виходить: – на основі мозку позаду дев’ятої пари із задньобічної борозни довгастого мозку (sulcus posterolateralis myelencephali); – із черепа (cranium) – через яремний отвір (foramen jugulare). В яремному отворі (foramen jugulare) та одразу після виходу з нього нерв утворює два потовщення – чутливі вузли: – верхній вузол (ganglion superius); – нижній вузол (ganglion inferius). В цих вузлах лежать тіла чутливих псевдоуніполярних нейронів блукаючого нерва (nervus vagus). Вийшовши з яремного отвору (foramen jugulare), блукаючий нерв (nervus vagus) прямує донизу, де йде у складі судинно-нервового пучка шиї між: – внутрішньою яремною веною (vena jugularis interna); – загальною сонною артерією (arteria carotis communis); – внутрішньою сонною артерією (arteria carotis interna). Через верхній отвір грудної клітки (apertura thoracis superior) блукаючий нерв (nervus vagus) проходить у порожнину грудної клітки (cavitas thoracis). Тут правий і лівий блукаючі нерви (nervi vagi dexter et sinister) йдуть спочатку позаду кореня легень (radix pulmonis), а потім правий блукаючий нерв (nervus vagus dexter) переходить на задню, а лівий – на передню поверхню стравоходу (facies anterior oesophagi). У ділянці стравоходу (oesophagus) гілки обох блукаючих нервів утворюють: – стравохідне сплетення (plexus oesophageus). Із останнього формуються: – передній блукаючий стовбур (truncus vagalis anterior); – задній блукаючий стовбур (truncus vagalis posterior). Вони разом із стравоходом (oesophagus) проходять через стравохідний розтвір діафрагми (hiatus oesophageus diaphragmatis) в черевну порожнину (cavitas abdominis), де на передній і задній стінках шлунка (parietes anterior et posterior gastris) розгалужуються на: – передні шлункові гілки (rr. gastrici anteriores), це гілки лівого блукаючого нерва (nervus vagus sinister), а саме переднього блукаючого стовбура (truncus vagalis anterior); – задні шлункові гілки (rr. gastrici posteriores), це гілки правого блукаючого нерва (nervus vagus dexter), а саме заднього блукаючого стовбура (truncus vagalis posterior). Топографічно блукаючий нерв (nervus vagus) має: – черепну частину (pars cranialis); – шийну частину (pars cervicalis); – грудну частину (pars thoracica); – черевну частину (pars abdominalis). Від черепної частини блукаючого нерва (pars cranialis nervi vagi) відходять такі чутливі гілки: – оболонна гілка (r. meningeus), яка відходить від верхнього вузла (ganglion superius) і йде до черепної твердої оболони задньої черепної ямки (dura mater cranialis fossae cranii posterioris); – вушна гілка (r. auricularis), яка починається від верхнього вузла (ganglion superius), проходить через соскоподібний каналець скроневої кістки (canaliculus mastoideus ossis temporalis) та іннервує шкіру: – зовнішньої поверхні вушної раковини (auricula); – задньої стінки зовнішнього слухового ходу (paries posterior meatus acustici externi). Від шийної частини блукаючого нерва (pars cervicalis nervi vagi) відходять: – глоткова гілка (r. pharyngeus), яка разом із гілками язико-глоткового нерва (rami nervi glossopharyngei) і завузловими волокнами симпатичного стовбура (truncus sympathicus) утворює глоткове сплетення (plexus pharyngeus). Зокрема, по симпатичних гілках передається команда на пригнічення виділення секрету залозами слизової оболонки глотки. Глоткова гілка, що складається з рухових волокон, іннервує: – верхній та середній м’язи-звужувачі глотки (mm. constrictores pharyngis superior et medius); – м’язи м’якого піднебіння (mm. palati mollis), за винятком м’яза-натягувача піднебінної завіски (m. tensor veli palatini); – верхній гортанний нерв (n. laryngeus superior), що відходить від блукаючого нерва (nervus vagus) нижче нижнього вузла (ganglion inferius) – зовнішня гілка (r. externus), що має рухові нервові волокна; та від самого нижнього вузла – внутрішня гілка (ramus internus), що несе чутливі нервові волокна. Рухові волокна верхнього гортанного нерва (n. laryngeus superior) іннервують: – персне-щитоподібний м’яз (m. cricothyroideus); – нижній м’яз-звужувач глотки (m. constrictor pharyngis inferior). Чутливі волокна верхнього гортанного нерва (n. laryngeus superior) іннервують: – слизову оболонку гортані над голосовою складкою (tunica mucosa laryngis supra plicam vocalem); – слизову оболонку кореня язика та надгортанника (tunica mucosa radicis linguae et epiglottidis); – верхні шийні серцеві гілки (rr. cardiaci cervicales superiores), що є парасимпатичними, вони опускаються уздовж загальної сонної артерії (a. carotis communis) та разом із чутливими нервовими волокнами і завузловими нервовими волокнами симпатичного стовбура (truncus sympathicus) входять до складу серцевого сплетення (plexus cardiacus). По парасимпатичних нервових волокнах верхніх шийних серцевих гілок передається команда на зменшення частоти і сили серцевих скорочень та звуження судин серця; по чутливих нервових волокнах йде інформація про тиск крові в серцевих камерах і дузі аорти. У складі гілок грудної та черевної частин блукаючого нерва проходять тільки парасимпатичні передвузлові та чутливі нервові волокна. Від грудної частини (pars thoracica) блукаючого нерва відходять: – поворотний гортанний нерв (n. laryngeus recurrens) – зліва огинає знизу дугу аорти, а справа огинає знизу праву підключичну артерію, повертається на шию через верхній отвір грудної клітки (apertura thoracis superior) і своєю кінцевою гілкою – нижнім гортанним нервом (n. laryngeus inferior) – іннервує слизову оболонку гортані під голосовою щілиною (tunica mucosa laryngis sub rima glottidis). Його рухові волокна іннервують усі м’язи гортані (mm. laryngis), за винятком персне-щитоподібного м’яза (m. cricothyroideus). Від поворотного гортанного нерва (n. laryngeus recurrens) відходять: – трахейні гілки (rr. tracheales), чутливі та парасимпатичні передвузлові нервові волокна (neurofibrae preganglionicae); – стравохідні гілки (rr. oesophagei), чутливі та парасимпатичні передвузлові нервові волокна (neurofibrae preganglionicae); – нижні серцеві гілки (rr. cardiaci inferiores), парасимпатичні, що йдуть до серцевого сплетення (plexus cardiacus); – грудні серцеві гілки (rr. cardiaci thoracici) – парасимпатичні, йдуть до серцевого сплетення (plexus cardiacus). По цих гілках передається команда на зменшення частоти і сили серцевих скорочень та звуження судин серця; – трахейні та бронхові гілки (rr. tracheales et bronchiales), що з’єднуються із завузловими волокнами від симпатичного стовбура (truncus sympathicus) і утворюють легеневе сплетення (plexus pulmonalis). Останнє оточує бронхи (bronchi) і разом із ними входить у легені (pulmones); – стравохідні гілки (rr. oesophagei), що утворюють стравохідне сплетення (plexus oesophageus). Черевна частина блукаючого нерва (pars abdominalis nervi vagi) представлена переднім та заднім блукаючими стовбурами (trunci vagales anterior et posterior). Від переднього блукаючого стовбура (truncus vagulis anterior) відходять: – передні шлункові гілки (rr. gastrici anteriores); – передній нерв малої кривини (n. curvaturae minoris anterior); – печінкові гілки (rr. hepatici); – воротарна гілка (r. pyloricus). Від заднього блукаючого стовбура (truncus vagalis posterior) відходять: – задні шлункові гілки (rr. gastrici posteriores); – задній нерв малої кривини (n. curvaturae minoris posterior); – черевні гілки (rr. coeliaci); – ниркові гілки (rr. renales). Черевні гілки (rr. coeliaci) заднього блукаючого стовбура (truncus vagalis posterior) разом із завузловими симпатичними волокнами утворюють черевне сплетення (plexus coeliacus), яке забезпечує вегетативну іннервацію органів черевної порожнини (organa cavitas abdominalis). Від черевної частини блукаючого нерва (pars abdominalis nervi vagi) відходять передній блукаючиий стовбур (truncus vagalis anterior) та задній блукаючий стовбур (truncus vagalis posterior). Ці стовбури, вийшовши відповідно на передню і задню стінки шлунка, утворюють разом із завузловими симпатичними волокнами відповідно переднє і заднє шлункові сплетення (plexus gastrici anterior et posterior). Від цих сплетень відходять гілки до: – шлунка (gaster); – печінки (hepar); – селезінки (splen); – підшлункової залози (pancreas); – нирок (renes); – тонкої кишки (intestinum tenue); – товстої кишки (intestinum crassum) аж до входу в малий таз (верхній відділ низхідної ободової кишки). Отже, гілки переднього блукаючого стовбура (rami trunci vagalis anterioris) іннервують: – шлунково–кишкову трубку до низхідної ободової кишки (colon descendens); – гілки заднього стовбура (rami trunci vagalis posterioris) заходять у черевне сплетення (plexus coeliacus) і разом із його волокнами іннервують: – органи черевної порожнини (organa cavitatis abdominis). По парасимпатичних нервових волокнах, що переключаються на другі нейрони в інтрамуральних вузлах, передається команда на посилення перистальтики, розслаблення м’язів-стискачів і виділення секрету залозами. По чутливих нервових волокнах передається чутлива інформація від органів черевної порожнини до рівня входу в малий таз. Судини шлунка і кишки іннервуються тільки симпатичними нервовими волокнами. Додатковий нерв [XI] (nervus accessorius [XI]) Це руховий нерв, який має: – ядро додаткового нерва (nucleus nervi accessorii) – це спинномозкове ядро (nucleus spinalis), що розміщене у передньому стовпі (columna anterior) верхніх шести сегментів спинного мозку; – подвійне ядро (nucleus ambiguus) – це черепне ядро, що розміщене у довгастому мозку. Волокна, які відходять від цих ядер, формують: – черепний корінець; блукаючу частину (radix cranialis; pars vagalis); – спинномозковий корінець; спинномозкову частину (radix spinalis; pars spinalis). Корінці від ядра додаткового нерва (nucleus nervi accessorii) підіймаються вгору, проходять через великий отвір (foramen magnum) у порожнину черепа (cavitas cranii) і з’єднуються з черепними корінцями (radices craniales), що відходять із задньобічної борозни довгастого мозку (sulcus posterolateralis myelencephali). Стовбур додаткового нерва (truncus nervi accessorii), що утворився при з’єднанні цих двох корінців, виходить із черепа через яремний отвір (foramen jugulare) і розгалужується на: – внутрішню гілку (ramus internus); – зовнішню гілку (ramus externus). Внутрішня гілка cтовбура додаткового нерва (ramus internus trunci nervi accessorii) приєднується до блукаючого нерва (nervus vagus), а зовнішня гілка (ramus externus) іннервує груднинно-ключично-соскоподібний м’яз і частково трапецієподібний м’яз (m. sternocleidomastoideus et m. trapezius). Під’язиковий нерв [XII] (nervus hypoglossus [XII]) Це руховий нерв, який має у довгастому мозку власне рухове ядро: – ядро під’язикового нерва (nucleus nervi hypoglossi), що проекціюється в трикутнику під’язикового нерва ромбоподібної ямки (trigonum nervi hypoglossi fossae rhomboideae). Із мозку під’язиковий нерв (nervus hypoglossus) виходить численними корінцями з передньобічної борозни (sulcus anterolateralis), яка розміщена між пірамідою та оливою довгастого мозку (pyramis et oliva myelencephali). Із черепа (cranium) під’язиковий нерв (nervus hypoglossus) виходить через канал під’язикового нерва (canalis nervi hypoglossi). Далі нерв (nervus hypoglossus) заходить у піднижньощелепний трикутник (trigonum submandibulare) і, утворивши дугу, входить у товщу язика (lingua), де розгалужується на язикові гілки (rr. linguales), що іннервують усі власні м’язи язика (musculi linguae ). У складі під’язикового нерва (nervus hypoglossus) проходять також рухові волокна першого і частково другого шийного спинномозкових нервів (nervi spinales CI-CII). Від під’язикового нерва (nervus hypoglossus) відходить верхній корінець (radix superior), або низхідна гілка (ramus descendens). Верхній корінець (radix superior) з’єднується із нижнім корінцем (radix inferior), або висхідною гілкою (ramus ascendens), від шийного сплетення (plexus cervicalis), в результаті чого утворюється шийна петля (ansa cervicalis). Від шийної петлі (ansa cervicalis) відходять гілки, що іннервують такі м’язи шиї: – груднино-під’язиковий м’яз (m. sternohyoideus); – груднино- щитоподібний м’яз (m. sternothyreoideus); – лопатково-під’язиковий м’яз (m. omohyoideus); – щито-під’язиковий м’яз (m. thyrohyoideus). СЕРЦЕВО-СУДИННА СИСТЕМА До серцево-судинної системи (systema cardiovasculare) належать серце та складна сітка кровоносних і лімфатичних судин. Кровоносну систему (systema sanguineum), яка є замкненою, складають: – артерії (arteriae); – судини мікроциркуляторного кровоносного русла; – вени (venae). Центральним органом кровоносної системи є серце (cor), з яким сполучаються кровоносні судини (vasa sanguinea). По артеріях кров тече від серця, по венах кров тече до серця. Виділяють три кола кровообігу: Велике коло кровообігу (circulus sanguineus major) починається з лівого шлуночка, з якого виходить аорта і закінчується в правому передсерді, куди впадають верхня порожниста вена (vena cava superior) та нижня порожниста вена (vena cava inferior). Це тілесне коло кровообігу забезпечує артеріальною кров’ю всі органи та тканини організму. Мале коло кровообігу (circulus sanguineus minor) починається з правого шлуночка (ventriculus dexter), де виходить легеневий стовбур (truncus pulmonalis), і закінчується в лівому передсерді (atrium sinistrum), куди вливаються 4 легеневі вени (venae pulmonales). Це є легеневе коло кровообігу, в артеріях якого тече венозна кров, а у венах – артеріальна. Воно виконує функцію газообміну. Серцеве коло кровообігу (circulus sanguineus cordis) починається від висхідної частини аорти (pars ascendens aortae; aorta ascendens) з вінцевих артерій (arteriae coronariae) і закінчується венами серця, що впадають у праве передсердя (atrium dextrum). Кровоносні судини (vasa sanguinea) відсутні у: – волоссі (pili); – нігтях (ungues); – епітеліальному шарі шкіри (stratum epitheliale cutis); – рогівці ока (cornea oculi); – суглобових хрящах (cartilagines articulares). Лімфатичні судини (vasa lymphatica) належать до лімфатичної системи (systema lymphaticum). Лімфа (lympha) тече по лімфатичних судинах і вливається у венозну систему. Лімфокапілярна сітка (rete lymphocapillare) відсутня у: – головному та спинному мозку (encephalon et medulla spinalis);- – оболонах мозку (meninges); – очному яблуці (bulbus oculi); – епітелії шкіри (epithelium cutis); – паренхімі печінки і селезінки (parenchyma hepatis et splenis); – хрящах (cartilagines); – кістковому мозку (medulla ossium); – плаценті (placenta). Лімфатичних капілярів у тканинах значно більше, ніж кровоносних. СЕРЦЕ (cor) Серце (cor) є порожнистим м’язовим органом, що розміщений у порожнині грудної клітки (cavitas thoracis) у середньому середостінні (mediastinum medium). Серце має: – верхівку серця (apex cordis), яка направлена вперед, униз і вліво; – основу серця (basis cordis), яка направлена в протилежний бік. Серце має такі поверхні: – груднинно-реброву поверхню; передню поверхню (facies sternocostalis; facies anterior); – діафрагмову поверхню; нижню поверхню (facies diaphragmatica; facies inferior); – праву/ліву легеневі поверхні (facies pulmonalis dextra/sinistra). По діафрагмовій поверхні (facies diaphragmatica) і частково по груднинно-ребровій поверхні (facies sternocostalis) проходить вінцева борозна (sulcus coronarius), яка є проекцією межі між шлуночками (ventriculi) і передсердями (atria) серця (cor). Від вінцевої борозни (sulcus coronarius) по передній та нижній поверхнях проходять передня міжшлуночкова борозна (sulcus interventricularis anterior) та задня міжшлуночкова борозна (sulcus interventricularis posterior), які є проекцією межі між правим шлуночком (ventriculus dexter) та лівим шлуночком (ventriculus sinister). На основі серця (basis cordis) випинають вперед і присередньо передсердні вушка (auriculae atriorum): – праве вушко (auricula dextra) охоплює справа висхідну частину аорти (pars ascendens aortae, aorta ascendens); – ліве вушко (auricula sinistra) охоплює зліва легеневий стовбур (truncus pulmonalis). На основі серця (basis cordis) спереду з правого шлуночка (ventriculus dexter) виходить легеневий стовбур (truncus pulmonalis), який роздвоюється на праву і ліву легеневі артерії (arteriae pulmonales dextra et sinistra). Позаду легеневого стовбура (truncus pulmonalis) проходить аорта (aorta), що виходить з лівого шлуночка (ventriculus sinister). Позаду від аорти праворуч розміщені кінцеві відділи: – верхньої порожнистої вени (vena cava superior); – нижньої порожнистої вени (vena cava inferior); – з лівого боку – чотири легеневі вени (venae pulmonales). Порожнина серця (cavitas cordis) поділяється на; – праве і ліве передсердя (atrium dextrum et sinistrum); – правий і лівий шлуночки серця (ventriculus dexter et sinister). Через ліву половину серця протікає артеріальна кров, а через праву половину – венозна кров. Праве передсердя (atrium dextrum) Складовою частиною правого передсердя є його: – власне передсердя; – праве вушко (auricula dextra). Внутрішня поверхня стінки правого передсердя (atrium dextrum) гладка, але в ділянці вушка є “складкоподібні” структури – гребенясті м’язи (mm. pectinati). У праве передсердя (atrium dextrum) впадають: – верхня порожниста вена (vena cava superior); – нижня порожниста вена (vena cava inferior). Ці вени відкриваються: – отвором нижньої порожнистої вени (ostium venae cavae inferioris); – отвором верхньої порожнистої вени (ostium venae cavae superioris). Між отворами порожнистих вен (ostia venarum cavarum) виступає міжвенний горбик (tuberculum intervenosum). Верхня порожниста вена має заслінку нижньої порожнистої вени (valvula venae cavae inferioris). Розширена задня ділянка порожнини передсердя, куди впадають дві порожнисті вени (venae cavae), називається пазухою порожнистих вен (sinus venarum cavarum). Праве передсердя (atrium dextrum) відокремлене від лівого передсердя (atrium sinistrum) міжпередсердною перегородкою (septum interatriale), на якій є добре помітна овальна ямка (fossa ovalis). Вона оточена кантом овальної ямки (limbus fossae ovalis). Праве передсердя (atrium dextrum) сполучається з правим шлуночком (ventriculus dexter) через правий передсердно-шлуночковий отвір (ostium atrioventriculare dextrum). Між правим передсердно-шлуночковим отвором (ostium atrioventriculare dextrum) і отвором нижньої порожнистої вени (ostium venae cavae inferioris) розміщений отвір вінцевої пазухи (ostium sinus coronarii), в яку впадають серцеві вени (venae cardiacae). Отвір прикритий заслінкою вінцевої пазухи (valvula sinus coronarii). Поряд з отвором вінцевої пазухи містяться отвори найменших вен (foramina venarum minimarum). Правий шлуночок (ventriculus dexter) Правий шлуночок складається із: – власне шлуночка; – артеріального конуса (conus arteriosus) – верхньої частини шлуночка, яка переходить через отвір легеневого стовбура (ostium trunci pulmonalis) у легеневий стовбур (truncus pulmonalis). Правий шлуночок (ventriculus dexter) і лівий шлуночок (ventriculus sinister) відокремлені міжшлуночковою перегородкою (septum interventriculare), яка має: – м’язову частину (pars muscularis), що є більшою за розмірами; – перетинчасту частину (pars membranacea), що менша. На внутрішній поверхні правого шлуночка (ventriculus dexter) розміщені м’ясисті перекладки (trabeculae carnеae), які формують такі м’язи конусоподібної форми: – передній сосочкоподібний м’яз (m. papillaris anterior); – задній сосочкоподібний м’яз (m. papillaris posterior); – перегородковий сосочкоподібний м’яз (m. papillaris septalis). Від верхівки цих м’язів починаються сухожилкові струни (chordae tendineae), які закінчуються в стулках (cuspides) правого передсердно-шлуночкового клапана; тристулкового клапана (valva atrioventricularis dextra; valva tricuspidalis). Правий передсердно-шлуночковий отвір (ostium atrioventriculare dextrum) Він закривається правим передсердно-шлуноч-ковим клапаном; тристулковим клапаном (valva atrioventricularis dextra; valva tricuspidalis), який має такі три стулки: – передню стулку (cuspis anterior); – задню стулку (cuspis posterior); – перегородкову стулку (cuspis septalis). При скороченні передсердь (atria) стулки клапана притискаються потоком крові до стінок шлуночка і пропускають кров у порожнину останнього. При скороченні шлуночків (ventriculi) вільні краї стулок (margines liberi cuspidum) піднімаються і змикаються, але в передсердя (atria) не вивертаються, бо з боку шлуночка (ventriculus) їх утримують сухожилкові струни (chordae tendineae). Із правого шлуночка (ventriculus dexter) починається легеневий стовбур (trucus pulmonalis), отвір якого закритий клапаном легеневого стовбура (valva trunci pulmonalis). Клапан легеневого стовбура (valva trunci pulmonalis) складається з: – правої півмісяцевої заслінки (valvula semilunaris dextra); – лівої півмісяцевої заслінки (valvula semilunaris sinistra); – передньої півмісяцевої заслінки (valvula semilunaris anterior). Заслінки клапана легеневого стовбура (valva trunci pulmonalis) називаються відповідно до їхнього розміщення в плода. У дорослих людей їх позиції стають: – передньоправою; – задньою; – передньолівою. Середня частина вільного краю кожної заслінки потовщена й утворює вузлики півмісяцевих заслінок (noduli valvularum semilunarium), які сприяють щільному змиканню клапана (valva). Між стінкою легеневого стовбура (paries trunci pulmonalis) і кожною півмісяцевою заслінкою (valvula semilunaris) міститься відповідна пазуха легеневого стовбура (sinus trunci pulmonalis). Ліве передсердя (atrium sinistrum) Ліве передсердя має неправильну кубоподібну форму, а передня його стінка (paries anterior) утворює ліве вушко (auricula sinistra). Внутрішня поверхня стінки лівого передсердя гладка і лише в ділянці вушка (auricula) знаходяться гребенясті м’язи (mm. pectinati). У ліве передсердя (atrium sinistrum) відкриваються отвори чотирьох легеневих вен (ostia venarum pulmonalium), які не мають власних клапанів. За допомогою лівого передсердно-шлуночкового отвору (ostium atrioventriculare sinistrum) ліве передсердя (atrium sinistrum) сполучається з лівим шлуночком (ventriculus sinister). На міжпередсердній перегородці (septum interatriale) нечітко вимальовується овальна ямка (fossa ovalis), дном якої є заслінка овального отвору (valvula foraminis ovalis). Лівий шлуночок (ventriculus sinister) Лівий шлуночок є найбільшою камерою серця й утворює більшу частину його діафрагмової поверхні (facies diaphragmatica). На внутрішній поверхні шлуночка містяться м’ясисті перекладки (trabeculae carneae), які формують: – передній соскоподібний м’яз (m. papillaris anterior); – задній соскоподібний м’яз (m. papillaris posterior). Верхівки цих м’язів за допомогою сухожилкових струн (chordae tendineae) прикріплюються до стулок лівого передсердно-шлуночкового клапана (cuspides valvae atrioventricularis sinistrae). Лівий передсердно-шлуночковий отвір (ostium atrioventriculare sinistrum) Цей отвір закривається лівим передсердно-шлуночковим клапаном; мітральним клапаном (valva atrioventricularis sinistra; valva mitralis), який складається з: – передньої стулки (cuspis anterior); – задньої стулки (cuspis posterior). Між цими стулками можуть бути спайкові стулки (cuspides comissurales), до яких прикріплюються сухожилкові струни (chordae tendineae). Із лівого шлуночка (ventriculus sinister) виходить аорта (aorta). Отвір аорти (ostium aortae) Отвір аорти закривається клапаном аорти (valva aortae), який складається з: – правої півмісяцевої заслінки; правої вінцевої заслінки (valvula semilunaris dextra; valvula coronaria dextra); – лівої півмісяцевої заслінки; лівої вінцевої заслінки (valvula semilunaris sinistra; valvula coronaria sinistra); – задньої півмісяцевої заслінки; задньої вінцевої заслінки (valvula semilunaris posterior; valvula coronaria posterior). Заслінки клапана аорти називаються відповідно до їхнього розміщення у плода. У дорослих їх позиції стають передньою, задньолівою і задньоправою відповідно. Вони мають на верхньому краї вузлики півмісяцевих заслінок (noduli valvularum semilunarium). Між кожною півмісяцевою заслінкою і стінкою аорти (paries aortae) знаходяться відповідні пазухи аорти (sinus aortae). Стінка серця (paries cordis) Вона складається із; – внутрішнього шару – ендокарда (endocardium); – м’язового шару – міокарда (myocardium); – зовнішнього шару – епікарда (epicardium). Ендокард (endocardium) Ендокард (endocardium) є внутрішнім шаром, що вкриває зсередини порожнину серця (cavitas cordis), а саме: покриває м’ясисті перегородки (trabeculae carneae), соскоподібні м’язи (mm. papillares) та сухожилкові струни (chorde tendineae) і продовжується у внутрішню оболонку судин, що відходять від серця. Дуплікатура ендокарда утворює: – заслінки клапану аорти (valvae aortae); – заслінки клапану легеневого стовбура (valvae trunci pulmonalis); – стулки правого передсердно-шлуночкового клапану (cuspides valvae atrioventricularis dextrae); – стулки лівого передсердно-шлуночкового клапану (cuspides valvae atrioventricularis sinistrae). Міокард (myocardium) Це середній шар, утворений серцевою м’язовою тканиною (textus muscularis cardiacus), яка складається з кардіоміоцитів (cardiocyti), що з’єднані між собою значною кількістю вставних дисків. М’язові волокна передсердь (atria) і шлуночків (ventriculi) починаються від волокнистої тканини, яка входить до складу м’якого скелета серця. До м’якого скелета серця належать: – праве та ліве волокнисті кільця (anuli fibrosi dexter et sinister), що знаходяться навколо правого передсердно-шлуночкового отвору (ostium atrioventriculare dextrum) та лівого передсердно-шлуночкового отвору (ostium atrioventriculare sinistrum); – правий волокнистий трикутник (trigonum fibrosum dextrum) та лівий волокнистий трикутник (trigonum fibrosum sinistrum), що розміщені між клапаном аорти (valva aortae) та правим і лівим волокнистими кільцями (anuli fibrosi dexter et sinister); – перетинчаста частина міжшлуночкової перегородки (pars membranacea septi interventricularis). Міокард передсердь (myocardium atriorum) складається з двох шарів: – поверхневого шару з коловими волокнами, який є загальним для обох передсердь; – глибокого шару з поздовжніми пучками, який є окремим для кожного з передсердь. Міокард шлуночків (myocardium ventriculorum) складається з таких шарів: – зовнішного шару (поверхневого шару), який починається від волокнистих кілець (anuli fibrosi), має поздовжній напрямок волокон і продовжується вниз до верхівки серця (apex cordis), де утворює завиток серця (vortex cordis) і переходить у глибокий шар протилежного боку; – середнього шару (колового шару), який є окремим для кожного шлуночка; – глибокого шару (внутрішнього шару), що, як і зовнішній шар, має поздовжній напрямок волокон. Таким чином, зовнішній і внутрішній шари міокарда є спільними для обох шлуночків, а середній є окремим для кожного шлуночка. Кардіоміоцити передсердь, особливо їх вушка, містять секреторні гранули, що продукують атріальний натрійуретичний фактор (гормон), який виділяється при перенаповненні передсердь та їх вушок кров’ю. Це призводить до зниження тиску у судинній системі. Зовнішня оболонка серця – нутрощева пластинка; епікард (lamina visceralis; epicardium) Вона є нутрощевою пластинкою серозного осердя (pericardium serosum). Епікард вкриває: – серце (cor); – початкові відділи аорти (aorta); – легеневого стовбура (truncus pulmonalis); – кінцеві відділи порожнистих вен (venae cavae) та легеневих вен (venae pulmonales). По цих судинах нутрощева пластинка (lamina visceralis) переходить у пристінкову пластинку серозного осердя (lamina parietalis). Стимульний комплекс серця провідна система серця (complexus stimulans cordis; systema conducens cordis) Він складається з атипових м’язових волокон, які мають здатність проводити імпульси від нервів серця до міокарда передсердь та шлуночків. Центром провідної системи серця є такі два вузли: 1 Пазухо-передсердний вузол (nodus sinuatrialis) – вузол Кіс-Фляка. Він розміщений у стінці правого передсердя (atrium dextrum) між отвором верхньої порожнистої вени (ostium venae cavae superioris) і правим вушком (auricula dextra). Від цього вузла відходять гілки до міокарда передсердь, які визначають ритм скорочення серця. 2 Передсердно-шлуночковий вузол (nodus atrio-ventricularis) – вузол Ашофф-Тавара. Він лежить у товщі нижнього відділу міжпередсердної перегородки (septum interatriale). Донизу передсердно-шлуночковий вузол (nodus atrioventricularis) переходить в передсердно-шлуночковий пучок (fasciculus atrioventricularis) – пучок Гіса, який зв’язує міокард передсердь з міокардом шлуночків. У м’язовій частині (pars muscularis) міжшлуночкової перегородки (septum interventriculare) пучок Гіса поділяється на праву ніжку (crus dextrum) та ліву ніжку (crus sinistrum). Кінцевими гілками ніжок є субендокардіальні гілки (rr.subendocardiales) – волокна Пуркіньє, які закінчуються в міокарді шлуночків. Судини серця Кровопостачання серця Виділяють такі типи кровопостачання серця: – лівовінцевий тип, при якому кровопостачання більшої частини серця забезпечується гілками лівої вінцевої артерії (arteria coronaria sinistra); – правовінцевий тип, при якому кровопостачання більшої частини серця забезпечується гілками правої вінцевї артерії (arteria coronaria dextra); – середній тип, при якому вінцеві артерії рівномірно забезпечують кровопостачання серця; – проміжний тип, він може бути: – середньоправим; – середньолівим. Кровопостачання серця забезпечується правою вінцевою артерією (a. coronaria dextra) та лівою вінцевою артерією (a. coronaria sinistra), які починаються від цибулини аорти (bulbus aortae) у відповідних пазухах аорти (sinus aortae). Права вінцева артерія (a. coronaria dextra) проходить вправо під праве вушко (auricula dextra), лягає в праву частину вінцевої борозни (sulcus coronarius) і прямує по задній міжшлуночковій борозні (sulcus interventricularis posterior), де анастомозує з гілкою лівої вінцевої артерії (a. coronaria sinistra). Гілки правої вінцевої артерії (rami arteriae coronariae dextrae) кровопостачають: – стінку правого шлуночка (paries ventriculi dextri); – стінку правого передсердя (paries atrii dextri); – задню частину міжшлуночкової перегородки (pars posterior septi interventricularis); – соскоподібні м’язи правого шлуночка (musculi papillares ventriculi dextri); – вузли стимульного комплексу серця; вузли провідної системи серця (nodi complexus stimulantis cordis; nodi systematis conducentis cordis). Ліва вінцева артерія (a. coronaria sinistra) проходить вліво і під лівим вушком (auricula sinistra) розгалужується на дві гілки: – передню міжшлуночкову гілку (r. interventricularis anterior), яка йде по однойменній борозні серця (sulcus interventricularis anterior) до верхівки серця (apex cordis), де анастомозує з кінцевим відділом правої вінцевої артерії (a. coronaria dextra), утворюючи поздовжній артеріальний анастомоз серця.; – огинальну гілку (ramus cirxumflexus), яка огинає серце (cor) зліва, проходить у вінцевій борозні (sulcus coronarius) і на діафрагмовій поверхні (facies diaphragmatica) анастомозує з правою вінцевою артерією (a. coronaria dextra), утворюючи коловий анастомоз артеріальних судин серця. Ліва вінцева артерія (a. coronaria sinistra) кровопостачає: – стінку лівого шлуночка (paries ventriculi sinistri); – передню стінку правого шлуночка (paries anterior ventriculi dextri); – стінку лівого передсердя (paries atrii sinistri); – більшу частину міжшлуночкової перегородки (pars septi interventricularis). Крововідтік від серця Він здійснюється переважно у систему вінцевої пазухи (sinus coronarius), у яку впадають такі вени: – велика серцева вена (v. cordis magna), яка складається з: – передньої міжшлуночкової вени (v. interventricularis anterior), – лівої крайової вени (v. marginalis sinistra); – мала серцева вена (v. cordis parva), в яку впадають: – права крайова вена (v. marginalis dextra); – передня(і) правошлуночкова(і) вена(и) – v.(vv.) ventriculi dextri anterior (es) (або вони ще називаються передніми серцевими венами – vv. cardiacae anteriores; vv. cordis anteriores); – середня серцева вена; задня міжшлуночкова вена (v. cordis media; v. interventricularis posterior); – задня(і) лівошлуночкова(і) вена(и) – v. (vv.) ventriculi sinistri posterior(es), або вона ще називалась як задня вена лівого шлуночка – v. posterior ventriculi sinistri; – коса лівопередсердна вена, або коса вена лівого передсердя (v. obliqua atrii sinistri); Існують найменші серцеві вени (Тебезія) – vv. cardiacae minimae (Thebesii), які починаються у міокарді та впадають переважно у праве передсердя (atrium dextrum). Іннервація серця Серце (cor) отримує: – чутливу іннервацію; – симпатичну іннервацію; – парасимпатичну іннервацію. Іннервують серце симпатичні та парасимпатичні нерви. Симпатичні завузлові волокна, що йдуть від шийних та верхніх грудних вузлів симпатичного стовбура (ganglia cervicalia et ganglia thoracica superiora trunci sympathici), утворюють: – верхній шийний серцевий нерв (n. cardiacus cervicalis superior); – середній шийний серцевий нерв (n. cardiacus cervicalis medius); – нижній шийний серцевий нерв (n. cardiacus cervicalis inferior); – грудні серцеві гілки (rr. cardiaci thoracici). Ці нерви прискорюють ритм серцевих скорочень і збільшують їх амплітуду, розширюють вінцеві судини (vasa coronaria). Парасимпатичні передвузлові волокна ідуть у складі блукаючого нерва (nervus vagus), утворюючи: – верхні шийні серцеві гілки (rr. cardiaci cervicales superiores); – нижні шийні серцеві гілки (rr. cardiaci cervicales inferiores); – груднi серцевi гілки (rr. cardiaci thoracici). Вони сповільнюють ритм серцевих скорочень, зменшують їх амплітуду і звужують просвіт вінцевих артерій (lumen arteriarum coronariarum). Чутливі волокна від рецепторів стінки серця ідуть у складі серцевих нервів (nn. cardiaci) і серцевих гілок (rr. cardiaci) до головного та спинного мозку. Нерви серця утворюють: – поверхневе позаорганне серцеве сплетення (plexus cardiacus superficialis); – глибоке позаорганне серцеве сплетення (plexus cardiacus profundus). Гілки позаорганних серцевих сплетень переходять в єдине внутрішньоорганне серцеве сплетення (plexus cardiacus intramuralis), яке умовно поділяється на: – підепікардіальне сплетення (plexus cardiacus subepicardialis); – внутрішньом’язове сплетення (plexus cardiacus intramuscularis); – підендокардіальне сплетення (plexus cardiacus subendocardialis). Особливо розвинуте підепікардіальне сплетення, яке В.П. Воробйов поділив на 6 частин. Осердя; перикард; навколосерцева сумка (pericardium) Серце вкрите осердям і складається із: – зовнішнього волокнистого осердя (pericardium fibrosum), яке біля основи великих судин серця переходить на їх зовнішню оболонку; – внутрішнього серозного осердя (pericardium serosum). Серозне осердя (pericardium serosum) має: – пристінкову пластинку (lamina parietalis), яка вистеляє зсередини волокнисте осердя (pericardium fibrosum); – нутрощеву пластинку (lamina visceralis). Ці пластинки сформовані серозною оболонкою (tunica serosa). Пристінкова пластинка (lamina parietalis) та нутрощева пластинка; епікард (lamina visceralis; epicardium) вкривають серце (cor) ззовні і переходять одна в одну в ділянці основи серця (basis cordis). Між пластинками серозного осердя (pericardium serosum) міститься щілиноподібний простір – осердна порожнина (cavitas pericardialis), в якій є невелика кількість серозної рідини. В осердній порожнині (cavitas pericardialis) виділяють такі осердні пазухи: – осердну поперечну пазуху (sinus transversus pericardii); – осердну косу пазуху (sinus obliquus pericardii). Осердну поперечну пазуху (sinus transversus pericardii) оточують: – спереду – початкові відділи аорти і легеневого стовбура; – ззаду – стінка правого передсердя та верхня порожниста вена. Осердна коса пазуха (sinus obliquus pericardii) розміщена на діафрагмовій поверхні між: – основою легеневих вен зліва; – нижньою порожнистою веною справа. Топографія серця Серце (cor) розміщене в грудній порожнині (cavitas thoracis; cavitas thoracica) в середньому середостінні (mediastinum medium), яке є відділом нижнього середостіння (mediastini inferioris). Дві третини серця знаходяться зліва від серединної лінії і одна третина – справа. З боків до серця прилягають плевральні мішки легень, а менша передня його поверхня прилягає до груднини (sternum) і ребрових хрящів (cartilagines costales). Верхня межа серця проходить по лінії, яка з’єднує верхні краї правого і лівого третіх ребрових хрящів. Права межа серця проходить вертикально вниз від рівня верхнього краю ІІІ правого ребрового хряща (на 1-2 см вправо від краю груднини) до V правого ребрового хряща. Нижня межа серця проходить по лінії, яка іде від V правого ребрового хряща до верхівки серця. Верхівка серця проектується в лівому V міжребер’ї на 1-1,5 см присередніше від лівої середньоключичної лінії. Ліва межа серця проходить вниз від верхнього краю ІІІ лівого ребрового хряща на рівні пригруднинної лінії до верхівки серця. Лівий передсердно-шлуночковий клапан; мітральний клапан (valva atrioventricularis sinistra; valva mitralis) вислуховується в ділянці верхівки серця. Клапан аорти (valva aortae) вислуховується в другому міжребер’ї справа від груднини.

Епікард, або нутрощева пластинка серозного осердя (epicardium; lamina visceralis pericardii serosi) покриває серце ззовні (є його зовнішньою оболонкою), а також початкові відділи легеневого стовбура і аорти, кінцеві відділи порожнистих і легеневих вен. Міокард (myocardium), що є найтовщою середньою оболонкою стінки серця, побудований з посмугованої серцевої м’язової тканини, тому його ще називають серцевим м’язом. Ендокард (endocardium) вистеляє зсередини камери серця, вкриває сосочкоподібні м’язи і м’ясисті перекладки, сухожилкові струни, утворюючи стулки і півмісяцеві заслінки клапанів серця.

Нижні діафрагмові вени (vv. phrenicae inferiores) – праві і ліві, що збирають кров від діафрагми, є парними судинами, які супроводжують однойменні артерії.

Ліві задні міжреброві вени VII-XI (vv.intercostales posteriores sinistrae VII-XI), які збирають кров від структур лівих VII-XI міжребрових просторів впадають у півнепарну вену (v.hemiazygos)

Права та ліва плечо-головні вени (v. brachiocephalica dextra et sinistra) є коренями верхньої порожнистої вени (v. cava superior).

Підколінна артерія (a. poplitea) є продовженням стегнової артерії, починається на рівні привідного розтвору, йде вниз по дну підколінної ямки, прилягаючи спочатку до підколінної поверхні стегнової кістки, а нижче – до суглобової капсули і підколінного м’яза. Позаду і зверху підколінну артерію прикриває півперетинчастий м’яз.

Пупкова артерія (а. umbillicalis) у плода є найкрупнішою гілкою внутрішньої клубової артерії у складі пуповини, по якій кров тече до плаценти матері, де відбувається газообмін і обмін речовин між кров’ю плода і матері. Збагачена киснем і поживними речовинами артеріальна кров повертається до плода по пупковій вені (v. umbillicalis).

Ліва шлункова вена (v. gastrica sinistra) йде по малій кривині шлунка ліворуч і вверх до його кардіальної частини, супроводжуючи однойменну артерію, де повертає праворуч і вниз, впадає у початковий відділ ворітної печінкової вени на рівні верхнього краю головки підшлункової залози.

Пупкова артерія (a. umbilicalis), що є нутрощевою гілкою від внутрішньої клубової артерії (a. iliaca interna), віддає артерію сім’явиносної протоки (a. ductus deferentis), що кровопостачає ампулу сім’явиносної протоки.

Через судинну затоку проходять: v. femoralis, латерально від неї – a. femoralis, на зовнішньо-передній поверхні якої знаходиться r. femoralis n. genitofemorales.